| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні межі, підкреслено наукову новизну та практичне значення дисертації.
У першому розділі – «Історіографія та джерельна база дослідження» – проаналізовано стан наукового розроблення проблеми та охарактеризовано джерельну базу дослідження. Розділ складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми» розглянуто за хронологічним принципом доробок учених, котрі досліджували певні аспекти проблеми. В історіографії проблеми виділено три періоди:
І – 1930-і – середина 1950-х рр.; ІІ – друга пол. 1950-х – 1980-і рр.;
ІІІ – сучасна історіографія (з 1990-х рр. до сьогодення).
У 1930-і рр. з’являються перші роботи з проблем дитячого руху, авторами яких, в основному, були його організатори: Р. Барун, В. Зорін, С. Кільколих тощо. Особливістю цих робіт була їхня полемічність, публіцистичний стиль викладання, відсутність наукового апарату; а також те, що крім екскурсів в історію піонерських організацій, вони містили положення про завдання піонерії на майбутнє. У 1933 р. в Москві опубліковано одну з перших узагальнюючих праць з історії піонерського руху, до якої увійшла низка невеличких нарисів В. Яковлєва для газети «Пионерская правда» за 1932 р.. Суттєвою перешкодою для вивчення історії становлення піонерських організацій України були постійні закиди на адресу авторів таких розвідок, звинувачення в тому, що вони бачать певні особливості у формуванні українських організацій, пов’язують їх появу з українським соціал-демократичним рухом, не бажаючи розглядати дитячі об’єднання як відгалуження від російського руху. З середини 1930-х рр. почався перегляд історії комсомолу. У 1937–1938 рр. автори перших робіт з історії комсомолу і дитячого руху були репресовані, прізвища перших організаторів піонерії – О. Рівкіна, Л. Шацького, О. Косарева, О. Мильчакова, Г. Фурмана – вилучалися з праць, присвячених дитячому рухові. Вимога неухильно реалізовувати марксистсько-ленінську методологію в науці вплинула на характер розвитку досліджень у цій галузі. Кількість аналітичних публікацій була незначною, особливо в кінці 1930-х – на початку 1940-х рр. Припинено випуск статистичних довідників та матеріалів, що характеризували тенденції розвитку піонерської організації в довоєнний період. Недооцінювалось вивчення діяльності місцевих організацій – немає жодної роботи, присвяченої українському дитячому руху 1930-х рр.
Нечисленними були й роботи, що побачили світ після Великої Вітчизняної війни на межі 1940–1950-х рр. Наприклад, дослідження М. Хойхіна, К. В. Воронкова підкреслювали пріоритет ідей про класовий і політичний характер діяльності організації, акцентували увагу на її участі в боротьбі за знання, в соціалістичному будівництві, що розглядалось як провідний метод виховання. Тоталітарна система вимагала від учених не розкриття труднощів і суперечностей у діяльності піонерських організацій, а висвітлення історії з метою пропаганди її успіхів у реалізації курсу партії на забезпечення щасливого дитинства.
На початку 1950-х рр. з’явились нові монографії та дисертації з історії юнацького руху, наприклад, у 1952 р. побачила світ праця Н. Михайлова, у якій крім загальних засад існування організації подавалась і коротка історія комуністичного дитячого руху. У 1955 р. Д.Л. Ваккер захистив кандидатську дисертацію з педагогіки, котра була першою працею, присвяченою особливостям розвитку піонерського руху в УРСР. Автор робить спробу показати основні закономірності розвитку дитячого руху і приходить до педагогічних узагальнень про зміст, форми і методи виховної роботи в дитячій комуністичній організації.
Більшість праць того часу мала педагогічний, а не історичний характер, завданням авторів було узагальнити педагогічний досвід роботи з дітьми в передвоєнний період. Піонерська організація стала невід’ємною від школи частиною єдиної системи народної освіти в СРСР, тому піонерський рух розглядався в працях з історії освіти з точки зору вивчення методики роботи та використання досвіду минулих років.
Другий період – друга половина 1950-х – 1980-і роки – був істотно новим етапом у вивченні історії дитячих організацій. Його початок пов’язаний з періодом «відлиги», коли стали змінюватись напрямки, проблематика та характер історичних досліджень. Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) було реабілітовано багатьох керівників і активістів комсомолу, репресованих у добу терору. З’явились нові історичні публікації, присвячені історії комсомолу та дитячого руху.
Найширшою за хронологією вивчення становлення дитячого руху України є дисертаційна робота М. С. Грищенка, у якій автор стисло подає історію зародження та розвитку української піонерії від перших спартаківських організацій до 1958 р. Працями, що узагальнювали на початок 1960-х рр. накопичені матеріали про окремі етапи розвитку дитячого руху в СРСР, стали присвячена 40-річному ювілею ВЛКСМ збірка «Юні ленінці», документальна збірка «Смена комсомола», куди увійшли нариси з історії становлення піонерського руху в усіх радянських республіках, зокрема в Україні. Згадані роботи написано на основі документальних матеріалів, у тому числі й архівних. Реабілітаційні процеси зумовили повернення імен організаторів піонерського руху. У роботах цього періоду висвітлювались окремі проблеми розвитку піонерських організацій. З’являлись розвідки, присвячені питанням інтернаціонального виховання піонерів, боротьби з релігією в дитячому середовищі. Попри те, що в цих працях розглядались певні методи антирелігійної роботи, замовчувались негативні факти, які демонстрували трагізм такої агресивної боротьби з релігійними уявленнями.
У 1970–1980-х рр. ступінь розробки важливих тем з історії ВЛКСМ, дитячого і молодіжного руху набагато виріс. З історії розвитку піонерії в досліджуваний період було видано праці відомих істориків комсомолу і дитячого руху. Вони містили значний матеріал стосовно участі дітей у соціалістичному будівництві 1930-х рр. Однак, надто ідеологізований підхід до аналізу дитячого руху, однобічність та догматизм методології, абсолютизація принципу партійності історичної науки ставили дослідників у жорсткі рамки. Більшість висновків, побудованих на сформованих ще в 1930-х рр. стереотипах розуміння дитячого руху, були передбачені заздалегідь і не потребували концептуального перегляду на основі спеціального дослідження.
На третьому етапі дослідження дитячого руху російські науковці В. Кудінов, Ю. Кудряшов опублікували праці, присвячені його розвитку в Росії. Сьогодні дослідники намагаються заповнити білі плями в історії розвитку радянського дитячого руху. Непересічним явищем у процесі вивчення становлення дитячого руху СРСР, формування його ідеологічного підґрунтя стала робота російської дослідниці С. Леонтьєвої, присвячені літературознавчому аналізу піонерської обрядовості. Привертає увагу російських дослідників і проблематика антирелігійної роботи серед молоді та воєнізації суспільства.
Значною подією у вивченні ідеологічного впливу влади на радянських підлітків стали сучасні праці професора Оксфордського університету К. Келлі, присвячені окремим аспектам феномену радянського дитинства.
Стан вітчизняних досліджень з історії піонерського руху сьогодні не є задовільним, попри деякі поодинокі роботи, що торкаються загальних питань розвитку організації на всіх етапах її існування. Проблеми залучення українських підлітків до кампанії колективізації частково знайшли відображення в ґрунтовній праці В. Прилуцького. Певним аспектам розвитку піонерського руху в Україні присвячено роботи Т. Анпілогової, Н. Гогохія, В. Пилипенка..
Отже, аналіз існуючих досліджень радянських істориків, зарубіжних фахівців і сучасних українських учених свідчить, що піонерський дитячий рух в Україні, який використовувався владою з метою перевиховання старого і створення нового суспільства, не був темою окремих досліджень, що й робить важливим і вчасним вивчення цієї проблеми.
Підрозділ 1.2. «Характеристика джерел дослідження» містить аналіз комплексу джерел, які поділяються на чотири групи.
Перша група джерел – документи партійних, комсомольських і радянських органів влади (архівні матеріали), зосереджені у фондах державних архівів України; певна частина їх є маловідомою. Оскільки керівництво піонерським рухом республіки безпосередньо здійснювалось комсомольською організацією, у Центральному державному архіві громадських об’єднань України вивчалися документи з’їздів, конференцій, пленумів, бюро і секретаріату ЦК ЛКСМУ та його відділів (фонд 7). У ході дослідження використано постанови пленумів ЦК ЛКСМУ, його бюро, секретаріату в галузі дитячого руху, документи Центрального бюро комуністичного дитячого руху (відділу піонерів ЦК ЛКСМУ). Жорсткий партійний контроль над вихованням зростаючого покоління демонструють документи та матеріали відділів ЦК КП(б)У (фонд 1), насамперед інструктивні листи комсомольським керівникам піонерським рухом про основні напрямки роботи, доповідні записки членів ЦК ЛКСМУ про виконання рішень партії щодо виховної роботи з піонерами. У Центральному державному архіві вищих органів влади досліджено документи фондів Народного комісаріату освіти УСРР (фонд 166), присвячені комуністичному вихованню піонерів і школярів. Цікавими для дослідження виявились документи Українського державного тресту кінопромисловості (Українфільм) (фонд 1238), у якому зберігаються дані про розвиток дитячого кіно в республіці, основну тематику фільмів для юнацтва, списки фільмотек тощо; особистого фонду Уласа Чубаря (фонд 4402); Всеукраїнської ради професійних спілок (ВУРПС) (фонд 2605). Вагому базу дослідження становлять матеріали Державних архівів Київської області (фонд 779, Київський обласний комітет ЛКСМУ) та Луганської області (фонд П-121, Луганський окружний комітет ЛКСМУ). Ці документи, доповнюючи матеріали центральних архівів, дають можливість відтворити особливості втілення державної політики щодо дитинства на місцях. Значна частина архівних документів, використаних у роботі, вперше введена до наукового обігу. Особливо це стосується документів, що висвітлюють політичні настрої дітей, негативні наслідки їхньої участі в колективізації та воєнізації піонерії республіки.
Друга група джерел – це збірники постанов, ухвал керівних органів партії та комсомолу в справі дитячого руху, які демонструють пильний контроль партії та комсомолу над питаннями керівництва дитячим рухом, дозволяють визначити магістральні напрямки виховної роботи серед піонерів, відстежити зв’язок між змінами та нововведеннями в організації та керівництві дитячим рухом і основними завданнями влади в галузі політики, економіки, культури тощо.
Третю групу джерел складають методичні праці загального характеру провідних партійних лідерів, педагогів та ідеологів дитячого комуністичного руху СРСР та УСРР. Для комсомольських керівників дитячого руху на місцях та вожатих піонерських організацій призначалися твори відомих діячів, що відігравали не стільки дорадчу, скільки керівну роль у роботі з дітьми. Йдеться про роботи Н. Крупської, Ф. Корольова, В. Мускіна. Найважливіша інформація щодо виховної роботи в піонерських організаціях України міститься в працях республіканських методистів піонерського руху. Мотивування дітей до участі в політичних кампаніях влади відображено в промовах секретаря ЦК КП(б)У П. Постишева, голови ВУЦВК Г. Петровського та ін. Щодо окремих напрямків роботи піонерських організацій, їх розкривають методичні порадники і вказівки, видані для ватажків з метою використання в практичній роботі. Вони дають можливість виявити основний зміст роботи піонерських організацій, виокремити форми і методи роботи з українськими підлітками.
Четверта група джерел – матеріали дитячої піонерської преси, насамперед республіканської, яка більше зосереджувала увагу на місцевих проблемах та питаннях, знайомила дітей з історією партії та комсомолу, біографіями вождів, висвітлювала перебіг кампаній влади і участь у них дітей України, давала методичні поради тощо. Журнали для дітей «Червоні квіти», «Октябрьские всходы», «Піонерія», газети «На зміну», «Київський піонер» формували образ радянської дитини – ідеал, на який всім слід було рівнятися. Журнали для вожатих «На роботі», «Дитячий рух» (з 1934 р. – «Піонервожатий») роз’яснювали молодим піонерським працівникам, які саме якості виховувати в дитини, якими засобами і формами класового виховання слід користуватися. Додаткову інформацію було залучено із союзних піонерських видань – «Пионерская правда» та «Вожатый». Також використовувались і матеріали преси для дорослих, у яких висвітлювались питання виховання зростаючого покоління.
Комплексне використання різноманітних документів дозволяє зрозуміти особливості процесу становлення та розвитку піонерського руху республіки в досліджуваний період, сприяє їх поглибленому вивченню, встановленню важливих зв’язків між різними явищами суспільно-політичного життя.
Другий розділ «Організаційні та ідеологічні засади піонерського руху» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Керівництво українським дитячим рухом» на основі наявних джерел розглянуто особливості системи керівництва піонерськими організаціями УСРР. З’ясовано, що провідну роль у керівництві піонерським рухом республіки відігравало Центральне бюро комуністичного дитячого руху (ЦБ КДР) (у м. Харків, з 1934 р. – у Києві). Воно підпорядковувалося ЦК ЛКСМУ. Питання методики піонерської роботи розробляли співробітники відкритого у м. Харкові Інституту комуністичного дитячого руху при ЦК ЛКСМУ.
У 1934–35 рр. у системі керівництва дитячим рухом відбулися суттєві зміни. Хвиля репресій зачепила провідних методистів дитячого руху – співробітників Інституту комуністичного дитячого руху. Змінився і склад ЦБ КДР. Головою було призначено Г. Фурмана, заступником – А. Вайшенкера. Центральне бюро КДР було реорганізовано в піонервідділ ЦК ЛКСМУ, втративши таким чином навіть ілюзорну окремішність. Усі кадрові питання піонерські керівники на місцях були зобов’язані узгоджувати з вищими комсомольськими органами. Серйозну увагу методисти приділяли розробці організаційних засад піонерського руху. Згідно з діючим «Положенням про дитячу комуністичну організацію імені В. Леніна» склад організації комплектувався з «дітей трудящих» віком від 10 до 16 років. У 1930 р. розпорядженням-наказом Наркомату освіти СРСР та ЦК ВЛКСМ піонерські загони переведено з баз фабрик і заводів до шкіл. З 1936 р. загони почали організовуватись у кожному класі (з III по VIII клас), чисельністю до 40 піонерів, у кожній ланці по 8–10 дітей. Піонерія України в 1929–1939 рр. зросла з 550 тис. до 2 млн. 700 тис. Постійне зростання її лав актуалізувало кадрову проблему руху. З метою підготовки піонерських керівників у республіці було створено факультет комуністичного дитячого руху і позашкільного виховання при Інституті соцвиху в Харкові, працювали всеукраїнські курси керівних кадрів КДР (голів районних бюро та інструкторів), з 1936 р. діяли обласні школи вожатих. Важливу роль у навчанні вожатих відігравала їх політична та військова підготовка. З метою стимулювання влада влаштовувала республіканські конкурси вожатих, нагороджувала їх відзнаками (в тому числі речовими або грошовими). Мотивували до покращення роботи вожатих і репресивними методами – політичні процеси 1937–38 рр., які зачепили керівництво дитячого руху, насамперед Г. Фурмана, О. Вайшенкера та ін., не минули й вожатих, котрих у свій час хвалили і преміювали репресовані лідери.
Отже, впродовж 1929–1939 рр. створено підконтрольну ЦК КП(б)У розгалужену систему керівництва піонерським дитячим рухом республіки, котра включала низку органів від ЦК ЛКСМУ до відділів піонерів при місцевих комсомольських осередках. Низовою ланкою цієї системи були піонерські вожаті, яких призначав комсомольський осередок. Ця система дозволила повністю взяти під контроль дитячу ініціативу, перетворивши «самодіяльний» дитячий рух на слухняного виконавця генеральної лінії партії.
У підрозділі 2.2 «Політичне виховання юних піонерів України» проаналізовано основні напрями політичної роботи в піонерських організаціях. Говорячи про політичне виховання, авторка розуміє його як цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку дітей з метою формування в них потрібних режимові політичних якостей. У дисертації зазначено, що система радянського політичного виховання будувалась і діяла як всеохоплююча структура, спрямована на формування з підлітків відданих державі і партії громадян. Цю систему складали шкільні курси з різноманітних предметів, до яких рекомендувалось вводити елементи політичного виховання, політичні програми республіканського радіо, політичні рубрики газет і журналів, контрольованих владою. З їх допомогою дитячі маси знайомилися із цілями й завданнями партії, програмними принципами її діяльності, стратегією і тактикою. Зрештою, головна мета політичного виховання полягала в переконанні зростаючого покоління в правильності і справедливості цієї політики, у необхідності захищати її, і якщо треба – навіть жертвувати собою. Велику роль у вихованні відігравало використання політичних символів та ритуалів. Попри окремі факти антирадянських настроїв серед дітей республіки, завдяки системі політичного виховання владі вдалось перетворити більшість підлітків на своїх прибічників.
У підрозділі 2.3. «Антирелігійна та інтернаціональна робота в піонерських організаціях» показано особливості формування антирелігійної та інтернаціональної свідомості піонерів. Методистами дитячого руху України було розроблено основні напрямки, форми та методи антирелігійної роботи: членство дітей у гуртках «Юних безвірників», участь у масових заходах (антирелігійних семінарах, популярних лекціях науково-природничого та суспільно-історичного характеру), організація куточків безвірника, бібліотечок, стіннівок, художніх вечорів, вистав антирелігійного змісту. Велике значення приділялось проведенню піонерами антиріздвяних і антивеликодніх кампаній. Важливу роль в антирелійній роботі посідали засоби масової інформації, які розвінчували релігійні уявлення та забобони, створювали негативний імідж церковним діячам тощо. Така агресивна антирелігійна робота часто мала для дитини негативні наслідки, приводила до конфліктів з віруючими батьками. Непоодинокими були і розправи віруючих з піонерами, що своєю діяльністю під час великих свят ображали їхні почуття. Антирелігійне виховання підростаючого покоління перетворилося на систему дій, спрямованих на знищення релігійної свідомості та релігійного світогляду дітей, усунення церкви із системи виховання та запровадження нової атеїстичної ідеології.
Інтернаціональне виховання було не менш важливою складовою радянської ідеології. Форми інтернаціональної роботи, розроблені республіканськими методистами, були різноманітними і цікавими для дітей. Вони включали ознайомлення з поточними політичними подіями в різних країнах, листування з закордонними піонерами тощо. Найбільшого розмаху в царині інтернаціонального виховання набула діяльність ЮДМ – юних друзів Міжнародної організації допомоги борцям революції (МОДР). Піонери підтримували заходи МОДРу, збирали «інтернаціональний п’ятак» у фонд допомоги закордонним революціонерам, політв’язням та їхнім родинам. Дітей вчили, що їхні ровесники в інших країнах є жертвами, яким треба допомагати, збираючи кошти. У дисертації відзначено, що інтернаціональне виховання в Україні мало свою специфіку і динаміку. До початку 1930-х р. піонери успішно брали участь у національно-культурному будівництві, виступаючи провідниками українізації, в республіці намагалися гармонійно поєднувати більшовицький інтернаціоналізм з повагою до національної культури. У 1932–33 рр. у цій галузі відбулися радикальні зміни, що призвели до зосередження інтернаціональної роботи на бортьбі з «українським буржуазним націоналізмом», «петлюрівщиною». Взагалі поступово інтернаціональна робота обмежилась політінформаціями на тему міжнародних подій та збором коштів жертвам капіталізму. Навіть листування з піонерами інших країн (яке і так відбувалось під суворим контролем партії та комсомолу) поступово згасає. Отже, процес політичного, антирелігійного та інтернаціонального виховання в піонерській організації УСРР будувався відповідно до завдань партії у сфері перевиховання суспільства, створення «нової людини» комуністичного типу. Винайдені та апробовані радянськими методистами комуністичного дитячого руху форми і методи роботи через підключення творчого потенціалу дітей, використання їхньої емоційної сфери дозволяли максимально прилучити їх до нової ідеології.
Третій розділ «Залучення піонерських організацій України до масових кампаній влади» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Піонери в господарчих та агітаційних акціях» висвітлюються особливості використання дитячого руху в масових господарчих кампаніях влади, які включали участь дітей в індустріалізації та колективізації, та агітаційних акціях, що експлуатували образ дитини як потенційного союзника влади, її представника та пропагандиста більшовицьких цінностей.
Підкреслюється, що рік «великого перелому» відбився і на піонерській організації. Вона перейшла до планової участі в усіх ділянках соціалістичного будівництва, основною програмою якої були «Наказ піонерського зльоту» та «угода про соціалістичне змагання» між Ленінградом, Москвою і Україною, складена від імені піонерів Центральним бюро. «Угода» включала боротьбу за індустріалізацію країни і виконання плану третього року п’ятирічки, збір грошей, роботу на підприємствах і охорону колгоспного врожаю. Дітей залучали до кампаній влади з метою виростити з них свідомих борців за справу партії і в той же час використати їхній агітаційний потенціал. Піонери мусили виступати як агітатори за самовіддану працю і виконання завдань п’ятирічки. Піонерські загони виявляли прогульників, висвітлювали це в заводських стіннівках, брали шефство над «чорними» й «червоними» дошками, улаштовували галереї портретів героїв праці та прогульників, бракоробів. Важливим елементом участі дітей у боротьбі за п’ятирічку було розповсюдження позики на індустріалізацію.
Принципово важливим напрямком політичного фронту влада вважала «соціалістичні перетворення» в українському селі. Керівники дитячого руху поставили завдання перед піонерськими працівниками долучити піонерів до глобальних трансформацій у селянській свідомості, зробивши їх активними дійовими особами в масштабних акціях колективізації, розкуркулення, боротьби з «розкрадачами соцмайна» тощо. Піонери використовувались і для пропаганди ударництва і соцзмагання між колгоспами, бригадами. Залучення дітей до справи колективізації часто проводилось без урахування їхнього віку, нерідкими були випадки примушення працювати фізично нарівні з дорослими. Окреме місце в кампанії колективізації займало розгортання культу радянських новомучеників – дітей-героїв, першим з яких став Павлик Морозов. Українська преса для дітей із захопленням розповідала про місцевих послідовників Павлика, – українських загиблих піонерів Микиту Сліпка, Надю Риндю та інших підлітків, що постраждали через свою активність від рук «куркулів», створюючи приклади для наслідування. Використавши дитячі трагедії, влада розпочала нову ескалацію комуністичної пропаганди.
Масштабною політичною кампанією, до якої піонери залучались настійливо і послідовно, стали вибори до рад. Одним з головних завдань піонерів було виступити в ролі агітаторів і пропагандистів влади. З їхньою допомогою влада «збільшувала свій рейтинг» серед населення, бо діти, що захоплено працювали на виборах, викликали почуття зворушення і розчулення в молоді і дорослих, бажання не відставати від малечі. Для самих дітей кампанії влади були школою класової боротьби, у якій вони вчилися розпізнавати ворогів і виступати проти них.
У підрозділі 3.2. «Воєнізація піонерського руху України» встановлено, що перехід компартії та уряду до модернізації економіки, зумовлений очікуванням неминучої війни, призвів у 1930-х рр. до активізації воєнної пропаганди, об’єктом якої стало все радянське суспільство і діти, як майбутні бійці, зокрема. Радянська пропаганда активно створювала образ внутрішніх і зовнішніх ворогів, як у засобах масової інформації, так і в офіційних виступах загальносоюзних та українських керівників. Кампанія з воєнізації суспільства охопила дітей, котрі внаслідок вікових особливостей радо відгукнулися на пропагандистські прийоми влади. Різноманітні форми військової роботи (шефство над армією, стрілецька справа, змагання за оборонні значки, заняття із санітарної оборони, військові ігри, походи) стали популярними серед піонерії України. Отже, метою воєнізації дитячого руху, крім підготовки майбутніх бійців, була ідеологізація їхньої свідомості, впровадження уявлень про неминучість насильства, гострої боротьби між класами і державами.
Барун Р. Соціалістичне змагання в піонерорганізації / Р. Барун. – Х. : Молодий більшовик, 1931. – 64 с.; Зорин В. А. Участие детей в культурном строительстве / В. А. Зорин. – М. : Мол. гвардия, 1930. – 16 с.; Кільколих С. 10 років комдитруху в СРСР : доп. на ювілейному пленумі ЦБ ДКР ЦК ЛКСМУ 12.05.1932 р. / С. Кільколих. – Х. – О. : Молодий більшовик, 1932. – 58 с.
Яковлев В. Г. Возникновение детского коммунистического движения в СССР : очерки / В. Г. Яковлев, А. В. Кудрявцев. – М. : ОГИЗ Мол. гвардия, 1933. – 95 с.
Хойхин М. И. Развитие детского коммунистического движения в СССР до 1941 г. : дис. … канд. пед. наук : 13.00.01 / Хойхин Михаил Исакович. – Л., 1946. – 230 с.; Воронков К. В. Пионерская организация имени В.И. Ленина / К. В. Воронков. – М. : Мол. гвардия, 1947. – 55 с.
Михайлов Н. А. Пионерская организация имени В. И. Ленина / Н. А. Михайлов. – М. : Мол. гвардия, 1952. – 32 с.
Ваккер Д. Л. Детская комунистическая организация юных пионеров имени Ленина в УССР(первое десятилетие ее существования(1922-1932 гг.): автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.01 / Ваккер Давид Леонидович.– К. , 1955. – 15 с.
Грищенко М. С. З історії дитячого комуністичного руху на Україні (1917-1958 рр.). / М. С. Грищенко. – Одеса : Одеський державний педагогічний інститут імені К.Д Ушинського, 1958. – 38[2]с.
|
