ОСОБЛИВОСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА У 1920

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет вивчення, хронологічні й територіальні межі дослідження, мету і завдання наукового пошуку, аргументовано наукову новизну та практичне значення роботи, її зв’язок із науковими програмами, представлено відомості про апробацію одержаних результатів.

У першому розділі „Стан наукового вивчення, джерельна база, принципи і методи дослідження”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, охарактеризовано джерельну базу та обґрунтовано методологію дослідження.

У підрозділі 1.1 „Історіографія теми” виокремлено такі періоди в історіографії теми. Радянський період історіографії, який ми поділяємо на такі етапи: 1) 1920-ті – перша половини 1950-х років; 2) друга половини 1950-х – друга половина 1960-х років; 3) перша половина 1970-х років – друга половина 1980-х рр. Сучасна історіографія, яка, згідно з концепцією В. П. та А. П. Коцурів, бере свій початок від 1991 р.

У 20-х роках ХХ ст. з’явилися статті та праці присвячені соціокультурному життю тогочасного українського селянства, авторами яких переважно були представники партійно-радянської номенклатури, працівники органів народної освіти, органів охорони здоров’я, які відстежували та аналізували тенденції культурно-освітнього та соціально-побутового розвитку українського села.

Особливістю історіографії 1920-х – першої половини 1950-х рр. є те, що праці цього періоду носили переважно агітаційно-пропагандистський характер. Окремі аспекти соціокультурного життя українського села 20-х років ХХ ст. досліджували П. Духно, Я. Кацанов, М. Авдієнко, О. Полоцький, Л. Коган. Провідне місце у висвітленні різних аспектів освітнього процесу в тогочасній республіці належало таким керівникам і працівникам освіти, як Г.Гринько, В.Затонський та М. Скрипник. Значну зацікавленість викликають праці Я. Ряппо.

Окреме місце в історичних дослідженнях першого етапу радянської історіографії посідає висвітлення питань розвитку сільської охорони здоров’я та житлово-побутових умов українського селянства. Зокрема, це науковий доробок таких авторів, як М. Куліковський, Д. Каган, О. Марзєєв.

Друга половина 1950-х – друга половина 1960-х років позначені зрушеннями у вивченні питань, дотичних до нашого дослідження. Однак більшість наукових праць цього етапу радянської історіографії залишалася заідеологізованими. Культурний розвиток українського села, а також проблеми розвитку народної освіти, охорони здоров’я за роки радянської влади, виховання робітників і селян у комуністичному дусі досліджено у роботах В. Афанасьєва, П. Бакуменка, О. Єрмака, І. Хороша, Г. Баткіса.

У роботах О. Голяченка, А. Обухова, Я. Сольського та інших, які хронологічно належать до третього етапу радянської історіографії, висвітлено питання, що стосуються розвитку медичної допомоги на селі.

Сучасну історіографію порушеної нами теми представлено значною кількістю монографій, дисертацій, науковими статями тощо.

Після здобуття Україною незалежності певною мірою науковцями зверталася увага на питання соціокультурної історії українського сільського населення доколгоспного періоду. Так, зокрема, варто відзначити праці О. Лукашевича, О. Удода, І. Рибака, Н. Земзюліної, І. Ткаченко, О. Михайлюка, С. Калінкіної, Н. Кукси та інших дослідників.

Загалом аналіз історіографії дозволяє стверджувати, що, незважаючи на те, що перелік праць із соціокультурної тематики є доволі представницьким, все ще відсутні спеціальні праці, в яких би ґрунтовно було висвітлено порушену нами тему. Цим і зумовлено звернення автора до обраної нею теми дослідження.

У підрозділі 1.2 „Джерельна база дослідження” проаналізовано джерельне забезпечення роботи. У відповідності до загального поділу джерел, опрацьовані історичні джерела, залучені до дисертації, доцільно розподілити на чотири групи.

До першої групи належать документи і матеріали, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), а також у державних архівах Черкаської області (ДАЧО) та Київської області (ДАКО).

Другу групу складають статистичні матеріали, які дозволили об’єктивно відтворити розвиток шкільної системи освіти, закладів охорони здоров’я та інші аспекти соціокультурного життя українського села 1920-х рр.

Третя група джерел – документи вищих партійних і державних органів влади: декрети, закони, постанови та резолюції партійних з’їздів тощо.

Четверта група – тогочасна періодика: „Вісті”, „Радянський селянин”, „Селянський будинок”, „За масову комуністичну освіту”, „Коопероване село”, „Селянська газета”, „Селянка України”, „Шлях до здоров’я”, „Шлях освіти”, „Радянська освіта”, „Робітниче-селянська праця”.

Отже, залучені нами до дослідження історичні джерела є репрезентативними, достовірними. Вони дозволяють реалізувати поставлену мету, вирішити дослідницькі завдання

У підрозділі 1.3 „Принципи і методи дослідження” розкрито принципи і методи, залучені автором під час написання дисертації. Методологічну основу дослідження становить сукупність принципів і методів пізнання, що визначають специфіку власне історичного пізнання в контексті наукового пошуку та взаємозв’язку історії із сучасністю й соціальними функціями історичної науки. Сюди належать методи, що характеризують структуру історичного дослідження, своєрідність історичних джерел та їхні пізнавальні можливості, а також принципи й методи історичного пізнання. Усі компоненти пропонованої роботи базуються на загальнонаукових, універсальних засадах об’єктивності, історизму, системності, всебічності, плюралізму. У пізнавальній діяльності всі ці методи перебувають у діалектичному поєднанні, взаємозв’язку, доповнюють один одного, що, безперечно, дозволяє забезпечити об’єктивність та реальність пізнавального процесу.

Поєднання загальнонаукових та історичних методів під час написання дисертації набуло комбінованого характеру, тому загальноприйняті методи пізнання автор застосовувала комплексно. Тобто соціокультурний уклад селянства досліджено крізь призму розвитку, а вивчення історичних об’єктів (селянство) – через структурні особливості й функції.

Об’єктивність як головний принцип пропонованого дослідження передбачає залучення лише достовірної, перевіреної інформації з теми, застосування неупереджених оцінок й узагальнень. Узявши за базовий принцип історизму, автор прагнула реконструювати події в їхній хронологічній послідовності, як результат дії історичних закономірностей та причинно-наслідкових зв’язків, у такий спосіб дотримуючись основних вимог принципу: вивчення будь-яких явищ історії в їхній ґенезі та розвитку, конкретно-історичній зумовленості та конкретно-специфічних виявах.

Отже, в основі дисертації лежать новітні методологічні принципи та адекватні їм оптимальні методи, застосування яких дозволило простежити кожне явище чи подію в хронологічній послідовності та взаємозв’язку з іншими явищами і подіями на тлі конкретно-історичних обставин.

У другому розділі „Розвиток соціально-побутової інфраструктури українського села”, що складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, досліджено соціально-побутові умови життя українського селянства, особливості медичного обслуговування, електрифікації, поштаризації, радіофікації та кінофікації села.

З’ясовано, що більшість сільських населених пунктів у зазначений період становили села з незначною кількістю населення. Варто звернути увагу на те, що чим густонаселенішою була та чи інша сільська місцевість, тим кращими там були соціально-побутові умови. Економічне піднесення в період непу позитивно вплинуло на соціально-побутові умови життя українського селянства. Проте в силу господарської необхідності селянин і надалі продовжував витрачати кошти насамперед на придбання худоби, реманенту, на будівлю господарських приміщень. Господар селянського двору через особливості господарсько-економічного життя змушений був турбуватися про свою худобу, а не про себе і свою сім’ю, відкладаючи поліпшення житлово-побутових умов до кращих часів.

На окрему увагу заслуговують заклади громадсько-побутового обслуговування селянства, які в зазначений період перебували на початковому етапі розвитку. Для прикладу, майстерні з пошиття одягу були лише у 2% українських сіл, а майстерні з ремонту та пошиття взуття – у 5 %. Тому 90% сільського населення у другій половині 20-х років ХХ століття займалося побутовим самообслуговуванням. Поряд із змінами у побутовій сфері було вдосконалено систему медичного обслуговування. Протягом незначного періоду часу уряд вдався до розширення дільничної мережі медичного обслуговування, замінив більшість фельдшерських пунктів на лікарські, відкрив амбулаторні пункти та розпочав боротьбу із народною та цілительською медициною. Водночас в організації медичної допомоги на селі продовжувало існувати чимало гострих, невирішених проблем, які погіршували не тільки якість медичного обслуговування селянства, а й систему відносин між селом та містом.

Значне місце в українському селі посідали заклади торгівлі, мережа яких досить енергійно розвивалася. Проте згортання непу негативно вплинуло на торговельну мережу села. За статистичними даними, на 9 невеликих сіл Радянської України припадав лише один торгівельний заклад. Певного поширення в другій половині 1920-х років набула торгівля на ярмарках та базарах.

Електрифікація сільської місцевості УСРР не набула широких масштабів. Про впровадження електричної енергії в життя сільського населення на той час фактично ще не йшлося. Енергопостачанням, електроосвітленням була охоплена лише мізерна кількість будинків тих селян, які жили поруч або працювали на підприємствах-млинах, цукрових заводах, які підлягали елекрифікації.

На окрему увагу заслуговує поштаризація та радіофікація села. На початку 20-х рр. ХХ ст. поштове обслуговування залишалося на рівні кінця ХІХ століття. Поштових відділень в селах практично не було, тому запроваджувалися послуги пересувної пошти. Стосовно радіофікації, то для села радіо мало відіграти особливу інформаційну роль, оскільки газети на село надходили з великими труднощами. 27 січня 1925 р. президія ВУЦВК після доповіді Наркомосу ухвалила рішення „Про потребу придбання для селянських будинків радіоприймачів”. Інтенсивна пропаганда радіо та швидке підвищення в селян цікавості до радіопередач призвели до того, що селяни ще нерадіофікованих сіл почали пришвидшеними темпами збирати гроші для встановлення радіоретрансляторів у своїх селах. Проте, незважаючи на певні успіхи, протягом 1920-х років українське село так і не отримало повної радіофікації.

Поряд із радіофікацією суттєву роль у розвитку соціально-культурної інфраструктури українського села відігравала кінофікація. Розвиток радянської кінофікації в Україні розпочався шляхом розширення чисельності стаціонарних кіноустановок. Однак у 1924 р. на селі працював лише 101 стаціонарний кінозал. Тому поряд із стаціонарними кіноустановками широкого розповсюдження набули так звані „кінопересувки”.

У третьому розділі „Заходи органів радянської влади з підвищення культурно-освітнього рівня селянства УСРР”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, вивчено становлення дошкільної та шкільної системи освіти, ліквідацію неписемності, діяльність культурно-освітніх закладів на селі.

Значну роль у формуванні радянської культури на селі відводилося системі народної освіти. Радянське керівництво постійно наголошувало, що „перше й головне завдання радянської освіти виховувати й навчати дітей”. З урахуванням цього система радянської освіти у 1920-х рр. мала дві основні складові: дошкільне і шкільне виховання.

Основним типом дитячих навчально-виховних установ радянська влада визначила дитячий будинок. У багатьох українських селах вони утримувалися коштом сільських громад. З часом до розбудови мережі дитячих дошкільних закладів долучилася не лише держава, але і економічно потужні сільськогосподарські кооперативи. Особливою популярністю серед селян користувалися дитячі установи у жнива. Мережа дошкільних дитячих закладів на селі розвивалася поступово. Через нерозвиненість на селі мережі дошкільних дитячих закладів, низької освітньої кваліфікації їх персоналу сільська дітвора мала обмеженні можливості отримати належний розвиток у сільських дитсадках.

Серед інших заходів соціалістичної розбудови України значне місце відводилося школі та народній освіті – основі культурного розвитку та ліквідації соціально-економічної та культурної відсталості широких народних мас. Однак наявна кількість шкіл не давала можливості охопити навчанням навіть бажаючих вчитися, не говорячи вже про всіх дітей шкільного віку. Сільські школи охоплювали навчанням у початковій школі лише 30 % дітей 8 – 11 років. У містах на 1 вересня 1924 року пішли до школи лише 40 % дітей шкільного віку. Навчившись читати, писати й рахувати сільські діти через різні причини, зокрема незадовільний стан шкільних приміщень, залишали школу.

Важливе місце у роботі сільської школи відводилося антирелігійній пропаганді. Складовою частиною навчальної програми трудової школи було військово-політичне виховання. Учні повинні були в обов’язковому порядку брати активну участь у різноманітних кампаніях, святах, роботі органів дитячого самоврядування, клубах, гуртках, а головне – в комуністичних організаціях піонерів та комсомольців. Найбільша кількість гуртків у сільських школах – це гуртки драматичні й музично-вокальні. Далі за кількістю йшли гуртки літературні, кооперативні, природно-наукові. Натомість спортивні, а надто політичні гуртки, попри всі старання вчителів, були менш популярними серед сільських школярів. Незважаючи на офіційну статистику, реальна гурткова робота велася не надто енергійно.

У роки нової економічної політики ліквідація неписьменності стала дієвою і однією із виграшних ділянок політико-освітньої роботи на селі. У сільській місцевості лікнепом керувала рада з 5 осіб: вчитель (голова), член сільради, член КНС, представник комсомолу і учень лікнепу. Для лікнепу не існувало окремих установ-приміщень, тому навчання проводилося у різних місцях: у школах соцвиху, хатах-читальнях, клубах або й просто в селянських хатах. Навчання з лікнепу тривало від трьох місяців до одного року за довільною програмою. Відсутність постійної практики та великі перерви, пов’язані з сільськогосподарськими роботами, призводили до того, що люди забували здобуті знання.

Незважаючи на певні успіхи, більше половини неписьменного дорослого населення України все ж не навчалося. Для пожвавлення роботи в цій сфері, потрібно було вживати нових заходів. Товариство „Геть неписьменність” закликало до співпраці профспілки. Розпочалася організація роботи шефських лікпунктів на селі. Це призвело до збільшення їхньої мережі. Якщо у жовтні 1922 р. на один повіт припадало 5 – 7 лікпунктів, то на травень 1924 р. – 30. У кожному з них навчалося від 12 до 20 осіб. Боротьбу з неграмотністю, неписьменністю та малописьменністю радянська влада проголосила одним із своїх головних завдань. У цьому напрямку було досягнуто суттєвих результатів. Так, за даними переписів населення УСРР 1920-го і 1926-го рр., відсоток письменних у віці 9 – 49 років становив: у 1920 р. – 44,8%, а у 1926 р. – вже 58,7%. З них письменних чоловіків у 1920 р. нараховувалося 63,5% і 78,6% у 1926 р., жінок відповідно – 27,1% і 40,3%. Ліквідація неписьменності була першим і дуже важливим кроком на шляху ліквідації культурної відсталості, піднесення культурного рівня селянських мас.

З поступовою відбудовою народного господарства радянська влада зорганізувала власну мережу культурно-освітніх установ. Активну діяльність із розвитку культури і освіти на селі вели сельбуди (селянські будинки) та хати-читальні. У цих закладах діяли різноманітні гуртки, в окремих селах сільські громади будували для сельбуду власним коштом нові приміщення. Сельбуди були громадськими організаціями, які мали своїх членів і проводили політосвітню роботу, а хати-читальні були лише первинною формою політосвіти, найбільш простий осередок сельбуду без членства. Одним із основних різновидів діяльності сельбудів і хат-читалень була гурткова робота. Гуртки утворювалися за інтересами членів сельбудів чи хат-читалень. Гурткова робота досить швидко стала популярною і поширилася по всій Україні. Селяни самодіяльно віддавали перевагу в основному драматичним та сільськогосподарським гурткам, натомість природничо-наукові гуртки фактично залишались поза увагою селян. Під особливою опікою у радянської влади перебували політичні гуртки або гуртки політосвіти. В районних центрах, великих селах діяли районні та сільські будинки культури. Робота в них перебувала на значно вищому художньому і технічному рівні порівняно з сельбудами чи хатами-читальнями.

Окремої уваги заслуговують пересувні театри, які мали за мету „принести” радянську театральну культуру на село. Мета радянської влади полягала в тому, щоб привести сільське, українське театральне життя у відповідність із комуністичною ідеологією, утворити новий робітничо-селянський театр (РСТ), розрахований на масового глядача. Український театр мав стати насамперед радянським за змістом. Для села був запропонований пересувний зразковий театр, який мав би демонструвати сільським аматорам те, яким саме має бути новий театр. Такими театрами стали робсельтеатри, які повинні були продемонструвати собою вищу організаційну форму єдиного робітничо-селянського руху в галузі культури. Пересувні театри активно пропагували новий радянський репертуар, сприяли поширенню загальної театральної культури, були осередками методичної роботи з аматорами. Повністю підпорядкувавши театр, перетворивши його із яскравої галузі культури в мистецьку складову ідеологічної машини, радянська влада жорстко обмежила свободу творчості у театральному мистецтві.

Рівень культури на селі багато у чому залежав від наявності та розвитку бібліотечної системи. Враховуючи це радянське керівництво приклало максимум зусиль для того, щоб сформувати в сільській місцевості широку бібліотечну мережу. На селі бібліотеки працювали або при сельбудах, або при хатах-читальнях. Книжковий фонд цих бібліотек пересічно був доволі бідним, але газети поступали безкоштовно. Поряд із видачею книг у бібліотеці проводили читання у голос газет, журналів, брошур. Відповідно до тогочасної статистики, 1 сільська бібліотека в середині 1920-х років обслуговувала 7,4 селища, на 1 книгу припадало 7,5 осіб селянської людності. Водночас середньостатистичне місто мало 14,1 бібліотеку та 2 примірники книг на кожного мешканця міста. Слабкий розвиток мережі сільських бібліотек пояснювався тим, що всі сільські бібліотеки були на балансі місцевих органів і фінансувалися вони лише за залишковим принципом.

Духно П.І. Школа на селі та її громадська роль / П. Духно. – Харків: ДВУ, 1926.; Кацанов Я. Масова освіта на Україні / Я. Кацанов. – Харків: „Український робітник”, 1932.; Коган Л. З життя сільської школи та сільського вчителя / Л. Коган // Радянська освіта. – 1925. – Ч. 2.; Авдієнко М. Вчителі трудшкіл / М. Авдієнко // Вісник статистики України. – 1929. – №II.; Авдієнко М.О. Народня освіта на Україні / М. Авдієнко. – Харків: ЦСУ, 1927.; Полоцький О. Культурне будівництво на селі / О. Полоцький. – Харків, 1929.; Коган Л. З життя сільської школи та сільського вчителя / Л. Коган // Радянська освіта. – 1925. – Ч.2.

Куліковський М.Л. Характеристика Селянського житлового будівництва на Шепетівщині / М. Куліковський. – Шепетівка, 1929.; Каган Д.С. 15 років радянської охорони здоров’я на селі / Д. Каган. – Харків : ДВОУ МЕДВИДАВ, 1932.; Марзеев А.Н. Жилище и санитарный быт сельского населения Украины / А. Марзеев. – Х. 1927.

Лукашевич О. Житло як один з основних критеріїв якості повсякденного життя селянина 20-х років ХХ ст. / О. Лукашевич // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – 2004. – № 12.; Удод О.А. Житло у повсякденному житті Українського селянина (30-ті) / О. Удод // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – 2003. – №8.; Рибак І. В. Соціально-побутова інфраструктура українського села 1921 – 1991 рр. / І. Рибак. – Кам’янець-Подільський: Абетка, 2000.; Земзюліна Н.І. Діяльність сільбуду з формування комуністичної свідомості українських селян (1921 – 1929 рр.) / Н. Земзюліна // Український селянин: зб. наук. праць / За ред. А.Г. Морозова. – Черкаси : Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, 2006. – Вип. 10.; Земзюліна Н.І. Шляхи соціалізації жінок в радянській Україні 20-х – 30-х років ХХ ст. / Н. Земзюліна // Гуржіївські історичні читання. – Черкаси, 2009.; Ткаченко І.В. Санітарний побут українського населення в 20-ті рр. ХХ ст. / І. Ткаченко // Український селянин. – 2003. – № 11.; Михайлюк О.В. Селянство Наддніпрянської України в перші десятиліття ХХ ст. (1900-1922 рр.): соціокультурні трансформації: автореф. дис. ... докт. іст. наук / О. В. Михайлюк. – Дніпропетровськ, 2009.; Міняйло С.А. Податкова політика радянської влади в українському селі в умовах формування та утвердження радгоспно-колгоспної системи (1930-1939 рр.): історичний аспект / С.А. Міняйло. – автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Черкаси, 2007.; Кукса Н.Г. Діяльність культурно-освітніх закладів в українському селі в 1924-1928 роках / Н. Кукса // Український селянин – 2003. – Вип. 7.