ОБХІДНІ КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ УКРАЇНЦІВ: структурно-семантичний та естетичний аспекти

summary

У Вступі обґрунтовано вибір теми з огляду на її актуальніть, визначено мету і завдання, окреслено джерельну базу і методологічні засади дослід­ження. Висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Вказано конференції,  де були апробовані результати дисертаційної роботи.

У першому розділі дисертації – “Жанрова система обхідних календарно-обрядових пісень в українській фольклористичній думці” – основна увага звернена на жанрове розмаїття обхідної поезії. Своєрідною стартовою базою дослідження можна вважати колядковий матеріал, який за географією поширення є загальнонаціональним явищем, решта ж пісень закріпилась у фольклорній традиції вузьколокально. Так, пастуші обрядові пісні збереглися на Центральній та Західній Бойківщині, частково в Надсянні, волочільні – на Західному Поліссі, риндзівки – на Яворівщині, кустові – на Рівненському Поліссі, власне царинні зафіксовано ще у ХІХ ст. на Лемківщині. Говорити про широке розповсюдження того чи іншого жанру в минулому немає достатніх підстав, оскільки у фольклорі взагалі існувала тенденція до локалізації різних фрагментів духовної культури. Однак це не суперечить спільній ідеї та схемі ритуального обходу дворів і полів, а зазначені місцеві обрядові пісні, що супроводжують певний календарний етап, є проміжною ланкою у цій системі, яка історично складалася за своїми естетичними законами.

 1.1. Огляд основних джерел. У цьому підрозділі висвітлено історію збирання календарно-обрядових пісень, яка  дає підстави констатувати, що найбільш представницьким у фольклорному фонді виявився зимовий цикл – колядки і щедрівки. Він поширений по всій етнічній території України і знайшов місце у багатьох збірниках (З. Доленги-Ходаковського, членів “Руської трійці”, А. Метлинського, В. Антоновича й М. Драгоманова, В. Гнатюка, О. Дея,  інших сучасних виданнях).

Другому дню Великодних свят приурочені волочільні пісні, які частково збереглися в окремих місцевостях Західного Полісся (публікації В. Давидюка, О. Ошуркевича, Т. Міндер). Можливість побутування таких пісень на ширших теренах України підтверджує запис Г. Хоткевича, який виявила дисертант в архіві збирача у Львові. Описи самих волочільних обрядів відомі науковому світові значно більше (М. Костомаров, П. Чубинський, М. Грушевський, В. Шухевич).

До Великодних свят приурочуються й риндзівки, які побутують на Яворівщині. Про них заявив В. Гнатюк, зібравши всі відомі йому на той час варіанти. Ці твори активно фіксує сучасний фольклорист Є. Луньо, вони ж є і у власній фонотеці дисертанта.

Найменше відомо про царинні пісні, які вперше опублікував Я. Головацький в запису І. Бірецького із села Кальниця Сяноцької округи. Згодом лише кілька зразків передруковувались у наступних збірках. Такі пісні могли бути поширені і в інших регіонах. За нашими польовими спостереженнями їх, очевидно, заступили християнські пісні “Пливи світами”, “Вихваляйте гори й доли” та ін., оскільки сам обряд обходу царини здійснювався донедавна під егідою церкви.

До числа маловідомих належать і кустові пісні, поширені в окремих селах Рівненського Полісся (публікації О. Кольберга, С. Кітової, В. Ковальчука, С. Шевчука). Значна частина записів знаходиться у відділі рукописів ІМФЕ ім. М. Рильського.

Не так багато знає народознавча наука і про пастуші обрядові пісні, які дослідники донедавна локалізували тільки  на Центральній Бойківщині – у Сколівському і Турківському районах Львівської області. Однак виявлені дисертантом нові архівні матеріали дозволили розширити межі їхнього побутування – в Долинському районі Івано-Франківської області та Великоберезнянському районі Закарпатської області частково в Надсянні (Сяноччина).

Значно ширша географія обжинкових пісень, по суті майже вся Ураїна. Помітними є публікації М. Максимовича, А. Метлинського, П. Чубинського, І. Колесси, О. Дея, О. Чебанюк та ін. Чимало обжинкових пісень зберігається в архівосховищах.

Отже, народні календарно-обрядові пісні, які побутують на всій або більшій частині України (колядки, щедрівки, обжинкові) краще збереглися і частіше публікувалися, натомість пісні локального вияву (риндзівки, волочільні, царинні, кустові, пастуші) менше потряпляли в поле зору збирачів та до наукових видань.

1.2. Наукове осмислення проблеми дає змогу стверджувати, що з-поміж усіх жанрів календарно-обрядових пісень значний інтерес учених виявився до колядок та щедрівок. Розглядалися окремі мотиви та художня вартість творів цих жанрів, відлуння історичних подій та міфологічні елементи (О. Потебня, М. Сумцов, М. Драгоманов, К. Сосенко). Помітний внесок у дослідження колядкового матеріалу зробив І. Свєнціцький, який вивчав семантику обряду та пісенних мотивів, а Ф. Колесса, К. Квітка – переважно музичний бік колядок і щедрівок.

 Сучасні фольклористи розглядають здебільшого окремі аспекти – генезу і структуру колядок (М. Якименко), мовно-виражальні засоби (М.Лесів). Нові сюжети і мотиви, породжені повстанським рухом, стали предметом дослідження Г. Дем’яна.

Окремо виділяються розвідки, присвячені тим жанрам, які мають локальний характер. Згадки про волочільну традицію в Україні містяться у працях М. Костомарова, М. Грушевського. Лише в останній період з’явилися статті, в яких розглядається пісенний матеріал (В. Давидюк, О. Ошуркевич, Т. Міндер). Є. Луньо спеціально досліджував риндзівки на Яворівщині, С. Кітова, О. Ошуркевич – кустові, Р. Кирчів – пастуші обрядові пісні.

У слов’янському контексті розглядав обжинкові пісні Ю. Круть як у статті, так і в монографічному варіанті.

Аналіз наукових праць попередників дав підстави ствердити, що  календарно‑обрядовий  цикл як система не вивчався, а здебільшого його фрагменти. Проте увесь цикл близький за структурою, семантикою, естетичним потенціалом.

Другий розділ дисертації – “Ритуальні обходи та основні мотиви календарно-обрядових пісень” – присвячений ритуальним обходам, які умовно поділяються на два види: 1) обходи господарських дворів (колядування, щедрування, обходи з “Козою”, “Маланкою”, новорічні посівання, волочіння, риндзювання, водіння “Куста”); 2) обходи полів, пасовищ (царинні, пастуші, обжинкові).

За хронологією і метою проведення виокремлюються два великі цикли: один зв’язаний з підготовкою до сівби, вегетацією рослин, приплодом худоби, другий призначений до часу збору врожаю. Перший значно триваліший і включає в себе зимовий та весняно-літній періоди, другий стосується обжинкового обходу. У всіх календарно-обрядових обходах проявляються чотири основні значення: релігійне, землеробське, сімейне і поминальне.

2.1. Календарні обходи: невербальний контекст. Важливим об’єднуючим фактором ритуальних календарно-обрядових обходів виступає дорога – частина простору між двома точками, що пов’язує об’єкти, суб’єкти з вищою сакральною цінністю. Вона, дорога, має початок і кінець. Початок – це той локус, який уважається природним для об’єкта (храм, дім, двір, поле, роздоріжжя тощо). Кінцевий локус – місце, до якого спрямована мета руху.

Під час здійснення ритуальних обходів долається реальний горизонтальний та вертикальний шлях, останній осягається лише фігурально. Реальний шлях здебільшого круговий, який має на меті освоєння внутрішнього простору через вигнання злого начала. Рух по периметру простору передбачає спеціальне ритуальне його освячення, яке здобувається передусім самим фактом ходу. Такі кругові походи здійснюються щорічно у відповідні календарні цикли і співвідносяться з мандрами предків у визначений час. Цей шлях веде не тільки до поєднання з предками, а й з Богом, від яких, згідно з народними віруваннями, залежить безпека та різні успіхи.

Вагоме значення надається кругові – замкненій лінії, по якій рухаються обрядові гурти (наприклад, під час колядницького, риндзювального, кустового відвідували всі двори визначеного їм терену від початку до кінця). Царинним, пастушим та обжинковим  локусом виступав ліс, поле, а кінцевим – двір, проте якогось конкретного господаря, а не всього села чи певного його кутка.

Круг простежується і в обрядових танцях (гуцульський “кругляк”, бойківський “кочан”, обжинковий танець господаря з найкращою жницею, господині – з найкращим косарем), які символізували сам обхід, захист,  добробут людей, приплід худоби, майбутній урожай. Календарні танці мали забезпечити успіх обходів, виконували магічно-ритуальну роль, імітуючи хід небесного світила (сонця).

Качання – ритуальна дія, що має широкий спектр значень. Головним чином продукується в календарних господарських обрядах. Як вид контактної магії качання по землі засноване на уявленнях про взаємообумовленість репродуктивних властивостей людини і землі. Як вид ритуального руху качання має також “стимулююче” навантаження, спонукаючи землю до плодючості, рослинність – до вегетації, жінку – до дітонародження,  молодь – до вступу в шлюб.

У контексті ритуальних обходів істотне значення має час їхнього проведення. Виконання обходів приурочується до народного календаря, структура якого визначається послідовністю і співвідношенням його одиниць, членуванням року на періоди, що надає безперервному природному часові характеру ритуалізованої системи.

Усна етнокультурна традиція зберегла архаїчні прийоми зміни річного часу, при яких орієнтирами і точками відрахунку служать природні явища (наприклад, час цвітіння рослин, господарська діяльність, а також церковні свята). Згідно з етнографічними даними, рік у давніх українців, як і в інших слов’янських народів, ділився не на чотири пори, а на два сезони: літо і зиму. Таким чином, рік одержав двоступеневий поділ, що не збігається з “офіційними” межами сезонів, але приблизно відповідає (співвідноситься) з періодом повороту сонця і рівнодення.

Членування року на звичні сезони (весна, літо, осінь, зима) не має суворих меж і залежить від кліматичних умов. Одні й ті ж відрізки року можуть в одних локальних традиціях належати до весни, в інших – до літа чи осені. В їх основі лежить переважно природна господарська послідовність річних періодів, на яку накладається членування християнського року.

 Особливу роль відіграє обрядовий час, який “задає” хронологічні межі, послідовність і ритм виконання ритуалів. Як правило, обходи здійснювалися на рубежі календарного часу (на переломі старого й нового років), при зміні господарських циклів, а також на завершальному етапі святкового циклу чи річного відтинку ( різдвяного, великоднього чи зеленосвятського періоду).

Одна й та ж дія чи подія може бути успішною, сприятливою чи невдалою і небезпечною в залежності від того, у який час вона здійснювалася. Тому приурочується таке багатство магічних дій, передбачень до першого дня (початку року, весни і т. д.), до сакральних дат календаря. Певні обрядодії пропонується здійснювати до сходу сонця (колядування, новорічне посипання та віншування, зажинання першого снопа), при визначеному положенні зір чи фазі місяця.

Обрядовий час має хронологічні рамки, послідовність і ритми виконання тих чи інших ритуалів. У народній практиці він наділяється позитивним або негативним значенням. Позитивний час – це час життя, негативний – час смерті, потойбічного світу, нечистої сили. Як і в просторі, так і в понятті часу важливі рамки – південь, північ, що вважаються небезпечними. Найбі­льшою небезпекою для людей виявляється проміжок між північчю (зимовим сонцестоянням) і світанком (весняним рівноденням). Це традиційний у календарі період різдвяних, великодних та троїцьких свят. Це час, коли розгулює нечиста сила. З тієї причини колядницький, волочільний та інші гурти мали закінчити свій ритуальний обхід до світанку.

Розглянутий матеріал дає певну узагальнюючу інформацію про склад виконавців календарних обходів. До них належали різні вікові групи людей: дорослі, діти, жінки, чоловіки, могли бути й змішані гурти. У різдвяних та великодних обходах здебільшого брали участь чоловічі гурти (колядники, волочільники, риндзювальники). Новорічні посівання та віншування, за традицією, мають право здійснювати маленькі хлопчики. Пріоритет у літніх обрядодіях – “водінні Куста”, в обжинках належав жіночим гуртам. У царинних обходах брали участь змішані групи.

2.2. Обхідні календарно-обрядові пісні. Ритуальні мотиви. Важливе місце в календарних обходах дворів та полів займає ритуальний спів, який характеризується специфічним способом виконання, спільним для більшості досліджуваного матеріалу. Незалежно від жанру всі обхідні пісні виконуються хором (виняток становлять новорічні обходи з піснями хлопчиків-посипальників). Хор виступає у ролі режисера: він створює, спрямовує рух обряду, повідомляє, наказує, запрошує і т. д. Авторитет хору був незаперечним. Інколи вівся живий діалог між хором та іншими учасниками обряду: з одного боку, звучала пісня, з іншого – проводилось необхідне дійство.

  Крім того, заслуговує уваги манера дуже голосного співу, призначеного в основному для вулиць і полів. За допомогою сильного голосу ставало можливим відгородити культурний простір від проникнення ворожих сил. Вважалось, якщо проспівати (чи крикнути), то де буде почутий голос, там град не поб’є посівів, звірі не братимуть худоби. 

Обхідній поезії властиві колядковий тип пісень (колядки, риндзівки, деякі царинні) та ладканковий (пастуші, більшість обжинкових).

Як випливає з розглянутого матеріалу, календарно-обрядові пісні близькі своєю музичною формою. Певні музично-ритмічні типи запановують на окремій  етнографічній території і становлять міцну традицію. А під охороною обряду і хорової традиції ці типи зберігаються впродовж багатьох століть.

 Найбільше спільностей обхідні пісні мають на словесному рівні, передусім мотиваційному. Важливе місце посідають ритуальні мотиви, які  сприяють формуванню й реалізації самого обряду та його фрагментів. Нерідко вказується на час і простір тієї чи іншої дії (“Виходжай, соборе,  з села на поле, / А с поляночки на царинойки”),  інформується мета і завдання обходів (“Ми колєднички ой тутки прийшли / Колєдувати, цес дим витати”). Особливої ваги набули ритуальні мотиви винагороди, у яких міцно закріпилася давня народна традиція почастунку живих та вшанування предків. Усе це пов’язано з культом предків, що передбачає взаємостосунки між живими і мертвими. Основою культу померлих була віра в безсмертність душі. За народними уявленнями, люди не вмирали, а лише змінювали свою форму існування й побут. Свідомість того, що в потойбічному світі є приязні до них істоти, сповнювала людей почуттям безпеки. Тому присутність родичів на святковій трапезі сприяла всім господарським справам.

2.3. Побажальні мотиви. Головне призначення побажальних мотивів – викликати бажаний результат. Усі вони мають магічний характер, оснований на давній вірі в силу слова. Вони містять висловлювання добра, способу та часу його виголошення. Побажання регламентує взаємини між людьми і контакти між ними та надприродними силами, які здатні забезпечити благополуччя. Тому частину мотивів складає безпосереднє звернення до природи та надприродних сил: “Оборонь, Боже, горы, долины, / Горы, долины, наші царины”). У них простежується мета випрохати, замовити майбутній урожай (“Зародь, Боже, ой жито гоже, /  Із колосочка та жита бочка”), приплід худоби, здоров’я людини, сімейне благополуччя (“Ой дай вам, Боже, в пасіці рійно, / В пасіці рійно, а в дому скрійно. / По двору щастя на худобочку, / А в дім здоров’я на челядочку”). У формі побажання благополуччя беруть участь дві сторони, що спричинює діалогічну форму висловлювання, суть якої зводиться до ритуального дарообміну між виконавцями, котрі бажають, та адресатом, що має віддячити. Відвідання домівок із визначеною метою представляє основний обрядовий контекст побажання. Зазначені мотиви пояснюються загальною семантикою побажання благополуччя, цілим набором певних благ: приплоду худоби та домашньої птиці, урожаю в полі, здоров’я, довгого віку, багатства, замі­жжя дівчатам та одруження хлопцям і т. ін. У текстах з досліджуваними мотивами доволі часто трапляється вживання  імперативних присудків (“Оборонь, Боже,” “Ой дай вам, Боже”, “Зародь, Боже”).

У структурі аналізованих творів привертають увагу формули-погрози: (“Вдарила тучі а з Залучі, / Вибила сади та й виногради. / Ні цибулечки, ні петрушечки, / Нічим закришити панові юшечки”).

Досліджуваний матеріал дає підстави говорити про різні об’єкти, тобто адресати, у побажальних мотивах – природу, тварину, людину. Та найчастіше в художню тканину обхідних календарно-обрядових пісень вплітаються мотиви, звернені до людини. Це вповні реальні особи, учасники обряду. Тому у фольклорних текстах із заклинально-побажальними формулами виявляється саме те, що повинно відбуватися згідно з обрядом, – наділення господарів багатством, хорошим урожаєм, благополуччям.

2.4. Величальні мотиви. Одними з найяскравіших у календарних обхідних піснях за функціональним призначенням, поетичним змістом є величальні мотиви, які генетично пов’язані з побажальними. Об’єктом величання здебільшого виступає людина (у колядках, щедрівках волочільних, риндзівках, кустових, частково в обжинкових), тварина (у пастуших), нива, посіви, урожай, “борода” (в царинних, обжинкових).

За допомого величальних мотивів створюються ідеальні образи господаря з його родиною (“Там господар, як виноград, / Там господиня, як калина, / Його сини, як соколи, / Її дочки, як панночки”), ідеальним двором (“ Ой  чи це ж той двір, що залізний тин, / Серебряні ворота, золотая хвіртка”), доброї господині, дівчини з її красою, достойного парубка.  У величальному плані утверджується важливість для родини й громади усіх видів робіт та господарських занять. Пошанування у фольклорі часто полягає в тому, що кожна возвеличувана особа зараховується до найвищих станів. Так, у кустовій пісні господар з господинею виступають в образі короля й королівни: “Ой вийди, вийди да королю з покою, / Ой виведь, виведь королівну з собою”.

Узагалі основним принципом створення образів у величальних мотивах є принцип ідеалізації, який перебуває в залежності від їх домінуючої функції. Всі  величальні мотиви створюються за подібною схемою: змальо­вується зовнішність головного персонажа, його одяг, багатство, прекрасні взаємини з оточуючим світом, природою, його родиною.

2.5. Християнізація обходів та пісень. Календарні обходи дворів і полів та пісні, які супроводжують їх, певною мірою християнізовані. Все ж ця християнізація “працює” на первісну семантику, що пов’язана з возвеличенням рільничої діяльності людей: до простої хліборобської праці залучаються найвищі божества, в тому числі з християнського пантеону – за плужком, що в полі оре, “сам Бог ходить”, святий Петро поганяє волів, Мати Божа їсти носить. Християнізація простежується і в поминанні та вшануванні предків (“А ми устаньмо та  й поклонімси, / Господу Богу та помолімси / Ой за душечки за померлії”).

 Вплив церкви найвідчутніший у різдвяно-новорічному циклі, в обходах царини, менше  – у риндзюванні та майже зовсім не торкнувся “Куста”, який дійшов до нас як релікт у своєму первозданному вигляді. Християнські мотиви часто переплітаються з національно-патріотичними, суспільними, що чітко виявляються в стрілецьких та повстанських колядках.

Проведенний аналіз показав, що ритуальні обходи та пісні українців становлять органічну єдність, взаємодоповнюються. Кожному календарному циклові характерні основні домінуючі функції – захисні, оберігаючі, які безпосередньо спрямовуються до людини та її оточення. Специфіка обхідної календарної поезії закріплюється у ритуальних, побажальних та величальних мотивах.

Третій розділ дисертації – “Естетика обрядових обходів та пісень” –  присвячений естетиці, яка пов’язується з чуттєвим відтворенням прекрасного в широкому сенсі цього слова і має свої закономірності втілення, що  допомагають глибше збагнути суть досліджуваного явища, заглянути, так би мовити, в середину.

3.1. Ритуальний обхід як народне видовище. Прекрасне закладено вже в самій традиції проведення ритуальних календарних обходів, оскільки вона передається з покоління в покоління разом з досвідом, що живе в пам’яті народу. Чи не найкраще зберігся в Україні обхід з колядуванням, який завжди приносив людям радість, святковий настрій. Такі почуття охоплювали слухачів тоді, коли гурти дотримувалися усталених вимог, уміли добре заспівати чи затанцювати. Позитивна настроєвість учасників колядницького обходу мала передатися адресатам на цілий рік. Інші обходи, скажімо, зеленосвятський, кустовий з позиції етноестетики вважалися веселими, адже на них було “гарно”, “хороше спевалі”. Народ підтримував цю традицію, бо “так велося од роду до роду”.

Календрні свята завжди приурочувалися до певних річних свят. Згідно з етнокультурною традицією, навіть час вимірювався не від місяця до місяця, а від свята до свята – від Різдва до Великодня і т. д., а це своєю чергою надавало обходам святковості. Урочистості додавало навіть мовлення “берези”, “риндзювальника”, “кустянки”, яке відзначалося піднесеністю, майже патетичністю.

Естетичне сприйняття обхідних обрядів багато в чому залежало від публічності його проведення та наявності серед його учасників авторитету, скажімо, “берези”, який повинен знати якнайбільше колядок і щедрівок, віншувань, жартів. З іншого боку, участь людей в обряді була сумісною, поєднувала їх духовно.

Календарним ритуальним обходам притаманні порядок, лад, гармонія. Вони відзначалися чіткою послідовністю, дотриманням певних дій, ритуа­лів. Увесь річний церемоніал становить цикл, який умовно ділиться на певні сегменти, має набір своїх головних дій, ритуальних форм, образів тощо. Обрядові дії завжди добре організовані, композиційно стрункі. Хоча в обряді брало участь багато людей, дії виконувалися в чіткому порядку, які підлягали певному ритму. Під час проведення тих чи інших ритуальних обходів істотну частку зайняли окремі драматичні елементи: ролі у групах виконавців, певний сценарій, ігрові епізоди. Видовищний характер мали, наприклад, колядницькі обходи, водіння “Кози”, “Маланки”. Особливе місце у візуальному сприйнятті обрядових дій посідало святкове вбрання (вишиванки в кустянок, яскравий гуцульський одяг у колядників, різні маски учасників вертепу, замаєна вінками худоба, женці у вінках). Позитивні враження посилювалися ще співом, музикою, дзеленчанням дзвіночків, колоритним танцем. Однак практика проведення обрядів при обходах зараз у багатьох регіонах України порушується або й зовсім втрачається. Зоною їхнього найкращого збереження залишається Гуцульщина, Бойківщина, Полісся. Але і там вносяться певні зміни в обрядові дії. На сучасному етапі відбулося також і функціонально-рольове зміщення його сприйняття від магічного до розважального, посилюючи в такий спосіб естетичний бік.

3.2. Роль засобів образного вираження в естетичній системі обхідних календарно-обрядових пісень. Глибокий естетизм випромінюється із самих обхідних календарно-обрядових пісень, основу яких становить образне сприйняття дійсності, що втілюється в словах, звуках. Поезія і музика супроводжують пісні, грають на “нижчих” регістрах (музика) та на високих (поезія); вони викликають веселість, радість, зворушують душу і є своєрідним поетичним дзеркалом народного життя.

У календарно-обрядових піснях чи не найбільше проявилася естетична категорія гармонійного, передусім у вшануванні родини. Ідеал україн­ської родини полягає в повній сім’ї – наявності батька, матері, синів, дочок. Всі вони поважають одні одних, збираються разом у час великих свят. Однак ворожі сили намагалися порушити цей гармонійний спосіб існування української родини, як, наприклад, у часи московської окупації, коли “Тато на Сибірі, / Сестра у Берліні, / А брат пішов в партизанку, / Щоб служити Укаїні” (“Сумний Святий вечір”). Уся драма випливає з прагнення до гармонійного – до волі, свободи, яка дає можливість сім’ї спільно дотримуватися українських звичаїв та обрядів. Фольклорна традиція витворила ідеальні персонажі, їхні атрибути, оточення, через які втілюється прекрасне в художньо досконалій формі, що позитивно впливало на людські емоції. Перед слухачами (читачами) постають образи князів і княгинь, прекрасних панів, пань і панночок. Це не тому, що ці образи виникли в аристократичному середовищі, а через те, що у фольклорі діє своєрідний закон естетичної ідеалізації дійсності. Якраз у цих ідеальних образах народ намагався стати вище над сірою буденністю, а це приносило йому радість, світлий, бадьорий настрій.

Надзвичайно важливий шлях естетичного осягнення дійсності за допомогою різноманітних художніх засобів, насамперед на рівні словотворчого увиразнення мовлення. Високою емоційністю відзначаються зменшено-пестливі слова, які вплетені в пісенну тканину усіх досліджуваних жанрів: “Олєчка”, “Василько”, “Андрійко”, “столик”, “коник” (колядки, щедрівки), “батейко”, “дівойка”, “світлойка”, “вінойко” (риндзівки), “царинойка”, “хмаройка”, “сонейко”, “дзвінойки” (царинні), “неділька”, “пастушки”, “коровиці”, “молько” (пастуші), “загоночок”, “нивка”, “кіпочки” (обжинкові).

Естетичне освоєння дійсності з особливою силою проявляється на рівні контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення (тропи). Чільне місце в ньому займає епітет. Завдяки йому картини життя у творах, як і самі твори, сприймаються у яскравих тонах, фарбах, а герої – у влучних емоцій­них характеристиках. Так, дівчата у кустових піснях – “дєвочки красні”, господарі – “хазяїн хорош”, “хазяйка хороша”. Епітети створюють яскраві зорові уявлення про об’єкти обхідних пісень – “челядка білейка”, “добродієнька пышна”, “нива жовтейка,” “світле сонейко”.

Важливу функцію в календарно-обрядових піснях відіграють епітети на означення кольорів, найбільше “срібний” та “золотий” (“скляниці все золотії”, “тарелці все серебнії”, “золотая брамойка”, “золотий вінок”). Такі епітети надають блиску предметному світові, але в ідеальному зображенні.

В естетичній системі обхідних пісень певне місце займають порівняння, які допомагають змалювати особливості персонажів, предметів, явищ, дій шляхом зіставлення їх з іншими, у яких ці риси різко виявляються. Порівняння мають різні форми вираження, але найпродуктивнішими виявилися прості, які творяться за допомогою сполучників “як”, “ніби”, “скільки-стільки”. Краса дівчини змальовується у порівнянні із зорею, квіткою, ягідкою тощо. Для парубка властива героїчна досконалість. Його товариш – кінь, що копитами креше іскри, як грім на небі, а шабля виблискує, як сонце на небі. Господар, як правило, заможний, він “має кіп, як у крілє”, а господиня така гарна, “як калина”. Подібні порівняння допомагають емоційно сприйняти величні портретні замальовки, характеристики героїв, предметів.

Відтворенню глибини почуттів і переживань ліричних героїв допомагає перебільшення. Тому худоба в господаря незлічена, лани незміряні, червінці не раховані. В пастуших обрядових піснях гіперболізуються надої молока: “молька много”, “дві дійниці жентиці”, а в риндзівках – “писаночок сто трийцять шість” і т. д. У такий незвичайний спосіб людина переноситься у сферу омріяного, фантастичного ідеалу, до якого прагне.

Образності мови досліджуваних творів надає метафора, яка способом зіставлення предмета з іншим розкриває нові, незвичайні сторони. Скажімо, в колядках та щедрівках господар “золото сіє”, “срібло леліє”, господиня “золото пряде”. З погляду етноестетики величальний стиль вимагав змалювання предмета в найвищій його якості.

Яскравий поетичний світ постає і з  метафоричних загадок. Завдяки такій неординарній формі слухач має змогу насолоджуватися красою народнопоетичного мислення, різноманітними асоціаціями.

Сила вражень міститься і в уособленнях (різновид метафори), коли людина одухотворювала природу. Тому “звеселіли вершечки” (пастуша пісня), “скаржилося сонейко” (царинна пісня), “зажурилося поле” (обжинкова). Персоніфікуються насамперед природні явища – “нива хвалиться”, “ліси дивуються”, “калина сумує”.

Обхідній обрядовій поезії властиве широке вживання символіки. Тут зустрічаються давні астральні образи: місяць – батько, сонце – мати, зірки – діти. Досить часто в ролі образів-символів виступають різноманітні птахи: парубок – соловей, сокіл, голуб. Символом дівчини традиційно виступає калина (краса), вишня (статева зрілість) тощо. Не менш цікаві символічні ситуації, як, скажімо, викликання дівчини додому. В деяких піснях через господарські види робіт прочитується символічне шлюбне призначення (підмітання подвір’я чи саду – накликання старостів).

Важливим рівнем для етноестетики є рівень стилістичних фігур – специфічної синтаксичної побудови фраз, речень. Дійсність у фольклорних творах інколи осмилюється за допомогою паралелізму. Особливість застосування цієї фігури в народних піснях полягає в тому, що між двома картинами (символічною і реальною) існує тісний зв’язок на рівні поетичної асоціації. Наприклад, у риндзівці перепелойка журиться, що не буде мати гніздойка; і паралельна ситуація – красна Марусейка журиться, що не буде мати зіленька (тобто весілля). Символічна картина виконує роль емоційного вступу, в другій виражаються конкретні почуття, думки героя.

До стилістичних фігур належить тавтологія – специфічне повторення, яке затримує увагу на сказаному. За синтаксичною роллю в реченнях  досліджуваних творів домінують синоніми-прикладки: “жито-пшениця”, “медок-солодок”, “клен-дерево”. Доволі часто в художню тканину вплітаються предикативні повторення (“ходить-бродить”, “кличе-покличе” та ін.).

Велике значення для календарно-обрядових пісень має рефрен, який Ф. Колесса назвав найстарішою прикрасою поезії. Це композиційний засіб, що повторюється після строфи чи вірша. Він підвищує мелодійну виразність, підкреслює основну думку, сприяє запам’ятовуванню. З усього масиву жанрів, що розглядалися, рефрен є невід’ємним компонентом колядок, щедрівок, риндзівок, деяких волочільних та обжинкових пісень. Він має здебільшого знаковий характер – вказує на адресата пісні. Ця знаковість зберігається у свідомості людей і досі. Приспів у пісні, яка призначається дівчині, повинен підкреслити красу героїні через посередництво образів рослинного світу – калини, барвінку, рожі, розмарину, шовкової трави тощо. Доволі часто через астральні образи “зорі”, “сонця” підкреслюється знову ж таки краса дівчини. У рефренах для парубка звучать військові мотиви, для господарів – побутові: досягнення миру й злагоди в сім’ї, достатку і т. ін. Такі повтори поглиблюють основну думку творів, надають їм урочистості.

Ту ж саму урочистість посилює й фоніка – засоби милозвучності мови, зокрема алітерація, коли повторюються подібні за звучанням приголосні звуки, асонанси  – голосні звуки.

Усі розглянуті засоби образного вираження суттєво позначаються на естетичній фактурі ритуальних обходів та календарно-обрядових пісень, кожен зокрема вносить свою частку в їх емоційно-експресивне сприйняття.

У Висновках підкреслюється, що пропонована дисертація є першим в українській фольклористиці узагальнюючим дослідженням обхідних календарно-обрядових пісень та ритуальних обходів господарських дворів і полів, які  розглядаються в цілісній, нерозривній системі. Це явище синкретичне і становить єдиний фольклорно-етнографічний комплекс, котрий повністю можна збагнути при одночасному розгляді обрядових дій, рухів, пісенного вираження. Усе разом узяте спрямоване на досягнення спільної мети – забезпечення багатого врожаю, приплоду худоби, всілякого родинного благополуччя, духовного єднання.

1. Система обхідних календарно-обрядових пісень українців представлена вісьмома жанрами. Одні з них побутують на всіх етнографічних землях України (колядки, щедрівки, частково обжинкові), інші – локально (риндзівки, волочільні, царинні, кустові, пастуші). Чим ширша зона їхнього побутування, тим більша й глибша історія збирання, публікацій та дослідження. Кожен із цих жанрів є суттєвою ланкою в календарно-обрядовому ланцюгу, сегменти якого близькі структурно, семантично та емоційно-експресивно.

2. Особливість обходів полягає в способі їх проведення (по кругу), часі (обрядовий, рубіж календаря), у складі виконавців (чоловічий, жіночий, змішаний). Пісні відзначаються специфічним способом виконання (хоровий, голосний), музично-ритмічною формою. Структуру обхідних календарно-обрядових пісень становлять домінуючі ритуальні, побажальні й величальні мотиви. Ритуальні мотиви сприяють формуванню й реалізації самого обряду та його фрагментів. Вони вказують на час і простір дії, мету і завдання обходів, винагороду за спів та величання. Побажальні мотиви спрямовані на викликання бажаного результату – благополуччя людини, здоров’я та ін. Досить часто трапляється звернення до вищих сил, які повинні допомогти забезпечити цю благодать. За допомогою величальних мотивів створюються ідеальні образи заможного господаря та його родини, ідеального двору, доброї господині, красивої дівчини, достойного парубка. Вони змальовують ідеальну зовнішність персонажа, його одяг, багатство, взаємостосунки. Календарні обходи та пісні певною мірою християнізовані; тут діють божества з християнського пантеону (Бог, Мати Божа, Ісус Христос, святий Петро). Ці мотиви часто переплітаються з національно-патріотичними.

3. Глибше зрозуміти й відчути роль ритуальних обходів, пісень допомагає їхня естетична система. Вона полягає насамперед у відтворенні почуття прекрасного – у самій традиції проведення ритуалу, співі, одязі. Календарним обходам притаманні порядок, лад, гармонія. Естетизм проймає самі обхідні календарно-обрядові пісні, які освоюють дійсність. Найчіткіше це видно на рівні художніх засобів. Важливу роль для словотворчого увиразнення мовлення відіграють зменшено-пестливі слова. Чільне місце посідають тропи – епітети, порівняння, гіпербола, метафора, символіка. Істотним рівнем для етноестетики є рівень стилістичних фігур. Дійсність у фольклорних творах осмислюється за допомогою паралелізму, увага затримується на специфічних повтореннях – тавтологіях, рефренах. Урочистість підкреслює й фоніка, засоби милозвучності мови – алітерації, асонанси. Усі ці образи, художні засоби суттєво увиразнюють мовлення календарно-обрядової поезії українців.