| summary: | У вступі дисертації обґрунтовується вибір теми, визначається її актуальність і наукова новизна, формулюється мета та завдання дослідження, характеризується його практичне значення, висвітлюється стан вивчення творчого доробку Ф. Дюрренматта в сучасному зарубіжному та вітчизняному літературознавстві.
У першому розділі “Філософсько-естетична концепція творчості Ф. Дюрренматта” розглядаються філософсько-теологічні засади, що вплинули на формування моделі світу та концепції людини в творчості письменника, і, загалом, зумовили своєрідну структуру та загальний пафос його прозових творів.
Основними філософсько-естетичними орієнтирами на ранніх етапах становлення для Дюрренматта є концептуальні принципи експресіонізму та екзистенціалізму, які визначають проблематику та поетику прози. Протест як природна реакція на жорстокість світу стосовно людини набуває у прозі 40-50-х років глобального масштабу. Світ у перших оповіданнях “Різдво” (“Weihnachten”, 1943), “Кат” (“Folterknecht”, 1943 ), “Ковбаса” (“Wurst”, 1943), “Собака” (“Der Hund”, 1951) хаотичний, абсурдний, ворожий для особистості, позбавлений гармонії та справедливості. Саме такий світоглядний ракурс визначив інтерес автора до проблеми людської особистості, її справжньої сутності.
Онтологічна спрямованість екзистенціалізму, декларування абсолютної унікальності людського буття відповідали прагненням Дюрренматта сприймати особистість, перш за все, як істоту метафізичну, вилучену із соціальних стосунків. Людина в ранніх оповіданнях “Місто” (“Die Stadt”, 1947) “Портрет Сізіфа” (“Das Bild des Sisyphos”, 1945), “Тунель” (“Der Tunnel”, 1952) відчужена від суспільства та від Бога, самотня у Всесвіті. Тільки свобода морального вибору та самовизначення надає їй можливість усвідомити свою індивідуальність і неповторність.
Порушуючи питання про справжню сутність людської особистості в ранньому оповіданні “Син” (“Der Sohn”, 1943), Дюрренматт відверто полемізує з просвітниками, заперечуючи ідею “природної людини” та думку про пряму залежність моралі від устрою суспільства.
Зосередженість на онтологічних категоріях і проблемах окремої людини сприяє формуванню у Дюрренматта світовідчуття, що наближається до античного. Саме античне розуміння світу, в основі якого, на думку А.Ф.Лосєва, лежить перенесення цілком земних стосунків на природу, а критерієм всіх цінностей стає “живе та одухотворене тіло людини”, є для нього більш привабливим, ніж християнський світогляд, що ґрунтується на спіритуальних засадах. В основі світовідчуття письменника лежить античне розуміння світу як “космосу” з його закінченою гармонією, структурою, що перебуває у незмінному стані. Про особливий інтерес Ф.Дюрренматта до античності свідчать численні алюзії та ремінісценції, представлені на всіх рівнях тексту в багатьох його творах. Втім, цілком імовірно, що сама концепція тілесності, яка є ключовою для розуміння естетики письменника, виникає під впливом загальних тенденцій філософської та художньої практики кінця ХІХ – початку ХХ століття (Ф.Ніцше, С.К’єркєґор, Ф.Кафка, Е.Юнґер) з їхньою відмовою від усталеного сприйняття людини як трансцендентального суб’єкта мислення та прагненням гармонізувати стосунки духу і тіла, віднайти певні адекватні критерії ставлення до політико-економічних, соціально-психологічних та культурних феноменів.
Деякі біографічні моменти, зокрема, ідейні суперечності Дюрренматта з батьком, який був протестантським пастиром, спрямували творчість раннього періоду на заперечення традиційних релігійних засад і настанов. Наполегливі, трагічні пошуки Бога поза церковною доктриною визначають ідейну спрямованість ранньої прози.
Отже, у ранній творчості Ф.Дюрренматта простежуються зародки його “негативної теології”, що значною мірою ґрунтується на висновках швейцарського протестантського теолога К.Барта, засновника “діалектичної теології” та його попередника датського філософа С.К’єркєґора. Теологічні погляди Дюрренматта співзвучні основним положенням вчення К.Барта, а саме – тезам про несумірність надприродного, надрозумного Бога та всього “наземного”; неспроможність осягнути божественну істину та сутність зусиллями розуму, тобто через соціальний, історичний чи психологічний досвід; про недовіру до будь-якої державної системи, і зрештою, про свободу та відповідальність людини за власні рішення.
Художня практика Дюрренматта дає підстави визначити його “негативну теологію” як низку експериментів мислення, що випробують людину в її вірі на крайній межі можливостей та відчуттів, користуючись термінологією екзистенціалізму – у “межових ситуаціях”. У ранній творчості письменника такий відвертий діалог людини з Богом найгостріше представлений алегоричними оповіданнями “Різдво”, “Син”, “Собака”, яким притаманна абстрактна образність та схематичні сюжети; пізніше в прозових творах переважають розгалужені, парадоксальні колізії, детективні сюжети, де панує фатальна випадковість. Такі несхожі тексти об’єднує саме прагнення до відвертого та беззастережного діалогу Бога та людини, в якому взаємно виявляється їхня сутність. Дюрренматт у своїх творах не пропонує готових відповідей, для нього важливіше сформулювати саму проблему, а її вирішення належить читачеві, що певною мірою переживає трагічний досвід дюрренматтівських героїв.
Таким чином, творча еволюція Дюрренматта відображає послідовне становлення його “негативної теології”, основні положення якої доповнюються новим змістом і набувають у пізніх творах завершеного оформлення. Художнім втіленням теологічної концепції письменника є його останній роман “Долина безладдя”0 (“Durcheinandertal”, 1989), який оцінюється зарубіжними дослідниками як “остаточний розрахунок письменника з Богом”1. Якщо в ранній прозі тільки зароджується сумнів у моральній величі Бога, його “необхідності”, “корисності” людям, то в фіналі останнього роману Всевишній віддаляється від людини, стає абстрактним. Отже, особистість у пошуках справжніх джерел її власної екзистенції зосереджується на проблемі морального вибору. Дюрренматт бере під сумнів релігійні погляди в їх традиційному розумінні та надає кожній людині шанс виявити свою волю у рішеннях та вчинках, зробити власний вибір та спробувати віднайти втрачені цінності.
Ставлення письменника до релігії можна розглядати у зв'язку з поняттям “недовіра до метаоповідань”2, характерним для сучасного постмодерністського мислення, з яким співвідноситься творчість Дюрренматта в цілому. Письменник все частіше виступає противником ідей, спрямованих на встановлення штучного всеосяжного порядку, закономірності та смислу.
Його розуміння сучасного світу як “децентрованого”, алогічного, позбавленого причинново-наслідкових зв'язків і ціннісних орієнтирів, асоціюється з “постмодерністською чутливістю”. Дюрренматт, подібно до представників постмодерністського мистецтва, відмовляється від традиційних форм, здатних упорядкувати реальність, і заперечує ті системи, які людина традиційно застосовувала для осмислення свого становища у світі. Це, зрештою, призводить до утвердження в його прозових творах “порядку хаосу” і, напевно, пояснює парадоксальність, що властива його мисленню та співзвучна з ідеями М. Фуко, який, на думку І.П.Ільїна, “створює форми порядку як безладдя, а не окремі випадки безладдя”3.
Дюрренматт будує власні неймовірні моделі дійсності. Він, як правило, звільняється від ідейної заангажованості, відтворює незвичайну атмосферу (смішну, ґротескну, фантастичну), наповнену парадоксальними подіями та образами. На відміну від представників модерністського мистецтва, які прагнуть створити штучно впорядковану модель, здатну протистояти реальності, де панує хаос і відсутні аксіологічні орієнтири, Дюрренматт не пропонує певної позитивної альтернативи сучасному світу. У його філософсько-естетичній концепції відсутнє саме поняття ідеалу як позитивної моделі. Відкидаючи всі “пояснювальні” системи, він, зрештою, відмовляється від будь-якого штучного, ідеологізованого упорядкування дійсності. Отже, його розуміння позитивної альтернативи можна зіставити з концепцією властивого романтикам “двосвіту”, де з ідеалом пов’язаний простір, в якому виявляється справжня сутність речей. Дюрренматт протиставляє хаосу дійсності “чуттєвий космос” – певний континуум, в якому розкривається незвичайна складність, антиномічність людської особистості в її тілесному розумінні. Таким чином, модель світу, запропонована письменником, так само хаотична та алогічна, як і сама реальність, де, на його думку, існують речі фантастичні, такі, що не вкладаються в жодні раціональні рамки. Дюрренматт не відтворює дійсність у “формах самого життя”, а моделює її у ігрових ситуаціях за допомогою пародії, іронії, фантастичного гротеску, парадоксального поєднання комічного і трагічного.
Суперечність та парадоксальність мислення Дюрренматта, які стають іманентними рисами його творчості, а також постмодерністський ракурс світовідчуття сприяють формуванню своєрідних засобів відтворення навколишньої дійсності. Весь світ у прозі письменника постає перед читачем як величезний лабіринт, а більшість його героїв – відображення Мінотавра, що є алегоричним символом людства.
У 1972 році Дюрренматт написав есе “Драматургія лабіринту” (“Dramaturgie des Labyrinths”), що увійшло до першої книги “Матеріалів” (“Stoffe”) як вступна частина повісті “Зимова війна у Тибеті” (“Der Winterkrieg in Tibet”, 1985). У цьому есе він пропонує своє бачення традиційного сюжету про Мінотавра, розкриваючи власне розуміння давніх античних образів та мотивів. Слід зазначити, що письменник свідомо руйнує цілісну структуру міфу, використовуючи його як ігровий матеріал. Він зміщує акценти при створенні образної системи, вводить в оповідь додаткові колізії та філософські роздуми. В його інтерпретації першорядного значення набуває образ Мінотавра. Особливим у трактуванні міфу стає те, що спроби Мінотавра усвідомити сутність своєї провини і зрозуміти причину ув’язнення залишаються безуспішними. У такому контексті його дії проектуються на прагнення людини пізнати навколишню дійсність, визначити сенс свого існування, знайти шлях до “істини буття”. Лабіринт Дюрренматта нагадує сучасний світ, який не підлягає раціональному розрахунку. Він складний, має безліч доріг, які перетинаються між собою. Людям, що існують у такому світі, важко вирватися з тенет штучних ідеологічних “пояснювальних систем”. Коли окрема особистість робить спробу вибратися зі свого лабіринту, вона відразу ж опиняється в іншому.
Значну роль у творах Дюрренматта відіграє фатальна випадковість, що є однією з провідних детермінант його моделі світу як лабіринту. Випадок, як неймовірний результат реального перебігу подій, стає в багатьох творах письменника одним з основних принципів розвитку сюжету.
У другому розділі дисертації “Проблематика та поетика ранньої прози Ф.Дюрренматта” розглядаються художні особливості перших прозових творів письменника. Рання проза оцінена зарубіжними дослідниками неоднозначно. Швейцарський літературознавець Х.Бенцігер4 вважає, що вона досить песимістична і не складає цілісного враження про творчість автора. Протилежної точки зору дотримується німецька дослідниця Е. Брок-Зульцер5. На її думку, деякі ранні оповідання, незважаючи на песимістичний пафос, можна віднести до найкращих творів Ф.Дюрренматта.
Аналіз ранньої прози дозволяє зробити висновок про те, що вона органічно пов’язана з творчістю письменника, оскільки в ній домінують образи, мотиви та проблематика, що згодом стануть провідними в прозі 70-80-х років. Дослідження ранніх прозових творів дає змогу розглядати їх як цілісний естетичний феномен, що характеризується тематичною і художньою єдністю. Насамперед ці твори відрізняє спільність проблематики. Вже починаючи з першого оповідання “Різдво”, автор акцентує увагу на відчуженості окремої особистості, на проблемі її морального вибору та віри. Його цікавлять онтологічні категорії життя і смерті, питання справжньої сутності людини та Бога.
Перші оповідання Дюрренматта (“Різдво”, “Кат”, “Ковбаса”), написані під впливом німецького експресіонізму, пройняті почуттям страху, самотності, неминучості. У них відчувається прагнення шокувати читача, привернути його увагу до проблем особистості, приреченої на страждання в жорстокому та абсурдному світі. У цих творах можна виділити такі найістотніші риси експресіоністської поетики, як умовність просторово-часової організації, узагальненість характеристик персонажів, наявність складної метафоричності та алегоризму. Принцип всеохоплюючої, суб'єктивної інтерпретації дійсності, властивий експресіонізму, зумовив тяжіння письменника до абстрактності, загостреної емоційності та фантастичного ґротеску. Фабули в його перших оповіданнях, як правило, послаблені, натомість переважають ліричні принципи композиції: поетичний синтаксис, розгорнуті тропи. Оповідання “Різдво”, “Ковбаса”, “Кат” об'єднані між собою за стилістичними ознаками. У них домінують короткі, уривчасті речення – характерний прийом експресіоністської прози, за допомогою якого автор прагне привернути увагу читача до трагізму людського існування.
В оповіданнях “Різдво”, “Син” Дюрренматта цікавить справжня сутність людини й Бога, а також відчуження особистості. Проблематика цих творів розкривається через систему алюзій та ремінісценцій, за допомогою яких відносини між персонажами проектуються на біблійні історії. Хоча в оповіданні “Син” відсутні посилання на певних євангельських героїв, проте воно виразно моделює сюжет створення людини Богом, про що свідчать численні паралелі в образній системі та фабулі. Але зміст твору стає цілком зрозумілим лише за умови екскурсу в подальшу історію розвитку головних тем, закладених у протосюжеті. Ключовим питанням стає розрізнення Добра та Зла. Отже, головним для письменника виявляється сам шлях становлення і формування морального начала людської особистості, що досліджується “чистим експериментом” над просвітницькою ідеєю “природної людини”. В оповіданні “Син” результат такого досліду є трагічним і доводить цілковиту неспроможність віднайти моральні орієнтири, закладені в особистості від її народження.
Назва оповідання “Різдво” викликає у читача почуття гармонії, а також сповнює його надією на духовне відродження. Але зображення мертвого простору, відсутність будь-якого руху, статичність та умовність просторово-часової організації не приводять в фіналі твору до народження Христа, а, навпаки, демонструють реальну смерть Бога. Біблійна алюзія, яка розкриває сутність проблематики оповідання, – це причастя. Фактично, весь невеликий за обсягом текст – розгорнута реалізована метафора. Зголоднілий перехожий знаходить немовля-Христа і починає їсти його вінок, який має смак черствого хліба. Тоді він надкушує його голову, що нагадує засохлий марципан. Отже, таїнства причастя не відбувається, бо людина не може втамувати свій голод. Не відчувши своєї причетності до Бога та християнської віри, а також духовного відродження, вона залишається самотньою та безпорадною у нескінченному, фантастично пустельному просторі, що панує у творі.
Аналіз ранньої прози Дюрренматта демонструє нетрадиційний підхід до біблійних сюжетів, що полягає у зміщенні акцентів при побудові образної системи твору. В оповіданні “Пілат” автор пропонує своєрідну інтерпретацію образу римського прокуратора Понтія Пілата. Він поглиблює та “збільшує” роль цього персонажу, робить його головним трагічним героєм оповіді, з точки зору якого оцінюються усі подїї. Потрапивши в екстремальну ситуацію, що передбачає моральний вибір та самовизначення, Пілат, який одразу ж розпізнав у приведеному “злочинці” Бога, так і не насмілився заступитися за нього. Починаючи з першої зустрічі з Богом у його емоційно-психологічному стані переважає страх. З жахом він чекає помсти, покарання. Втім, філософською домінантою в оповіданні “Пілат” є питання змісту людських уявлень про Всевишнього. Саме очікування духовного підкорення, приховане бажання бачити в божественному силу, яка позбавляє від вибору та відповідальності за свої вчинки, і приводить Пілата до моральної загибелі.
Тема відчуження та проблема морального вибору займають провідні позиції в ранніх оповіданнях “Місто”, “Портрет Сізіфа”, “Тунель”. У них автор звертається до фундаментальних для екзистенціалізму положень про занедбаність людини, безвихідність її існування і богопокинутість. У цих творах простежуються модуси “межової ситуації”, екзистенції, свободи, вибору.
У ранній творчості письменник звертається до взаємостосунків людини та влади. Яскравим прикладом втілення цієї проблематики стає оповідання “Місто”. Основний конфлікт твору полягає в розриві соціального й індивідуального, увага акцентована на “відторгненні” особистості від суспільства, неможливості її гармонійної взаємодії з владою, що обмежує свободу людини. Наслідуючи Хайдеґґера, який розділив людську особистість на приватну і суспільну, Дюрренматт вважає “істинною” тільки ту частину, яка пов'язана з індивідуальним буттям людини.
Ряд мотивів та образів ранньої прози згодом займає провідні позиції в пізній творчості. Це, наприклад, створений автором в оповіданні “Місто” образ адміністрації, який уособлює дисциплінарну владу. Сутність цієї влади, що функціонує як постійно діючий механізм всеосяжного контролю, який прагне до максимальної ефективності, та принципи її дії у творі “Місто” співзвучні ідеям французького філософа М. Фуко, викладеним в його праці “Наглядати і карати. Народження в'язниці”. Особливо виразно втілені в оповіданні Дюрренматта такі основні ознаки функціонування влади, на які, насамперед, звертає увагу М. Фуко,– принцип “розгородження” і наявність замкнутого простору.
Основна частина дії оповідання “Місто” відбувається в підземному лабіринті, близькому до опису в'язниці, побудованої за принципом “паноптизму”6. Згодом у новелі “Доручення, або спостереження спостерігача за спостерігачами” (“Der Auftrag, oder vom Beobachten des Beobachters der Beobachter”, 1986) цей принцип буде перенесений автором на сучасність, де здійснення влади контролюється всім суспільством, і кожна людина має можливість “спостерігати за будь-яким спостерігачем”7.
Мотив лабіринту, який з’являється в ранній прозі в різних варіаціях (камера тортур, тунель, підземна в'язниця, місто) перетворюється на домінуючу метафору всієї творчості письменника. Місцем дії майже у всіх ранніх творах стає замкнутий простір – одна із загальних ознак лабіринту як ментальної моделі. Слід зауважити, що у ранніх оповіданнях провідною є модель простого лабіринту, або, як його визначив відомий італійський письменник У.Еко, класичного, з якого людина завжди може знайти вихід. В оповіданні “З нотатків охоронця” (“Aus den Papieren eines Wärters”, 1952) простежується неодноразове повторення речення “Двері відчинені”. У даному випадку автор концентрує увагу на можливості вільного вибору: герой в будь-яку мить здатний вийти з підземного лабіринту.
Проблематика ранньої повісті “Грек шукає гречанку” (“Grieche sucht Griechin”, 1955), на перший погляд, визначається співвідношенням опозиції “моральність-аморальність”. Однак, заслуговує на увагу той факт, що лівий компонент бінарної опозиції набуває в творі частково іронічного забарвлення. Своєрідність задуму письменника полягає не в тому, щоб поміняти місцями традиційні цінності, – він прагне порушити їх протиставлення. Головний герой твору – дрібний службовець Архілохос – живе відповідно до норм свого вигаданого морального світопорядку, що в фіналі повісті зазнає краху. Саме Хлоя, яка уособлює в собі аморальність, стає символом життя та перемагає штучну ідеологізовану мораль сучасного суспільства.
У другому розділі дисертації аналізується художня специфіка детективних романів Ф.Дюрренматта “Суддя та його кат” (“Der Richter und sein Henker”, 1950), “Обіцянка” (“Das Versprechen”, 1958). Письменник порушує жанрові канони класичного детективу, автори якого при розкритті злочину надають перевагу “всесильному людському розуму”8. У його творах відбувається своєрідна деконструкція: раціональні, обґрунтовані сплетіння подій розриває фатальна випадковість. Використовуючи форму детективу як ігровий матеріал, Дюрренматт наповнює її новим змістом та створює завдяки цьому свою власну нетрадиційну модель детективного роману, де непередбачені події відіграють вирішальну роль у розслідуванні злочину та визначають долю героїв.
У третьому розділі “Художні особливості прозових творів 70-80-х років” розглядається проза пізнього періоду. Визначаючи константні ознаки, що дозволяють оцінювати художню прозу Дюрренматта як цілісне естетичне явище, ми виділяємо, насамперед, спільність проблематики. Теми й проблеми, окреслені у перших оповіданнях (свобода морального вибору, відчуженість особистості, пізнання справжньої сутності Бога та людини, пошуки сенсу життя), переробляються автором, доповнюються новим змістом, з'являються в іншій інтерпретації, набувають свого художнього завершення та піднімаються до філософського осмислення онтологічних категорій життя та смерті, істини буття. У прозових творах цього періоду письменник звертається до проблематики, започаткованої як у його прозових, так і у драматичних творах.
Однак, в процесі еволюції змінюється співвідношення постійних ознак, що визначають формально-змістову єдність прози. Фабульна основа пізніх прозових творів поступово ускладнюється, стає розгалуженою, збагачується елементами детективного жанру: загадкові вбивства, розслідування, безліч заплутаних ходів. Але все це, як правило, залишається лише тлом оповіді, оскільки проблеми, до яких звертається письменник, піднесені до рівня онтологічних категорій. Постмодерністський ракурс світовідчуття Дюрренматта визначає особливості використання в його пізніх творах міфологічних сюжетів, які, виконуючи функцію ігрового матеріалу, наповнюються новим змістом за допомогою низки додаткових розгалужених колізій. У багатьох творах розвивається самостійна фабула, що зв’язана з протосюжетом тільки на рівні образної системи. Нетрадиційне сприйняття міфу набуває втілення внаслідок специфічної манери оповіді, яка проявляється в тому, що другорядні персонажі вихідного традиційного сюжету стають головними, а всі події усвідомлюються з їхньої точки зору (повісті “Смерть піфії” (“Das Sterben der Pythia”, 1976) та “Мінотавр” (“Minotaurus”, 1985)).
Модель простого лабіринту, що домінує в ранніх творах письменника, в прозі 70-80-х років поступово модифікується та наближається до складної форми, або безмежної сітки. Сутність такого лабіринту відповідає стану сучасного світу та асоціюється з поняттям “ризома”, що протиставляється упорядкованій системі. Як художнє втілення дюрренматтівської концепції лабіринту в дисертації розглядається фантастична повість “Зимова війна в Тибеті” (“Der Winterkrieg in Tibet”, 1981). Мотив лабіринту стає одним із основних принципів організації тексту, що спричиняє відсутність лінійної фабули, хронологічної послідовності і зовнішньої зв'язності зображених подій. Внаслідок цього створюється ефект навмисного хаосу, а світ сприймається як алогічний, позбавлений закономірності та впорядкованості. Це дозволяє виділити в повісті певні ознаки, що характеризують побудову постмодерністських творів, а саме: фрагментарність, аморфність, уривчастість оповіді, а також принцип пермутації.
Важливим етапом творчої біографії Дюрренматта є робота над проектом, який він назвав “Матеріали” (“Stoffe”). В 1981 році виходить перша частина під назвою “Лабіринт” (“Labyrinth”), а в 1990, незадовго до смерті письменника, публікується друга книга “Будівництво вежі” (“Turmbau”). У “Матеріалах” він спробував дослідити виникнення і розвиток сюжетів, мотивів та образів багатьох своїх творів. В цілому показовим для двох книг є поєднання різних оповідних та часових рівнів, синтез вигаданого та реального, наявність автобіографічних фактів, що викликають асоціації, необхідні для обробки життєвого матеріалу, а також філософські роздуми, які, переважно, займають провідні позиції в тексті.
Для прози 70-80-х років характерна інтенсивна структура інтертекстуальності, через призму якої світ постає як величезний текст, де все колись уже було сказано, а нове виникає за принципом калейдоскопа: мотиви, сюжети та образи ранніх творів різних жанрів згодом займають провідні позиції у пізніх прозових творах, перетворюючи їх на заплутаний лабіринт вже вигаданих історій. Сумнівним, на нашу думку, є зауваження деяких зарубіжних критиків про те, що Дюрренматт в останні роки творчої діяльності займається лише “переписуванням” своїх ранніх творів. Звернення до власних сюжетів допомагає письменнику розкрити різні можливості матеріалу та репрезентувати ідею множинності інтерпретацій.
Яскравим прикладом “переписування” текстів, об'єднаних однією фабульною основою, є повість “Місячне затемнення” (“Mondfinste is”, 1981), в якій простежується зв’язок із п'єсою “Гостина старої пані” (“Der Besuch der alten Dame”, 1956). Від початку розвитку дії до фінальної сцени стає очевидною схожість між двома творами на рівні проблематики та образної системи. Незважаючи на те, що, як у п’єсі, так і в повісті є головні герої, які мають однакову мету – помститися, їхня функція залишається допоміжною, бо вони лише створюють провокаційну ситуацію, в якій мешканці Гюлена та Флетингена повинні зробити свій фатальний вибір – вбити невинну людину, отримавши за це великі гроші. Хоча мотив помсти у п’єсі “Гостина старої пані” більш актуальний, ніж у повісті “Місячне затемнення”, він лише приховує справжню проблему та надає гюленцям можливість виправдати свій вчинок. У повісті ж проблема морального вибору гранично загострена. Дюрренматт привертає увагу до справжньої сутності людини, що мешкає в сучасному “аморальному” світі, в якому відсутні традиційні аксіологічні орієнтири, де навіть християнська мораль виявляється непотрібною, такою, що створює зайві проблеми.
У прозі 70-80-х років відчувається скептичне ставлення письменника до природи людського знання, сумнів в існуванні єдиного критерію істини. Він заперечує принцип наукового детермінізму і визнає відносність, умовність та суб’єктивність пізнання. Відмовляючись від традиційного аристотелівського розуміння істини, де об’єктивна реальність розглядається відносно до свідомості як визначальна, а правдиве висловлення ідентифікується з фактичними подіями, Дюрренматт пропонує альтернативну модель світосприйняття, в якій людина не є володарем “абсолютного знання”, а твердження про істину можливі лише в тому випадку, коли вони надають основу для роздумів. В центрі його уваги, як правило, є не подія, а окрема особистість, яка бере участь у запропонованих експериментах мислення. Дюрренматт прагне довести здатність людини реалізувати безліч асоціативних інтерпретацій. Цієї мети він досягає завдяки принципу “клонування” своїх героїв. Як наслідок це приводить до створення ґалереї образів-двійників. В оповіданні “Міст” (“Die Brücke”) автор “розщеплює” головного героя Ф.Д на кількох персонажів (Ф.Д-1, Ф.Д.-2,….Ф.Д.-13), які висловлюють своє бачення певної проблеми. Таким чином письменник стверджує безмежність людського мислення, а також репрезентує ідею панування множинності інтерпретацій, існування різних підходів до осягнення дійсності.
Отже, пізні твори Дюрренматта мають в собі широку перспективу для розширення “горизонту очікування”9 читача, для гри його уяви. Залежно від певної культурної домінанти та індивідуальних особливостей для кожного потенційного реципієнта виникає можливість по-своєму оцінювати події, що відбуваються. У даному випадку простежується зв’язок з концепцією “відкритого твору”. Проза Дюрренматта, як правило, не створює закритий в собі світ вимислу, а пропонує читачеві необмежений ряд тлумачень. Типовим композиційним прийомом, характерним для його пізніх прозових творів стає відкритий фінал.
У 70-80-ті роки Дюрренматт знов повертається до екзистенціальної проблематики. У повісті “Доручення” (“Der Auftrag”, 1986) його увага акцентована на окремій особистості, приреченої на вигнання та самотність у Всесвіті. Несподіваний розвиток отримує в цьому творі мотив відчуження. Для позначення стану відчуження автор використовує розгорнуту метафору спостереження, яка відтворює процес здійснення моніторингу, що відбувається на різних рівнях: глобальному, регіональному, локальному. Кожна окрема особистість концентрує увагу на собі, прагнучи знайти сенс свого існування. Усі персонажі повісті перетворюються на об’єкти постійного споглядання для інших людей. Члени суспільства знаходяться під пильною увагою держави, та ж, в свою чергу, перебуває під наглядом інших держав. Навіть природа бере на себе функцію суб’єкта, який спостерігає. Особистість, відчужена від суспільства та від самої себе, втрачає свою індивідуальність, перетворюючись на об’єкт постійного нагляду, однак парадокс полягає в тому, що спостереження є невід’ємною частиною життя кожної людини, і саме воно надає сенсу людському існуванню.
Як художнє втілення “негативної теології” Дюрренматта в дисертації розглядається його останній роман “Долина безладдя” (“Durcheinandertal”, 1989). У багатьох зарубіжних публікаціях йдеться лише про маргінальне значення роману, визначається його установка на периферійність стосовно суспільної моралі. Але саме маргінальність як специфічний чинник сучасного мислення, для якого характерний моральний протест і неприйняття навколишнього світу, а також наявність у романі таких характерних для літератури постмодернізму естетичних прийомів, як іронія, пародія, гра, дають підстави співвіднести його з постмодерністським дискурсом.
Заголовок роману “Долина безладдя” афористично демонструє головну ідею твору та набуває символічних значень. Поняття “Durcheinander” – “безладдя”, “неясність”, “плутанина” стосується як назви тієї місцевості, в якій відбувається більша частина дії, так і стану сучасного світу, де панує хаос. “Долина безладдя” – це не тільки забуте село в гірській Швейцарії, але й своєрідна алегорична модель заплутаного світу-лабіринту, яку пропонує автор у багатьох своїх прозових творах. Існує ще одне значення поняття “Durchenander”. Роман є своєрідним сплетінням різних мотивів, колізій та образів, що наявні в ранній прозі письменника та в його “Матеріалах”. Він знову порушує проблеми, які були окреслені ним у першому оповіданні “Різдво” – пошуки віри, справжня сутність людини та її уявлення про Бога. Не випадково перша назва роману була “Різдво ІІ”.
Роман “Долина безладдя” доцільно було б визначити як один з експериментів мислення письменника щодо пошуків віри поза церковними канонами, а також як відмову від усталених релігійних поглядів. Дюрренматт створює в романі ґротескний образ гангстерського боса, володаря багатьох фінансових ринків та мафіозних структур, “шефа небес та землі” – Великого Старця, або, як він його називає, Безбородого Бога, в якому легко розпізнаються риси Всевишнього.
Фабула твору складна та розгалужена, вона втілює в собі ідею лабіринту. В романі можна окреслити три взаємопов’язані сюжетні лінії та позначити їх умовно, як кримінальну, побутову та теологічну. Кримінальна історія відбувається в жорстокому, кривавому світі гангстерів, злодіїв та шахраїв. Побутова сюжетна лінія – це пародійна розповідь про життя мешканців однієї гірської місцевості Швейцарії. Сюрреальні та містичні події теологічної лінії розгортаються навколо Великого Старця.
Слід зазначити, що образна система твору підпорядковується правилам шахової гри. Це підтверджується суворою ієрархією, відповідно до якої одні дійові особи вводять в оповідь інших персонажів. Роль шахіста, що розставляє фігури і керує грою, виконує Великий Старець. Спочатку фігури розставлені, але згодом гравець залишає своїх героїв і більше не втручається в їхні стосунки, вони “приречені” довести гру до фіналу без участі гравця, відповідно до заданих установок і можливостей. Згодом окреслені на початку правила “переходять” встановлені межі і відкривають простір для “вільної гри без правил”. Фігури-персонажі є в романі умовними та статичними. Лише одного героя твору можна розглядати як особистість, наділену певними рисами характеру з чітко визначеною життєвою позицією. Це – Мойсей Мелькер, який прагне осягнути сутність Бога. Роман закінчується негативним апофеозом Мелькера, образ якого набуває рис трагічного героя. Саме в момент загибелі, на межі життя та смерті, він усвідомлює неспроможність своїх теологічних поглядів. Бог в його розумінні стає абсурдною вигадкою, що відриває людину від її власної екзистенції. Зрозумівши це, Мелькер втрачає інтерес до християнського Бога, відмовляється від традиційної монотеїстичної релігії та приходить до висновку, що Бог може існувати лише в уявленні самої людини: “оскільки Бог був його вигадкою, то й увесь світ повинен бути його вигадкою, а поряд з Богом та світом, які вигадав він, повинні існувати інші Боги та інші світи, що винайшли інші люди”0.
Отже, персоніфікований образ Великого Старця в романі поступово віддаляється від людини, втрачає свої конкретні риси, стає абстрактним. Фінал твору залишається відкритим. Дюрренматт, як і в інших прозових творах, не пропонує готової відповіді, він надає сучасній “постмодерній” людині можливість виявити свою волю, віднайти власний моральний абсолют, що допоможе повернути втрачені аксіологічні орієнтири.
У висновках узагальнюються результати дослідження. Художня проза Ф.Дюрренматта оцінюється як цілісне філософсько-естетичне явище, що характеризується спільністю проблематики. Теми та проблеми, порушені письменником в ранній прозі (свобода морального вибору, пізнання справжньої сутності людини та Бога, відчуження особистості, пошуки сенсу буття), набувають подальшого розвитку та художнього оформлення у прозі 70-80-х років. У процесі творчої еволюції змінюється співвідношення формальних елементів прози: фабульна основа творів ускладнюється, розгалужується, типовим композиційним прийомом стає відкритий фінал, що надає широку перспективу для гри читацької уяви; образна система характеризується наявністю персонажів-двійників; мотив лабіринту не тільки зумовлює структуру багатьох текстів – він є провідною світоглядною метафорою в творчості письменника.
Філософсько-естетичні погляди Дюрренматта оформлюються в процесі творчого пошуку у власні концепції “негативної теології” і “драматургії лабіринту”, основні положення яких визначають проблематику та поетику прозових творів. Постмодерністський ракурс світовідчуття сприяє формуванню своєрідних засобів відтворення дійсності, що моделюється автором за допомогою пародії, іронії, фантастичного ґротеску, парадоксального поєднання комічного та трагічного.
Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. – М.: Мысль, 1993. – С. 68. У перекладі Є.Михелевича “Durcheinandertal“ - “Ущелина Догориногами”, Н.Павлова перекладає назву роману як “Долина безладдя”. A old H.L. Querfahrt mit Dürrenmatt. Aufsätze und Vorträge. – Zürich: Diogenes, 1998. S.129 “Метаоповідання” – цим терміном і його похідними (“метаоповідь”, “метаісторія”)Ж.-Ф.Ліотар позначає всі “пояснювальні системи”, які організують суспільство і служать для нього засобом самовиправдання: релігію, історію, науку, психологію, мистецтво. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М.: Интрада, 1996.- С.134. Bänziger H. Frisch und Dürrenmatt: Materialien und Kommentare.- Tübingen: Niemeyer, 1987. –
231 S. Brock-Sulzer E.: F. Dürrenmatt. Stationen seines Werkes.- Zürich: Diogenes, 1973.- 373 S. PANOPTISME – “всепіднаглядність”. Концепція самоконтролю суспільства, сформульована М. Фуко у праці “Наглядати та карати. Народження в’язниці”. Ідея запозичена у Джеремі Бентама, який запропонував у кінці ХVІІ ст. архітектурний проект в’язниці “Паноптикон”, де всередині розташованих по колу камер знаходиться центральна вежа, з якої ведеться постійний нагляд. У таких умовах ніхто з в’язнів не був впевнений, що за ним не стежать, тому вони постійно контролювали власну поведінку. Фуко М. Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы. – М.: Аd Marginem, 1999. – С.295. Heisenbüttel H. Spielregeln des Kriminalromans. – In: Vogt Jochen (Hg.) Der Kriminalroman. Poetik. Theorie. Geschichte. – München: Fink, 1988. – S.111. “Горизонт очікування” (нім.Erwartungshorizont) – термін використовується Г.Р.Яуссом в його рецептивній естетиці. Dürrenmatt F. Durcheinandertal.- Zürich: Diogenes, 1991. – S.175. |
