Підлубна О.В. Норма цивільного процесуального права: поняття, межі дії та реалізація в цивільному судочинстві

summary

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан її наукової розробки, визначається мета, основні завдання, сформульовано об’єкт і предмет, методологічні засади дисертаційного дослідження, особистий внесок автора в одержанні наукових результатів, викладених в дисертації, зазначається наукова новизна роботи, отримані теоретичні та практичні результати, а також вказується їх апробація та опублікування.

Розділ І “Правова природа норм цивільного процесуального права” скаладається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 1.1 “Поняття та ознаки норми цивільного процесуального права” формулюється визначення норми цивільного процесуального права як встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових, формальновизначених правил поведінки організаційно-процедурного характеру, які з метою регламентації порядку здійснення правосуддя в цивільних справах, закріплюють права й обов’язки учасників процесу та процедуру вчинення ними процесуальних дій, а також захищені від можливих порушень заходами  державного примусу чи іншими процесуальними засобами. 

Обгрунтовується наявність окрім загальних ознак, які властиві всім нормам права (загальнообов’язковість, формальна визначеність, установленість або санкціонованість державою, гарантованість заходами державного примусу),  специфічних особливостей, притаманних виключно нормам цивільного процесуального права, а саме: 1) встановлюються або санкціонуються компетентними органами держави Україна у вигляді правил поведінки самостійної галузі права; 2.) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства – таких як охорона прав чи законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави або вчинення окремих процесуальних дій; покликані забезпечувати своєчасність, неупередженість і повноту розгляду та вирішення цивільних справ; 3) перебуваючи у тісному взаємозв’язку з іншими галузями права, цивільно-процесуальні норми виступають засобами реалізації на практиці та захисту порушених чи оспорюваних прав суб’єктів матеріально-правових відносин;  4) цивільний процес, що виникає по конкретній справі, обслуговується не окремими нормами – щоразу залучається практично вся галузь цивільно-процесуального права, тобто повністю задіюється складна, внутрішньо узгоджена і цілісно структурована нормативна система; 5) характеризуються організаційно-процедурним характером, викладених у них приписів, які закріплюють детальну регламентацію (спосіб та послідовність вчинення, а також форму вираження результатів) усіх процесуальних дій учасниками судочинства, що розрахована на неодноразове використання в типових, повторюваних ситуаціях; 6) є загальнообов’язковими для всіх осіб (громадян Україні, іноземних громадян та осіб без громадянства, юридичних осіб тощо), які вступають чи залучаються до цивільного процесу на засадах юридичної рівності; 7) особливим адресатом норм цивільного процесуального права виступає судовий орган, який наділений владними (судовими) повноваженнями в процесі розгляду та вирішення цивільних справ; 8) дотримання норм цивільного процесуального права забезпечується різними правовими заходами (гарантіями), в тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності.

Пропонується окремий (перший) розділ ЦПК України назвати “Основні поняття цивільного процесуального права” і розмістити в ньому визначення тих правових категорій, якими законодавець оперує в усьому ЦПК України. Значення інших термінів за необхідністю розкриватиметься в кодексі при їх фіксації. 

У підрозділі 1.2 “Класифікація та види норм цивільного процесуального права” доводиться, що за умови врахування різнопланових підстав для класифікації норм цивільного процесуального права, ми отримуємо не довільно сконструйовану класифікацію, а об’єктивно зумовлений поділ юридичних норм, який після внутрішньої будови власне правової норми є другим рівнем загальної структури права. Всі ці обставини  торкаються істотних проблем структурних взаємозв’язків правової системи в загальному. Всі норми цивільного процесуального права утворюють цілісну і взаємообумовлену систему. Жодна правова норма не може існувати ізольовано від інших, тому досліджувати їх зміст та ознаки необхідно лише в сукупності.

У підрозділі 1.3 “Внутрішня будова норми цивільного процесуального права” узагальнюються підходи до розуміння структурної будови норми цивільного процесуального права дозволяють узагальнити існуючі твердження і звести їх до чотирьох груп: 1) Класична течія, суть висловлювань прихильників якої стосується такої структурної будови будь-якої норми права, що в усіх випадках складається з трьох елементів, викладених у такій логічній схемі: “якщо – то – інакше”. Це означає, що норма передбачає в якості своїх основних частин не тільки правило поведінки (диспозицію), але ще й умови своєї дії (гіпотезу), а також наслідки за невиконання (санкція). 2) Дуалістична течія. Зміст тверджень цієї групи полягає в тому, що в класичній тричленній формулі міститься не одне, а два правила поведінки. Одне з них розраховано на такий порядок суспільних відносин, який законодавець визнає нормальним (ідеться про регулятивну норму). Інше правило, як протилежність першого, розраховано на  різного роду відхилення від нормального перебігу повсякденних відносин (охоронна норма). 3) Комплексна течія, охоплює такі точки зору, котрі обгрунтовують відсутність єдиної, універсальної структури, притаманної всім нормам цивільного процесуального права.  Це вже згадувана нами вище теза про наявність одночасно дво- та триелементних норм у цивільному процесуальному законодавстві. 4) Факультативна течія включає найменш поширені, неординарні пропозиції або про доповнення структури будь-якої норми цивільного процесуального права четвертим складовим елементом, або взагалі про заперечення виділення в будові такої норми окремих частин.

Підтверджується, що наведені судження про структуру норми цивільного процесуального права, вважаємо, що їх необхідно розглядати не як винятки, а як взаємодоповнюючі. Специфіка цивільних процесуальних норм полягає в змісті її гіпотези, диспозиції і санкції, які зумовлюються предметом і методом процесуально-правового регулювання, а також поняттям самої цивільної процесуальної норми. Тому доведено, що найбільш ефективним, правильним і доцільним є такий підхід до дослідження структурної будови норми цивільного процесуального права, в результаті якого зазначеним нормам гарантується найбільш повне і неухильне дотримання та правозастовування всіма учасниками цивільних процесуальних правовідносин. Найбільш оптимально це може гарантувати така внутрішня будову норми цивільного процесуального права, яка складається з трьох обов’язкових елементів, незалежно від свого текстуального закріплення. Доводиться, що санкція норми цивільного процесуального права – це та ж сама диспозиція цієї норми. В такому випадку навіть сама норма цивільного процесуального права в цілому може бути ототожнена з диспозицією; гіпотеза і санкція не є винятками і, оскільки являють собою певною мірою правила поведінки, також можуть бути диспозиціями відповідної норми. Цивільна процесуальна норма і диспозиція цієї норми можуть бути тотожними поняттями, але лише за умови, що мається на увазі відносна самостійність будь-якого цивільного процесуального припису, вираженого в тексті нормативного акта (окремої статті, певного пункту і т.п.).

У підрозділі 1.4 “Співвідношення матеріальних і процесуальних норм” констатується необхідність на нормативному рівні зафіксувати принцип верховенства процесуальних норм, розміщених у ЦПК України, над нормами матеріального права, які стосуються окремих питань цивільного процесу, доповнивши статтю 3 ЦПК України положенням такого змісту: “Норми, які містяться в матеріально-правових актах, і стосуються здійснення правосуддя в цивільних справах, повинні відповідати нормам ЦПК України. У випадку суперечності цих норм положенням цивільного процесуального законодавства повинні застосовуватися норми цього Кодексу.”

Другий розділ – “Межі дії норми цивільного процесуального права” складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1 “Дія норми цивільного процесуального права в часі” констатується, що єдиним способом, який дозволить усунути всі неузгодженості часових меж норми цивільного процесуального права, є однозначне закріплення в тексті ЦПК України положення, що цивільний процесуальний закон зворотної сили не має. Та враховуючи той факт, що в окремих випадках нормативно-правовим актом вищої юридичної сили, або більш пізньої дати прийняття може бути застосована норма, що матиме зворотну силу, доводиться, що  ч.4 ст. 2 ЦПК України варто викласти в такій редакції: “Цивільний процесуальний закон не має зворотної сили, окрім випадків прямо передбачених у нормативно-правовому акті.”

У підрозділі 2.2 “Дія норми цивільного процесуального права в просторі” обгрунтовується, що норми цивільного процесуального права поширюють свою дію на всю територію України. Водночас, доведено, що  подальшого уточнення потребує законодавче закріплення цього правила в нормативно-правових актах цивільного процесуального права. У зв’язку з цим підтверджено необхідність доповнення чинного ЦПК положенням наступного змісту: до спірних правовідносин, що виникли, змінилися чи припинилися за межами України, але підлягають розгляду на території України, норми цивільного процесуального права України застосовуються у випадках, установлених цим Кодексом.

У підрозділі 2.3 “Дія норми цивільного процесуального права за колом осіб” обгрунтовується, що межі чинності норм цивільного процесуального права залежать від об’єктивних і суб’єктивних чинників, де до перших критеріїв слід віднести дію норм цивільного процесуального права в часі і в просторі, а до останніх – дію цих норм за колом осіб. Таке розмежування дозволяє більш повно і грунтовно дослідити особливості реалізації та ефективність нормативних приписів цивільного процесуального права, систематизувати просторові, часові та суб’єктні обмеження дій норми цивільного процесуального права України.

Робиться висновок, що необхідно розмежовувати осіб, на яких поширюються і щодо яких застосовуються норми цивільного процесуального права. Такий підхід, на наш погляд, дозволяє конструктивно поєднати ці, на перший погляд, несумісні і суперечливі твердження, а також законодавчо вирішити питання дії норми цивільного процесуального права за колом осіб, доповнивши положення ЦПК України статтею наступного змісту: “Норми цивільного процесуального права поширюють свою дію на всіх осіб, які на законних підставах перебувають на території України і застосовуються до осіб, які беруть участь у справі, інших учасників цивільного процесу під час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, а також виконання судових рішень.”

Третій розділ – “Реалізація норм цивільного процесуального права” складається із трьох підрозділів.  

      У підрозділі 3.1 “Форми реалізації норм цивільного процесуального права” доводиться, що форми реалізації норми цивільного процесуального права – це шляхи такої діяльності, які характеризуються загальним, зовнішнім проявом втілення в цивільних процесуальних відносинах приписів норм цієї галузі права у вигляді застосування, виконання, використання та дотримання. Визначається, що застосування норми цивільного процесуального права – це зовнішня форма реалізації норм цивільного процесуального права, що полягає в практичному втіленні її приписів у цивільні процесуальні правовідносини шляхом здійснення судом своїх повноважень з метою справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ. Аргументується, що виконання норм цивільного процесуального права – це зовнішня форма реалізації норм цивільного процесуального права, що полягає в практичному втіленні її приписів у цивільні процесуальні правовідносини шляхом здійснення адресатом норми обов’язків, закріплених у ЦПК України. Констатується, що використання норм цивільного процесуального права – це зовнішня форма реалізації норм цивільного процесуального права, що полягає в практичному втіленні її приписів у цивільні процесуальні правовідносини шляхом здійснення адресатом норми прав, закріплених у ЦПК України. Переконливо закріплюється, що дотримання норм цивільного процесуального права – це зовнішня форма реалізації норм цивільного процесуального права, що полягає у практичному втіленні її приписів у цивільні процесуальні правовідносини шляхом утримання адресатом норми від учинення заборонених в ній дій.

Обгрунтовується необхідність виділення поряд з формами реалізації норм цивільного процесуального права способи такої діяльності – це конкретні шляхи такої діяльності, які характеризуються внутрішнім проявом втілення в цивільних процесуальних відносинах приписів норм цієї галузі права у чітко визначений законодавством спосіб – вчиненням активних дій чи у вигляді бездіяльності.

Констатується, що не всім формам реалізації цивільних процесуальних норм притаманні обидва способи реалізації, що залежить і від адресатів нормативних приписів. Відмінністю між двома способами є те, що порушення приписів норми цивільного процесуального права, реалізація якої має бути активною, виражається у вчиненні непередбачених нею дій або в утриманні від дій взагалі; тоді як порушення вимог норми цивільного процесуального права, реалізація якої має відбуватися в пасивний спосіб, можлива лише активними діями.

Якщо порівнювати форми та способи реалізації норм цивільного процесуального права як різнопланові прояви одного правового явища, то вони співвідносяться між собою як загальне і конкретне, де форми реалізації нормативних приписів – це загальне регулювання, що в цілому відповідає на питання: “Яким чином, як відбувається реалізація цивільної процесуальної норми?”, а способи такої реалізації – це конкретне, що вказує “Які саме дії вчиняються?”.

У підрозділі 3.2 “Застосування норм цивільного процесуального права” доводиться, що застосування утворює своєрідний рівень реалізації норм цивільного процесуального права в регулятивних та охоронювальних правовідносинах, не підміняє їх, але сприяє успішному перебігу та завершенню. Поряд з цим, застосування норм цивільного процесуального права призводить до виникнення, зміни чи припинення процесуальних правовідносин у ході реалізації норм матеріального права, здійснюється в процесуальних формах, об’єктивується в процесуальних актах. Пропонується наступний перелік стадій застосування норм цивільного процесуального права: 1) Установлення фактичних обставин справи, 2)Вибір і аналіз норм цивільного процесуального права, 3) Постановлення акта застосування відповідної норми права, 4) Контроль за виконанням приписів правозастосовчого акта.

У підрозділі 3.3 “Акти застосування норм цивільного процесуального права”  визначається, що акт застосування цивільних процесуальних норм – це виданий компетентним органом держави в процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, проголошений іменем України і наділений законною силою цивільно-процесуальний акт-документ, що містить державно-владний, індивідуально-конкрентий припис щодо реалізації норм цивільного процесуального права для захисту, відновлення чи визнання прав, свобод чи інтересів та обов’язків суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Обгрунтовується необхідність зміни назви ст. 208 ЦПК України на “Судові постанови”, виклавши ч.1 таким чином: “Судові постанови в цивільних справах бувають двох видів: 1. Рішення: - рішення суду в позовному провадженні,- рішення суду в наказному провадженні (судовий наказ), - рішення суду в окремому провадженні,- заочне рішення. 2.Ухвали”.

Аргументується, що ст. 213 ЦПК України варто викласти в такій редакції: “Вимоги, яким повинні відповідати судові постанови”:

1.     Постанови суду повинні бути законними, обгрунтованими, однозначними та постановлені у визначені законодавством строки.

2.     Законною є постанова, якою суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

3.     Обгрунтованою є постанова суду, ухвалена на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

4.     Однозначною є постанова суду, зміст якої чітко і зрозуміло викладено у вигляді, доступному для сприйняття та виконання.

5.     Своєчасною є постанова суду, ухвалення, проголошення та набрання законної сили котрою здійснюється в порядку та в строки, визначені цивільним процесуальним законодавством.