ПОЭТИКА ОНИМОВ В РОМАНЕ В. НАБОКОВА «ПРИГЛАШЕНИЕ НА КАЗНЬ»

summary

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання роботи, основні методи дослідження, схарактеризовано об’єкт дослідження, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації “Інтертекстуальна поетика онімів у творах В. Набокова” складається з восьми підрозділів. У першому підрозділі ““Ономапоетичні” нотатки В. Набокова” на матеріалі аналізу лекцій письменника й коментаря до “Евгения Онегина” визначені основні аспекти дослідження власних імен із творів Діккенса, Джойса, Пушкіна, Гоголя та ін. Особлива увага Набокова зосереджена на фонетичній структурі поетонімів: паронімічній схожості імені й апелятива (Чизл, Мизл, Дризл), акустичній виразності онімів (Хлестаков), змістовій насиченості звукової форми (Дедлок), доантропонімному значенні “промовистих” прізвищ (Блейз, Будл). Описуючи імена “ірреальних” персонажів Гоголя, Набоков підкреслив залежність вибору імені від літературного напрямку й жанру твору, чим, по суті, сформулював одну з аксіом поетики оніма. Обмірковуючи причини, у зв’язку з якими Пушкін замінив ім’я Нина онімом Татьяна (“Евгений Онегин”), він визначив проблему взаємодії поетоніма й контексту, звернув увагу на імена, які вживали попередники Пушкіна (Ленский), запозичені авторами з власних творів (Стивен Дедал у Джойса, Евгений у Пушкіна). Це свідчить про значущість для дослідника “передіснування” імені в культурному контексті. Вивчення поетонімів літературного походження й  “повторюваних” імен розкриває стратегію самого Набокова, який добирає імена для своїх персонажів відповідно до традиції, розвиваючи та доповнюючи вже існуючі прийоми створення онімів.

Другий підрозділ “Проблема підбору власних імен” присвячений аналізу поглядів Набокова на імена персонажів із власних творів. Виявлено, що, вибираючи поетоніми, письменник враховував фонетико-артикуляційні, акустичні, морфологічні параметри пропріальних одиниць, відапелятивну семантику (Лолита, Гумберт Гумберт), домагався відповідності імені та характеру героя (Бритва). Далі розглядаються деякі прийоми поетики онімів: гра з іменами, побудована на використанні паронімічної атракції (Пнин), ономатопеї (Турати), паліндромів (Гамлет – Телемах), анаграматичних зашифровувань (Зина Мерц) та ін. Зазначено синестетичні рефлексії Набокова щодо літер російського алфавіту. Так, семантика поетоніма Отто акумулює звуко-колірний “вигляд” імені та його графічне зображення: дві літери о, розташовані “з боків” імені, стають іконічним знаком труби з “двумя отверстиями”, а білий колір снігу, на якому написано ім’я, ампліфікований віднесенням  літери о до білястої групи “миндальное молоко”.

У третьому підрозділі “Поетоніми-алюзії у творах В. Набокова” вивчався прийом використання Набоковим прихованих імен письменників, персонажів, назв творів, які пропонується визначити як поетоніми-алюзії. Включення до власних текстів онімів, що мають “семантичну пам’ять” і містять у собі конотації, пов’язані з попередніми вживаннями, свідчить про інтертекстуальний характер поетики письменника. Вторинна поетонімізація викликає інтерес перш за все як явище вторинної семантизації імен, виникнення й розвитку нової конотативної образності. Подається робоче визначення поетонімів-алюзій: про алюзійну “складову” (або алюзему) сигналізують фонетичний/лексичний склад імені, який частково повторює структуру протонімів, співвіднесеність із первинним (вихідним) референтом і семантичні компоненти реальних або літературних імен, які “приєднуються” до змістової структури поетонімів. Механізм алюзії амбівалентний: з одного боку, він повинен приховати натяк, що реалізує автор, а з іншого боку, залишити “трохи відчинені двері” для читача. За рівнем експлікованості пропонується розрізняти відкриті (алюзійний компонент міститься у складі самого поетоніма й розшифровується без “залучення” контексту досліджуваного твору) і закриті, або герметичні, поетоніми-алюзії (алюзійний компонент можна знайти тільки за умови врахування найближчого контексту поетоніма, до якого входять елементи широкого культурного контексту, і метатексту – автокоментаря В. Набокова). До групи відкритих поетонімів-алюзій входять оніми, побудовані на паронімічному обігруванні імені-першоджерела, поетоніми-контамінації та містифікації, імена-анаграми. Так, твір Л.М. Толстого “Детство и Отрочество” визначається як відкрита алюзія – “Childhood and Fatherland” (“Детство и Отечество”). Паронімічна гра з іменем ґрунтується на подібності звучання російських апелятивів отрочество/отечество й фонетичній близькості відповідних англійських лексем adolescence/fatheland. Експлікатором алюземи стає лексичний повтор онімізованого компонента детство/childhood і синтаксичний паралелізм конструкцій первинного й вторинного онімів, що базується на використанні єднального зв’язку (сполучник и/and). До закритих імен-алюзій належить назва картини В.О. Сєрова “Сирень пятипалая”. У першому компоненті поетоніма лексично точно відтворено назву полотна М.О. Врубеля “Сирень”. Але за допомогою найближчого контексту встановлюється взаємозв’язок імені “Сирень пятипалая” з картиною В.О. Сєрова “Девочка с персиками”: “изображена рыжеватая девочка лет двенадцати, сидящая за пегим от солнца столом и перебирающая кисть сирени”.

У четвертому підрозділі “Поетоніми-автоалюзії у творчості В. Набокова” аналізуються “повторювані” імена. Спираючись на прийняту дослідниками точку зору щодо використання Набоковим прийому повтору (“мігруючих” сюжетів, мотивів, ситуацій), який “працює” не тільки в межах одного твору, але й у сукупності всіх текстів, імена, що вже використовувалися у будь-якому творі письменника й ужиті вдруге, визначаються як поетоніми-автоалюзії:  Драйеры (“Король, дама, валет”) у “Камере обскура”, Delalande із “Приглашения на казнь” у “Даре” та ін. Крім тотожності звукової структури, автоалюзійні імена пов’язані з об’єктом, репрезентованим у межах двох або кількох творів, і відтворюють семантичне значення первинного імені, яке змінюється й доповнюється в новому тексті. Припускається, що “приховування” імені зумовлено імпліцитністю референта, який уже існує в якомусь творі письменника і його повторна поява в іншому тексті повинна бути виявлена й співвіднесена з уже відомим об’єктом. З’ясовано, що при використанні імен-автоалюзій, як правило, змінюється “статус” референтів: найчастіше головний герой Набокова стає другорядним або маргінальним персонажем у новому творі. Так, головний герой роману “Пнин” – професор російської мови Тимофей Павлович Пнин – перетворюється на прохідного персонажа “Бледного огня”: “читал русскую книгу загорелый лысый профессор”. Можливість ототожнення з героєм “Пнина” виникає завдяки онімному позначенню: ката Градуса приймають за “нового ассистента профессора Пнина”. Повторення звукового комплексу Пнин передбачає пошук спільних елементів семантики, які дозволять виявити “роздвоєння” референта. Експлікувати автоалюзійний компонент вдається з урахуванням первинного контексту: “Совершенно лысый, загорелый и гладко выбритый0”. Лексичний повтор характеристичних позначень Пнина у “Бледном огне”: “лысый”, “загорелый”, “профессор” “виявляє” ідентичність референта, що існує у просторі двох творів. Своєрідне продовження сюжетної дії “Пнина” у наступному романі тягне за собою й розвиток зображально-змістової сфери поетоніма Пнин, актуалізованої та доповненої у “Бледном огне”.

Доводиться необхідність дослідження поетики імен-автоалюзій у сукупному тексті автора, оскільки вже існуючі поетоніми можуть здійснювати вплив на новий твір, мовби “транспортуючи” раніше акумульовану образну енергію. Виявити автоалюзему можна при зіставленні контексту досліджуваного поетоніма, який доцільно визначити як автоалюзійний, і первинного контексту. У контексті-джерелі можна знайти елементи, введені у новий твір у повтореному або частково зміненому вигляді, які дозволяють співвіднести вторинно вжитий онім із уже відомим референтом. При утворюванні поетонімів-автоалюзій задіяні механізми фонетичного повтору імені-джерела й лексичного повтору/напівповтору елементів первинного контексту, за допомогою яких формується семантика вторинних імен. Зміст генетично пов’язаних між собою поетонімів – оніма, уперше вжитого Набоковим, і похідного імені-автоалюзії – збагачується під впливом контекстів двох (або кількох) творів письменника, які розвивають семантику й формують поетику онімів. Взаємодіючи з різними творами, власні імена набувають високої смислової валентності, оскільки виявляють спроможність зберігати й накопичувати інформацію про названі об’єкти. Розвиток зображально-змістової сфери поетонімів, або поетонімогенез, здійснюється в сукупному тексті Набокова. 

У п’ятому підрозділі “Алюзійні джерела власних імен у творах письменника” досліджено поетоніми, фонетично й семантично пов’язані з літературними, міфологічними, історичними іменами, якими названі вигадані автором персонажі. У художньому просторі Набокова історико-культурні імена не зазнають вторинної поетонімізації, а стають алюзійними джерелами поетонімів. Пропріальні одиниці, образність яких формується з урахуванням алюзійних джерел, характеризуються складною системою взаємодій із референтами: зберігаючи імпліцитну співвіднесеність із первинними об’єктами, вони корелюють з персонажами, вигаданими Набоковим (вторинними референтами). Для таких поетонімів  характерна подвійна семантика, оскільки вони акумулюють в собі інформацію, похідну від контексту твору й від широкого культурного контексту.

Низка прикладів дозволила визначити один із прийомів “проявлення” алюзійного джерела – повний або частковий збіг фонетичного/лексичного складу поетоніма з іменем історико-культурного героя, назвою твору тощо. Виділені дві групи алюзійних джерел: відкриті (звукова форма твірного імені без змін репродукується в поетонімах) і закриті (фонетична/лексична структура протоімен частково повторюється в поетонімах). До відкритих фонетичних джерел належать ім’я головного героя трагедії Шекспіра “Гамлет”, яке стало протонімом “наполовину русской деревушки” Гамлет, прізвище поміщика Собакевича з “Мёртвых душ”, обране як кличка пса – Собакевич.

Розглянуто закриті джерела номінативних одиниць. Бібліопоетонім “Поэма конца” М. Цвєтаєвої змінюється на вигадану назву “Начало Поэмы”, створену як антонімічний каламбур зі зміною порядку компонентів. Експлікатором алюземи є повтор онімізованої лексеми поэма, семантична протилежність апелятивів конец – начало та аналогічна генетивна конструкція ім. у наз. відмінку +  ім. у род.відмінку.

У шостому підрозділі “Автоалюзійні джерела онімів у творчості В. Набокова” досліджені автоалюзійні джерела онімних одиниць, які виділяються в тому випадку, якщо у поетонімі повністю або частково відтворюється фонетична структура імені з іншого твору Набокова, проте змінюються об’єкт номінації та семантика. “Підключення” до автоалюзійних джерел розкриває в поетонімах нові додаткові смисли. Такі онімні одиниці характеризуються подвійною структурою референційних механізмів: позначаючи вигаданий об’єкт, названий іменем у досліджуваному творі, вони виявляють певну співвіднесеність із персонажами з іншого тексту Набокова. Знайти автоалюзему можна при зіставленні первинного контексту, в якому фонетично еквівалентне/близьке ім’я було вжите вперше, й автоалюзійного контексту досліджуваного поетоніма, у якому є семантичні елементи, що дозволяють виявити співвіднесеність “повторюваних” імен із різними референтами. Автоалюзійний компонент присутній у топопоетонімі Лолита, что в Техасе, звуковий склад якого, повністю збігаючись із назвою  роману Набокова та з іменем його героїні, переноситься на географічний об’єкт. Прізвище  Себастьяна Найта (“Истинная жизнь Себастьяна Найта”) стає фонетичним джерелом поетоніма Розалинда Найт тощо.

У сьомому підрозділі “Полігенетична сутність поетонімов” продемонстровано, що поетоніми можуть бути багатозначними внаслідок алюзійних й автоалюзійних зв’язків із кількома джерелами (протопоетонімами). Вплив кількох джерел на фонетику й семантику пропріальних одиниць дозволяє визначити полігенетичний характер онімів. Доведено, що такі  імена мають множинну референцію, оскільки, позначаючи вигаданий автором предмет, вони кореспондують із численними первинними референтами (об’єктами історико-культурного й сукупного набоковського контекстів) і є полісемантичними, тому що за рахунок змісту протонімів розширюються семантичні межі пропріальних одиниць і створюється поетика імені, побудованого на обігруванні багатьох смислів. Так, власне ім’я Корделии О’Лири (“Ада”) приховує перероблене на ірландський зразок ім’я шекспірівської героїні з “Короля Лира”. Експлікатором алюземи стає точне відтворення в поетонімі фонетичного складу оніма Корделия й звукова подібність прізвищ О’Лири – Лир. Це прізвище Набоков переносить до роману “Смотри на арлекинов!” при позначенні іншого персонажа – миссис О’Лири, походження якого пов’язане з алюзійним (Лир) й автоалюзійним (О’Лири) джерелами.

У восьмому підрозділі “Онімні зашифровки авторської присутності” досліджуються власні імена й номінації з онімним компонентом, які мають автобіографічну семантику: барон Клим Авидов, “библиотека имени д-ра Синеокова” та ін. Називаючи другорядних персонажів, ці поетоніми стають повними або частковими анаграмами імені (псевдоніма) Набокова. Так, знаком авторської присутності є ім’я дійової особи з роману “Транс-ля-тиции” – Адам von Либриков, повністю складеного з фонем імені Владимир Набоков. Бен Сирин – не тільки очевидний псевдонім і часткова анаграма прізвища письменника, але також іменування “малоизвестного древнего араба, толкователя анаграмматических снов” та ін. Оскільки всі пропріальні одиниці корелюють як з персоною автора, імпліцитно присутнього в тексті твору, так і з персонажами, названими цими іменами, вони характеризуються складною структурою референційних механізмів. Пропонується вивчення анаграматично зашифрованих імен автора в сукупному тексті Набокова.

Другий розділ “Cемантика поетонімів роману “Приглашение на казнь“” присвячено аналізу змістової структури  власних імен та їх “замінників”. У першому підрозділі “Багаторівнева інтерпретація власних імен роману “Приглашение на казнь”” доведено, що амбівалентність твору, відзначена дослідниками (Н. Букс, О.А. Долініним та ін.), зумовлена й індивідуально-авторською системою поетонімів, серед яких є імена, властиві російській культурі, інтерлінгвальні пропріальні одиниці, імена, фонетично подібні до онімів з інших творів Набокова. На одному з рівнів прочитання роман становить собою світ балагану, петрушкової вистави. На другому рівні автор вводить різноманітні сюжетні  мотиви, імена й образи з російської та світової літератури. Контексти, які “перегукуються”, романів “Приглашение на казнь”, “Подвиг”, “Дар” та ін., імена-автоалюзії свідчать про можливість інтертекстуального аналізу поетонімії роману. Обґрунтовується, що багаторівневий характер твору зумовлює вивчення семантики й поетики онімів тільки з урахуванням широкого культурного контексту й сукупного тексту Набокова.

У другому підрозділі “Поетоніми роману в контексті “культури балагана”” досліджується “балаганна” семантика власних імен і безонімних найменувань персонажів “Приглашения на казнь”. Аналіз номінативних одиниць підтверджує прийняту в набокознавстві точку зору про те, що єдиний реальний герой роману – Цинциннат Ц., а всі інші персонажі – пародії фіктивного світу. Вибір для героя імені зумовлений “реальністю” й “подвійністю” Цинцинната, актуалізованих за допомогою прийому алітерації складів цин-цин (Цинциннат, Цин-Цин та ін.) і означальних слів (один – другой, добавочный – настоящий та ін.), разом з якими вживається ім’я. Експлікується близькість героя автору, оскільки поетонім часто використовується у функції звертання, а звуко-колірна структура імені Цинциннат відповідає прихованим онімним “появам” у романі Набокова.

Вибір найменування для лялькових персонажів залежить від  їх “ролі” у “грі”: кат м-сье Пьер, директор тюрми Родриг Иванович, дочка директора Эммочка та ін. Для іменування тюремників Цинцинната вибрані алітеруючі імена Родриг, Роман, Родион, які актуалізують “нереальний” характер персонажів, що постійно перевтілюються один в одного. Виявлено, що безіменні найменування використовуються при позначенні другорядних/епізодичних персонажів, чия сутність має  фіктивний характер: библиотекарь, укротитель львов та ін. Засобом ідентифікації балаганних осіб є номінації умовно-узагальнюючого характеру: сумрачные солдаты, главные чиновники та ін.

Смислова протилежність ката Пьера й в’язника Цинцинната ампліфікована звуковою та графічною опозицією початкових літер імен персонажів, що свідчить про домінування звукобуквенного прийому вибору поетонімів. Важливо, що й колірну забарвленість графічної структури імені Пьер можна сприймати як доказ “подвійності” Цинцинната й ката. Імена дійових осіб французького театру Пьеро й мусью Петрушки з  балаганної вистави є фонетичними джерелами імені м-сье Пьера. У балаганний контекст “вписується” й образ Эммочки, яка виступає в ролі німої Невесты Петрушки й ляльки Балерины.

У третьому підрозділі ““Коло читання” В. Набокова як маркер літературних алюзій у “Приглашении на казнь”” виявлено, що відмова Набокова від спорідненості власних творів із творчістю попередників зумовлена авторською установкою на гру з читачем. Факт запозичення з літературних джерел підтверджується введенням у твори пародійно змінених елементів “чужих текстів”, серед яких є й імена. Вивчення поетонімосфери набоковських текстів повинне здійснюватися з урахуванням попередньої літературної традиції. “Першим кроком” на шляху дослідження семантики й поетики пропріальних одиниць роману “Приглашение на казнь” стає визначення “кола читання” письменника. Досліджено “передтексти” з Гончарова,   А. Бєлого, Зам’ятіна, Стендаля, Кафки та ін., які входять до  творів Набокова, непрямо вказуючи на можливість пародійного зв’язку поетонімів “Приглашения” з уже існуючими в російській і світовій літературі іменами.

У четвертому підрозділі “Змістова структура поетонімів “Приглашения на казнь”” здійснюється спроба структурування змістової сфери імен. Із контекстів поетонімів Цинциннат Ц., м-сье Пьер, Марфинька, Эммочка, Цецилия Ц. пропонується здобувати референтні семи (РС), у яких накопичується інформація про поіменовані об’єкти: РС1 – ‘зовнішній вигляд’, РС2 – ‘біографічні дані’, РС3 – ‘внутрішня сутність’. Збіг у фонетичній структурі поетонімів Цинциннат Ц. і Марфинька з конотонімами Цинциннат, Марфа свідчить про приєднання до предметного змісту цих пропріальних одиниць узуальних конотем, які актуалізують інформацію щодо ‘зовнішнього вигляду’ (УК1), ‘біографічних даних’ (УК2) і ‘внутрішньої сутності’ персонажів (УК3). Інтертекстуальний зв’язок досліджуваних онімів із кількома алюзійними й автоалюзійними джерелами дозволяє кваліфікувати їх як імена, що мали у змістовій структурі багато сем ще до використання у творі. Головним прийомом “проявлення” алюзійних/автоалюзійних зв’язків може бути повне або часткове відтворення у поетонімах звукового складу протоімен. Разом із тим пропріальні одиниці “Приглашения” акумулюють семантику літературних, міфологічних, історичних імен, онімів із інших творів Набокова, фонетична структура яких не збігається з називанням романних персонажів. Зміст таких онімів може бути експлікований з урахуванням інтертексту, який сприяє виявленню первинних компонентів семантичного наповнення досліджуваних номінативних одиниць. Алюзема/автоалюзема виявляється при зіставленні контексту поетоніма з контекстом культури або сукупним текстом Набокова. Контексти власного імені, до яких входять повторювані або частково змінені елементи інтертексту, визначаються нами як алюзійні/автоалюзійні. Дослідження поетики пропріальних одиниць “Приглашения на казнь”, звукова структура яких не збігається з іменами протоперсонажів, треба починати з виявлення всіх контекстів, у яких можна знайти вторинні компоненти образності онімів. Ці контексти дають змогу закріпити за поетонімами семи алюзійного (АС) й автоалюзійного (ААС) походження, які приєднуються до основних значень. Автоалюзійна сфера семантики пропріальних одиниць роману має амбівалентний характер, оскільки значення поетонімів поповнюються за рахунок передтекстів (фрагмент твору Набокова, який хронологічно передує роману “Приглашение на казнь”) і післятекстів (фрагмент твору, написаного після “Приглашения”). Алюзійні й автоалюзійні семи можна класифікувати таким чином: АС1, ААС1 (передтексти), ААС4 (післятексти) – ‘зовнішній вигляд’, АС2, ААС2 (передтексти), ААС5 (післятексти) – ‘біографічні дані’, АС3, ААС3 (передтексти), ААС6 (післятексти) – ‘внутрішня сутність’.

З розгортанням твору йде постійне накопичення в референтній семантиці імені сем і конотем, які навантажують його складною полісемічною інформацією. Контекстні впливи “чужих текстів” роблять зміст поетоніма рухомим і мінливим, що повністю відповідає розумінню природи оніма як постійно змінюваної сутності. Алюзійні/автоалюзійні семи й узуальні конотеми можуть інтенсифікувати й трансформувати предметне значення поетонімів, унаслідок чого власні імена не тільки “поглинають” первинні смисли, але й “обростають” новими, індивідуально-авторськими співзначеннями, які формують поетику імен.

У п’ятому підрозділі “Алюзійна сфера семантики власних імен роману “Приглашение на казнь”” досліджуються фонетична структура поетонімів Цинциннат Ц., м-сье Пьер, Марфинька, Эммочка, Цецилия Ц., виявляються дескриптивні найменування й алюзійні контексти імен, за допомогою яких можна виявити смислову залежність героїв роману від історико-культурних персонажів: Цинцинната – від Цинцинната Кезона, Сократа,  Йозефа К.та ін.; м-сье Пьера – від Петрушки, Порфирия Петровича, Мефистофеля та ін.; Марфиньки – від Марфеньки, Кити Щербацкой, Грушеньки та ін.; Цецилии Ц. – від римської святої Цецилії, Ольги Ивановны Дымовой та ін; Эммочки – від Суок, Эми Доррит і Клелии Конти. Зміст поетонімів Цинциннат Ц. і Марфинька формується з урахуванням конотативного значення імен Цинциннат, Марфа. З’ясовано, що алюзійні контексти досліджуваних пропріальних одиниць експлікуються за допомогою механізму лексико-семантичного повтору/напівповтору елементів первинних контекстів і сюжетного повтору/інверсованого повтору ситуацій “Приглашения на казнь” із текстами-джерелами. Так, паралелізм Цинцинната з Ленским виявляється в автономінації  героя: “<…> пишу я темно и вяло, как у Пушкина поэтический дуэлянт”. Фраза Цинцинната є майже точною цитатою з “Евгения Онегина”: “Так он писал темно и вяло”. Алюзема реалізується завдяки лексичному повтору-характеристиці “темно и вяло”, що вводиться в ототожнювальну конструкцію за допомогою сполучника как й алюзійної перифрази “поэтический дуэлянт”, яка заміщає ім’я Ленского.

У шостому підрозділі “Автоалюзійна сфера семантики поетонімів “Приглашения на казнь”” обґрунтовано, що аналіз інтертекстуальних взаємозв’язків онімів із сукупного тексту Набокова є обов’язковим компонентом дослідження семантики власних імен. Виявлено передтекстову орієнтацію антропоетонімів Цинциннат на Чернышевского (“Дар”), Прохожего (“Дедушка”); м-сье Пьер – на мсье Пьера (“Адмиралтейская игла”), тирана-правителя (“Истребление тиранов”) та ін., Марфиньки – на Ольгу Сократовну Чернышевскую (“Дар”); Цецилии Ц. – на Эрику (“Король, дама, валет”); Эммочки – на Эмму (“Драка”), Эмми (“Король, дама, валет”) та ін. Установлено післятекстову співвіднесеність імен Цинциннат із назвою міста Цинциннати, м-сье Пьер – із Гумбертом (“Лолита”), Градусом (“Бледный огонь”) та ін., Цецилия Ц. – із Цецилией Рамбль (“Лолита”), Эммочка – з Лолитой і Эми (“Смотри на арлекинов!”).

Експлікатором автоалюзійних зв’язків поетонімів “Приглашения на казнь” стає фонетичний повтор структури первинних онімів і дескриптивних найменувань, які вказують на суттєві ознаки персонажів. Виявлено автоалюзійні контексти поетонімів, які “проявляють” семантичну близькість персонажів “Приглашения” героям інших творів Набокова, знайдено механізми їх реалізації (лексико-семантичний повтор, сюжетна схожість).

 Третій розділ “Поетонімогенез у романі “Приглашение на казнь”” присвячений дослідженню розвитку зображувально-змістової сфери власних імен Цинциннат Ц., м-сье Пьер, Марфинька, Эммочка, Цецилия Ц. в інтертекстуальному аспекті. У першому підрозділі “Референтна семантика антропоетонімів “Приглашения на казнь”” доведено, що змістова структура онімів становить собою сукупність смислів, які сприяють формуванню образності персонажів. Із контекстів поетонімів здобуто референтні семи (РС), в яких накопичується інформація про поіменовані об’єкти: РС1 – ‘зовнішній вигляд’, РС2 – ‘біографічні дані’, РС3 – ‘внутрішня сутність’. Так, наприклад, поетонім Эммочка містить у собі семи ‘блідість’, ‘кучеряве волосся’, ‘жести, міміка, рухи’, ‘веснянкуватість і кирпатий ніс’, ‘пухнастість’, ‘предмети одягу’ (РС1), ‘вік і дитячість’,  ‘хрещениця тюремного сторожа/дочка директора тюрми’, ‘роль балерини’, ‘навчання у школі’, ‘рання смерть’ (РС2), ‘сором’язливість, скромність’, ‘мрії про втечу з коханцем’, ‘рятівниця в’язня’ (РС3).

У другому підрозділі “Феномен відтворення та його роль для формування поетики онімів у романі “Приглашение на казнь”” досліджується образність поетонімів, які містять алюзійні/автоалюзійні семи та узуальні конотеми, що доповнюють референтну семантику власних імен і призводять до їх переосмислення. За допомогою елементів інтертексту, що входять до змістового наповнення поетонімів, актуалізується схожість Цинцинната, м-сье Пьера, Марфиньки, Эммочки, Цецилии з історико-культурними героями та персонажами із сукупного тексту В. Набокова. Семантикою поетоніма Цинциннат “поглинається” узуальне співзначення ‘унікальність і особливість’, яке входить до складу історичних імен Цинциннат Луцій Квінцій, Цинциннат Кезон і конотоніма Цинциннат (РС+АС+УК). Зв’язок м-сье Пьера з Петрушкой і балаганними персонажами Голядкиным-младшим, Николаем Аполлоновичем Аблеуховым, Чернышевским, Падуком підтримується в алюзійній/автоалюзійній семах ‘пискливий і тонкий голос’(РС+АС+ААС). У семантику імені Марфинька інтерполюються ‘повнота й круглота’ Марфеньки, Анны Карениной, Грушеньки й Марфы (РС+АС). Узуальна конотема й алюзійна сема ‘хазяйновитість, домовитість’ підтримують зв’язок героїні Набокова з Марфенькой, євангельською Марфою, яка у свідомості російськомовного читача асоціюється з образом практичної господарки, і “заботливой хозяйкой” Марфой, у семантиці імені якої актуалізовані матеріальні “ниці” начала (РС+АС+УК). ‘Блідість’ Эммочки повторює характеристику Суок, Эми Доррит, Клелии Конти, Эммы, героини “Волшебника”, Эмми, Эми (РС+АС+ААС/передтексти/+ААС/післятексти/). Характерними ознаками набоковських німфеток можна вважати ‘веснянкуватість і кирпатий ніс’, ‘пухнастість’, деякі деталі й опис ‘одягу’ (Эмма, героиня “Волшебника”, Эмми, Лолита, Эми), які репродукуються і в образі Эммочки (РС+ААС/передтексти/+ААС/післятексти/).

У третьому підрозділі “Проявлення інтенсифікації в процесі функціонування онімів “Приглашения на казнь”” доведено, що предметне значення антропоетонімів поповнюється не тільки за рахунок збереження і відтворення первинних смислів. У процесі функціонування оніми “Приглашения” набувають смислових “прирощень” внаслідок іронічного підсилення (інтенсифікації) або, навпаки, ослаблення образних властивостей імен-першоджерел. Репродукування й інтенсифікація/ослаблення значень реалізується за допомогою лексико-семантичного повтору/напівповтору елементів широкого культурного контексту й сукупного тексту письменника, які в повтореному або частково зміненому вигляді входять у змістовий простір поетонімів, сприяючи формуванню інтертекстуальної поетики імен і образності твору в цілому. Так, алюзійна сема ‘зрадливість і коханці’, яка підтверджує схожість Марфиньки з Ольгой Лариной, Софьей Петровной Лихутиной, Анной Карениной, Грушенькой, інтенсифікується, внаслідок чого ім’я отримує нові пейоративні співзначення. Пародійно знижується, наприклад, тема численних залицяльників Софьи Петровны: автор перетворює невинно фліртуючу дружину Лихутина в розпусну Марфиньку; негативні конотації закріплюються в імені Марфинька завдяки змістовій інтенсифікації невірності чоловікові й неприхованих зізнань у зрадах Анны Карениной. Пейоративним смислом наповнюється поетонім завдяки алюзійному зв’язку з “инфернальницей” Грушенькой, невірність якої “повторюється” Марфинькой в іронічно зниженому плані.

 У четвертому підрозділі “Трансформація як прийом підсилення виразних властивостей поетонімів у “Приглашении на казнь”” доведено, що створення поетонімів зумовлене пародійною настановою автора, яка спрямована на гру з читачем. Накопичення у семантику онімних одиниць здійснюються завдяки певному “руйнуванню” первинних смислів, які “гасяться” й замінюються новими індивідуально-авторськими співзначеннями. Набоков навмисне уникає предикування персонажам тих властивостей, які, за усталеними в суспільній свідомості (узусі) уявленнями, наявні у іменах, пов’язаних з позначенням героїв “Приглашения на казнь”. Але семантичні компоненти первинних імен не вилучаються автором, а в трансформованому вигляді “укладаються” в поетоніми. Інтертекстуальна поетика власних імен створюється на основі обігрування й перетворювання багатьох значень. Джерела поетонімів, постійно змішуючись, зустрічаючись, іронічно переосмислюючись у тексті “Приглашения”, мовби “знищують” одне одного, що призводить до утворення зовсім нового смислу власних імен. Так, “підключення” до імені Цинцинната алюзійної семи ‘недорікуватість’ протиставляє героя Цинциннату Кезону, який мав видатні ораторські здібності й прославився своїм красномовством. Цинциннатові ‘мрії про втечу з тюрми’ виявляються протилежною смисловою реалізацією думки Сократа про те, що він не може порушити закон і тому не має права втекти. М-сье Пьер протиставляється Чернышевскому, оскільки роль “жертви”, яка підлягає громадянській страті, змінюється на професію “ката”. Сема ‘рятівниця в’язня’ пародійно трансформується в поетонімі Эммочка. Набоков готує чергову пастку читачу, який чекає, що, подібно до героїнь-попередниць, Эммочка визволить Цинцинната з тюрми. Проте дочка директора, на відміну від Эми Доррит, Суок і Клелии Конти, не стає рятівницею ув’язненого.

Доведено, що у результаті поетонімогенезу власні імена “Приглашения на казнь” притягають і вбирають велику кількість сем і конотем, сформованих інтертекстом. Внаслідок поєднання в номінативних одиницях референтних, алюзійних сем, узуальних конотем, автоалюзійних сем передтекстового й післятекстового характеру образність імен Цинциннат Ц., м-сье Пьер, Марфинька, Эммочка, Цецилия Ц. розвивається відповідно до таких моделей: РС+АС, РС+АС+УК, РС+ААС /передтексти/, РС+ААС /післятексти/, РС+ААС /передтексти/+ААС /післятексти/, РС+АС+ААС /передтексти, РС+АС+ААС /післятексти/, РС+АС+ААС /передтексти/+ААС /післятексти/ і РС+АС+УК+ААС /передтексти/.

У дисертації наводяться теоретичне узагальнення і практичне розв’язання проблеми семантики й поетики власних імен творів В. Набокова. Вивчення поетонімів роману “Приглашение на казнь” дозволило зробити такі висновки: