| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовану мету та завдання дослідження, визначено об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки, дано характеристику наукової новизни, показано практичне значення роботи та зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.
У першому розділі – «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» – розглянуто стан наукової розробки теми, проаналізовано джерельну базу дисертації, висвітлено теоретико-методологічні основи дослідження.
У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» розглянуто історіографічну базу дослідження, яку можна поділити на три групи: радянська, зарубіжна і сучасна українська.
Радянська історіографія майже не вивчала опозиційний рух населення Півдня України, оскільки дослідження його проявів було під забороною. Як виняток, слід виділити статтю С. Глузмана про використання психіатрії в юридичній практиці та монографію В. Пономарьова, яка стала першою спробою показати реакцію населення на повстання в Угорщині 1956 р. Проблема, присвячена протистоянню «антипартійної групи» та М. Хрущову розглядалася у статті М. Барсукова, а новітні архівні матеріали щодо представників депортованих народів і колишніх учасників націоналістичного підпілля подав В. Земсков.
Зарубіжна історіографія. На відміну від радянської історіографії, науковці з-за кордону мали змогу більш об’єктивно вивчати прояви опозиційного руху в Радянському Союзі взагалі та на Півдні України зокрема. Значний внесок у розкриття проблеми належить ученим з української діаспори. Серед зарубіжних дослідників пріоритетне значення для дисертації займають праці Я. Бєлінського, Я. Білоцерковича, Д. Бірча, С. Блоха та П. Реддауея, І. Клейнера, С. Олійника, К. Фармера та ін.
До зарубіжної історіографії слід віднести і праці російських учених, серед яких головне місце займає робота Л. Алексєєвої. Автор систематично виклала та подала характеристику українського, російського, кримськотатарського, єврейського та інших національних, релігійних та правозахисних рухів. Серед російських дослідників також слід виділити праці В. Наумова, які присвячені дослідженню механізмів рішень, що були направлені на десталінізацію країни, та висвітленню реабілітаційного процесу.
Сучасна українська історіографія. Опозиційний рух на території України знайшов своє відображення в загальних роботах, але, на жаль, з них виділити специфіку Півдня України практично неможливо.
Значним досягненням у сфері вивчення періоду 50 – 80-х рр. ХХ ст. є праці В. Барана, який досліджує проблеми еволюції тоталітарної системи, становище України в умовах системної кризи післявоєнного періоду і подає нарис історії України після смерті Й. Сталіна. Ю. Курносов на основі сучасних підходів до вивчення історії України та використання документів, раніше заборонених офіційною владою для дослідження, висвітлив таку форму національно-визвольних рухів українського народу, як інакомислення, що проявилося протягом 60-х – першої половини 80-х рр. ХХ ст. всупереч існуючій політичній системі, прагненні до соціально-політичної свободи і побудови незалежної держави. Значну увагу приділено показу процесу наростання проти учасників руху опору жорстоких каральних заходів з боку владних структур.
Національно-визвольні аспекти українського руху опору представлені в роботах Ю. Зайцева, який значну увагу приділяє історії Українського національного фронту. Г. Касьянов проаналізував феномен дисидентства і пов’язав його появу зі збігом історичних обставин, що призвели до послаблення тоталітарного контролю за інтелігенцією. Праці А. Русначенка присвячені національно-визвольному русі в Україні у 50-90-х рр. ХХ ст. та діяльності Українського національного фронту. Нарис історії дисидентського руху в Україні подає Б. Захаров. Історіографічну та джерельну базу проблеми опозиційного руху висвітлює у своїх публікаціях Л. Ведмідь.
Найбільш значним в українській історіографії в якісному і кількісному відношенні є здобуток О. Бажана та Ю. Данилюка стосовно проблеми опозиційного руху. Вражає значний комплекс проблем, піднятих у публікаціях: розгляд дисидентських (опозиційних) рухів; політичні репресії; лібералізований терор проти учасників опозиційної боротьби; історіографія проблеми; окремі прояви опору у вигляді національного та релігійного рухів. Важливим для дисертаційного дослідження є виділення регіонального аспекту проблеми у вигляді політичних репресій на Півдні України в часи «хрущовської відлиги». Певне місце у вивченні опозиційного руху на Півдні України в 50-80-х рр. ХХ ст. займають регіональні дослідження вчених з Одеси, Миколаєва та Запоріжжя. Але, на жаль, їх не так багато, щоб повністю розкрити вказану наукову проблему. Серед публікацій слід виділити роботи Г. Гончарука і О. Нагайцева, присвячені боротьбі українських патріотів за самостійну державу в 1954–1974 рр.. Не менш важливою публікацією є третя книга обласного тому науково-документального видання «Реабілітовані історією. Миколаївська область», що хронологічно охоплює період з 1953 по 1980-і рр. Окремі питання, пов’язані з опозиційним рухом, українським національно-визвольним рухом, інакомисленням, дисидентським рухом етнічних меншин розглядають у своїх працях С. Цвілюк, М. Брегеда, Ю. Котляр та Ф. Турченко.
Дослідники різних напрямів висвітлили значне коло питань, що стосуються опозиційного руху другої половини 1950 – середини 1980-х рр., проте не всі аспекти розроблені достатньо повно. Зокрема, на даному етапі вивчення проблеми, відсутня узагальнююча праця стосовно опозиційного руху на Півдні України в 50 – 80-х рр. ХХ ст.
У підрозділі 1.2 – «Джерельна база» – охарактеризовано джерела дисертаційного дослідження, які розділені на декілька груп: офіційні законодавчі акти та діловодна документація, що зберігаються в архівах та збірках документів; судово-слідчі матеріали; самвидав, твори учасників опозиційного руху; українська і зарубіжна періодична преса; мемуаристика, листи, щоденники, біографії.
Офіційні законодавчі акти та діловодна документація найбільш широко представлені в архівних джерелах. Під час роботи над дисертацією були використані матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Державного архіву Автономної республіки Крим і державних архівів Запорізької, Миколаївської та Одеської областей.
Серед збірок документів, що виходили за Радянського Союзу, слід виділити стенографічні звіти з’їздів ЦК КПРС та матеріали пленумів, що носили офіційний характер і публікувалися у видавництві «Держполітвидав». Важливим джерелом до вивчення проблеми становлення та діяльності опозиції на Півдні України у другій половині 1950-х – середині 1980-х рр. є збірки документів, що вийшли друком за кордоном. Певне значення для нашого дослідження мають збірки документів, що видавалися безпосередньо в незалежній Україні. Серед них слід відмітити «Національні відносини в Україні у ХХ столітті», «Національні процеси в Україні: історія і сучасність», «Український національний фронт: Дослідження, документи, матеріали», «Крамола. Инакомыслие в СССР при Хрущеве и Брежневе. 1953 – 1982 гг.».
Судово-слідчі матеріали найчастіше містяться в архівних документах, зокрема в матеріалах Галузевого державного архіву Служби безпеки України, але деякі з них були опубліковані в збірках документів самвидаву.
Самвидав, твори учасників опозиційного руху. Каналами «самвидаву» поширювались численні звернення, листи, протести проти репресій, русифікації, закритих судових процесів, нищення пам’яток культури тощо. У своїй більшості вони носили критичний та викривальний характер та ставали важливим джерелом інформації про справжній стан речей на окремих територіях Української РСР.
Серед творів учасників опозиційного руху значну роль відіграють праці Ю. Бадзьо, І. Дзюби, М. Джемільова, Л. Лук’яненка, В. Стуса, В. Чорновола.
Українська і зарубіжна періодична преса представлена періодичними часописами. По-перше – це позацензурний журнал «Воля і Батьківщина», по-друге, часопис «Український вісник». До цієї ж групи джерел слід віднести матеріали, опубліковані у «Визвольному шляху», «Сучасності», «Зоні», «Донбасі», «Києві», «Дзеркалі тижня», «Україні молодій» та «Дзвоні».
Мемуаристика, листи, щоденники, біографії. Цінним джерелом для вивчення опозиційного руху на Півдні Україні другої половини ХХ ст. є мемуарна література. Це перш за все спогади безпосередніх учасників дисидентського руху П. Григоренка, О. Різникова. До вказаної групи джерел також необхідно віднести спогади представників влади: М. Хрущова та П. Шелеста, які зосереджували увагу на збереженні і зміцненні тогочасної політичної системи авторитарного типу.
Огляд основних типів використаних джерел дає можливість стверджувати про існування в цілому достатньої та достовірної джерельної бази для дослідження опозиційного руху на Півдні України другої половини 1950-х – середини 1980-х рр. Залучений масив документів і матеріалів надає можливість реалізувати поставлені в дисертації дослідницькі завдання.
У підрозділі 1.3 – «Теоретико-методологічні основи дослідження» – викладено основні принципи, підходи та методи дослідження. Серед них принципи історизму, об’єктивності, системності та комплексності; підходи: конкретно-історичний, персоно-логічний, цивілізаційний, а також використано такі методи досліджень: діалектичний, класифікації, формально-логічний, історико-порівняльний, системний, актуалізації, соціальної психології та статистичний. Зазначені принципи, підходи та методи наукового пізнання дозволяють найбільш адекватно відобразити процеси подій недавньої історії. Їх поєднання дає можливість уникнути суб’єктивних оцінок, залишитися на об’єктивно-науковій точці зору та забезпечує наукову достовірність результатів дослідження. Це дозволило висвітлити різні напрямки і прояви опозиційного руху на Півдні Української РСР у 50 – 80-х рр. ХХ ст.
У другому розділі – «Протидія населення Півдня УРСР тоталітарній системі» – охарактеризовано напрями та періодизацію опозиційного руху, прояви боротьби за національну ідею в південних областях, охарактеризовано антирадянський і правозахисний рухи, шестидесятництво.
У підрозділі 2.1 – «Напрями та періодизація опозиційного руху» – подано власний варіант періодизації опозиційного руху на Півдні України: перший етап (друга половина 50-х – середина 60-х рр. ХХ ст.) – поява антирадянських настроїв та їх прояви у розмовах, плітках, стихійних виявах невдоволення існуючою системою влади; другий етап (друга половина 60-х – кінець 70-х рр. ХХ ст.) – участь представників Півдня України в організованому опозиційному русі шестдесятників, гельсінському русі, русі етнічних меншин та заходах релігійного інакомислення; створення нечисленних місцевих організацій; третій етап (з початку – до середини 80-х рр. ХХ ст.) – окремі прояви опозиційного руху.
Стосовно напрямів опозиційної боротьби на Півдні України, виділяються наступні: прояви боротьби за національну ідею; антирадянський рух; шестидесятництво і правозахисний рух; опозиційний рух етнічних меншин; релігійний рух.
У підрозділі 2.2 – «Прояви боротьби за національну ідею в південних областях» – показано національну боротьбу на Півдні України. Виділено діяльність одинаків – вихідців із західних та центральних областей України Й. Андрушківа, В. Вороненка на Миколаївщині, а також націоналістичної групи з м. Мелітополь Запорізької області (В. Савченко, В. Ришковенко, Ю. Покрасенко), члени якої розповсюджували антирадянські листівки. В середині 1960-х рр. в Одесі за спробу створення націоналістичної групи був засуджений Р. Сербинчук. Існувала тенденція щодо створення підпільних українських націоналістичних груп і на території Кримського півострова, зокрема, організація «Вільна Таврія» нараховувала 8-9 осіб.
У підрозділі 2.3 – «Антирадянський рух» – показано незадоволення певної частини населення Півдня України існуючою системою влади, які виражалися у закликах до зміни державного устрою в СРСР, у намірах проведення партійної дискусії з питань внутрішньої та зовнішньої політики, використанні розгорнутої ідеологічної кампанії проти культу особи для критики діяльності правлячої партії, образах на адресу керівників партії та уряду. Найбільша кількість антирадянських проявів стосувалась подій в Угорщині, Чехословаччини та під час війни в Афганістані.
Активною складовою опозиційного руху на Півдні України була молодь. Особливої уваги заслуговує діяльність студентських гуртків, які існували у вузах Одеси, Миколаєва, Запоріжжя. У червні 1958 р. у групі студентів Миколаївського кораблебудівного інституту створили товариство «ВСХНИТ», яке нараховувало 11 осіб. Його учасниками були В. Ракочий, Г. Федотов, В. Жила. Головним документом організації стала програма «Братство», яка передбачала розвінчування правлячої комуністичної партії, як оплоту реакції, та створення нового суспільства, так званого братства. Ідеї соціалізму з людським обличчям дотримувався ініціатор створення на Миколаївщині підпільного угруповання «Боротьба за громадську справедливість» студент сільськогосподарського технікуму М. Богач. На території Одеської області в 1962 – 1964 рр. діяв Демократичний союз соціалістів – підпільна політична партія, своєрідна альтернатива КПРС. Засновником організації був директор середньої вечірньої школи с. Серпневе Одеської області М. Драгош. У роботі приймали участь студенти молдавських вузів В. Постолати, С. Чемиртана, М. Кучеряну.
У підрозділі 2.4 – «Шестидесятництво і правозахисний рух» – охарактеризовано найвідомішу форму боротьби проти тоталітаризму. Шестидесятництво на Півдні України існувало й формувалося з різних соціальних верств у складній суспільно-політичній атмосфері. Породжене реформами М. Хрущова, воно виникло та існувало майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції та справило глибокий вплив на події періоду другої половини 70 – 80-х рр. ХХ ст. Рух шестидесятництва став, крім іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які призвели до незалежності України.
У 1965 р. з’явилося декілька статей про порушення радянською владою елементарних норм національної політики в Українській РСР С. Караванського – найбільш активного громадського діяча м. Одеси, стурбованого зростаючою русифікацією шкільництва та вищої освіти в Україні. З С. Караванським був знайомий ще один відомий опозиціонер Півдня України О. Різників, який навчався разом з ним та В. Барсуківським на заочному відділенні філологічного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. 4 вересня 1965 р. був засуджений на шість років ув’язнення за звинуваченням в антирадянській націоналістичній пропаганді й агітації М. Масютко – художник-поліграфіст, літератор, вчитель української мови та креслення в технікумі м. Феодосія, уродженець Херсонщини. На ювілей Т. Шевченка у 1964 р. він виступав з доповідями про багатогранну творчість Кобзаря на феодосійському та львівському радіо й телебаченні, за що й привернув до своєї персони увагу з боку КДБ.
Третій розділ – «Рух етнічних меншин і релігійна опозиція в Південній Україні» – присвячено висвітленню витоків руху етнічних меншин, їх проявах та показу релігійного опозиційного руху на Півдні УРСР.
У підрозділі 3.1. – «Витоки руху етнічних меншин» – наголошено на факторах, які зумовили боротьбу національних меншин за свої права. Проблеми етнічних меншин, що були актуальними для українських опозиційних сил, знайшли своє відображення в ряді документів Української Гельсінської групи: вісімнадцятому меморандумі «Про дискримінацію українців у сфері права на еміграцію» та «Нові репресії і новий етап правозахисного руху в СРСР». Питання дискримінації євреїв порушувалося у «Зверненні до Бєлградської Наради 35-ти держав щодо перевірки виконання Гельсінських угод». Повага до інших націй та захист прав національних меншин забезпечило солідарність представників різних націй в українському опозиційному русі – євреїв, кримських татар, німців. Тобто, опозиційний рух закладав основи демократизму, лібералізму та вирішення етнічних проблем.
У підрозділі 3.2. – «Кримськотатарський рух» – подано характеристику одного із найпомітніших явищ в історії опозиційного руху. Кримськотатарський рух опору слід розглядати як складову частину опозиційного руху етнічних меншин Півдня УРСР.
Кримськотатарський визвольний рух у своєму розвитку пройшов ряд етапів. Ю. Зінченко з них виділяє два, що датуються 1956 – 1964 рр. і 1964 – 1969 рр. У 70 –80-х рр. ХХ ст. питання про становище кримських татар посіло помітне місце у діяльності Комітету прав людини, асоційованого з Міжнародною лігою прав людини в Нью-Йорку й Міжнародним інститутом людини у Страсбурзі, Міжнародною амністією Української Гельсінської групи. Характеризуючи методи й форми боротьби, якими користувалися ініціативні групи кримських татар і окремі особистості, слід зазначити, що взагалі вони майже не відрізнялися від методів боротьби українських дисидентів, за винятком психологічного тиску, шантажу та загроз розправи щодо окремих представників місцевої влади, мешканців окремих будинків у сільській місцевості, які раніше належали депортованим. Найбільш масовими у 50 – 60-х рр. ХХ ст. були петиційні звернення індивідуального та колективного характеру.
У підрозділі 3.3. – «Єврейський національно-релігійний рух» – подано аналіз єврейського опозиційного руху. Виділено його національну та релігійну складові. Єврейський рух на Півдні України слід розглядати в контексті процесів, що відбувалися в рамках УРСР. Враховуючи особливості розвитку та багатоаспектність, автор пропонує поділити його на три етапи. Перший етап: з кінця 1950-х рр. – до середини 1960-х рр. – перша хвиля еміграції; другий етап: з середини 1960-х рр. – до кінця 1970-х рр. – друга хвиля еміграції, активізація підпільних релігійних організацій, налагодження зв’язків із-за кордонними єврейськими організаціями та скорочення виїздів до Ізраїлю у період ускладнення зовнішньополітичної ситуації; третій етап: з початку 1980-х рр. – до початку 1990-х рр. – від прийняття постанови Політбюро ЦК КПУ «Про заходи щодо посилення протидії підривній антирадянській діяльності закордонних сіоністських центрів і антигромадських елементів із числа просіоністськи налаштованих осіб» (8 лютого 1983 р.) – до зростання «темпів» еміграції, легалізації релігійних громад, відкриттям перших державних єврейських шкіл, бібліотек, організацій соціального захисту. Слід зазначити що підпільні організації не боялися конфронтації з владними структурами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, задуманих як національно-релігійні, був досить вагомим.
Єврейський національно-релігійний рух на Півдні України складався з двох послідовних напрямів, зберігаючи при цьому правозахисний зміст: національного й національно-релігійного та виявив помітний вплив на розвиток українського опозиційного руху.
У підрозділі 3.4. – «Релігійна опозиція в південному регіоні» – подано характеристику окремого напрямку опозиційного руху на Півдні УРСР, що базувався на релігійних засадах.
Релігійна опозиція виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віросповідання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Це обмеження релігійних публікацій, заборона навчання дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до віруючих громадських та економічних санкцій, обмеження їхньої можливості здобути освіту.
Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, від інших церковних організацій, оскільки її визнавав радянський уряд, але ціною цього було співробітництво з режимом. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство й тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб.
Найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Півдні УРСР були баптистська та інші протестантські секти – п’ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало контроль над ними. Їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих вірних, палка відданість вірі приваблювали численних новонавернених.
Глузман С. Злоупотребление психиатрией: социальные и юридические истоки / С. Глузман // Философская и социологическая мысль. – 1962. – № 2. – С. 24–50.
Пономарев В. А. Общественные волнения в СССР: от ХХ съезда КПСС до смерти Брежнева / В. А. Пономарев. – М.: ИЦ «Азия» и «Левый поворот», 1990. – 87 с.
Барсуков Н. А. Провал «антипартийной группы»: Июньский пленум ЦК КПСС 1957 года / Н. А. Барсуков // Коммунист. – 1990. – № 8. – С. 98–108.
Земсков В. Н. Спецпоселенцы / В. Н. Земсков // Социологические исследования. – 1990. – № 11. – С. 3–17.
Bilinsky Y. Politics, purge, and dissent in Ukraine since the falloff Shelest / Y. Bilinsky // Nationalism and Human Rights. Processes of Mode
ization in the USSR / Edited by Ihor Kamenetsky. – Littleton: Colo, 1977. – P. 168–185.
Bilocercowich Ja. Soviet Ukrainian Dissent. A Study of Political Alienation / Ja. Bilocercowich. – London: Ukrainian Informational Service, 1988. – 242 p.
Birch J. The Ukrainian Nationalist Movement in the USSR since 1956 / J. Birch. – London: Ukrainian Informational Service, 1971. – 48 p.
Блох С. Диагноз: инакомыслие: Как советские психиатры лечат от политического инакомыслия. (Сокращенный перевод с английского) / С. Блох, П. Реддауэй. – К.: Ассоциация психиатров Украины, 1995. – 287 с.
Клейнер І. Національні проблеми останньої імперії: (Національне питання в СРСР очима радянських дисидентів) / І. Клейнер. – Париж: Перша Українська друкарня у Франції, 1978. – 406 с.
Олійник С. Природа і розвиток сучасній боротьби на Україні на тлі рухів за свободу совісті / С. Олійник // Сучасність. – 1969. – № 2. – С. 104–106.
Farmer K. Ukrainian Nationalism in the Post – Stalin Era: Myth, Symbols and Ideology in Soviet Nationalites Policy / K. Farmer. – Boston: Kluwer Boston, 1980. – 241 p.
Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период / Л. Алексеева. – М.: ЗАО РИЦ «Зацепа», 2001. – 384 с.
Наумов В. П. Борьба Н. С. Хрущева за единоличную власть / В. П. Наумов // Новая и новейшая история. – 1996. – № 2. – С. 10–31; Наумов В. П. Н. С. Хрущев и реабилитация жертв массовых политических репрессий / В. П. Наумов // Вопросы истории. – 1997. – № 4. – С. 19–35.
Баран В.К. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи / В. К. Баран. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. – 448 с.; Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953–1985 років / В. К. Баран. – Львів: МП «Свобода», 1992. – 124 с.
Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша пол. 80-х рр. XX ст.) / Ю. Курносов. – К.: Інститут історії НАН України, 1994. – 222 с.
Зайцев Ю. Д. Ідея державної незалежності в українському русі опору 60-х років / Ю. Д. Зайцев // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. – Львів, 1997. – Випуск 3/4. – С. 243–254; Зайцев Ю. Д. Ідея і чин Українського національного фронту / Ю. Д. Зайцев // Воля і Батьківщина – Львів : Український часопис. – 1997. – № 2. – С. 26–34.
Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. / Г. Касьянов. – К. : Либідь, 1995. – 224 с.
Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х рр. / А. Русначенко. – К.: Пульсари, 2002. – 519 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х рр. / А. Русначенко. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1998. – 720 с.
Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987 роки) / Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – 154 с.
Ведмідь Л. А. Огляд джерел та історіографії до вивчення опозиційного руху в Україні (друга половина 1950-х – середина 1980-х років) / Л. А. Ведмідь // Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2005. – № 2. – С. 15–22; Ведмідь Л. А. Українська Гельсінська група: історіографічний огляд / Л. А. Ведмідь. – К.: Поліграф Центр, 2005. – 22 с.
Бажан О. Г. Випробування вірою: Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в другій половині 1950-х – 1980-х рр. / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. – К.: Ін-т історії України НАН, 2000. – 332 с.; Бажан О. Г. Український національний рух: основні тенденції і етапи розвитку (кінець 1950-х – 1980-ті роки) / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк / НАН України. Інститут історії України. – К.: Рідний край, 2000. – 232 с.; Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX ст.) / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк / НАН України. Інститут історії України. – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.
Бажан О. Г. Політичні репресії на півдні України в часи «хрущовської відлиги» / О. Г. Бажан // Лукомор’я: археологія, етнологія, історія Північно-західного Причорномор’я. – Одеса : Видавничий дім «Паллада», 2009. – Випуск 3. – С. 181–191.
Гончарук Г. И. Расправа (Украинское повстанчество в советских документах 1954 – 1964 годов): в 2-х частях / Г. И. Гончарук, А. Е. Нагайцев. – Одесса : Астропринт, 2006. – Ч. 2. – 391 с.; Неравная борьба продолжалась: этнический потенциал движения за независимую Украину по отечественным документам 1965 – 1974 годов / Г. И. Гончарук, А. Е. Нагайцев. – Одесса : Астропринт, 2009. – Ч. 3. – 312 с.
Реабілітовані історією. Миколаївська область / відп. ред. С. С. Макарчук. – К. – Миколаїв: Світогляд, 2007. – Кн. 3. – 655 с.
Цвілюк С. А. Український ренесанс ХХ століття. Національно-культурні процеси в Україні доби революційно-демократичних змагань та комуністичної диктатури. Постімперський контекст / С. А. Цвілюк. – Одеса: Астропринт, 2006. – 623 с.
Брегеда М. В. Процес десталінізації і суспільні настрої українського населення у 1953 – 1964 рр. / М. В. Брегеда. – Миколаїв: Іліон, 2010. – 187 с.
Котляр Ю. В. Боротьба за українську національну ідею на Миколаївщині в 50-х – 80-х рр. ХХ ст. / Ю. В. Котляр // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Миколаїв: Вид-во МДГУ імені П.Могили, 2008. – Т. 83. – Вип. 70. Історичні науки. – С. 154–159.
Турченко Ф. Г. Запоріжжя на шляху до себе... (Минуле і сучасність в документах та свідченнях учасників подій) / Ф. Г. Турченко. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – 367 с.
|
