| summary: | У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт і предмет дослідження, формулюється мета й основні завдання, визначаються методи дослідження, викладається зв’язок із науковими програмами, планами, темами, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, подаються відомості про апробацію роботи.
У першому розділі „Антропонімна категорія псевдоніма в німецькій та українській мовах” на основі аналізу українських і зарубіжних лінгвістичних праць розкривається специфіка псевдоніма як особливого виду антропоніма, визначається його місце й ономастичний статус у німецькій та українській антропонімних системах, досліджуються риси псевдонімної номінації як особливого виду назвотворення.
У дисертації репрезентований підхід до розуміння псевдоніма як псевдоантропоніма. Режим його функціонування як у німецькій, так і українській мовах окреслюють такі спільні ознаки: 1) псевдонім існує паралельно зі справжнім іменуванням особи; 2) псевдонім є самоназвою, яку присвоює собі автор; 3) використання псевдоніма пов’язане із суспільною, передусім творчою діяльністю його носія.
Німецьким й українським самоназвам притаманна двоплановість семантики, оскільки вони не лише називають, а й характеризують суб’єкт, виступаючи його самоідентифікаційним знаком, наприклад, Moralist, Літератор. Окрім головної функції умовної номінації особи, псевдоніми можуть також виконувати додаткові функції. Співвідношення функцій у самоназвах різних розрядів є неоднаковим і визначається сферою їх уживання. Літературні та публіцистичні псевдоніми з-поміж інших їх видів вирізняє складна взаємодія декількох функцій. На основну функцію можуть накладатися характеристична (Erich Berliner, де Berliner ‘берлінець’; Оптиміст), оцінна (H.C.Nulpe, де Nulpe ‘дурень’; Негідник), експресивна (A.Frohmut, де Frohmut ‘весела вдача, веселий настрій’; Сумний), символічна (Dr.Faust; Рута), функція вираження самоіронії (Samuel Conrad von Schaafskopf від Schafskopf ‘бовдур’; Редакційний приблуда), функція стилізації (Kater Murr ‘кіт Мур’; Дід Перебендя).
Поза межами аналізу залишаються словесно не оформлені позначення авторства. У дослідженні розрізняються власне псевдоніми, якими у зв’язку з їх антропонімною природою можуть бути лексичні одиниці, і криптоніми – графічні знаки, які складаються з літер, складів, морфем, рисок, тире, крапок у їх комбінаціях і теж вживаються на позначення прихованого авторства, наприклад, A-b-n-s – Rudolf Johann WyЯ , H. – Hermine Schneider; М.П. – Михайло Павлик, Ф – о – Іван Франко.
Визначення ономастичного статусу самоназв пов’язане з неоднозначністю поглядів вітчизняних і зарубіжних лінгвістів, які виокремлюють їх в особливий розряд власних назв (Т. Суркова), самостійну антропонімну підсистему (М. Шанський), зараховують до штучних прізвищ (Б. Унбегаун), прізвиськ (В. Чичагов), вважають соціальними антроподублетами (О. Антишев, В. Фляйшер). Для цього дослідження визначальною є думка лінгвістів В. Никонова, О. Реформатського, П. Чучки, що псевдоніми – це окремий вид антропонімів. Вони посідають проміжне місце між ядерними та периферійними найменуваннями людей у національній антропонімній системі, оскільки мають спільні й відмінні ознаки як з особовими іменами й прізвищами, так і з прізвиськами та вигаданими назвами людей. Комунікативна орієнтація на широкий загал зближує їх з прізвищами й особовими іменами, зв’язок з якими простежується у використанні для створення псевдонімних форм їх структурно-словотвірних моделей, наприклад, Гаврило Говорилович, Чуприна Скубент; Spottlieb Freundlich від Spott lieben ‘любити жарти’ та freundlich ‘привітний’. Однак на відміну від обов’язкових і сталих позначень особи, псевдоніми є факультативними найменуваннями, які використовуються в окремих соціально-професійних групах. Їх функціонування не регламентується законодавчо. Ознаки вторинності та факультативності позначення уподібнюють самоназви з прізвиськами. Відмінності між ними виявляються в тому, що псевдонім є найменуванням, яке обирає собі особа, а прізвисько їй дається суспільством. Авторська номінація й умовний характер денотації спричинює подібність самоназв до літературних антропонімів. Як і вигадані власні назви персонажів, літературні псевдоніми інколи виявляють залежність від жанру твору, стилю автора, наприклад, King Colt для вестерна чи підпис українського автора під антифашистськими сатирами Зоотехнік історичних наук Фріц Мазня-Арійчук. Проте, на відміну від літературних антропонімів, вони є частиною реального ономастикону, оскільки виконують функцію умовного іменування реальних осіб.
Отже, псевдоніму притаманні такі специфічні риси: 1) він є власною назвою, яка обирається самим номінатором; 2) псевдонім є факультативним антропонімом з обмеженою сферою вживання в певних соціально-професійних групах; 3) він є неофіційним, свідомо обраним найменуванням, яке може вживатися в „офіційних” ситуаціях; 4) псевдоніму здебільшого притаманна інформативність, експресивність та оцінність; 5) цей антропонім виконує функцію умовної номінації реальної особи; 6) псевдонім є прийомом самоідентифікації, а також позиціонування себе у суспільстві.
Уведений у науковий обіг термін „псевдонімна номінація” вживається на позначення процесу й результату творення псевдонімів. На відміну від переважної більшості апелятивних і пропріальних одиниць, які склалися природним шляхом, самоназви постають як результат штучного антропонімного називання. Номінатор має на меті позначити певним чином власний авторський образ, денотації підлягає творча суб’єктність, творче „я” іменованої особи.
Таким чином, у контексті зазначених особливостей псевдонімного називання важливим видається з’ясування понять принципу і мотиву номінації. У дослідженні термін „принцип номінації” вживаємо на позначення типу мотиваційних ознак (мотивів називання). З огляду на їх свідомий відбір, постає питання про те, що з існуючих знань та уявлень про світ і людину номінатор обирає для закріплення у самоназві і за допомогою яких засобів він втілює бажаний номінаційний зміст.
У другому розділі „Принципи й мотиви номінації в псевдонімії” визначаються основні принципи й аналізуються мотиви номінації, властиві системам німецьких й українських самоназв, окремо в кожній мові, а також у аспекті їх порівняльно-зіставного дослідження; простежуються їх спільні і відмінні риси, встановлюється кількісне співвідношення самоназв, розподілених за мотивами номінації, а також з’ясовуються мовні й позамовні чинники впливу на творення псевдонімів у порівнюваних мовах.
Оскільки виявлення особистісно значущих чинників номінації та розкриття індивідуального задуму автора пов’язане зі значними труднощами і не завжди можливе для дослідника, семантично-мотиваційний аналіз здійснюється з урахуванням характеристичного змісту (значення) псевдоніма й того, які саме реалії, ознаки та відношення могли відбитися у самоіменуванні.
Мотиваційне розмаїття, притаманне літературним псевдонімам німецької та української мов, об’єднує загальна ідея творчості, яка спонукає номінатора до створення самоназви на ґрунті особистих відчуттів, розуміння і ставлення до цієї діяльності. Реалізація ідеї творчості у самоіменуванні здійснюється шляхом презентації „об’єктивної”, особистісно чи соціально значущої інформації, або ж завдяки створенню метафорично-образних характеристик на основі асоціативного ототожнення власної творчої суб’єктності з реаліями, явищами оточуючого світу. У зв’язку з цим було виділено три загальні мотиваційні типи (принципи) характеристичного називання: „людина в суспільстві”, „людина й навколишній світ”, „людина як така”. Окрім цього, в псевдонімії досліджуваних мов були виявлені особливі принципи найменування: відіменний, який ґрунтується на мотиваційному зв’язку псевдонімів із справжнім ім’ям автора, та принцип латенції – називання, яке навмисне вказує на те, що справжнє ім’я автора приховане. Дія цих принципів поширюється виключно на творення псевдонімів і спричинена специфікою умовного називання.
Найвагомішою для творчої автопрезентації німецьких й українських авторів є низка мотивів соціальної тематики, об’єднаних номінаційним принципом „людина у суспільстві”. Він представлений 62,4% самоназв у німецькій і 36,4% в українській мові. Цей принцип включає здебільшого однакові для порівнюваних мов мотиви номінації. Актуальними для створення соціального портрету автора виявляються: зв’язки з іншими людьми, наприклад, Barba Rossa, Diogenes, Eine Mutter ‘мати’; Полуботок, О.М.Не-Шевченко, Син; національно-етнічна характеристика (August Deutsch від deutsch ‘німецький’; Українець); характеристика трудової діяльності (Schriftsteller Jou alist ‘письменник, журналіст’; Технік); зображення моральних, політичних, релігійних переконань (Freund der Wahrheit ‘прихильник правди’, Nazi ‘нацист’; Правдолюб, Радикал, Єретик); вказівка на уподобання чи захоплення (Der deutsche Improvisator ‘німецький імпровізатор’; Книголюб); належність до певного об’єднання людей (Civis від лат. civis ‘громадянин’; Братчик); соціально-станове розрізнення (Graf Willibald, Eine Dame vom Stande ‘вельможна дама’; Селюк, Шляхтич); зображення способу життя (Wanderer ‘мандрівник’; Блукач); характеристика комунікативної ситуації, яка втілюється в зображенні стосунків номінатора з аудиторією та його позиції стосовно зображуваних подій (Einsender ‘відправник’, Freimund Zuschauer, де Zuschauer ‘глядач’, E.S.Freund, де Freund ‘друг’; Очевидець, Приятель).
Мотиваційні відмінності в самоназвах порівнюваних мов аналізованого тематичного напряму спричинені значною мірою екстралінгвальними чинниками (культурно-історичними чинниками, особливостями суспільного життя, своєрідністю ментальності). Так, суспільно-політична ситуація, яка виникла в Німеччині після другої світової війни, вплинула на створення великої кількості німецьких самоназв (більше 1000 одиниць) за іншомовним зразком, наприклад, Nelly Hamilton, Frank Brown. Вплив окремих суспільно-історичних процесів виявляється в реалізації в українській псевдонімії мотиву ставлення до власності, а саме, незаможності (Івась Незаможник, Антін Бідний) і зображення свободи/несвободи: М.Вільний, Верниволя, І.Невільний.
Своєрідність національного світосприйняття зумовила виникнення українських самоназв, похідних від лексеми „доля”: Мирон Доля, Недоля, І.С.Бездольний, оскільки для українців це слово-поняття є одним із визначальних. Риси українського національного характеру відбивають також іменування, які увиразнюють мотив покинутості й сирітства, наприклад: Сирота, Самотній, Яків Безрідний. Інші акцентують увагу саме на національно-культурній спільності: Земляк, Свій. Зазначені іменування не мають еквівалентів серед німецьких псевдонімів.
Принцип номінації „людина й навколишній світ”, представлений більшою кількістю українських іменувань, які складають 30,8%, тоді як у німецькій мові його репрезентують 6,5% псевдонімів. Значний мотиваційний потенціал в обох мовах виявляє характеристика найменувача відносно географічних об’єктів, яка здебільшого включає елемент автобіографізму, наприклад, Peter Erfurt, Beatus Rhein; Рогатинський, Дніпровець. Природно-географічні особливості Німеччини й України віддзеркалюють псевдоніми, утворені від назв ландшафтних реалій, як-то: Berg Berger від Berg ‘гора’, Horst Alm, де Alm ‘гірська лука’; Е.Полонинський, Степова. Спільні для німецької та української мов мотиви включають називання за образним ототожненням ‘людина – природа’: номінація назвами рослин (Gurke ‘огірок’, Zwiebel ‘цибуля’; Любисток, Перекотиполе), тварин (Skorpion ‘скорпіон’, Pirol ‘іволга’; Оса, Щиглик), природних явищ (Karl Blitz, де Blitz ‘блискавка’, Georg Sturm, де Sturm ‘гроза, буря’; В.Блискавка, Андрій Грім), кольорових і світлових відтінків (E.Th.Grьn від grьn ‘зелений’, Paula Strahl, де Strahl ‘промінь’; М.Сірий, Ясний), каменів і мінералів (Hyazinth ‘гіацинт’; Олесь Топаз), небесних тіл (Sirius, G.D.Morgenste , де Morgenste ‘ранкова зоря, Венера’; Зірка, Волосожар), природно-часових циклів (Hans April, де April ‘квітень’, Daniel Herbst, де Herbst ‘осінь’; Весна, М.Вечірній). Такі самоназви виражають опосередковану характеристику творчої діяльності чи творчої постаті автора через образи й асоціації, їм властивий високий рівень експресивності та досить значне естетичне навантаження. Слід зазначити, що на відміну від німецьких псевдонімів, утворених від назв рослин, тварин, небесних тіл, українські самоназви мають яскравий національно-культурний колорит, наприклад: Ганна Барвінок, Явір, Соколик, Лебедик, Місяченько.
Принцип номінації „людина й навколишній світ” включає також називання за образним ототожненням „людина і предметно-понятійна сфера”, яке ґрунтується на асоціюванні характерних ознак мотивуючої реалії із суб’єктом чи його діяльністю, наприклад: Omikron, Speer ‘спис’, Erich Hohenziel, де Hohenziel ‘висока мета’; Голка, Літера, В.Химера.
Мотиваційні відмінності, які засвідчує називання за принципом „людина й навколишній світ”, у системі псевдонімів порівнюваних мов виявляються на рівні лексичних мотиваторів, вибір яких залежить від специфіки їх переносних і символічних значень, закріплених у національному мовному вжитку, пор.: О.Ряст – ‘квітка рясту в українців символізує людське життя’, В.Помело – помело // у порівн.: ‘язик як помело’ (хто-небудь дуже балакучий, любить говорити багато зайвого, непотрібного); Gurke – Gurke // фам. ‘ніс’; eine komische Gurke ‚дивак’; Homer P. Pappenstiel – Pappenstiel // ‘щось малоцінне’.
Принцип номінації „людина як така”, який охоплює 9,9% українських і 2,7% німецьких псевдонімів, ґрунтується на увиразненні фізичних (Philipp der Krumme, де krumm ‘кривий’; Чубатий), психічних (M.E.Schugge, тобто meschugge ‘божевільний’, Юродивий), інтелектуальних якостей людини: Rolf Genius, де Genius ‘геній’; Максим Думич. Домінантним в обох мовах є мотиваційний вибір зображення поведінки (Kauz ‘дивак’, Шальвір ‘шахрай, крутій’), рис характеру (We er Schlicht від schlicht ‘простий, скромний’; Щирий, Грубий), оскільки ці ознаки є визначальними для спілкування, передусім із читацькою аудиторією. Образне осмислення відчуттєвих характеристик зумовило виникнення невеликої групи українських псевдонімів, наприклад, Солодкий, Колючий, які не мають німецьких відповідників серед самоназв.
Відіменний принцип творення псевдонімів об’єднує 16,7% німецьких і 13,3% українських самоназв, пов’язаних із справжнім іменуванням автора. Специфіка окресленого напрямку називання полягає у тому, що мотивом номінації виступає іменний знак, самодостатність твірного імені, яке, зазнаючи формальних модифікацій, трансформується у нове антропопозначення. У називанні актуалізуються знання номінатора про можливості й варіанти антропонімної номінації залежно від мовленнєвої ситуації. Зважаючи на умовний характер самоназивання, основним елементом ідентифікації у псевдонімному позначенні може виступати лише особове ім’я: Ewald – Ewald Hering, Walter – Walter Schцnstedt. Використання лише особового імені у структурі псевдоніма моделює неформальну комунікативну ситуацію, вказує на ймовірне знайомство з аудиторією. Українські автори широко використовують лише гіпокористичні та демінутивні форми особового імені замість повної його форми й прізвища, що пояснюється впливом народно-розмовної системи іменування на творення самоназв, наприклад: Стецько – Степан Панасенко, Юрчик – Юрій Жилко.
Найменша кількість як німецьких (1,3%), так і українських (1,6%) самоназв репрезентує принцип властивого лише системі псевдонімів латентного іменування, суть якого полягає у свідомому наголошенні в семантиці номінації на його умовності. Для створення таких одиниць використовуються лексеми двох мов з подібним значенням, які вказують: на невизначеність авторства, наприклад: W.Jemand від jemand ‘хтось’; Якийсь, підкреслюють невідомість автора: Pseudo, Ієронім Анонім. Своєрідною грою з читачем є латенція справжнього іменування автора шляхом його зворотнього прочитання, наприклад, Draude Resleb – Eduard Belser; Чивотсом – Прокіп Мостович.
Самоназви, мотивація яких є незрозумілою чи допускає неоднозначність тлумачення, наприклад, німецького псевдоніма Gluggsi чи українського Маро, виділені в окрему групу, яка налічує 734 німецькі і 414 українських одиниць, що складає відповідно 10,4% і 8% від їх загальної кількості у межах дослідження.
У третьому розділі „Способи номінації в псевдонімії” досліджуються способи номінації, які діють у системі псевдонімів німецької та української мов, визначається ступінь їх продуктивності, аналізуються засоби формування псевдонімів, а також здійснюється порівняльно-зіставний аналіз способів і засобів номінації в порівнюваних мовах.
Виходячи із тлумачення способу номінації як прийому творення нових слів, під способом псевдонімної номінації розуміємо спосіб творення псевдоніма у процесі свідомого акту самоназивання.
Високу продуктивність в обох мовах як спосіб номінації виявляє використання готових номінаційних одиниць, репрезентоване у межах дослідження 52,2% українських і 48,8% німецьких іменувань, утворених шляхом онімізації апелятивної та трансонімізації пропріальної лексики. Сформовані в результаті переосмислення загальних назв псевдоніми в порівнюваних мовах мають подібну структуру, на основі якої виділено такі їх групи: 1) псевдоніми, які складаються лише з онімізованого апелятива, наприклад: Freund ‘друг’, Klein ‘малий’; Чуб, Спостережливий; 2) псевдоніми, оформлені на зразок повного іменування, до складу якого входить апелятивне позначення у якості прізвищевого компонента й одне чи декілька особових імен або їх ініціали: D.W.Mut, де Mut ‘мужність’, Jan Possen, де Possen ‘витівка, жарт’; Л.Свідомий, Олександр Гуркіт. Найбільш активними засобами номінації є іменники, наприклад: Meckerer ‘буркотун’; Шпилька. Часто в цій функції виступають українські прикметники (О.Ласкавий, Чесний). Незначна кількість українських та німецьких псевдонімів реалізується у формі субстантивованих займенників (W.Jemand; Сам), дієприкметників (Der Wьnschende; Андрій Нежданий), вигуків (Рuff; Микита Ой). Трапляються українські іменування, виражені дієслівними формами (П.Думай, Н.Е.Шукай), числівниками (Один), прислівниками (В.Гуртом).
Серед власних назв, які зазнають трансонімізації, найбільш продуктивними є антропоніми. Похідні від антропонімів самоназви в обох мовах мають однакові способи вираження: 1) особове ім’я: Maria; Сергій; 2) особове ім’я чи декілька імен у поєднанні з прізвищем: Sabine Hagen, Stephan Karl August Bдchlein; Іван Тарасенко. Рідше для формування псевдонімів використовуються інші власні назви: 1) топоніми: H.Nordheim; Пирятин; 2) міфоніми: Achilles; Афродита; 3) астроніми: Sirius, Вега.
Творення самоназв способом деривації в обох мовах (20,3% українських і 12,3% німецьких іменувань) включає афіксацію довільно обраних загальних чи власних назв, афіксацію справжнього іменування автора, штучну деформацію справжнього іменування та субституцію його окремих елементів. Афіксація охоплює близько 13% українських і лише 0,9% німецьких самоназв, переважна більшість яких є оказіональними утвореннями, побудованими за зразками структурно-словотвірних моделей реально існуючих у мовах антропонімів.
Здебільшого українські самоназви цього типу творяться за допомогою суфіксальних формантів -енко, -ович, -ук (-юк), -ськ(ий), -ин, -ов, -ів, -ич з додаванням імені чи ініціалів або без них: Громадяненко, К.Недоленко, Селянинович, Мирян Барвінчук, Хатянський, П.Богемський, І.Хмарин, Лука Гарбузов, Стефан Хлопів, Максим Думич. Ці ж афікси приєднуються до особового імені автора з метою перетворення його на прізвище: при цьому до нього може додаватися ім’я чи ініціал, наприклад, Петренко – Петро Трипільський, Павлович – Павло Клепацький, І.Юрчин – Юрій Івакін, Денисов – Денис Пигулін, Г.Дмитрук – Дмитро Гринько, О.Ольжич – Олег Кандиба. На основі етимологічної моделі творення прізвищ від патронімів побудовані самоназви, похідні від особового імені батька, наприклад: Сергієнко – Д.С.Піщанський, П.Данилович – П.Д.Воронін, Олекса Семенов – О.С.Мартович, М.Максимів – М.М.Сторожук, Андрійчук – Ю.А.Целевич, П.Хомич – П.Х.Євтушенко.
Інші суфіксальні зразки представлені поодинокими самоназвами, зокрема на -ій, -ун, -ик, -ак, -єв: А.Будій, Шляхтун, Федь Триндик, М.Юрчак – Юрій Ячейкін, П.Олексієв – Олексій Подчекаєв. Зафіксовано кілька префіксальних утворень з афіксом не-: Немамелюк, Не-політик, Недипломат, також із додаванням ініціалів (О.М.Не-Шевченко), і префіксально-суфіксальних, наприклад, Немирич, М.Безкоровайний, З.Надкордонський.
Німецькі самоназви у формі афіксальних утворень складають лише 0,9%. Серед них переважають самоназви із продуктивними антропонімними суфіксами, зокрема, -er, -s, як-то: Witz Witzer, E st Scherzer, Ke beissers. Афіксації може зазнавати особове ім’я автора: Stephan Hansen – Hans Geisler, K.Richards – Richard Koch. Зафіксоване лише одне префіксальне утворення Felix Unbьrger.
Доволі поширена в умовному називанні видозміна справжнього іменування автора, яка здійснюється шляхом його штучної деформації та субституції окремих елементів (11,4% німецьких і 7,3% українських самоназв). Деформація справжнього іменування автора реалізується завдяки таким прийомам: 1) усічення початкової частини іменування (аферезис): Maja Merling – Maja Ammerling; І.Гоновський – І.Погоновський; 2) усічення кінцевої частини іменування: Hedwig Mora – Hedwig Morawetz; Петро Панч – Петро Панченко; 3) опущення середньої частини прізвища (синкопа): A o Hach – A o Hengsbach; Ф.Сенко – Ф.Слюсаренко; 4) пропущення частини букв у прізвищі: Hans Guny – Hans Grunsky; Людмила Алнова – Людмила Александрова; 5) анаграмування (метатеза) справжнього іменування (Хор-Про – Прохор Воронін), яке в німецькій псевдонімії представлене більшою кількістю утворень: Ria Geblasch – Gisela Brach, Toni Hцlder – Anton Dцhler; 6) прочитання справжнього іменування у зворотньому порядку: Hans Remark – Hermann Kramer; Акорос – Олександр Сорока; 7) перерозклад іменування з виділенням удаваних іменних елементів: Lee van Dovski – Herbert Lewandowski; Н.А.Вроцький – Олександр Навроцький. Одним із прийомів штучної деформації вихідного антропоніма, який характерний лише для української номінації, є зворотнє словотворення – зведення форми іменування до його гаданого етимона: Михайло Коцюба – Михайло Коцюбинський, П.Гай – Петро Гаєнко.
Субституція передбачає таку дериваційну техніку: 1) заміна апелятивної основи прізвища синонімічною їй лексемою чи пов’язаною з нею тематично: Hasso Hecht – Hasso Plцtze, де Hecht ‘щука’, Plцtze ‘плітка’; Хрущ – Микола Жук; 2) квазіантонімна заміна: Victor Georg Jungherr – Victor Jungfer, де Jungfer ‘дівчина, діва’, Jungherr букв. ‘молодий пан’; Леонід Прижмуренко – Леонід Бачинський; 3) заміна прізвища фонетично схожим словом: Hermann Krieger – H.Krьger; Д.Яворницький – Дмитро Еварницький; 4) субституція фінальної частини прізвища: Alfred Wallner – Alfred Wallon; Є.Кротенко – Євген Кротевич; 5) заміщення однієї чи декількох букв в іменуванні: Sebastian Grill – Gunter Groll; Корній Черв’ян – Корній Черв’як. Окрім указаних варіантів субституції, в українській псевдонімії фіксується заміна ініціала прізвища назвою букви українського чи іншого алфавіту: Ча – Юлій Чучка, Юліан Зет – Юліан Западинський. Німецьких номінацій такого типу не зафіксовано.
Творення самоназв засобами інших мов відбувається на основі довільного запозичення автором апелятивів, наприклад, Another, апелятивних словосполучень, як-от, Unus pro multis й антропонімів (Dan O’Hara, Jessica Owen, Pablo Gonzales Herrera; П’єр, М.Буш). Кількість німецьких самоназв цього типу, переважна більшість яких виникла в період після другої світової війни, значно перевищує кількість українських (17,3% і 2,4%). Спільним прийомом творення самоназв на основі запозичення є також калькування внутрішньої форми власного іменування: Frederic Oiseau – Manfred Vogel, де франц. oiseau й нім. Vogel ‘птах’; Семен Сумний – Семен Угрюмов.
За структурою німецькі та українські псевдоніми поділяються на однослівні та багатослівні на зразок повного іменування особи, які складаються з прізвищевого компонента й одного чи декількох особових імен, а також багатослівні псевдоніми у формі синтаксичних конструкцій, наприклад, Freundin Goethes und Schillers aus Heidelberg; Друг дітей і ляльок. Складені іменування становлять 8,1% українських і 3,4% німецьких самоназв. Основним засобом творення українських складених іменувань є субстантивні словосполучення атрибутивного характеру: Степовий гість, Тінь минулого. Німецькі номінації цього типу утворюють здебільшого субстантивні словосполучення з прийменниками: Bauer vom Wald, Franze aus Berlin. Серед українських самоназв зафіксовано більшу кількість багатокомпонентних номінативних структур на зразок Один з московських українців, Філософ з головою хлопчика.
Номінації за допомогою складних іменувань, яку репрезентують 3,8% українських і 1,8% німецьких самоназв, притаманне довільне поєднання мотивуючих основ, як-от, SpaЯmann; Гургурдядько, чи злиття в номінаційну єдність окремих словосполучень: Waldo Willrecht , де will Recht ‘хочу право’; Грай-Музика, В.Верниволя. Українські псевдоніми формуються також шляхом апозитивного складання лексем: Моряк-українець, Запорожець-Ляшок. Серед українських іменувань виділяються похідні псевдоніми-композити з типовими прізвищевими формантами: Царедавенко, П.Мертвопетлюйко. Композитна номінація на основі офіційного іменування автора чи іменувань декількох авторів передбачає спільні для порівнюваних псевдонімів способи творення, а саме: 1) ініціальна абревіація звукового типу: As – Angelika T.Salmen; Яг – Ярослав Галан; 2) ініціальна абревіація буквеного типу, як-от: Weka – Walter A.G.Kabel; Капе – Петро Козланюк; 3) поскладова абревіація, наприклад, Kuba – Kurt Barthel; Ро-ко – Роман Колісник; 4) абревіація комбінованого типу: Gerka – Gerda Kirmse; Ачу – Андрій Чужий; 5) аглютинація початкових сегментів іменувань декількох авторів: Haftay – Georg M.Hafner mit Kamil Taylan; Рокувабо – Роман Купчинський і Василь Бобинський; 6) телескопічний спосіб творення, наприклад: Halm – Hans Schwalm; М.Прядун – Микола Білкун і Микола Прядко. Такі самоназви відрізняються від криптонімів наявністю асоціативних зв’язків з певними поняттями.
Близько 6,1% німецьких і 4,9% українських самоназв сформовані в результаті дії специфічних способів номінації, які ґрунтуються на модифікації справжнього іменування автора: 1) використання замість повного іменування лише особового імені, його гіпокористичної чи демінутивної форми: Wolfgang – Hermann Wolfgang Zahn, Paulchen – Paul Palmen; Леся – Олександра Куліш (Білозерська), Павлусь – Павло Чубинський; 2) зміни особового імені чи імен при збереженні прізвища: Franziska Becker – Rolly Becker; Панас Ногін – Петро Ногін; 3) розширення офіційного іменування за рахунок додавання до прізвища певного елемента: P.A.Mьller-Mu au – Paul Alfred Mьller, Г.Коваленко-Коломацький – Григорій Коваленко.
Псевдоніми, спосіб творення яких з’ясувати не вдалося, становлять 729 одиниць у німецькій та 429 в українській мові, що складає відповідно 10,3% і 8,3% в межах аналізованого матеріалу. До цієї групи відносимо, наприклад, самоназви Florian Ulmer (псевдонім може бути утворений від іменування іншої людини або від катойконіма Ulmer – житель міста Ulm) чи Залужний – самоназва побудована шляхом використання існуючого прізвища або в результаті афіксації відповідного апелятива.
ВИСНОВКИ
1. На основі аналізу українських і зарубіжних лінгвістичних досліджень антропонімної категорії псевдоніма виявлено, що німецькі та українські самоназви є окремим видом антропонімів, які посідають особливе місце в системі власних назв людей. Крім функції умовної номінації особи, німецьким й українським літературним самоназвам властиві також характеристична, оцінна, експресивна, символічна, функції стилізації та вираження самоіронії. Специфіка псевдонімної номінації як штучного антропонімного називання полягає у свідомому виборі мотиву номінації та конкретних способів та засобів мови для його реалізації.
2. Спільні та відмінні риси назвотворення в системі порівнюваних мов виявлені внаслідок дослідження німецьких й українських самоназв на основі методики їх аналізу за принципом, мотивом і способом номінації як параметрами зіставлення.
3. Вибір номінаційних мотивів у псевдонімії порівнюваних мов визначається функціями, які покликаний виконувати цей вид антропонімів. На основі узагальнення мотивів псевдонімної номінації в українській і німецькій мовах виділено 3 принципи характеристичного називання („людина в суспільстві”, „людина й навколишній світ”, „людина як така”) і специфічні для псевдонімії принципи відіменного та латентного називання.
4. Принцип номінації „людина в суспільстві”, який є найпродуктивнішим (62,4% німецьких і 36,4% українських самоназв), охоплює такі спільні для обох мов мотиви: характеристика трудової діяльності, соціального статусу, зображення способу життя, вказівка на приналежність до певного колективу чи групи, стан найменувача на момент самоназивання, вказівка на знайомство та близькість із комунікантом, родинні стосунки, характеристика світобачення та уподобань, національно-етнічної приналежності, зв’язок з іншими людьми. Притаманними лише українській псевдонімії є самоназви, мотивовані зображенням долі, талану іменованої особи, та самоназви, мотивовані ставленням найменувача до свободи, які складають 3% від їх загальної кількості.
5. Принцип номінації „людина й навколишній світ”, представлений 30,8% українських і 6,5% німецьких іменувань, поєднує ідентичні для порівнюваних мов мотиви номінації: характеристика іменованої особи відносно географічних об’єктів і реалій ландшафту, мотивація за образним ототожненням „людина – природа” й „людина – предметно-понятійна сфера”. Найменування за мотиваційною моделлю „людина – природа” включає такі часткові мотиви: номінація за назвами рослин і тварин, природних явищ, використання позначень кольорів і світлових відтінків, каменів і мінералів, іменування назвами небесних тіл, природно-часових циклів.
6. За номінаційним принципом „людина як така” утворено 9,9% українських і 2,7% німецьких іменувань. Цей тип називання реалізують ідентичні для німецької та української псевдонімії мотиви: характеристика статі, віку, зовнішніх прикмет, позначення частин тіла, фізичних функцій і станів, вад і достоїнств, характеристика інтелекту, здібностей, настрою і психічного стану, особливостей характеру, поведінки, вказівка на особливі якості найменувача. Специфічною для української псевдонімії є мотивація відчуттєвими характеристиками, реалізована у 0,4% іменувань.
7. Принципи відіменної й латентної номінації, які діють лише в системі псевдонімного іменування, виявляють спільні риси в обох мовах. Мотиваційний зв’язок зі справжнім іменуванням власника псевдоніма виявляють 16,7% німецьких і 13,3% українських самоназв. Принцип латенції покладений в основу 1,6% українських і 1,3% німецьких псевдонімів, незначна кількість яких свідчить про його низьку продуктивність. Мотивацію 10,4% німецьких і 8% українських самоназв з’ясувати не вдалося, що зумовлено індивідуальністю, інтимністю номінаційного процесу, недоступністю до першоджерел та ймовірністю неоднозначного тлумачення псевдонімів з боку інших осіб.
8. Окреслені на основі зіставного аналізу спільні для системи самоназв німецької та української мов принципи номінації, які об’єднують однакові мотиви іменування, дозволяють стверджувати про їх схожий характер для обох мов. Національні відмінності увиразнюються на рівні мотиваційних лексем, які віддзеркалюють факти й реалії національної культури в широкому її розумінні, а також специфіку німецького та українського світосприйняття, втіленого у позначуваних ними метафорах, образах, символах.
9. Зіставний аналіз способів псевдонімної номінації виявляє спільні в обох мовах способи їх творення. Найпродуктивнішим як в українській, так і німецькій псевдонімії є використання вже існуючих номінаційних одиниць мови (у 52,2% українських і 48,8% німецьких іменувань). Менш продуктивними в обох мовах є численні прийоми деривації (20,3% українських і 12,3% німецьких псевдонімів), яка включає видозміни форми справжнього іменування на основі штучної його деформації (6,7% німецьких і 4,2% українських номінацій) та субституції окремих його елементів (4,7% німецьких і 3,1% українських утворень), а також афіксацію довільно обраних загальних чи власних назв або справжнього іменування автора. Значно більша активність афіксації в українській мові порівняно з німецькою (13% і 0,9% утворень відповідно) пояснюється типологічними особливостями будови кожної мови, що впливає на систему словотворення. Номінація на основі запозичення представлена 17,3% німецьких і 2,4% українських псевдонімів. Способом творення складених номінацій утворено 8,1% українських і 3,4% німецьких самоназв. 3,8% українських і 1,8% німецьких псевдонімів є композитними утвореннями. Специфічні для псевдонімії способи номінації, які ґрунтуються на трансформації структури справжнього іменування, охоплюють 6,1% німецьких і 4,9% українських самоназв. Псевдоніми формуються за зразком існуючих у мовах антропонімних моделей.
10. Засобами псевдонімної номінації виступають здебільшого апелятивні (слова, словосполучення, речення) та пропріальні (переважно антропоніми, рідше топоніми, міфоніми, астроніми) одиниці. Це обґрунтовує положення про те, що для творення псевдонімних форм залучаються, переважно, наявні мовні одиниці в новій функції. Для оформлення вигаданих іменувань за зразком реально існуючих залучаються відповідні афіксальні форманти. Засобами української псевдонімної номінації виступають, за незначними винятками, одиниці власної мови. Номінація на основі чужомовного (переважно англомовного) матеріалу досить продуктивна в німецькій псевдонімії, що є однією з її специфічних ознак і зумовлена досить тісним контактом згаданих культур.
11. Процес становлення самоназв у порівнюваних мовах детермінують такі екстралінгвальні чинники: 1) індивідуальність автора; 2) культурно-історичний чинник, пов’язаний із діяльністю окремих людей, визначними історичними подіями, реаліями і відносинами суспільного життя на певному історичному зрізі; 3) національно-культурний контекст, який включає реалії традиційного побуту, художню культуру, фольклор, обрядову символіку; 4) своєрідність національного світобачення і ментальності; 5) природно-географічні особливості території проживання носіїв мови.
12. Українські й німецькі псевдоніми виявляють значний ступінь номінаційної подібності, яка виявляється у функціонуванні однакових принципів, мотивів і способів номінації. Характерні лише для однієї мови мотиви представлені всього в 3,4% українських псевдонімів. Основні відмінності простежуються на рівні вибору конкретних твірних лексем, який зумовлений дією специфічних екстралінгвальних та інтралінгвальних чинників, до яких належить особливість вторинних значень похідних лексем.
|
