| summary: | У “Вступі” обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан її вивчення. Формулюються мета та основні завдання дослідження, визначаються методи дослідження та його теоретико-методологічна основа. Обґрунтовано наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну вартість одержаних результатів.
Розділ перший – “Побажання в еволюції традиційної культури та менталітеті українців” – призначений доповнити вже існуючу картину генези і взаємозв’язку таких жанрів усної культури, як заклинання, замовляння, примовляння, побажання. Автор дисертації своє завдання бачить не стільки у принциповій новизні інформації, скільки у її систематизації та впорядкуванні. Таке завдання передбачає вибудову ієрархії характерних ознак заклинальних паремій (за визначенням В.Харитонової), окреслення їхнього місця та ролі в обрядово-ритуальній практиці українців, актуалізацію окремих традиційних структур у становленні свідомості людини і формуванні характерологічних особливостей українського народу.
Розгляд найдавніших фольклорних жанрів, до яких належать замовляння, або заговори, заклинання, приповідки, побажання, доводить, що основою їх виникнення була головним чином віра первісної людини в магічну, чудодійну силу слова. Об’єднуючою і спільною ознакою текстів, що входять до обрядового фольклору (різних за часом виникнення і структурою, починаючи від найпростіших мовних формул і навіть окремих слів до складних поетичних форм), є, по-перше, підпорядкування законам і логіці магічних дій, а по-друге – утворення складного акціонально-вербального тексту, ототожнення в слові реальності ритуальної дії і досягнення різноманітних практичних цілей. Нерозривний зв’язок в обряді слова і дії та їхня функціональна спрямованість визначали не лише зміст вербальних текстів, що відповідали тій чи іншій конкретній обрядовій ситуації, але й їх структуру і поетичні особливості.
Тексти обрядового фольклору зазвичай розглядаються з обрядами, до складу яких вони входять, оскільки значною мірою саме вербальна частина надає і осмисленості обрядовому акту, і визначеності його структури, символіки, образності. Адже обрядовий фольклор супроводжується різноманітними жанрами: примовляннями, заклинаннями, побажаннями, прокляттями тощо, які виконуються під час святково-обрядових дійств і органічно вплетені в саму структуру обряду, розкривають етносвітосприйняття.
У художній структурі заклинальних паремій вербальний компонент зазвичай на найсильнішій позиції. Місце і значення заклинань-побажань в обряді визначене їхньою сутністю. Їм притаманна та ж прагматична функція обряду, реалізована в слові: впливати на оточуючий світ, здійснивши перехід від початкового стану до бажаного. Слово сприймається як дія, воно органічно зливається з нею, пояснює і ніби закріплює її, проте вже стає знаком ритуально-обрядової колізії взагалі.
Погоджуючись із аргументами В. Соколової, можна стверджувати, що терміни “заклинання” і “примовляння” певною мірою умовні і чіткої межі між ними не існує. Проте функціональне навантаження заклинань доводить, що вони мають чітко виражену магічну функцію і вимовляються з метою викликати бажаний результат. У цьому плані примовлянням, які також супроводжують обряд, особливого значення вже не надається, вони виконуються за традицією, висловлюють побажання, а на пізнішій стадії існування обрядів можуть набувати і жартівливого, розважального характеру.
Спільна основна функція всіх заклинань – магічна – зумовила значну близькість словесного оформлення різних їх типів. Всі вони передають вимогу, побажання чи прохання промовця-суб’єкта, звернені до об’єкта магічної дії. З одного боку, всі типи заклинань вимагають вживання присудка-дієслова в наказовому способі, хоч тональність їх могла бути різною – від наказу до прохання, благання. Заклинально-побажальні формули – це переважно невеликі тексти з простою структурою, в них висловлена (і дуже чітко) лише головна думка, але вони можуть розвиватися, доповнюватися різними деталями. Розрізняються заклинання за принципами їх побудови, що зумовлюється характером обрядових дій та змінами народного світогляду.
Найпростіша і, напевно, найдавніша форма заклинань – замовляння шляхом промовляння власних назв, безпосереднє звертання до об’єкта, що на нього хотіли вплинути. А вплинути намагались на весь оточуючий світ, на явища природи, які персоніфікувались – до них звертались, як до живих істот. Звертання, як правило, мають характер вимоги, наказу. Це можуть бути окремі вигуки на зразок тих, що ними проганяють зиму, знищуючи при цьому антропоморфне опудало Масляної: “Йди, Зима, з морозами!” чи “Забирайся геть, рвана баба, брудна! Забирайся геть, поки ціла!” Схожими є заклинання, звернені до сонця: “Сонечко, Сонечко, виглянь у віконечко!”; до дощу: “Дощику, Дощику, дужче йди!” або ж: “Дощику, Дощику, припини!” тощо.
Більшу частину заклинань, звернених безпосередньо до об’єкта діяння, відрізняє владний тон: забирайся геть! Припини! Принеси! Зростай! тощо. Їхня первісна, найстійкіша формула – звернення-вимога. Ця формула нерідко складає все закляття. Але інколи, особливо під час масових діянь, заклинання розвиваються за рахунок уточнень, додаткових деталей. Отак, вимагаючи, щоб пішов дощ, вказують йому, що саме він повинен полити. Звертаючись до весни чи до її провісників-жайворонків, просять їх принести тепло, рясний урожай: “хліба вільного”, здоров’я, принести літо, а з ним і зеленеє житечко, хрещатенький барвіночок і волошок. У примовляннях, що поступово втрачають магічне значення, починають з’являтися побутові картинки.
З розширенням, доповненням заклинальних елементів-формул ускладнюється їхня художня структура. Словесний текст стає ритмічно організованим, рядки здебільшого будуються за принципом синтаксичного (так званого двочленного) паралелізму, часом з’являється рима. Використовуються тут, хоч і дуже обмежено, такі засоби народної поетики, як постійні епітети (весна красная, літо теплеє, краснеє тощо), зменшувальні суфікси (жайвороночки, ластівочки, літечко, нивка тощо).
До таких заклинань за словесною структурою наближені заклинання–прохання. Але, вважається, вони принципово відрізняються від заклинань першого типу тим, що звернені не безпосередньо до об’єкта діяння, а до посередника – надприродної істоти, від якої чекали допомоги (духів-господарів, володарів стихій). Заклинач виступає тут не як суб’єкт, що активно впливає на природу, а як пасивний прохач.
Особливу увагу в реферованій роботі зосереджено на тенденціях до відображення в заклинальних пареміях сильного впливу християнського світогляду. Замість звернення до первісних стихійних божеств у побажаннях почали звертатися до богів, богородиці, святих, а саме звернення почало звучати як церковна молитва. Це створює враження повної конкретності і правдивості побажання, але, крім цього, дещо змінює тональність заклинання: з владного (наказового) воно перетворюється на благальне. Вони можуть бути дуже короткими і складатися лише зі звертання-прохання: “Дай, Боже, нам урожаю!”. Звертаються і до назви свята, яке у свідомості народу персоніфікувалось. Так, дівчата благають: “Покров, Покров, покрий землю сніжком, а мене женішком!” Розповсюджене побажання у вигляді заклинання-прохання “Роди, Боже, жито, пшеницю і всякую пашницю!” – ввійшло до українських колядок і щедрівок, жниварських пісень, примовлянь, що їх промовляють хлопці, коли вранці на Новий рік ходять вітати зі святом і “засівають” (розкидають) по хаті зерно. Такого універсального характеру подібні заклинально-побажальні формули здатні набувати тому, що вони виражають потаємні думи і турботи селянина про хліб насущний. Схожий характер носить і побажання-примовляння, з яким починали сіяти (просили бога вродити стільки хліба, щоб його вистачило на всіх на землі, на багатого і бідного, і на кожну живу істоту):
“Народи, Боже, на всякого долю,
На ледащого і на крадучого,
І не залиш мене без хліба
З моєю худобою!” (з власного архіву автора)
Цей саме підхід використовується і при визначенні генетичних витоків пісень-благопобажань, з якими під час свят обходили подвір’я. Так, серед описаного в роботі розмаїття пісень-благопобажань увиразнюється їхнє первісне значення – магічне. Наприклад, деякі з таких фольклорних текстів, особливо колядки, щедрівки, звучали як побажання–заклинання урожаю, здоров’я, щасливого шлюбу, вони містили в собі і типові формули побажальних паремій.
Первісно з заклинаннями обходили подвір’я, при цьому виконували і магічні дії (наприклад, розсіювання зерна). Ці замовляльно-заклинальні формули, позбавлені своєї магічної бази, автономізуються, поступово ускладнюються, організуються ритмічно та перетворюються на пісні–побажання. В них виробилась своя образна система і символіка, художні засоби (гіпербола, порівняння, зображення бажаного за дійсне та ін.), композиція.
Аналіз фольклорного та етнографічного матеріалу показує: побажання та величальні пісні, з якими у свята обходили подвір’я, генетично пов’язані з функціонально магічними примовляннями-заклинаннями. Проте, якщо архаїчні заклинання засновуються на чітко окреслених колізіях ритуально-міфологічного типу, то пізніші жанрові форми засвоюють практику абстрактних (власне поетичних) прийомів узагальнення ситуації. А це свідчить про особливе значення заклинально-побажальних формул як архаїчних текстів-схем у світоглядному комплексі, фольклорній жанровій традиції, про їх творчу амбівалентність.
Розділ другий – “Побажання як фольклорна одиниця” – присвячено дослідженню таких головних проблем: у чому полягає специфіка природи паремій як фольклорного тексту? У чому виявляються ознаки паремії як одиниці мови? Послідовна фіксація функціональних відмінностей різних типів паремій, докладна характеристика висловів за ознаками їхньої зовнішньої та внутрішньої мовленнєвої структури та критичний аналіз розв’язання проблем пареміології іншими вченими дозволили автору дисертації запропонувати власний підхід, у межах якого названі проблеми розглядаються не дискретно, а системно, і в результаті – визначити й обґрунтувати зміст нового розуміння побажання як окремого самостійного жанру пареміології.
Акцентовано, що серед різного роду стійких словесних утворень значне місце займають так звані паремії, або народні вислови, виражені реченнями (наприклад, прислів’я, приказки, побажання, прикмети), а також короткими ланцюжками речень, котрі є елементарною сценкою або простим діалогом (наприклад, “одномоментні” анекдоти, загадки). Характерне при цьому й інше: паремії займають проміжне місце між одиницями мови та фольклору.
Співставляючи слова, фразеологічні звороти та паремії за суттєвими мовними ознаками переконуємося, що всі вони значною мірою ізоморфні одна одній. Виділені моделі – це не тільки кліше. Вони служать знаками, але й можуть володіти (або не володіти) мотивуванням свого загального значення, причому це умотивування може бути як прямим, так і образним.
Усередині зазначених трьох типів кліше виділяють як синтетичні, так і аналітичні форми. Слова, фразеологічні звороти і паремії однаковим чином можуть мати омоніми, синоніми і антоніми. Всі названі типи кліше функціонально подібні і можуть виступати в мовленні в однаковій чи схожій ролі. І нарешті, всі три типи кліше (слова, фразеологічні звороти і паремії) включені до системи синтагматично-парадигматичних відношень мови (за Г. Перм’яковим), тобто не тільки здатні займати те чи інше місце в лінійному мовленнєвому ряду, але й мають ту чи іншу парадигму, чи певний набір споріднених форм для кожного даного місця. Як показано в роботі, для заклинальних паремій, зокрема для побажань, окрім змінювання за часами, особами та числами, притаманного більшості незамкнених кліше, характерні логіко – семіотична парадигматика (система логічної трансформації) і парадигматика реалій. Усі ці риси, що зближують народні вислови зі словами і фразеологічними зворотами, дають підстави віднести побажання як жанрову форму, що репрезентує структуру паремії, до явищ мови. При цьому зауважимо, що в побажаннях активізовано цілу низку суттєвих рис фольклорного тексту.
З погляду текстових функцій, естетичної установки та ефекту емоційного впливу, структурно-семантичних можливостей ми можемо розглядати побажання як фольклорний текст. По-перше, побажання, подібно до байок, загадок і на відміну від слів і фразеологічних зворотів, як і інші паремії, навіть найменші і найпростіші (як прислів’я та приказки), поминувши більш складні (побрехеньки та головоломки), складають собою тексти, тобто словесні утворення, що мають самодостатнє значення і можуть вживатися самостійно. Що стосується слів і фразеологічних зворотів, то всі вони, в тім числі і найбільш складні з них, як правило, виступають лише як елементи текстів. По-друге, побажання, як і всі фольклорні тексти, мають певну тему (іноді навіть багато тем), є аналогом певної інформації, тоді як слова і фразеологізми принципово не мають власної теми і можуть вживатися з дуже різних приводів. Семантично побажання є особливим чином організованою мовленнєвою структурою, фразовим незамкненим висловом подібно усім видам прислів’їв і приказок, більшості проклять, а також тим видам прикмет, повір’їв, “ділових” висловів та інших паремій, що клішовані не повністю і складаються з постійних та змінних членів.
Автор наголошує, що всі обрядові побажання, подібно до байок, анекдотів і на противагу словам і фразеологічним зворотам, ситуативні, тобто не тільки вживаються в тій чи іншій ситуації, але й самі цю ситуацію моделюють чи означають. І зрештою, як у всіх фольклорних текстах, у побажаннях визначаються три чітко окреслені автономні структурні плани – план лінгвістичної (і композиційної) структури, план логічної (і семіотичної) структури та план реалій. Таким чином, є всі підстави розглядати побажальні паремії як фольклорні тексти. Принциповою засадою дисертації також є не лише фіксація відмінностей побажань від мовних фразеологізмів, але й аналіз таких покажчиків, як текстові функції, ознаки зовнішньої та внутрішньої мовленнєвої структури, текстові характеристики, акумульовані в текстах побажань, що дозволяє визначити прагматичну природу фольклорного тексту, зокрема, функціональну модель жанру побажань – словами викликати потрібні дії, нав’язати комусь (іншим людям, істотам, природі) свою волю, а у формуванні жанру побажання постає як процес перетворення початкових комунікативних структур у комунікативні моделі.
Вихідним в експлікації категорій паремійного фонду є положення, згідно з яким побажання за своєю внутрішньою (логіко-семіотичною) природою належать до аналітичних, оскільки є знаком дії або речі, і схожі з тими, що не допускають розширеного тлумачення, або однозначними, – усіма висловами, подібними до прислів’їв і приказок, як-от: прикмети, повір’я, віщі сни, “ділові” спостереження і поради, прокляття, скоромовки; побрехенькоподібні (монологічні) сценки, включаючи окремі приповідки, пустомовки, замовляння й надокучливі казки; тексти на кшталт загадок (діалогічні паремії): задачі-завдання, головоломки, жартівливі відповіді.
Якщо жанр побажань – це реалізація певної концепції творення Всесвіту, де слово виступає матеріалом та інструментом пояснення і моделювання дійсності, то саме з цього погляду функціональне навантаження побажання – зовнішній, мовленнєвий структуроутворюючий елемент фразових паремій та його понятійна категорія – внутрішня (логіко-семіотична) природа – виконують вирішальну роль у розвитку жанру.
У розділі третьому – “Побажання як оказіональна ситуація з ознаками ритуалу” – ставиться питання про закономірності інтерпретації побажальних паремій як ритуалу. Тут ритуальний синкретизм розуміємо не просто як взаємозв’язок дії і слова, але як принципову світоглядну співзалежність, коли окремі компоненти обрядового побажання поза цим зв’язком не можуть існувати. Відтак важливого значення набуває визначення в поетичній структурі побажання культурно-смислових функцій акту дарообміну як формотворчого явища; наголошення на комунікативному акті ритуалу побажання; аналіз ритуалу побажання в контексті певних ритуальних діянь.
Обмін дарами – специфічна форма взаємовідносин між елементами суспільства (мікросоціумами, сім’ями, індивідами) – займає особливе місце у системі соціальної поведінки, ритуально-магічних практик і міфологічних уявлень багатьох народів світу. Дарообмін є досить складним актом, який передбачає принаймні три взаємопов’язаних фрагменти: дарування, прийняття дару, а також віддарювання. Кожна з цих дій, будучи на перший погляд, добровільною, насправді має суворо обов’язковий характер. Особливо це стосується повернення дару, адже будь-який дар передбачає взаємність. Об’єктами дарообміну можуть бути не лише компоненти матеріального благополуччя, але і фактори соціального життя, такі, наприклад, як авторитет, престижність, а також (що особливо важливо в контексті проблематики, яка нас цікавить) – словесні тексти.
Концептуальні положення сучасної теорії ритуалістики, багаточисельні дані, що мають відношення до практики традиційного дарообміну, дозволяють убачити в ньому генетичну первинність ритуалу стосовно інших знакових утворень, зокрема, доброзичливих побажань, дуже різноманітних за формою і сферами обрядового функціонування. Звернення до комунікативного виміру українських обрядових побажань, у процесі якого партнери обмінюються між собою певними цінностями, може розглядатися як імплікація моделюючої функції. У цьому твердженні йдеться про те, що значну роль у розгортанні репродукуючої функції ритуалу побажання й збереженні інформації, що її містить ритуал, відіграють не стільки невербальні елементи (жести, наділені символічною значимістю предмети), скільки словесний матеріал. Всі ці елементи, безперечно, є дуже істотними, інтегрально пов’язаними з ритуалом, і дають можливість окреслити його (ритуал) в жанровій формі обрядових побажань, але водночас підкреслимо формально змістову гомогенність цих елементів. Так, функцію дару в обміні-діалозі виконує практично будь-який обрядовий елемент – вербальний, акціональний, предметний, що має позитивне значення, адресоване одним учасником іншому, і покликане збудити в останнього шукану відповідну реакцію (віддарювання). З цього погляду немає абсолютно ніякої різниці між атрибутами обряду благопобажання, оскільки пріоритетне значення обрядових побажань у тому, що вони є символічним засобом запровадження нового стану речей, творчого впливу на суспільну, матеріальну чи індивідуальну дійсність. Тож такими цінностями, що підлягають обміну, з боку одного з партнерів є, на думку автора реферованої роботи, доброзичливі побажання, тобто певні вербальні тексти, основною прагматичною функцією яких є побажання блага (добра), а з боку іншого партнера – акціональні чи предметно-речові коштовності (обдаровування грошима, речами, продуктами, пригощання тощо). Інколи ритуал побажання допускає й обмін самими текстами.
Засновані на спільній комунікативній функції, українські благопобажання виявляють, однак, внутрішню неоднорідність, що визначається розбіжністю партнерів у ролевій структурі ритуалу побажання. Коли для одного з партнерів простір ритуалу виявляється “своїм”, а для іншого – “чужим”, структура ритуалу буде визначатися стосунками “господар – гість” (наприклад, „відвідини” в родильному обряді). У цьому випадку партнери з комунікації використовуватимуть різні засоби виразу й обмінюватимуться цінностями різного рівня й обсягу (слово – річ: обдаровування, що супроводжується вербальним побажанням, – пригощання (застілля) як винагорода). А відносно вербальних текстів – “репліки” партнерів будуть мати на меті різні цілі і не співпадатимуть функціонально (наприклад, доброзичливе побажання здоров’я і відповідь на нього: подяка за його висловлення), активність одного з партнерів може поєднуватися з надто пасивною роллю іншого. Окрім того, у цій ситуації можливе спілкування різних за масштабом і складом фрагментів соціуму, зокрема, людини і групи, сім’ї та позасімейного колективу (яким, наприклад, є колядна дружина). Водночас зауважимо: в інших випадках, коли простір ритуалу не належить жодному з партнерів, опозиція “свій простір – чужий простір” нейтралізується (наприклад, зустріч на святі Масляної, Івана Купала). Це означає, що в цьому типі ритуалу побажання передбачається гранична рівність його учасників: і за кількістю, і за їх причетністю до ритуального простору, який буде “нейтральним” як для однієї, так і для іншої сторони, а також – і це головне – за мовою спілкування. Отже, з погляду ритуалу українські обрядові побажання є змістовною вербальною частиною дійства, у цьому значенні вони відтворюють типові співвідношення комунікування символічних значень, які подаються метафорично за допомогою упорядкованих дій через слово.
Для розуміння побажань як специфічного жанру усної словесності, який у художній концепції світу не розрізняє об’єктивний і символічний сенси, важливо детермінувати комплекс мотивів, образів, конкретних побажальних формул та їх тематично-ритуальну основу. Цьому присвячений четвертий розділ “Тематика і поетична конструкція текстів українських вербальних побажань”, що є спробою охарактеризувати текстові особливості побажань як жанрової форми, яка артикулює змістовні і семантичні культурні аспекти. Простежується роль і значення доброзичень у контексті традиційного побутового й обрядового спілкування: в етикетному мовленні, у складі заклинальних і замовляльних текстів. Автор дисертації зосереджує увагу на визначенні тематичного складу українських побажань, диференціації основних мотивів доброзичень, кодифікації словесних формул – певних схем, за якими будуються тексти. Проведено згрупування доброзичливих побажань, що входять до родинного обрядового комплексу за тематичним принципом. З особистого архіву записів святкових побажань автор виокремив чотири великих розділи, за якими і розташував тексти: 1)побажання родильно-хрестильної обрядовості; 2)побажання до дня народження; 3)побажання до новосілля; 4)весільні побажання. Всередині кожного з цих розділів проведено детальнішу класифікацію за етапами кожного з обрядів, яким вони присвячені, і, таким чином, виділено ще й окремі підрозділи, внаслідок чого отримали докладнішу класифікацію побажань.
Спостереження доводять, що в календарних, сімейних, господарських і оказіональних обрядах фігурує традиційний набір побажальних формул. Проте в результаті опрацювання матеріалів дійшли висновку, що тексти, що обслуговують різноманітні обрядові комплекси, мають деякі характерні особливості. Так, однією з відмінних рис побажань, включених до календарної обрядовості, є пряме згадування назв свят або днів певних святих, до яких приурочені самі тексти (наприклад, у складі спонукальних формул, при звертанні до святих: “Нехай святий Василій дасть вам багато пшениці, багато жита, багато дітей!”). Ще однією розпізнавальною ознакою побажальних формул, які стосуються календарних свят, є те, що вони проголошуються лише на найближчий рік, на період до наступного такого свята. Аналіз календарних побажань свідчить, що для них більшою мірою, ніж для сімейних і оказіональних, характерна загальногосподарська тематика: зичення благополуччя домашньої худоби і птиці, рясного врожаю, молочності корів, яйценосності курей, успіхів у бджільництві тощо. Треба зазначити, що тематична характеристика текстів цього роду часто залежала й від складу продуктів, пригощання, дарів, що ними обдаровували віншувальників.
Тематика ж побажальних формул, які складають цикл сімейних обрядів, більшою мірою стосується особистих гараздів і розрахована на весь період життя адресатів доброзичень. Тут фіксуємо, що найбільш розробленими, структурно й поетично оформленими є багатоскладові (за кількістю бажаного) типові формули-побажання, які виступають у ситуаціях “обдаровування / пригощання”, і перш за все – під час застілля. У тематичному відношенні застільні побажання-тости містять переважно побажання здоров’я, а лише тоді вже – гараздів, багатства, веселощів тощо. І зрідка – це більш конкретні, приватні побажання, які проголошуються в залежності від інтересів адресата. Одначе короткі побажання-примовляння, що супроводжували ритуально-магічні діяння, значною мірою наближаються до заклинальних формул або до мотивувань самих ритуалів (“щоб добре росло”, “щоб здорове було”, “щоб ваше життя солодким було”).
У подальшій фольклорній перспективі могла змінюватись словесна структура побажань – від простої короткої фрази, що лаконічно висловлювала побажання, до ритмічно організованих, римованих поетичних формул, але з обов’язковим збереженням в основі текстів їхньої основної властивості і домінантної (магічної) функції. Адже з утратою цієї функції, коли віра в магічну силу особливих дій і слів втрачається, побажання вже не мають певного сенсу і припиняють своє існування – зникають разом з обрядами. Але показово, що в загальному складі побажань, відомому в усіх слов’янських традиціях, використання конкретних побажальних формул залежало від обрядового чи, більш вузького, ситуативного контексту; від статево-вікових, соціальних, професійних та інших особливостей адресатів побажань; від ритуальних об’єктів чи магічних діянь, включених до обряду побажань; від складу продуктів чи предметів обдаровування та деяких інших обставин. Як наслідок, ці фактори, поодинокі деталі, що формують окремі варіанти ритуалу побажань, певною мірою знаходять своє відображення в конкретних мотивах, образах, поетичних засобах побажальних текстів.
У тематичному відношенні українські побажання в різних ритуалах календарної та сімейної обрядовості розробляють традиційний набір важливих для селянського середовища благ: примноження худоби і домашньої птиці, рясного врожаю в полі та в городі; багатства, здоров'я, довгого віку, гараздів у господарстві та сім'ї, народження дітей тощо. В залежності від адресатної спрямованості тексту, побажання можуть бути загальними для всієї родини, тобто присвяченими всій хаті в цілому, і персонально зорієнтованими, тобто адресованими конкретним особам (господині, господарю, дочці, сину, старим, молодятам, породіллі, новонародженому, бабі-повитусі) з урахуванням їх статево-вікових і професійних інтересів. Так, старим бажали довгого віку, дівчатам – щасливого шлюбу, молодим – дітей, дітям – здоров'я, зросту, пасічникам – медоносних бджіл, виноробам – врожаю винограду, вагітним жінкам – легких пологів тощо. Проте особливо важливо те, що така тематична закріпленість за певними особами носить загалом необов'язковий характер: побажання загальногосподарського типу (приплід худоби, рясний врожай, багатство, добробут) могли присвячуватись і новонародженому, і нареченим, і сватам та іншим особам.
Водночас зауважимо: тематична група, пов’язана з мотивом “приплоду худоби та домашньої птиці”, а також і з мотивом “рясного урожаю” є центральною серед українських побажань, як за своєю значущістю, так і за рівнем розповсюдження. Після текстової актуалізації цих мотивів у доброзиченнях виділимо такі найбільш типові моделі:
а) текст будується на основі формули “множинності” достатку: поголів’я худоби і птиці в господарстві”, що створює ефект магічного забезпечення численності (безлічі) живності в господарстві, а у примовляльних і пісенних текстах українських побажань також опертий на якісні характеристики врожаю (густі сходи, чисті посіви без бур’яну, золотисте колосся, повне зерна, мідна солома, високі стебла);
б) текст будується на основі мотиву “народження молодняка”, реалізація якого в побажаннях звичайно подана у вигляді переліку назв тварин і дієслів, що означають їх появу на світ;
в) текст будується за допомогою локативної конструкції, тобто зображення наповненості місць утримання худоби чи місць її випасу і реалізується за допомогою сполучення перелічення господарських споруд зі словами “повно”, “багато”, “достатньо” ( “Дай тобі, Боже, ой, повний хлівець, ой, телят да овець! Ой, повний терем синів і дочок”) або двоскладної формули “множинності” зі словами “стільки – скільки”;
г) текст будується на основі мотиву, пов’язаного із зображенням голосів домашніх тварин, який має значення “акустичної” численності худоби.
Виявивши в українських побажаннях сталість і формотворчі ознаки комплексу мотивів добра, дисертант відзначає його вторинні форми (на прикладі мотивів дітонародження, здоров’я, довголіття), які демонструють тривалий контаміційний процес формування мотивного фонду побажань.
Зокрема, відзначається рідкісність оформлення в самостійні розгорнуті тексти побажання здоров’я (за винятком тостів). Частіше вони фігурують серед інших благ, які містять побажання щастя, веселощів, бадьорості, довголіття тощо. Окрім того, побажання цього типу часто вживаються поруч із мотивами, семантично зближеними з темою здоров’я (тобто, коли бажали залишатися сильним, міцним, товстим, швидким, пригожим, свіжим) і оформленими як цілий набір типових порівняльних конструкцій, які активно використовуються у різних обрядових контекстах. Скажімо, побажання “Щоб ви були здорові, як вода, багаті, як земля, робочі, як бджола, а красиві, як весна!” може звучати і під час весілля, а може мати місце і в родильно-хрестильній обрядовості. З іншого боку, серед українських побажань із мотивом довголіття відома особлива формула, пов’язана з повір’ями про те, що життєвий вік можна визначити по куванню зозулі: “Хай зозуля тобі вік довгий кує!”.
Менш різноманітно поданий мотив побажання багатства. У східнослов’янських текстах він здебільшого має вигляд коротких порівняльних зворотів типу “будь багатий, як земля (як осінь, як кожух волохатий)”, що входять до складу більш розгорнутих побажань, котрі містять перелік ще й інших благ (“Абисте були багаті, як весна; плідні, як перепелиця!”; “Аби-с була весела, як весна; багата, як осінь!”; “Повних амбарів, комор, конюшен, хлівів, засік” тощо).
І нарешті, особливий тип побажальних формул складає група текстів, що об’єднані мотивом “дарообміну”, адже в побажальних примовляннях відбивається розуміння прямої залежності майбутнього добробуту господарств від обдаровування їхніми господарями ритуального гостя.
“Висновки” дають узагальнене уявлення про роботу в цілому. Однією з найхарактерніших особливостей побажань слід вважати збереження в них подвійності мови, подвійного значення слова – одночасно утримування в слові його священного, сакрального, значення і здрібнення його змісту. У більшості моделей українських побажань фіксується закріплення сутності магічної дії. Проникаючи у зміст кожного побажання, можна побачити, що всі вони належать до різних періодів національної культури, відтворюють еволюцію світогляду народу, фіксуючи не лише історичні, а й етнопсихологічні, релігійні, світоглядні риси різних епох.
Залежно від змісту, форми, часу, місця і нагоди використання паремії поділяються на жанрові різновиди, що більшою чи меншою мірою відрізняються між собою. До найдавніших піджанрів відносяться ті, що пов’язані з вірою в магічну дію слова. Щодо побажань, то вони, за структурою та змістовим навантаженням, мають багато різновидів. Це вітання, а також і святкові вітання, власне побажання, побажання-подяки, прощання, тости.
Віддавна побажання виробили основні жанрові ознаки, виконували відповідні образно-мовленнєві функції і виокремились як певне словесне явище.
При вивченні питання жанрової класифікації паремій, автор дійшла висновку, що побажання становлять окремий пареміологічний жанр, а не входять до складу прислів’їв і приказок. За ознаками внутрішньої та зовнішньої мовленнєвої структури, за текстовими характеристиками й функціональним навантаженням автор дефініціює побажання як фразові паремії, виражені незамкненими реченнями, що належать до аналітичної категорії висловів; вони виконують вісім прагматичних текстових функцій: 1)моделюючу; 2)повчальну, 3)прогностичну, 4)комунікативну, 5)магічну, 6)естетичну, 7)розважальну, 8)орнаментальну – з яких домінантною для побажань виявляється магічна.
У комунікативному вимірі ритуал побажання – самостійний компонент обрядового відвідування – може використовувати вітання зі святом або ж із якоюсь певною подією, формули випрошування подарунків чи винагороди, формули подяки. Причому ці вербальні компоненти існують у вигляді самостійних формул, примовлянь, пісень або поєднуються у найрізноманітнішій послідовності в межах одного тексту, утворюючи доброзичливі твори значного обсягу (пісні-благопобажання). Виконання побажань, звичайно, могло супроводжуватись і ритуально-магічними діями, що мали самостійне символічне значення і різною мірою корелювали з самими текстами побажань, такими, наприклад, як биття гілками (на Великдень) чи обсипання (на весіллі). Як одну з типових ситуацій ритуалу побажань можна розглядати і застольну трапезу. Ритуал виголошення побажання має, як правило, форму діалогу (обміну) між гостем та господарем хати. Причому в текстах побажань спеціально розробляється тема прямої залежності майбутнього благополуччя дому від винагороди ритуального гостя. Тому, хто нагородить ритуального гостя, повернеться сторицею – це міфологічне уявлення лежить в основі ритуалу проголошення побажань – і саме воно, певним чином, забезпечує постійне “відтворення” ритуалу в різних слов’янських етнічних традиціях і обрядових комплексах. Займаючи межове положення між формами мовленнєвого етикету і заклинальними магічними примовляннями, типові формули-побажання мають водночас і соціально-нормативну (що виявляється, як у побутових, так і в обрядових ситуаціях), комунікативну функцію і магічну мету впливу на дійсність, оточення. Вони регламентують одночасно взаємини між людьми і контакти людини з надприродними силами, що здатні забезпечити благополуччя. Отже, побажання як ритуал становлять складний соціально-обрядовий феномен. У центрі ритуалу міститься текст побажального змісту, який відповідає певним вимогам семантики і структури та функціонально зорієнтований перш за все на проголошення обрядового побажання. Всі ж інші відтінки функціональних значень, характерні для різних типів висловлювань (тобто функції привітання, прощання, подяки, магічного заклинання), відносять їх на периферію жанрових меж власне побажань, які розуміються як самостійний жанр обрядового фольклору.
Найбільш значимі параметри побажання-ритуалу – дуально-обмінні відношення, які зв’язують чужих одне одному людей, – “увійшли” до текстів побажань, оформилися у вигляді самостійних мотивів чи їх компонентів. Обсяг самих текстів побажань, їх місце і значення в структурі обрядів характеризується відмінністю: єдина форма вербальної поведінки його учасників; допоміжна функція і нейтралізація вербального компонента, в зв’язку з чим саме побажання буде обмежене кількома словами, що не матимуть самостійного значення і будуть включені (на правах одного з мотивів) у розгорнутий святково-привітальний текст.
Вербальні побажання, які широко визнавані в даному соціумі як стійкі формули, що містять побажання добра однією особою на адресу іншої, використовуються в багатьох жанрових різновидах форм традиційного й обрядового спілкування: в етикетному мовленні (вітання, прощання, поздоровлення, тости, висловлення подяки); у складі текстів-заклинань та текстів-замовлянь; у примовляннях, що супроводжують дії, яким приписувалось особливе міфологічне значення (при чханні, позіханні, спотиканні, випадковому падінні); у формулах, які виголошуються в ситуаціях, що осмислюються як факт “першої” події (побажання на адресу того, хто одягає обновку, хто вперше в сезоні куштує зрілі плоди) та в інших текстах.
Жанрове розмежування формул на підставі одних лише текстових характеристик найчастіше неможливе, адже воно залежить від конкретної ситуації, в якій промовляється текст. Спільними для ритуально-побажальних текстів характеристиками є: семантика побажання добра й адресатна спрямованість тексту від того, хто говорить, до іншої особи. Визначення жанрових і функціональних відмінностей побажальних формул пропонується за основними ознаками: 1) побажання як елемент ритуально-магічної практики, тобто за приналежністю цієї формули до обрядового контексту, чи за приналежністю до етикету – побажання як факт побутової етикетної поведінки; 2) за виконанням формулою обрядово-магічної функції або ж соціально-нормативної, комунікативної; 3) за поетичною оформленістю побажальних формул, що дозволяє віднести їх до обрядового фольклорного репертуару, або ж за мовними ознаками – це фрази, що побутують у складі звичайних мовленнєвих стереотипів; 4) за ступенем використання акту дарообміну між виконавцем тексту та його адресатом: наскільки обов’язковим при цьому він виявляється.
У тематичному ж відношенні всі побажальні формули містять традиційний набір побажань здоров’я, щастя, господарського благополуччя, божого благословення тощо. Доброзичливі побажання будуються за різними композиційними структурами (симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти: підтекст, багатозначністю, іронічне забарвлення тощо.
Основна спільна функція – магічна – всіх українських примовлянь-побажань зумовлює значну близькість словесного оформлення різних їх типів. Магічна роль вербальних формул підсилюється завдяки засобам порівняння: порівняльні художні формули типу “скільки – стільки”, що утворюють кількісну паралель (таким чином створюється картина омріяного незчисленного багатства й прибутку, щасливого життя особи, до якої звернено побажання). Провідну думку доброзичень увиразнюють і підкреслюють часті повтори і тавтологічні звороти, надаючи їм особливої експресивності, величності та стилістичного колориту урочистості, величальні епітети й порівняння.
|
