Пархоменко Н.М. Договір у системі права України

summary

                                                 ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність і ступінь розробки проблеми, наукову новизну теми, дано загальну характеристику основних напрямів дослідження, визначено його  мету  та  задачі,  методологічні  підходи,  сформульовано  основні  теоретичні

6

положення, що відбивають новизну і особистий внесок здобувача в розробку даної проблеми, показано джерельну базу, а також наукове та практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ  «Поняття, види та соціальне призначення договору» складається з трьох параграфів і присвячений характеристиці загальних понять договору, і відносин, що з ним пов’язані.

У першому параграфі цього розділу, який має назву «Поняття, ознаки та властивості договору» розглядається проблема характеристики договору з загальнотеоретичної точки зору, стан наукової розробки. Робиться висновок, що вивчаючи поняття договору, необхідно відрізняти договір як норму права - в розумінні загальної правової категорії, і договір як реалізацію норм права - в значенні правового інституту деяких галузей права. Змістовна характеристика договору, його ознак виходить з посилання на юридичну конструкцію договору як передбачену законом систему взаємопов’язаних компонентів правового характеру, яка забезпечує функціонування зв’язків між суб’єктами договору. Серед них такі :

-встановлення юридичного зв’язку між суб’єктами (сторонами) договору, змістом якого є виконання дій, що приводять до досягнення мети учасників договору, задоволення інтересів;

-визначення правового режиму вимог щодо порядку і послідовності здійснення необхідних дій суб’єктами договору в рамках зазначеного вище зв’язку;

-формальна рівність сторін договору як у виборі партнерів, так і рівність сторін  як партнерів;

-еквівалентний характер взаємовідносин між сторонами договору;

-згода між всіма сторонами договору по всіх суттєвих його умовах, вільне волевиявлення його сторін;

-відносна автономність регулювання взаємовідносин між сторонами, що домовляються в рамках закону;

-взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань.

Отже, договір - це двостороння або багатостороння угода між суб’єктами, якій притаманні всі вищезазначені властивості.

У другому параграфі розглядається проблема класифікації договорів, дається їх змістовна характеристика.

На нашу думку, найбільш об’єктивним з точки зору загальної теорії держави та права є розподіл договорів відповідно до засобів впливу на суспільні відносини, що означає : по-перше, вивчення договору в якості джерела права, коли він має загальноправове значення та називається нормативно-правовим (міжнародний, колективний, конституційний, федеративний); по-друге, дослідження договорів, які є формою реалізації норм права (цивільний, трудовий, сімейний, адміністративний, господарський).

Далі автором аналізуються основні ознаки і властивості нормативних договорів у трудовому праві - колективного, у конституційному праві - федеративного та  конституційного,  у  міжнародному  праві - міжнародного,  на  основі  чого  робиться

7

 висновок про специфічні риси  договорів, які мають загальнотеоретичний характер :

-суб’єктом договору завжди є суб’єкт публічно-правових відносин, у більшості випадків той, що має владні повноваження /держава, державні органи, посадові особи/;

-колективний суб’єкт;

 -особливість предмету регулювання - це питання владування, управління та саморегулювання, та не всі, а лише ті, що допускають не загальноправову, а договірну форму регулювання (перелік таких договорів встановлено законом);

-своєрідність зобов’язань сторін нормативного договору та засобів їх забезпечення (рамки договору як засобу нормативно-правової саморегуляції сторін жорстко передбачені їх статусом, в них містяться норми-цілі, норми-координатори, норми-узгодження);

-забезпечення виконання зобов’язань державою та її органами включає багато різних засобів;

-норми, що містяться в договорах такого роду, є загальнообов’язковими для виконання;

-можуть бути підставою для прийняття інших нормативно-правових актів, а також індивідуально-правових договорів;

-правила поведінки, що складають зміст договору  розраховані на невизначене коло суб’єктів;

-форма укладання - письмова;

-є частиною національного законодавства, може мати таку ж юридичну силу як і закон;

-зміст не може суперечити Конституції і конституційним  законам і т.д.

Дослідження договору як однієї з форм реалізації права передбачає характеристику договору як правового інституту, що широко застосовується у різних галузях права і в кожній з них має свої структурні особливості. Укладаючи договір, суб’єкти здійснюють таку поведінку, що узгоджується з приписами правових норм і походить від них, тобто це практична діяльність людей по здійсненню прав та виконанню юридичних обов’язків. Внаслідок реалізації норм права, укладаються договори, які мають таку класифікацію : у трудовому праві - трудовий, у цивільному - цивільний, у адміністративному - адміністративний, у господарському - господарський. Серед них чільне місце належить цивільному.

Сукупність особливих  ознак, що акумулюються в понятті галузевого договору, розмежовує один вид договору від іншого. З розвитком соціально-економічних відносин розширюється сфера їх застосування, збагачується зміст, виникають нові форми. Та разом з тим зберігаються основні риси, що відбивають сутність галузевого договору як форми реалізації норм права :

-норми, що складають його зміст стосуються конкретного випадку та конкретно визначених суб’єктів;

-можуть укладатись як в письмовій, так і в усній формі;

8

-є нормативним за змістом, але не містить загальнообов’язкових правових норм;

-зміст не може суперечити нормам права, викладеним в існуючих джерелах права і т.д.

 У третьому параграфі «Договір як форма регулювання відносин у суспільстві» мова йде про те, що за допомогою договору відбувається поширення соціальних зв’язків на всі сфери суспільного життя. Це передбачає багатоманітність індивідуальних форм і засобів досягнення загальних та особистих цілей. Договір є традиційним засобом регулювання відносин у галузях приватного та публічного права, які використовують договірне начало як самостійний елемент суспільного регулювання.

 Автор розкриває підстави та основну джерельну базу, а саме те, на основі чого виникають договірні відносини. Головним з них є нормативно-правовий акт. Відповідно до цього визначаються відносини, які набувають правової форми за допомогою договору. Серед них такі : майнові /між організаціями, організаціями і громадянами; особисті немайнові; між суб’єктами господарської діяльності; трудові, між адміністрацією і працівником; виробничі та соціально-економічні відносини по узгодженню інтересів працівників, власників або уповноважених ними органів; економічні, політичні та ті, що виникають з питань культури, науки тощо, між суб’єктами міжнародного права; національно-державні в галузі економіки, політики та соціального життя суспільства, статусу держав і їх об’єднань в межах федерації; координації управлінської діяльності, що спрямована на третіх осіб.

Робиться висновок, що договір за своєю юридичною  природою являє собою взаємоузгоджену систему певних складових елементів, основою якої є договірне зобов’язання, виступає універсальним регулятором економічних, політичних, культурних та інших відносин.

За допомогою договору відбувається узгодження волі держави та волі окремих громадян на підставі урахування їх взаємних інтересів, що не суперечать закону.

У другому розділі «Нормативно-правовий договір як джерело (форма) права України» дається характеристика відповідного виду договору. Це дослідження є продовженням характеристики договору як джерела права, що було розпочате в першому розділі. Тут мова йде про місце нормативно-правового договору у системі джерел права, його роль і перспективи розвитку з точки зору загальної теорії держави та права.

У першому параграфі розглянуто проблеми, пов’язані з методологічним та практичним значенням системи джерел права. Метою є з’ясування сутності групи причин, що зумовили той чи інший зміст та форму права, що породили  ту чи іншу норму.

Правотворення починається в галузі матеріальних відносин власності. Саме тут виникає особливий соціальний феномен у вигляді фактичних суспільних відносин, які за своєю природою потребують юридичної форми і несуть її найважливіші риси. Завершується процес правотворення формуванням відповідних юридичних норм. Для того, щоб правило поведінки було правовою нормою, йому необхідно надати правової форми, яка б свідчила про те, що дане правило є результатом правотворчої діяльності держави, виражає її волю і забезпечується мірами державного примусу.

9

Аналіз різних точок зору щодо питання про співвідношення поняття форма та джерело права дозволив досліднику дійти висновку, що під формою права необхідно розуміти організацію, влаштування його власного змісту, способу існування, прояву та функціонування. Форма права повинна :

-бути зумовлена існуючими соціально-економічними відносинами, і тому відображати нормативно-закріплюючу волю громадян;

-закріпити та забезпечити політичну владу народу, служити його інтересам;

-затвердити пріоритетне значення демократичних форм виразу державної волі.

Що ж стосується поняття джерело права, то воно є менш загальним ніж форма, і виступає як її зовнішній прояв. Отже, джерело права - це вираження зовні внутрішньо організованого змісту правових норм, сукупність відомих історії засобів виразу зовні нормативно-державної волі, в яких об’єктивно подані норми, що складають зміст права (під внутрішньою формою права розуміють систему права, структуру змісту або систему права та його структуру). З іншого боку, під зовнішнім проявом форми права можна розуміти зовнішній вигляд його змісту, впорядковані засоби виразу зовні, закріплення та функціонування його змісту, що виступає у вигляді структурованих та систематизованих юридичних джерел правових норм.

 З вищезазначеного робиться висновок про те, що в правознавстві і юридичній практиці поняття форми і джерела права розуміється багатозначно, а іноді і тотожно. Разом з тим саме цей бік проблеми має важливе практичне значення, тому що дозволяє орієнтувати юридичних працівників на конкретні норми права, їх закріплення, використання, вдосконалення; дає можливість юристам-практикам знати і проводити чітку різницю між цими термінами для більш ефективної діяльності.

Сучасна юридична наука має декілька підходів до визначення поняття джерело права :

-джерело права як підстава виникнення права як соціальної категорії, тобто сили, що творить право;

-джерело права як пам’ятки історії, судові справи, літописи тощо, які існували історично і мали значення діючого права;

-джерела права характеризують як умови виникнення права /фактори правотворчості та загальнолюдські цінності/;

-джерелом права називають матеріали покладені в основу того чи іншого законодавства.

На наш погляд, під джерелом права необхідно розуміти засоби пізнання або способи зовнішнього існування права, тобто правові документи та деякі інші джерела (прецеденти, звичаєве право), що містять правові норми і виступають джерелом знань, що формулюються державою, про можливу або необхідну поведінку суб’єктів.

Нормативно-правовий договір може бути як формою права, тобто формою виразу суб’єктом правотворчості своєї волі, так і джерелом права - формою зовнішнього прояву норм права.

Нормативно-правовий договір в якості джерела права в матеріальному розумінні визначається як договірний процес по досягненню згоди сторонами, що домовляються; у формальному розумінні - договір як документ, що є результатом взаємного волевиявлення.

10

У другому параграфі даної глави проведено дослідження системи джерел сучасного права, виходячи з того, що форми виразу змісту  можуть бути різними, а зміст може набувати різних форм.

Юридично джерело права завжди походить від правотворчого рішення компетентного державного органу і може бути прямим, похідним або санкціонованим. Тобто, коли воно прямо  формулює узагальнені нормативні положення /нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір/ або відбиває конкретний принцип регулювання, що міститься в рішенні конкретної юридичної справи /правовий прецедент/, або обмежується державно-владним санкціонуванням вже існуючих правил поведінки - норм /правовий звичай/.

Система джерел права являє собою органічне ціле, всі елементи якого - окремі види джерел, розташовані в певному порядку. Відповідно можна визначити два підходи щодо структурної організації системи джерел права. Перший характеризує систему джерел права як таку, що не має ієрархії і чіткої внутрішньої підпорядкованості; другий - визначає наявність вертикального зв’язку між джерелами права.

Сучасне розуміння передбачає характеристику системи джерел права як цілісну, єдину систему правил поведінки загального нормативного характеру.

 Загальна теорія держави і права розрізняє такі види джерел права : нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правовий прецедент, норми канонічного та міжнародного права.

1. Правовий прецедент - джерело права, що виражене в об’єктивному рішенні органу держави, містить юридичні положення або надає тлумачення спірному питанню, або ж вирішує не передбачене в законі питання, якому надається загальна обов’язковість при вирішенні наступних аналогічних справ. Правовий прецедент може бути адміністративним і судовим.

 Автор робить висновок,  що з другої половини ХІХ ст. прецедент втратив своє верховенство у правовій системі, останнім часом пріоритетне значення має закон, тому що прецедент може бути ним відмінений.

Узагальнення судової практики Верховним Судом України і видання керівних роз’яснень, не може вважатись повноцінним джерелом права, а може стати лише підставою для прийняття нових норм права.

2. Правовий звичай - правило поведінки, яке в результаті багаторазового повторення в часі і просторі набуває певної стійкості, закріплюється в практичному  досвіді і психології людей, санкціоноване державою шляхом посилання на нього в нормі закону або використання його в якості основи судового рішення.  Правовий звичай не дає можливості регулювання всіх  сфер суспільних  відносин  і  на  сьогодні  не  визнається  як

джерело права України, але залишається як таке в країнах із звичаєвою правовою системою, а також в країнах мусульманського права.

3. Нормативно-правовий акт - це найбільш розповсюджене в наш час джерело права, яке містить норми права, встановлені компетентними органами державної влади в односторонньому вольовому порядку. Їх виконання забезпечується силою державного примусу. Далі автор досліджує причини, процес виникнення і розвитку  нормативно-правового акту як джерела права в історії країн світу.  Значна увага приділяється його ознакам, властивостям і видам.

11

4. Нормативно-правовий договір - одна з юридичних форм існування правових норм, якій властиві наступні ознаки :

-є правомірною поведінкою /юридичним фактом/, підставою для виникнення правових відносин;

-складається з норм права, змістом яких є суб’єктивні права та юридичні обов’язки, обов’язкові для  невизначеного кола осіб і розраховані на неоднократне застосування;

-з’являється внаслідок правотворчої діяльності органів державної влади /виконавчої і законодавчої/;

-суб’єкти договору завжди відзначаються публічним, колективним характером;

-мета договору завжди має загальний характер;

-є правовою базою для прийняття інших правових актів.

5. Канонічні норми - правила поведінки нормативного характеру в країнах, де релігія визнавалась одним з державних інститутів. Їх змістом є релігійні настанови, визнані органами державної влади. Вважається, що вони є результатом божественного одкровення і здебільшого не підлягають зміни чи скасуванню.

Канонічні норми як джерело права набули широкого розповсюдження в середні вікі, а сьогодні ж залишаються актуальними лише в деяких країнах Сходу.

Під час аналізу автором всіх зазначених джерел права було показано співвідношення між ними і нормативно-правовим договором.

У третьому параграфі  автор на основі аналізу системи джерел сучасного права визначає місце і роль нормативно-правового договору серед них, підкреслюючи, що завдяки своїм властивостям останній стає універсальним регулятором суспільних відносин, одним із знарядь задоволення законних потреб і інтересів всіх суб’єктів права. Рівність сторін, свобода волевиявлення та вибору партнерів, охорона і забезпечення з боку держави, надають перевагу нормативно-правовому договору як дієвому і мобільному джерелу права.

Нормативно-правовий договір є :

-засобом пізнання правових норм, що складають його зміст;

-двояким за характером : з одного боку є офіційним засобом виразу норм права з боку держави, з іншого - одним з варіантів діяльності будь-якого суб’єкту правових відносин по задоволенню власних потреб;

-зовнішнім проявом правових норм, візуальним джерелом інформації для населення з варіантами можливої та необхідної поведінки;

- виразом безпосередньої нормативно-закріпленої волі громадян;

- одним з елементів правового регулювання;

- джерелом виникнення основних прав і обов’язків суб’єктів громадянського суспільства.

Далі в роботі окреслюються основні напрямки і перспективи розвитку нормативно-правового договору. Серед них такі, як:

- розробка нових форм і методів реалізації нормативно-правового договору і надання йому таким чином нового змісту;

- уніфікація і надання типовим договорам, що поширені в багатьох галузях суспільного життя нормативно-правового змісту;

12

- поширення нормативно-правових договорів на нові сфери суспільних відносин;

- розширення кола суб’єктів, що мають право укладати договори з нормативно-правовим змістом, як один з варіантів перенесення правотворчого процесу безпосередньо в громадянське суспільство.

Отже, створення договірних норм є проявом здатності всіх суб’єктів суспільних відносин до саморегулювання, що повинно бути визнано юридично, як один з засобів нормативного регулювання.

Глава ІІІ  «Нормативно-правовий договір як одна з форм реалізації права», містить 2 параграфи. В першому мова йде про договір як підставу виникнення, зміни або припинення правових відносин.

Суб’єкти суспільних відносин укладаючи договір, здійснюють один з видів правомірної поведінки по реалізації з одного боку - суб’єктивного права кожного на підприємницьку діяльність, одним з методів якої може бути укладання договору, правові

засади якого вже викладені в нормативно-правовому акті або нормативно-правовому договорі. З іншого боку - право державних органів і відповідних посадових осіб на створення нових норм права, формою яких може бути договір. В обох випадках наслідком є виникнення правових відносин.

З процесуального боку договір включає декілька стадій : підготовку, укладання та виконання. Їх зміст наповнюється обов’язковими умовами, за наявності яких договір може вважатися дійсним. Внутрішнім змістом останніх є єдність волі та волевиявлення при укладанні договору, правовий характер змісту, що визначається метою і предметом договору, правоздатність, дієздатність і деліктоздатність сторін, форма та порядок укладання договору.

Параграф другий присвячений дослідженню соціальної цінності нормативно-правового договору в правореалізаційній практиці з точки зору вивчення його функцій. Функції договору - це складна категорія, що включає характеристику його завдань, ролі та значення. Завдання договору - це вказівка на кінцеву або безпосередню мету договору, досягнення якої повинно вирішуватися ним самостійно або здійсненню якої воно повинно сприяти. Роль договору - це прояв практичної цінності договору сьогодні і в майбутньому, що визначається характером і значимістю його функцій. Значення договору - це його об’єктивна необхідність у розвитку суспільних відносин в якості їх правової форми виразу.

Отже, поняття «функції нормативно-правового договору» включає в себе розуміння про закономірності прояву суті договору або про діяльність, спрямовану на виконання певних завдань. Функції договору в самому загальному розумінні - це специфічний прояв властивостей договору. Це поняття охоплює одночасно як призначення договору, його роль, так і напрямки його впливу на суспільні відносини. Виділяються такі функції : методологічна, організаційна, координаційна, програмна, системотворча, нормотворча, виховна,  навчальна і т.д.