Овчаренко І.М. Закони у системі джерел (форм) права та їх класифікація

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету і завдання, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, методологічну основу, теоретичну, нормативну і джерельну базу, надано відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ I "Теоретико-методологічні підходи до категорії "закон" – складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Основні віхи у розвитку уявлень людства про закон” висвітлено особливості формування закону в романо-германській правовій сім’ї, до якої належить Україна, з’ясовано об’єктивні причини переваг закону серед інших джерел (форм) права та тенденції подальшого зростання його пріоритетності. Простежено поетапне зростання знань про закон та їх відображення в законодавчій практиці, встановлено характер використання надбань минулого в сучасному, визначено теоретико-методологічні підходи до поняття “закон” у хронологічному вимірі та їх зв’язок з національно-історичними, соціокультурними, геополітичними чинниками.

У підрозділі 1.2. “Поняття “закону” у вітчизняній юридичній науці” простежено еволюцію категорії "закон" у вітчизняній юридичній думці. З урахуванням  тенденцій розвитку суспільних відносин і національного законодавства, запропоновано таку дефініцію: закон – нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм), що приймається із додержанням законодавчої процедури та має вищу юридичну силу. Найважливіші ознаки закону: нормативно-правовий акт за змістом; конкретний законодавчий акт, який відрізняється від підзаконних актів за ознакою виключності суб’єкта законодавчої процедури; приймається вищим представницьким органом країни або громадянським суспільством (безпосередньо народом) у порядку референдуму; має вищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів та загальнообов’язковість; містить у собі, як правило, первинні норми права; встановлює права та обов’язки громадян у відповідності до загальновизнаних цінностей людства; характеризується формальною визначеністю; приймається у суворій відповідності до конституції та раніше прийнятих законів; не потребує додаткового затвердження; може бути змінений тільки законом та перевірений на відповідність Конституції тільки Конституційним Судом України.

Розділ II "Закон у системі форм права" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття форми (джерела) права” узагальнено різноманітні підходи вітчизняних вчених до проблеми співвідношення форми та джерела права й обґрунтовано висновки, згідно з якими закон – це прояв права, форма його життєдіяльності, його формальне джерело, а форма права – набір певних засобів фіксування норм, які вже встановлені джерелом права. Визнано правомірність різних підходів до розуміння багатогранного поняття форма (джерело) права (матеріальний – економічні, соціальні умови життя населення, які зумовлюють державну владу та виступають як правоутворювальна сила суспільства; ідеологічний – сукупність ідей, теорії, концепції, правосвідомість, правове мислення; формальний – спосіб, яким державна влада надає правилу поведінки загальнообов’язкової сили, підносить у закон волю владних політичних сил; ретроспективний /історичний/ – спосіб пізнання історичних пам’ятників права, даних археології та ін.) і запропоновано дефініцію: форма права – спосіб виразу міри охоронюваного  державою права. Будучи формою життя і мірою охоронюваного державою права, закони наділяють правові норми, що сформувалися в суспільстві, формальною визначеністю і загальністю – незалежно від того, наскільки вирішальним був вплив державного регулювання.

У підрозділі 2.2. “Співвідношення закону з іншими формами (джерелами) права” порівнюється роль і функції закону та інших форм (джерел) права: судового прецеденту, нормативно-правового договору, правового звичаю. Визначено важливе суспільне значення судового прецеденту, що в Україні реалізується через такий механізм: прийняття судового рішення – апробація рішення вищими судовими органами України (якщо рішення приймалося іншим судом) – опублікування рішення – застосування його іншими судами. Зростання ролі прецеденту обумовлене універсальністю закону і потребою додаткової конкретизації його положень, що підтверджено дискусією про правову природу рішень Конституційного Суду України. У дисертації обстоюється позиція, за якою рішення Конституційного Суду про відповідність законів держави, правових актів Верховної Ради, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради АР Крим чи їх окремих положень Конституції України є актами тлумачення, які можна вважати специфічними судовими прецедентами (прецедентами тлумачення), а не актами законодавчого характеру. У цих рішеннях виявляються законотворчі, а не законодавчі можливості органу конституційної юрисдикції, оскільки тільки Верховна Рада може надати рішенню (прецеденту тлумачення) Конституційного Суду законодавчого значення. Це дає підстави вважати, що в Україні потрібно легалізувати судовий прецедент як джерело (форму) права. До цього спонукає й те, що з прийняттям Закону "Про ратифікацію Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року" Україна визнала юрисдикцію Європейського Суду з прав людини, рішення якого (у мотивувальній частині) є прецедентами, що повинні використовуватися в національній судовій практиці.

Дослідження ролі і місця звичаю в його співвідношенні з законом призводить до висновку, що звичай стає правовим: 1) у результаті санкції держави, коли норма-звичай включається в законодавчий акт – у цьому випадку відбувається його легалізація (узаконення), що властиво для романо-германської і звичаєво-общинної сім'ї (типу) правових систем; 2) унаслідок визнання його таким, що захищається судом, коли звичай є підставою для вирішення спору – в цьому випадку відбувається його легітимація, він існує не в законі, а в судовому або адміністративному рішенні, що характерно для англо-американської сім'ї (типу) правових систем. Водночас в дисертації наголошується, що у випадку санкціонування норми-звичаю відбувається легалізація не шляхом формулювання державою нової правової норми (у такому випадку норма-звичай виступає лише як мотив для створення такої норми), а через дозвіл, згоду на дію, державне “благословення” чи офіційне визнання норми-звичаю. Таке санкціонування, посилання на норму-звичай в нормативно-правовому акті перетворює цю соціальну норму в юридичну та вимагає, щоб компетентні державні органи вирішували справи на основі санкціонованого звичаю, а не на основі інших первинних норм, що містяться в нормативно-правових актах держави. Визначення ознак подібності й відмінності між законом і правовим звичаєм дає підстави для висновку, що в Україні правовий звичай як формальне джерело права має допоміжний характер і не може ставитися в рівень із законом.

На відміну від правового звичаю, роль правового договору у співвідношенні з законом в Україні зростає. Дослідження дає підстави вважати, що нормативно-правовий договір стане однією з важливих та перспективних (після закону) юридичних форм права.

До певних теоретико-правових пошуків проблеми нормативно-правового договору як форми права автора спонукала відсутність фундаментальних досліджень у цій галузі, а також перспектива виникнення стабільних договірних відносин, що обумовлена конституційним закріпленням (ч.2 ст.5 Конституції України) двох рівнів публічної влади – держави і самоврядування. На науковий розсуд у роботі виноситься дефініція нормативно-правового договору: забезпечений державою договірний правовий акт, що встановлює за взаємною згодою сторін формально-обов’язкові правила поведінки (норми права) загального характеру, які є підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій.

Враховуючи специфіку розвитку правової системи України, автор репрезентує класифікацію форм права (на підставі пріоритетності використання, а не законодавчого проголошення) у такому вигляді: первинні – нормативно-правові акти (перш за все закони); вторинні – нормативно-правові договори, правові звичаї, судові прецеденти. Це, однак, не означає, що міжнародно-правові договори та внутрішньодержавні договори між вищими органами влади (наприклад, Конституційний Договір між Президентом України і Верховною Радою України) займають другорядне місце. Міжнародно-правові договори є пріоритетними перед національними законами, а внутрішньодержавні договори конституційного характеру дорівнюють конституції, що проектується, і існують до моменту її прийняття.

У підрозділі 2.3. “Вимоги до закону як до досконалої форми права” аналізуються вимоги, дотримання яких дозволяє кваліфікувати закон як досконалу форму права. Встановлюється зв’язок понять "досконалість", "якість", “оптимальність”, що дозволяє розглядати якість закону як оптимальний варіант правового регулювання, що є актом прямої дії і який не потребує конкретизації його положень підзаконними актами.

Розглядаються різні підходи до проблеми якості закону, виділяється головний фактор якості – закон повинен бути правовим, тобто відповідати невід'ємним, невідчужуваним правам людини як безпосередньо діючому праву. Наголошується, що закон як джерело правового регулювання вищої форми, має спиратися на гармонійне поєднання всіх інших джерел права, між якими існують складні зв'язки взаємодоповнюваності.

Відзначаючи низьку якість та ефективність законів України, автор узагальнює конкретні вимоги, що обумовлюють якість закону, як от: закон повинен відповідати концепції, його зміст та форма мають бути науково обґрунтованими; підзаконні акти не можуть підміняти закони; законодавець має виявляти та враховувати законоутворювальні інтереси, виражати згоду всіх соціальних верств суспільства, їх толерантність; у процесі розробки законопроектів потрібно вміло використовувати юридичні засоби-інструменти з метою встановлення на нормативному, модельному рівні прав, обов'язків, заборон, санкцій, заохочень та ін., тобто важливо інструментально-технологічно забезпечувати проголошені цілі законів; кількість законів, що приймається, повинна бути науково обґрунтованою; упорядкування законодавства має відбуватися не тільки шляхом видання нових законів, а й внесенням необхідних змін у чинні закони;  підготовка та прийняття законів повинна здійснюватися за принципом "юридичної домінанти" в системі нормативних актів  — із дотриманням їх ієрархії, яку утворюють формальні моменти (форма, а не зміст) тощо.

Розділ III "Класифікація законів України" складається з трьох підрозділів, у яких на доктринальному рівні пропонується класифікація усіх законів України за багатоманітністю підстав.

У підрозділі 3.1. “Критерії класифікації законів. Види конституційних законів” констатується той факт, що з двох офіційних (юридичних) способів закріплення переліку основних нормативно-правових актів та їх видів – в конституції та в законах про нормативно-правові акти – в Україні існує перший (дотепер Закон "Про нормативно-правові акти України" не прийнятий парламентом країни, оскільки без внесення певних змін до Конституції України його прийняття унеможливлене).

Аналіз світового та вітчизняного досвіду в галузі інтеграції законів (об'єднання однорідних законів у окремі блоки) дає можливість провести диференціацію їх за юридичною силою (що є однією із значущих підстав класифікації) і водночас згрупувати закони за предметом, колом суспільних відносин, які ними регламентуються.

Позиція автора щодо неможливості ототожнення конституцій та конституційних законів зумовлює висновок про те, що система законів України за юридичною силою поділяється на підсистеми: Конституція України; конституційні закони; звичайні закони. Спростовується існуюче в науковій юридичній літературі віднесення конституції до конституційних законів, визначаються негативні наслідки такого підходу, як для теорії закону (відбувається зведення нанівець особливого місця конституції у структурі національного законодавства), так і для практики правового регулювання (веде до суттєвих ускладнень в діяльності Конституційного Суду України щодо нагляду за відповідністю усіх нормативних актів нормам Конституції України). Акцентується увага на особливій ролі конституцій, пропонується узагальнююче поняття терміну "конституція", на основі якого можна визначати дефініцію конституції конкретної держави з наголосом на її специфіці, зокрема Конституції України.

Системно-структурний та герменевтичний розгляд норм Конституції України та норм Регламенту Верховної Ради України дає підстави стверджувати, що в Україні існують (за відсутності спеціального визначення відповідного терміна) конституційні закони двох видів: закони, які вносять зміни та доповнення в Основний Закон (реформувальні); закони, які названі в Конституції України і які органічно розвивають та конкретизують її суттєві положення (названі або органічні). Пропонується визначення конституційного закону як законодавчого акту, що походить від конституції, має на меті конкретизацію названих конституційних положень шляхом регулювання найважливіших суспільних відносин або внесення до неї (конституції) змін, приймається із дотриманням особливої ускладненої процедури кваліфікованою більшістю голосів та має стосовно інших нормативних актів, крім конституції, вищу юридичну силу. Диференціація вищих законів держави на конституцію і конституційні закони, припускає їх спільність — виникнення в результаті процесу конституцієдавства. Конституція і конституційні закони утворюють конституцієдавчу підсистему правової системи.

У підрозділі 3.2. “Основні види  звичайних законів” дається визначення поняття звичайних законів: це є акти поточного законодавства, які присвячені регулюванню найважливіших сфер суспільних відносин, прийняті парламентом країни або народом у порядку референдуму відповідно до конституції і конституційних законів  і мають вищу юридичну чинність стосовно підзаконних актів. Визначаються основні риси та види звичайних законів. Особлива увага звертається на правову природу Конституції АР Крим; на основі аналізу чинного законодавства вноситься пропозиція вважати Конституцію АР Крим кодифікованим статутним законом, що займає певне місце в ієрархічній системі національного законодавства, і не є тотожним конституції суб'єкта федерації, якщо здійснювати їх порівняння.

Класифікація звичайних законів проводиться на підставі, насамперед, поділу цих актів у залежності від форми та ступеня концентрації нормативних приписів (кодифіковані та некодифіковані, поточні). Розглядаючи сучасну законотворчу практику, автор підкреслює той факт, що кодифіковані закони (кодекси, Основи законодавства), хоча й відносяться за юридичною силою до звичайних законів, але за своїм значенням для розвитку національної системи законодавства повинні підпорядковуватися тільки Конституції та конституційним законам України,  і процедура прийняття кодифікованих законів потребує уточнення (кваліфікована більшість голосів).

З метою подолання існуючої в національному законодавстві безсистемності та встановлення стабільності в законодавчій діяльності автор репрезентує власну узагальнену класифікацію некодифікованих законів. Підставою для такої класифікації є поділ звичайних законів у залежності від функціонального призначення норм права, які складають зміст відповідних законів, а саме: 1) закони, що регулюють певну сферу суспільних відносин (матеріалізують зміст волі законодавця); 2) закони, що закріплюють певну процедуру введення у дію іншого закону та ратифікують міжнародні акти (матеріалізують форму закону та міжнародного договору). Для повноти розкриття класифікації першої групи законів автор пропонує розділити їх за сферою дії на: 1) загальні, що регулюють певну сферу суспільних відносин та поширюються на все населення (кодифіковані та некодифіковані, поточні); 2) спеціальні, що регламентують обмежену сферу суспільних відносин та поширюються на частину населення, окрему сферу життя або вид діяльності. Серед останніх в дисертації виділено такі: статутні, тематичні, проблемно-ситуаційні, реформувальні, орієнтаційні (установчі і програмні). До другої групи законів (матеріалізують форму) віднесені спеціалізовані (особливі) закони, які названі автором оперативно-забезпечувальними (або забезпечувальними). На відміну від звичайних законів, вони не містять норм права, які призначені для регулювання суспільних відносин. Їх зміст складають норми (частіше – норма), роль яких полягає в оперативному підтвердженні міжнародних договорів чи введенні в дію законів. Крім того, вони не існують самостійно – їх поява залежить від тих законів, які матеріалізують зміст волі законодавця (або волі учасників міждержавних договорів).

Підрозділ 3.3. “Модельний закон як важливий інструмент зближення національних законодавств” присвячений визначенню місця модельного закону в запропонованій класифікації законів. З цією метою дається узагальнювальна теоретико-правова характеристика модельного закону, розкривається його поняття, види, робиться спроба визначити раціональність його застосування (використання) в Україні.

Пропонуються дефініції загального модельного закону, внутрішньодержавного (у федераціях) і міждержавного модельних законів; підкреслюється, що на відміну від закону держави, обов'язкового для її громадян, міждержавний модельний закон розробляється, як правило, міжнародними організаціями, які не вправі нав'язувати його державі.

Аналізується ряд модельних законів СНД (кримінально-виконавчий, кримінальний, цивільний), визначаються позитивні моменти та недоліки їх створення, узагальнюються рекомендації щодо якості їх розробки. Зазначено, що закони, у тексті яких вказується, що вони розроблені на основі відповідного модельного акта, повинні застосовуватися і тлумачитися як акти національного законодавства для забезпечення однакового режиму регулювання в певній сфері суспільних відносин. При їх тлумаченні поряд з іншими обставинами, повинні братися до уваги положення першооснови (тексту модельного акта). Посилання на модельний закон, на основі якого розроблений акт національного законодавства, є легальною підставою для правозастосування (якщо національний закон не має істотних відхилень від модельної основи).