Офіцинський Р.А. Державотворчий процес в Україні 1991 - 2004 років (на матеріалах періодики Заходу)

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і зв’язок з провідними напрямами наукових досліджень, визначено специфіку об’єктно-предметної сфери, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, окреслено його хронологічні й територіальні межі, охарак­теризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів та їх практич­ну значимість.

У першому розділі дисертації "Україна 1991–2004 рр.: історіогра­фічні, джерелознавчі та методологічні аспекти" висвітлюється ступінь наукової розробки теми, її джерелознавче та методологічне забезпечення. Насамперед звертається увага на те, що ключовим історичним джерелом виступила сукупність нау­­кових, науково-популярних і публіцистичних текстів, розміщених в "оперативному поточному архіві" — у вітчизняних і зарубіжних мас-медіа (книгах, газетах, журналах, радіо, телебаченні, інтернеті). У них зафіксовані характерні для досліджуваної ситуації уявлення про стан держави і суспільства, засади здійснюваних перетворень.

В історіографічному огляді (підрозділ 1.1. "Найважливіші дослідження") дисертант наголошує, що крупні історичні події незалежної Україна опинялись у фокусі фахових зацікавлень іноземних і вітчизняних спеціалістів одразу. Нарікати на брак солідних різнопланових досліджень із чітким хронометражем і систематикою подійного матеріалу нема підстав. Так, у монографічних дослідженнях В. Литвина розглядаються докорінні перетворення у внутрішньо- і зовнішньополітичних вимірах (конституційний процес, адміністративна і військова реформи та ін.), струк­тур­ні зміни в економіці та соціальній сферах, культурні тенденції. Ці праці загалом поклали початок дослідженням вітчизняною історіографією проблем політичного лідерства, ідейного і політичного плюралізму в незалежній Україні.

Політична історія незалежної України активно досліджується у взаємозв’язку зі соціально-економічною специфікою, розбудовою правової держави і громадянського суспільства, міжнародними відносинами. Добре проаналізовано суть пер­манентних реформ центральної та місцевої виконавчої влади, наприклад, ученими В. Кременем, Д. Табачником і В. Ткаченком. У цілому перевага за синтетичними працями, що тримають на кон­тролі поточні дослідницькі справи з викладанням відповідного матеріалу в рамках навчальних програм.

Осібно автором акцентується увага на студіях учених, які винесли їх на обговорення наукового світу у вигляді кандидатських і докторських дисертацій. Зазначені студії висвітлили проблематику в розрізі загальних моментів і наскрізних тенденцій, окремих аспектів європейського вектора зовнішньої політики (С. Василенко, В. Вакулич, О. Ляшенко), консти­ту­цій­ного процесу (В. Авсєєвич), військового будівництва (О. Бодрук, М. Вакуленко, В. Смолянюк), державної політики щодо національних меншин (Ю. Колісник), етнонаціональних (Л. Панасик, В. Нагірний), конфесійних (В. Єленський, Ю. Кальниш) відносин тощо. Відображені головні аспекти еко­номічної політики (Н. Дзюба), трудові міграції, а також ставлення насе­лення до соціально-економічних змін (Л. Ковпак). Сумлінно розкрито на­прями і регіональні особливості перетворень в аграрному секторі (С. Живора і В. Корнієнко).

Дебютували оцінки певних новацій у політичній системі та в апараті держави (Г. Зеленько, В. Звірковська, Л. Дунаєва, О. Полішкарова, С. Чеме­кова). На міждисциплінарному рівні історики пильно відстежували як про­цес формування громадянського суспільстві (В. Моргун), так і місцево­го самоврядування (Л. Лановюк). Усе ж, лідирують праці про внесок у дер­жавотворчий процес впливових політичних партій (О. Шановська, О. На­­зарчук), а також про формування виконавчої вертикалі (Н. Дроботенко), становлення парламентаризму (Н. Мосюкова, В. Чмихова, С. Штепа) і пра­воохоронних структур (Є. Зозуля, Є. Невмержицький). Цікаво, інтелек­ту­альні розмисли на європейській історико-порівняльній магістралі найдужче проймали столицю Київ і західноукраїнські наукові центри Львів, Чернівці, Ужгород.

Західна історіографія відреагувала трьома спільними комплексними "ґросбухами", виконаними під керівництвом Ґ. Сімона (Інститут східних і міжнародних студій Кельнського університету), П. Йордана (Австрійський інститут Східної та Південно-Східної Європи) і В. Ісаїва (Торонтський університет). Наприкінці XX – початку XXI ст. інтерес до України про­явився в усіх частинах Європи. За декілька років про сучасних українців з’явилося на Заході більше книжок і статей, ніж за всі попередні десятиліття. При цьому розгалужені міждисциплінарні стосунки домінують над методологічним збагаченням різних наукових підходів. Вітчизняна історіографія прагне передовсім донести фактологічну сутність періоду незалежності, але найчастіше в адміністративно-політичній площині та в межах "джерельного офіціозу". Оціночні вектори західних учених (Ш. Гарнетт, Т. Буквол, Т. Кузьо) суттєво зміщені: в їх основі компаративний "європоцентричний" зріз, який грунтується часто на неофіційних джерелах (наукові інтерв’ю, опозиційна періодика тощо).

Оприлюднення історичних джерел відзначається природнім консерватизмом. Потрібен певний час, аби все вляглося і до ключових архівів надали доступ. Одначе маємо ряд спроб узагальнень, виконаних важливими учасниками подій, що розглядаються в дисертації окремо (підрозділ 1.2. "Мемуарно-публіцистичні праці"). Те, що вийшло друком з-під пера української еліти, різниться суб’єктивними настроями і кон’юнк­турними міркуваннями. Першочергово йдеться про мемуари президентів Л. Кравчука і Л. Кучми. Серед науково-популярного доробку і політичної публіцистики виділяються гостро полемічні книжки чільних керівників у системі виконавчої влади, написані, як правило, після їх відставки або в інтервалах між новими призначеннями (екс-прем’єри В. Масол, Є. Марчук, П. Лазаренко). Це не дивно, адже екс-прем’єри не "здавалися без бою", небезпідставно сподіваючися на продовження своєї політичної кар’єри.

Не відставали в гостроті й заступники голови уряду, міністри і народні депутати України (В. Симоненко, М. Жулинський, Ю. Іоффе, В. Пинзеник, К. Морозов, А. Зленко та ін.), а також державні діячі провідних країн Заходу (М. Тетчер, Б. Клінтон, С. Телбот, Р. Серрі тощо). Їх коментарі приречені згодом розростися в кілька історіографічних ліній. Протистояння опозиції та виконавчої влади цілковито перенесено й на аналітичну і мемуарну царини, а відтак перекочовують в історіографію. При цьому зарубіжні політичні лідери та вчені урівноважують вітчизняні "оцінки зсередини" і приземляють їх зовнішнім — загальноцивілізаційним — контекстом.

Характер дослідницьких студій над проблемою потребував найширшого використання інформаційних ресурсів Inte et, різноманітних за мов­ною і видовою ознаками. Їх охарактеризовано у підрозділі 1.3. "Джерель­на база (ресурси інтернету)". Цей новий корпус джерел (на швидко й лег­ко доступних електронних носіях, інтерсуб’єктивно підвладних кон­тен­ту і кліометрії) підняв історичні дослідження на вищий рівень осмислення суспільних процесів, ефективно усуваючи фактологічні прогалини. Насамперед ідеться про світові засоби масової інформації. Стосовно міжнародних відгуків на події в Україні 1991–2004 рр., то суттєвим джерельним масивом є відповідний вітчизняний та російський моніторинг, акумульований у спеціалізованих інтернет-виданнях. Гарну архівно-інфор­ма­ційну послугу дають українські служби радіо ВСС (Великобританія), Deutsche Welle (Німеччина), Radio Free Europe / Radio Liberty (США) та ін. До якісних російських порталів належать "Зарубежная печать о России", "ИноСМИ.Ru", "Мировые дискуссии". У західному медійному образі Ук­раїни негатив переважив у перші роки незалежності та внаслідок "касетного скандалу". У другій половині 1990-х рр. відбувся деякий позитивний перелом через призму дотримання безпечних технологій, демократичних стандартів і життєвого рівня. На жаль, офіційний Київ обходився без них і часто лобіював не національні інтереси, а персональні.

Нагромаджений джерельний масив засвідчив наявність у західних мас-медіа кваліфікованих авторів, які постійно й професіонально стежили за подіями в Україні: Адріан Каратницький (The Wall Street Jou al), Стівен Ерлангер, Патрік Тайлер і Майкл Вайнс (The New York Times), Шарон Лафраньєр, Андерс Ослунд (The Washington Post), Наталія Федущак (The Washington Times), Мері Мисьо (Los Angeles Times), Христина Лапішак, Фред Вейр (The Christian Science Monitor), Джеффрі Йорк (The Globe and Mail), Аскольд Крушельницький (The Daily Telegraph, The Independent, The Times), Христя Фріланд, Стефан Вагстіл, Чарльз Кловер, Том Ворнер (The Financial Times), Ян Трейнор (The Guardian), Гізберт Мрозек (Berliner Zeitung), Герхард Гнаук, Александер Рар (Die Welt), Матіас Брюгманн (Handelsblatt), Томас Урбан (Sьddeutsche Zeitung), Астрід Коль (Neue Zьrcher Zeitung), Наталі Нугаред (Le Monde), Лоран Ніколет (Le Temps), Луїс Матіас Лопес (El Pais), Фабріціо Драгосеї (Corriere della Sera) та ін. Це не класичні журналісти, а зазвичай працівники державних установ та науково-дослідних інституцій.

У підрозділі 1.3. "Феномен постсоціалістичної України" відзначається складність теоретичного освоєння суті перехідного періоду, позаяк це тільки початок тривалої історичної епохи. Дослідник В. Селіванов слушно висловився, що йдеться про напрям соціально-політичного руху, котрий майже невідомий людству. Незалежну України спіткала доба перехідних "кентавроподібних" процесів (С. Кримський), коли нерідко доводиться відокремлювати істину від нав’язаної інтерпретації. Постсоціалістична трансформація проходить одразу в двох системах координат: посттоталітарній (соціально-політичній) та державотворчій (національно-політичній). Політичним контекстом української модернізації став авторитарний режим, що логічно вписується в інерційну модель "відлуння".

Сумарно глибинні соціально-економічні, політичні й культурно-ду­ховні зміни, що відбулися впродовж усіх років незалежності, дорів­нюють мирній революції (В. Кремень, С. Кульчицький), підсумком якої став но­вий соціум. Ці зміни далеко не однозначно відповідають світовим тен­денціям (постіндустріальній парадигмі). Новий суспільно-економічний лад постає внаслідок кардинальних перетворень, що дає підстави: з одного боку, продовжити хронологічні рамки Третьої (мирної) української революції 1989–1991 рр., а з другого Ї виокремити Четверту (електоральну) революцію 2004 р.

В історіософії стосовно незалежної України беззаперечно домінує європейська парадигма. Усі притаманні їй компоненти присутні у чималій науковій продукції. У той же час маловпливове євразійство представлене поодинокими пропагаторами.

Другий розділ дисертації "Політико-правова ситуація в Україні (1991–1996)" містить авторське бачення завдань, що постали перед незалежною України для здобуття постійної перепустки на міжнародну арену. Щоб її отримати і зберегти геополітичну вагу потрібно було виконати дек­ла­рації та взяті в односторонньому порядку зобов’язання. Йшлося про кон­цептуальну тріаду, що визначала комплекс кардинальних суспільних пе­ретворень: демократія, ринок і роззброєння. Зволікання з економічними ре­формами послужило соціальним детонатором національної кризи 1993 р., подолання причин котрої затяглося на кілька років і в основному співпало з рубіжним для незалежної України 1996 р.

Основна увага в розділі приділена переосмисленню найвагомішіх досягнень Української мирної революції 1989−1991 рр., що лягли у підмурівок наступних етапів державотворчого процесу (підрозділ 2.1. "Результати і наслідки мирної революції (1989–1991)"). Йдеться про мирний характер і дотримання правових процедур при розв’язанні суспільних конфліктів. Задля цього служили вже апробовані форми безпосередньої демократії, парламентської та опозиційної боротьби. Тоді ж викристалізувалися негативні тенденції, що у подальшому відчутно гальмували сус­піль­ний розвиток у комплексному виразі. У значній мірі це пов’язано з по­вільним усвідомленням законодавчою гілкою (Верховна Рада) свого призна­чення.

На середину 1990-х рр. панівний в Україні політичний конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова бізнес-еліта) чітко усвідомив "стратегічний історичний компроміс" і відсунув загрозу незалежності далеко за межі можливого. Водночас спостерігається соціальна регенерація багатьох елементів старої системи державної влади. Це неминуче про­дукувало стагнаційні явища, що викликали масовий протест. Тому пер­ма­нен­тні соціально-економічні та політико-правові колізії, по суті, служили ві­­зит­ною карткою України весь зазначений історичний період (1991−2004).

У підрозділі 2.2. "Подолання національної кризи 1993 р." дисертант розглядає вузлові конфлікти першої половини 1990-х рр. (президентсько-парламентський, кримський сепаратизм і міжусобиці між центром і регіонами) як важкі селективні бар’єри і модернізаторські тести для укра­їн­ською верхівкою. Зокрема, деструктивні наслідки національної кризи 1993 р., до якої призвели соціально-економічні та державно-правові прорахунки, були подолані внаслідок перетину декількох факторів. Дострокові вибори глави держави і Верховної Ради нарешті привели до повноцінних реформ. Притаманний цьому часові феномен конвертації влади у власність іманентно спонукав до циркуляції всеукраїнської та регіональних еліт. Центральній владі вдалося використати сприятливу зовнішньополітичну кон’юнктуру і Автономна Республіка Крим знайшла відповідну правову нішу в державі з унітарним устроєм. Хоча винуватців кризи 1993 р. легко знаходять як всередині країни, так і за її межами, проте загалом і Росія, і Захід стратегічно були зацікавлені в тому, щоб у потенційних конфліктах XXI ст. мати на своєму боці економічно сильну Україну.

Прийняття Конституції 28 червня 1996 р. справедливо названо західними виданнями доленосною подією в історії незалежної України (підрозділ 2.3. "Конституційний процес"). Це служить юридичним підсумком першого етапу державотворчих процесів у незалежній Україні. Хоч незалежна Україна достроково виконала "конституційне" зобов’язання перед світом і його кваліфікованим експертом (Радою Європи), але перехідні авторитарні тенденції зберігали привабливість у вищих ешелонах державної влади (всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р.). Вимога політичної реформи в Україні перетворилася на перманентну (колізії 2000 і 2003–2004). Відповідність демократії служить тут визначальним критерієм, а функції авторитетного міжнародного арбітра виконують при цьому європейські структури (ПАРЄ, ОБСЄ та ін.).

У підрозділі 2.4. "Зниження військового потенціалу" показано входження України у світове коло незалежних держав через ліквідацію її радянського спадку — одного з найбільших військ і арсеналів у Європі. Це привело до тісних військово-політичних контактів з ООН і НАТО, що сприяли модернізації скороченої армії та появі власної оборонної доктрини. По суті, незалежна Україна закріпилася на міжнародній арені не стільки дипломатичними установами, скільки своїми миротворчими батальйонами у "гарячих точках". "Операції демілітаризації" з безпосередньою участю Заходу в значній мірі вирівняли неприємні враження про Україну, котра з вини своїх військових потерпіла від низки техногенних інцидентів із людськими жертвами. Навіть попри помилкові сподівання на величезну економічну віддачу ВПК і "тіньові" негаразди, Україна не випала з десятки світових експортерів зброї. Її військовій політиці, що в основному сфор­мувалася впродовж першої половини 1990-х рр., властивий континуїтет у міжнародно-правовій та військово-промисловій площинах. Рубіжними датами слугують завершення ядерного роззброєння (відбулося) і вступ у НАТО (очікується).

У розділі увагу також зосереджено на безпрецедентному мирному роззброєнні України, що успадкувала третій за величиною військовий ядерний потенціал (підрозділ 2.5. "Ядерне роззброєння"). Ця наймасштабніша акція загальноцивілізаційного значення стала для світових країн-лідерів доволі привабливим взірцем в аналогічних ситуаціях (КНДР, 2003–2004). Одночасно денуклеаризація України стала у першій половині 1990-х рр. першим тестом для США на здатність виконувати функції єдиної супердержави у постбіполярному світі. Для системи міжнародних відно­син "українська без’ядерна модель" стала знаменним прикладом несилового розв’язання доволі складної проблеми планетарної ваги. Започатковано досі неіснуючу практику письмових гарантій безпеки всіма ядерними державами світу (Росією, США, Великобританією, Францією і Китаєм).

Дисертант робить особливий наголос на тому, що суспільними трансформаціями і роззброєнням пострадянської республіки (провідної у радянському державотворенні) було узаконено незворотний характер розпаду Радянського Союзу. При цьому ціна політичної незалежності України інфляційним чином перетворилась у ціну європейськості, встановлену за американо-російською системою мір. У цю вартість Україна гармонійно вклала і політичну доцільність, і економічний прагматизм. Потенційна військова і екологічна загроза України на старті незалежності переймала світ більше, аніж її політичні та економічні негаразди.

У третьому розділі "Особливості національно-політичного розвитку України 1997–2004 рр." порушується широке коло питань, пов’я­за­них із другим етапом державотворчого процесу. З точки зору наукового ін­тересу особливої уваги заслуговує поява олігархічних утворень у другій половині 1990-х рр., котрі визначили янусоподібне обличчя цього історич­ного періоду: стагнаційне щодо поглиблення демократії та прогресуюче за ринковими і макроекономічними показниками.

Підрозділ 3.1. "Поява олігархічних утворень (друга половина 1990-х рр.)" містить аналіз явища, названого Світовим банком "економікою за змовою". Гучні корупційні процеси ніколи не проходили в самій Україні. Високих українських посадовців судили у Німеччині, Швейцарії, Бельгії та США. "Лазаренківщина" стала однією з форм олігархії — особливого типу "панування", що органічно поєднав у собі не лише тіньову, а й легітимну владу. Так, одні й ті ж самі бюджетні правопорушення повторювалися з року в рік, стали системними. Особливо відкрито демонстрували претензії на адміністративні ресурси київський, дніпропетровський і донецький клани. Вони конкурували за вплив на президента, всіляко демонструючи лояльність. Західні видання не пошкодували місця для портретів лідерів цих груп.

Кажучи вслід The Christian Science Monitor, президенти України стали носіями різних концепцій державотворення. Л. Кравчук виступив теоретиком етатизму ("розбудови державності"), а Л. Кучма нахилився до "економічного прагматизму". У процесі такого амбівалентного розвитку накопичилися протиріччя, котрі розкололи правлячу еліту і привели до формування безкомпромісної політичної опозиції. Тому логічно, що підроз­діл 3.2. "Касетна" криза (листопад 2000 р. Ї травень 2001 р.)" присвячено другій загальнонаціональній кризі, котра спіткала Україну на зламі XX і XXI ст. "Кучмагейт", "тейпгейт", "аудіовійна", "касетний скандал", "політичний Чорнобиль", "справа Гонгадзе" — гучні назви цих бурхливих історичних подій. "Касетний скандал" започаткував кілька центрів якісно нової — безкомпромісної — опозиційності, явивши переконливі "уроки революції, що не відбулася". Серед факторів неуспіху опозиції в справі усунення Л. Кучми з поста президента був низький потенціал протесту серед населення. Однак ця криза зіграла вагому роль в еволюції постсоціалістичної України, пригальмувавши розвиток авторитаризму.

Вдосконалюючи тактику, опозиційні сили стали виразниками домінуючих електоральних настроїв, крок за кроком усуваючи авторитарну модель (режим Л. Кучми) на узбіччя. Ця політична боротьба вирізнялася доволі резонансними парламентськими демаршами і надзвичайною гострими протистояннями не лише у столиці, а й у регіонах. Причому протидію неправовим акціям виконавчої влади опозиція здійснювала легітимними засобами. Завдячуючи "справі Гонгадзе", на виборах у березні 2002 р. за партійними списками було обрано утричі більше опозиціонерів (171), ніж провладних (54). "Справа Гонгадзе" показала відсутність в Україні незалежних правових інститутів, парламентських стримувань і противаг президентським повноваженням. Тому після нетривалого шоку, викликаного публікацією компрометуючих плівок, прибічники президента володіли величезним полем для маневру. Л. Кучма відразу ж апелював до російських еліт і мас-медіа, намагаючись знайти додаткові ресурси у розв’язанні політичної кризи.

З тої пори, як примітили The New York Times і Le Mondе, у приватизаційних перегонах в Україні вітчизняних бізнесменів почали несподівано змітати багатші росіяни. Вони успішно проникали у важливі галузі економіки, прибираючи крупні банки, гіганти металургії та нафтопереробки. Криза погіршила зовнішньополітичні позиції України, до якої інтерес Заходу істотно згас. Адепти авторитаризму сповна скористалися шансом зберегти олігархічну "систему Кучми" через союз із комуністами за актив­ної підтримки Росії. Швидке "повернення в Європу" знову перетворилось у примару. Згідно з Der Spiegel і The Financial Times Deutschland, новий виток російсько-української дипломатії дивним чином співпав із різким зро­станням в Україні інвестицій Росії, а також із значно розширеними масш­табами військової кооперації.

У розділі зроблена спроба окреслення авторського бачення т. зв. "Чор­нобильської проблеми" (підрозділ 3.3. "Ліквідація ЧАЕС"). Жодний феномен чи явище сучасної історії не має ні такого колосального інтересу, ні такого чисельного штату наукових працівників, практично з усіх галузей знань. Із самого початку чорнобильська спадщина стала внутрішньою справою низки держав Західної та Північної Європи: Франції, Фінляндії, Німеччини і т. д. Вони теж потерпіли через післячорнобильські медико-соціальні феномени, тому погодилися на чималий фінансовий тягар у зв’язку з ліквідацією ЧАЕС. 16 грудня 2000 р. Україна здійснила історичний крок і закрила станцію, названу "атомним кошмаром Європи". Міжнародні медіа розписали її останній робочий день. Україна вивільнилася зі стану заручниці низькопробної технології і витримала черговий тест на право "повернутися в Європу". Водночас втрачалося не лише джерело енергії, а й 16 тис. робочих місць.

Відразу ж назвали заплачену Заходом ціну ліквідації Чорнобильської АЕС — 300 млн. плюс 700 млн. амер. дол. на саркофаг. Перед цим уже знят­тя з експлуатації 1, 2 і 3 блоків склало 793 млн. євро і додатково 1,8 млрд. грн. на соціальні програми Славутича. При цьому забруднена аварією територія залишається в полі підвищеної уваги провідних екологічних організацій ООН і євроатлантичного світу. У грудні 2003 р. Генеральна асамблея ООН оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф. Промовисту статистику, котрою оперує міжнародна спільнота, подав Le Monde Diplomatique. Сумарні витрати, пов’язані з Чор­нобильською аварією, сягнули на грудень 2000 р. 130 млрд. амер. дол. В окремі роки ці видатки сягали 12 % державного бюджету незалежної України, а число померлих внаслідок вибуху реактора коливається від 41 до 300 тис. Тому чорнобильськими гуманітарними акціями охоплено увесь світ.

У підрозділі 3.4. "Політична боротьба (листопад 2002 р. Ї червень 2004 р.)" дисертант з’ясував, що найбільшою проблемою України того часу вчені та журналісти назвали президента і його спадкоємця (у німецькому прочитанні — Kronprinzen). Л. Кучма заздалегідь шукав його заради своєї ж безпеки. Але кадрове питання притлумили дебатами щодо ліпшої стратегії розвитку країни — політичної реформи. Після 1994-го зміна влади в Україні, твердила Neue Zьrcher Zeitung, не стала рядовою демократичною процедурою, як у західних сусідів. Загострення політичної боротьби, в епіцентрі котрої опинилися конституційні зміни, було спровоковане перефокусуванням еволюційних настроїв у суспільстві. Країна чітко усвідомила вади морально і економічно збиткового авторитаризму. Неадекватне представництво суспільних інтересів призводило до штуч­них проектів парламентської більшості (січень 2000 – квітень 2001; грудень 2002 – вересень 2004). Вони творилися "під президента" руками прем’єра і щоразу зміцнювалися "союзом комуністів і олігархів".

Неурядові фундації та державні органи країн Заходу виступили вагомим стримуючим фактором сповзання України за межу недемократичних тенденцій. Доленосним фактором її внутрішньополітичного розвитку продовжували залишатися геополітичні пріоритети двох її традиційних арбітрів — Заходу (в особі США і ЄС) та Росії. Але практично на визначальних щаблях державотворення (конституційні засади, державне управління, відносини з громадянським суспільством) реалізовувався російський сценарій ("керована демократія" або м’який авторитаризм). Президентським виборам в Україні 2004 р. передувало багато сюрпризів. 30 грудня 2003 р. Конституційний Суд дозволив президентові Л. Кучмі балотуватися втретє. Серією таємних указів Конституційному Суду тоді різко підвищили заробіток, а витрати на його утримання удесятеро перевищили видатки на Верховний Суд.

Парламентська асамблея Ради Європи засудила спроби неконституційних змін і виступила за проведення демократичних виборів президента України за діючою Конституцією. Л. Кучма змушений був відмовитися балотуватись утретє. Суперечка навколо конституційної реформи до провального голосування у Верховні Раді 8 квітня 2004 р. порушила головне питання — про місце України у "демократично розширеній Європі". Це відкрито демонстрували США, Німеччина, Польща, повертаючи Україні статус стратегічного партнера. Запекле протистояння перед стартом президентської кампанії на виборах міського голови Мукачева 18 квітня 2004 р. ще раз підтвердило провідну ідею: авторитаризм ("система Кучми") вичер­пав себе і виснажив свої ресурси. Пробний "закарпатський млинець" вдав­ся символічно глевким, сигналізуючи різкий демократизаційний перелом у суспільстві та в апараті держави.

У четвертому розділі "Українська помаранчева революція" обґрун­товано, що критичної концентрації революційна ситуація в Україні сягнула упродовж двох років. Особливий інтерес привертає такий динамічний етап, як переддень і хід президентської виборчої кампанії. Україна поставила абсолютний рекорд її тривалості — 201 день (3 липня 2004 р. – 20 січ­ня 2005 р.). На поверхню випливли "гордієві вузли". Помаранчева революція була ними безпосередньо породжена. Вона ж їх і мала розрубати, "замкнувши" цілісно крупний період історії незалежної України — "між мирними революціями" (1991–2004).

Зазначений феномен Другої мирної української революції частково проаналізовано у підрозділі 4.1. "Президентський марафон (липень-листопад 2004 р.)" через проблемно-хронологічну призму з виокремленням визначальних тематичних ліній (зовнішньополітичної та організаційно-технічної). Хоч уперше в Україні підготували прозорі урни для голосування, проте справжньої прозорості бракувало. За підрахунками The Financial Times і The Washington Times, реальний виборчий бюджет кандидата діючої влади В. Януковича склав 1 % ВВП України. Стільки ж (600 млн. дол.) коштувала кампанія Дж. Буша того ж 2004 р., хоча американський ВВП у стократ вищий. До того ж, Сполучені Штати вкладаються в один тур, а Україна потребувала на разі аж три раунди.

Президентський марафон 2004 р. акумулював усю мотиваційну аргументацію — політико-правову, соціально-економічну і геополітичну. У ній змішались як задавнені доктринальні речі (межі впливу Європи й Росії), так поточний моніторинг (переслідування опозиції, придушення ЗМІ, адміністративні та фінансові зловживання, маніпуляція голосуванням і т. і.). Замах на головного опозиційного кандидата В. Ющенка засвідчив найвищу точку криміналізації політичної боротьби у постсоціалістичній Ук­ра­ї­ні. Натомість діюча влада симулювала "яєчну атаку" на свого єдиного кан­ди­дата В. Януковича, чим підняла проти себе на поверхню пласт сміхової культури і потерпіла поразку на рівні базових психологічних структур.

Боротьба за виборчі симпатії велася не тільки всередині країни. Змагання за прихильність Заходу теж виступила ключовим фактором. Обидва кандидати подбали про роз’яснення своїх передвиборчих платформ. Передусім В. Ющенко скористався трибунами The Wall Street Jou al, The Inte ational Herald Tribune, Der Spiegel. Якщо В. Ющенко домінував у західних медіа, то В. Янукович — у вітчизняних. Світоглядні відмінності обох кандидатів дуже виразно проявилися в їхньому листуванні через західну пресу і на теледебатах 15 листопада і 20 грудня. Після першого туру Захід змушений перейти від мови профілактичних демаршів до жорсткої дипломатичної конкретики щодо персоніфікованих адептів українського авторитаризму.

У дисертації показано (підрозділ 4.2. "Електоральна криза (21 листопада Ї 26 грудня 2004 р.)"), як у листопаді та грудні 2004 р. в Україні відбулася революція, котру назвали "помаранчевою" і яка формально завершилася присягою нового президента у січні 2005 р. Її відразу віднесли в один флористичний ряд до революцій "гвоздик" у Лісабоні (1974), "оксамитової" в Празі (1989), "троянд" у Тбілісі (2003), "тюльпанів" у Бішкеку (2005). Помаранчеву революцію трактували по-різному: масштабний прояв народовладдя, крах авторитарного режиму, "змова Заходу". Останнє вподобали в Кремлі та ліві радикали світу. Насправді ця мирна революція була зумовлена насамперед зловживаннями в електоральній демократії. Народний опір набув організованих форм і висунув нову ідеологічну плат­форму в сфері державотворення. Як зазначив італійський тижневик Pa­no­rama, революція поставила за мету утвердити цінності західної цивілізації. Причому Європа вперше взяла на себе відповідальність за розв’язання кризи у країні, котру звикли жертвувати Росії. Також маємо дві аргументовані причини перемоги помаранчевої революції: (1) активність виборців, які вдалися до ненасильницьких дій проти влади, що (2) були наперед заплановані і добре координувалися. На цьому наполягали С. Кульчицький в українському щоденнику "День" і A. Каратницький в американському двомісячнику Foreign Affairs.

У часовому вимірі ця мирна революція пройшла у три етапи: перший тривав 17 днів, коли фальсифікація результатів другого туру стала легі­тим­но доведеним фактом у суді та парламенті (22 листопада – 8 грудня). Другий етап завершився переголосуванням 26 грудня 2004 р., а третій — інавгурацією 23 січня 2005 р. Головні завоювання революції формулювалися і приймалися двома легітимними вітками державної влади: законо­дав­чою і судовою. 1 грудня 2004 р. Верховна Рада засудила сепаратизм і ви­словила недовіру уряду, а 8 грудня переобрала ЦВК, внесла зміни до виборчого законодавства і прийняла конституційну реформу. 3 грудня коле­гія цивільної палати Верховного Суду відновила права суб’єкта виборчого процесу (В. Ющенка) шляхом повторного голосування 26 грудня, а невдовзі (20 січня 2005 р.) відхилила подібну скаргу В. Януковича.

У підрозділі 4.3. "Вплив зовнішніх чинників у революційних подіях листопада-грудня 2004 р." звертається увага на те, що в авангарді цієї революції стояла широка політична коаліція, котру представляли харизматичні фігури опозиції (В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз) і технократи, котрі жадали позбавити країну авторитаризму (В. Литвин, А. Кінах). Вони мобілізували середній клас і перетягли на свій бік "прихований фактор": журналісти, дипломати і правоохоронці стали пліч-о-пліч із народом. Вагому роль відіграв і мобілізаційний фактор, продемонстрований у середовищі української діаспори США, Канади, Франції, Великобританії, Іспанії, Італії, Польщі, Австрії. Конкретно-історичне дослідження зовнішньополітичного фактору говорить про те, що європейський чинник був духовним стрижнем помаранчевої революції. По суті, пройшла докорінна кадрова ротація правлячої еліти: проросійських прихильників твердої лінії замінили ліберальні прозахідники. Досі світ не знав такої унікальної електоральної ситуації, подібної до української, що засвідчив сам факт "круглого столу" (26 і 30 листопада, 6 грудня) з ініціативи Євросоюзу.

В українській революції (листопад-грудень 2004 р.) дисертант виокремив надзвичайно потужний мобілізаційний струмінь, що розкриває певну організаційну специфіку протікання революційного процесу в сучасних умовах, які значно відрізняються від класичних ситуацій (підрозділ 4.4. "Організаційна специфіка масових акцій протесту"). Електоральна політична криза набула необхідних революційних ознак завдяки когорті здіб­них організаторів у галузях масових комунікацій та держуправління, культури і дозвілля, ідеології та релігії. Функції авангарду масових ненасильницьких акцій перебрала на себе нова генерація професійних революціонерів, виплекана структурами громадянського суспільства. Натхненними пропагаторами революційної програми вдома і закордоном виступили сот­ні провідних інтелектуалів України, а також кумирів музики і спорту, ви­творених медіаіндустрією.

П'ятий розділ дисертації "Націєтворчі проблеми українців (1991–2004)" присвячений національній, мовній, регіональній та релігійній складовим ідентичності сучасних ук­раїнців. Акцентується на українських проявах етнічної маргіналізації, "мовних війнах" та інших аспектах, які мали поважний відгомін у суспільних і наукових колах європоцентричного світу.

Толерантні міжетнічні відносини наприкінці XX – початку XXI ст. служать дисертанту вагомим аргументом на користь тези про європейську ідентичність української нації (підрозділ 5.1. "Спротив національній марґіналізації"). Противагою етнічно орієнтованому націоналізмові виступив конституційний патріотизм. Самоідентифікація українців проходила водночас у двох вимірах — діахронічному (у власному минулому) та синхронічному (в оточуючому світі). У "конфліктах інтерпретацій" в інтелектуальних колах України беззаперечну перевагу мали прибічники європеїзації "національної ідеї", а сповідники спекулятивного етнонаціоналізму (євразійства, русинізму і т. д.) виглядали мало помітними на тлі "тихої українізації".

Чимало дослідників першої половини 1990-х рр. потрапили під вплив тих, які наголошували на протистоянні східних і західних областей України, свідомо чи несвідомо відтворюючи звичну для себе східно-західну полярність Європи. Однак Україна уникла російськомовного "Східного фрон­ту". Навпаки, східноукраїнська еліта повністю підтримала незалежність. Україна не виняткова своїм мовним, культурним і політичним поділом, бо кожна нація поділена і розвивається за цей рахунок. Український регіоналізм є набагато складнішим феноменом, який спокійно допускає безконфліктне існування "двох Україн" — у Львові та Донецьку. Проходить кардинальна переоцінка державотворчого потенціалу, виплеканого в певних регіонах.

Мовнополітичні настрої населення незалежної України повсякчас перебували в епіцентрі світових мас-медіа. У травні 2000 р. знайшовся зручний привід загострити увагу на "мовній війні", розпаленій у Львові смертю популярного композитора І. Білозіра. Тоді британська The Guardian зазначила: біля 20 % населення України — етнічні росіяни, 60 % українських громадян (70 % у Києві, 40 % у Львові) розмовляють російською, а російськомовні газети переважають україномовні у співвідношенні 10:1. Але Україні, за The Christian Science Monitor, притаманний феномен language gap (мовного розриву чи інтервалу): кожний говорив своєю мовою і ніхто не звертав уваги на це у взаємному спілкуванні. Виділялися три основні групи населення: україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни, котрі уособили унікальну суть суспільної ста­більності в Україні наприкінці XX – початку XXI ст.

Багато уваги в розділі приділено конфесійній проблематиці (підрозділ 5.2. "Духовно-релігійні протиріччя"). У незалежній Україні спостерігається бурхливий розвиток релігійної мережі на тлі "церковних розколів". Молода держава зіткнулася з демонстративною промосковською орієнтацією частини духовенства, що привела до кризи в православ’ї. У середині 1990-х перманентна міжконфесійна напруга і відкрите протистояння зачепило кілька сотень населених пунктів. Окремі з них отримали нега­тив­ний міжнародний резонанс: у листопаді 1993 р. (тоталітарне "Біле брат­ство") і липні 1995 р. (похорон патріарха УПЦ КП Володимира).

Детально висвітлена підготовка, здійснення і наслідки найгучнішого візиту в новітній Україні — папи Івана Павла II 23-27 червня 2001 р. Всі його "п’ять днів, які здивували світ" стали пастирськими відвідинами краї­ни, враженої конфесійними протиріччями. На разі історичні джерела за­фік­сували не один приклад інформаційного протиборства. Кожен із ключо­вих гравців поставив перед собою доволі відмінні цілі. Візит не приніс при­мирення католицизму і православ’я, але протестував високі євро­ін­те­гра­ційні настрої пересічного населення, його належність до західної ци­ві­лі­зації. Встановлено абсолютний рекорд велелюдності у Східній Європі. Зу­стрічі понтифіка переросли у наймасовіше народне зібрання в Україні за всі попередні роки незалежності.

У підрозділі 5.3. "Фактор історичної традиції" визначені проблемні ідеологічні аспекти державотворчого процесу в незалежній України. Постановка питання про міжнародне визнання українського голодомору 1932–1933 рр. ґеноцидом сколихнула світову спільноту. Історичну справедливість вдалося частково утвердити. Верховна Рада змогла прийняти важливе світоглядне рішення, котре надихнуло законодавців провідних країн висловитись аналогічно, а виконавчу владу сприяти офіційному вшануванні трагедії. Проведений аналіз міжнародного відлуння українських аспектів історичної пам’яті про Другу світову війну (міжетнічні стосунки, колабораціонізм, репресії та ін.) дає наочні приклади неперервності історичної традиції. На початку XXI ст. ще залишаються в силі головні канонічні постулати, породжені комуністичною історіографією другої половини XX ст. Вони мають відчутний позитивний вплив на загальний характер і ситуативну тактику міжнародних і двосторонніх відносин. Так, Україна і далі служила історико-культурним магнітом для всієї єврейської цивілізації. Це обумовлювалося тим, що історично її територія посіла ключове місце у витворених образах народів-мучеників, особливо внаслідок Другої світової війни.

Підрозділ 5.4. "Українська "ідея Європи" присвячено аналізу унікального націєтворчого феномену, що служив своєрідним замінником національної ідеї. Наприкінці XX – початку XXI ст. проходить потужна хвиля інтеграції українського минулого у загальноєвропейський історіогра­фіч­ний топос. Це засвідчує, зокрема, багатоманіття синонімічних термінів, які обслуговують суспільно-політичну буденність: європейський вибір, європейський курс, повернення до Європи, європеїзація і т. д. Шлях в Європу для України відкрило розв’язання тріади — ядерне роззброєння, права людини і ринкова економіка, що розтяглося в часі. Після першого депресивного п’ятиліття незалежна Україна вступила у період серйозних технологічних досягнень і змагань за лаври ринкової країни. Після вступу в НБСЄ (1992) і Раду Європи (1995), намагань наблизитися до членства в ЄС і НАТО, Україна перестала бути "усунутою землею". Притягальний європейський магніт почав діяти ще сильніше з огляду на "ментальну карту" пересічних українців, які внаслідок трудової міграції осучаснили українську діаспору Заходу.