| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, зв’язок з науковими програмами, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет вивчення, окреслено хронологічні й територіальні рамки, викладено наукову новизну, практичне значення, подано дані про апробацію та структуру роботи.
У першому розділі «Історіографічний огляд, джерельна база та методологія дослідження» проаналізовано та висвітлено процес наукового осмислення проблеми, стан її розробки в історіографії, охарактеризовано джерельну основу роботи, окреслено методологію та вказано використані методи дослідження.
У підрозділі 1.1 «Історіографія питання» проаналізовано стан наукової розробки теми.
Історіографію питання доцільно поділити на чотири групи. До першої віднести напрацювання дореволюційних дослідників, до другої – роботи радянських істориків, до третьої – праці сучасних українських науковців і до четвертої – дослідження зарубіжних вчених.
Праці дореволюційних авторів лише частково стосувалися повсякденного життя парафіяльного духівництва. Дослідники здебільшого характеризували правове становище та рівень матеріального забезпечення кліриків, фрагментарно висвітлювали умови їх життя. Характерною особливістю робіт того періоду стало домінування у них ідеї єдності Російської православної церкви, відсутності будь-яких національних особливостей релігійного життя в Україні. Найбільшу цінність для дослідження теми становлять праці П. Знаменського, М. Єлагіна, М. Руновського, Є. Голубинського.
За радянської доби змінились умови для роботи істориків, котрі займалися церковною проблематикою, об’єктивне вивчення умов побуту парафіяльного духовенства стало практично неможливим. Здебільшого друкувалися праці у стилі войовничо-викривального атеїзму, у яких спостерігався однобічний підхід щодо оцінки ролі духовного стану у житті суспільства. Проте більшість таких робіт містить важливий фактичний матеріал, неупереджений аналіз якого дозволяє дослідити окремі складові життя та діяльності православного духівництва. Найбільш значущими у цьому контексті є наукові розвідки Є. Грекулова, Л. Ємелях, П. Зирянова та ін.
Спроба об’єктивного, неупередженого висвітлення повсякденного життя священно- та церковнослужителів простежується у працях істориків, які або опублікували свої праці у 20-х роках ХХ ст., коли тоталітарна система в СРСР ще остаточно не утвердилася, або за кордоном. Серед них, у першу чергу, слід відзначити таких українських істориків, як М. Грушевський, І. Власовський, Д. Дорошенко.
Серед сучасних українських істориків, праці яких стосуються теми дослідження, слід виділити Г. Степаненко, Т. Кузнець, Г. Надтоку, В. Мешу, О. Скус, О. Семенчук, Н. Шип, С. Жилюка та ін. Г. Степаненко головну увагу звернула на культурно-освітню діяльність духовенства, дослідила рівень його матеріального забезпечення, підкреслила збереження кастовості духовного стану, висвітлила окремі сторони повсякденного життя членів кліру. Т. Кузнець визначила роль духовенства Уманщини в духовно-моральному вихованні населення.
Помітним кроком у висвітленні життя та діяльності православного духовенства початку ХХ ст. стала праця Г. Надтоки. У ній історик дослідив різні сторони життя церкви, охарактеризував діяльність православного духовенства у сфері культури та визначив його місце у соціальній структурі суспільства. В. Меша з’ясував рівень матеріального забезпечення парафіяльного духовенства, дійшовши висновку про помірні розміри винагороди священно- та церковнослужителів за свою роботу. О. Скус вивчала матеріальне становище православного духовенства Уманського повіту, відтворила його освітню діяльність, звернула увагу на формування священицьких династій, зробила висновок про достатній рівень забезпеченості духовенства землею.
Значні здобутки у вивченні повсякденного життя православного парафіяльного духовенства мають зарубіжні автори Г. Фріз, Ю. Освальт та ін. Особливе значення для дослідження теми мають напрацювання російських істориків, які у своїх роботах часто використовують матеріал, що стосується географічних меж нашого дослідження. Серед робіт останніх слід відзначити праці Т. Лєонтьєвої, С. Римського,Т. Бернштам, О. Розова, Б. Миронова.
Т. Лєонтьєва охарактеризувала реформаційні зусилля влади, спрямовані на покращення побуту православних кліриків, дослідила фактори, які впливали на моральну поведінку пересічного сільського священика. Наведена автором інформація дає можливість виявити спільні та відмінні риси у повсякденному житті духівництва правобережних єпархій з єпархіями центральної Росії. С. Римський приділив значну увагу церковним реформам 60-70-х років ХІХ ст., з’ясував їх вплив на рівень матеріального забезпечення та добробут кліриків, вказав на кращі умови повсякденного життя духівництва західних губерній імперії.
Проведений аналіз історичної літератури засвідчує, що незважаючи на велику кількість наукових праць, всебічне висвітлення повсякденного життя православного парафіяльного сільського духовенства Правобережної України у 1860-ті – 1917 р. не було здійснено.
У підрозділі 1.2 «Характеристика джерел» проаналізовано комплекс використаних джерел, які можна поділити на такі групи: 1) законодавчі акти; 2) діловодна документація; 3) статистичні матеріали; 4) періодична преса; 5) документи особового походження; 6) твори художньої літератури; 7) зображальні джерела.
Перша група джерел (законодавчі акти) значною мірою представлена у «Повному зібранні законів Російської імперії». Аналіз вміщених там документів дає змогу скласти уявлення про правове становище православного парафіяльного духовенства, простежити динаміку його змін, визначити регіональні особливості політики влади в релігійному питанні. У роботі також використані окремі зібрання законодавчих актів, у яких наведено укази та розпорядження Св. Синоду, роз’яснення окремих випадків пастирської практики.
Наступну групу джерел становлять діловодні документи, більша частина котрих знаходиться у різних архівосховищах. У роботі використано матеріали, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Києві – 4 фонди, Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського – 5 фондів, Державному архіві Вінницької області – 7 фондів, Державному архіві Київської області – 1 фонд, Державному архіві Хмельницької області – 4 фонди, Кам’янець-Подільському державному історичному музеї-заповіднику, Російському державному історичному архіві у м. Санкт-Петербурзі – 5 фондів. Більша частина цих документів уводиться до наукового обігу вперше.
В архівних матеріалах вивчалися насамперед розпорядження церковного керівництва та накази цивільної влади. Це дозволило простежити зміни в регіональній політиці щодо духовенства, відшукати їх причини та з’ясувати наслідки, що позначилися на повсякденному житті останнього. Діловодна документація значною мірою нагромадилася у фонді 2 «Канцелярія київського губернатора» Державного архіву Київської області, фонді 315 «Подільська духовна консисторія» Державного архіву Хмельницької області фондах 127 «Київська духовна консисторія» та 442 «Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора» Центрального державного історичного архіву України м. Києва. Ці документи дали змогу розкрити умови життя, потреби, інтереси окремих представників духовенства. До діловодних матеріалів також відноситься звітна документація. Окремі звіти благочинних містяться у фонді 160 «Колекція рукописів Київської Духовної Академії» Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, проте найбільше звітна документація представлена у фонді 796 «Канцелярія Синоду» Російського державного історичного архіву. Цінність звітної документації полягає у тому, що зафіксована у ній інформація нерідко носить аналітичний характер. До діловодних документів, використаних у роботі, відносяться і церковні літописи, що відображають події повсякденного життя парафії, церкви, а часто й самого священика та його сім’ї, котрі зберігаються у Кам’янець-Подільському державному історичному музеї-заповіднику.
Змістовну групу джерел становлять статистичні матеріали, значна частина яких міститься у звітах обер-прокурора Св. Синоду по відомству православного сповідання. Останні дали змогу визначити рівень забезпечення кліриків землею, житлом та платнею; дозволили скласти уявлення про чисельність православної пастви, кількість духовних навчальних закладів тощо.
Важливим джерелом для дослідження теми роботи стали періодичні видання. У роботі використано 28 часописів, найбільшу цінність серед яких становлять «Волинські єпархіальні відомості», «Київські єпархіальні відомості», «Подільські єпархіальні відомості», «Керівництво для сільських пастирів». У цих виданнях друкувалися статті, авторами яких часто були самі священнослужителі. У них містилася інформація про побут священиків та їх родин, про стосунки духовенства з парафіянами та всередині причту, про їхнє ставлення до свого матеріального становища, значна увага приділялася сімейним стосункам кліриків.
Наступну групу джерел склали документи особового походження, які у дослідженні історії повсякденності займають особливе місце. Передусім це спогади священнослужителів, учнів та викладачів духовних навчальних закладів, що жили у ХІХ – на початку ХХ ст. У роботі використано спомини П. Борзаковського, П. Клебановського, О. Павловича, М. Ковальського, І. Лотоцького, М. Бахталовського, О. Лотоцького, В. Приходька, В. Гарби та ін. До джерельної бази дослідження також залучено епістолярії, які дають змогу глибше проаналізувати повсякденне життя парафіяльного сільського духовенства.
Окрему групу джерел становить художня література ХІХ – початку ХХ ст., яка дозволяє з’ясувати стереотипи поведінки, ціннісні орієнтації, переконання, сімейно-шлюбні стосунки й інші аспекти соціально-нормативної культури. У роботі використано твори І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, А. Свидницького.
Вагомим джерелом у розкритті теми роботи стали світлини, які містять цінну інформацію з історії повсякдення, передають дух епохи, допомагають сприйняттю емоційної атмосфери періоду, що вивчається.
На жаль, джерельна база не дозволяє з’ясувати окремі аспекти теми. Обмежений масив інформації існує з питань сімейного життя кліриків, їх дозвілля. Значно більше інформації збереглось про священнослужителів, порівняно з церковнослужителями, що ускладнює вивчення повсякденного життя останніх.
Таким чином, джерельна база дослідження досить репрезентативна. Значна частина використаних джерел неопублікована й уперше введена до наукового обігу. Багатий та різноманітний комплекс джерел дозволяє розв’язати визначені завдання та досягнути поставленої мети.
У підрозділі 1.3 «Методологія дослідження» визначено основні методологічні принципи та методи, що використовувалися при написанні роботи. Принцип науковості забезпечив розкриття причинно-наслідкових зв’язків явищ, процесів та подій повсякденного життя представників духовного стану. Принцип історизму допоміг виявити тенденції у розвитку правового становища парафіяльного духовенства. Відповідно до принципу об’єктивності в роботі здійснено незаангажоване відображення стосунків пастирів з віруючими.
При аналізі, обробці та залученні джерел і літератури, формулюванні теоретичних висновків використано аналітико-синтетичний метод. Проблемно-хронологічний метод застосовувався при розподілі теми дослідження на окремі відносно вузькі проблеми. Статистичний та математичний методи використовувалися при обробці цифрових даних та визначенні динаміки кількісно-якісних характеристик духовенства. Метод періодизації дозволив виокремити окремі етапи у реформаційній політиці влади, спрямованій на покращення умов побуту та матеріального забезпечення парафіяльного духовенства. Використання методів систематизації та узагальнення дозволило упорядкувати фактичний матеріал, звести його до єдиної логічної схеми та сформулювати висновки за результатами дослідження. Під час аналізу морально-психологічного стану представників духовенства на різних етапах їх життя використано методи соціальної та історичної психології. Просопографічний метод застосовано при вивченні біографій окремих представників духовного стану, що дало можливість скласти уявлення про стан духівництва загалом.
У другому розділі «Основні функції православного парафіяльного сільського духовенства» охарактеризовано умови здійснення кліриками своїх обов’язків, відображено взаємини всередині церковного причту та парафії.
У підрозділі 2.1 «Права та обов’язки православних кліриків» з’ясовано, що православне парафіяльне сільське духовенство було важливою соціальною верствою тогочасного суспільства. Воно наділялося рядом прав, що пояснювалося особливою роллю церкви у формуванні імперської державної ідеології. Клірики, а пізніше і члени їх сімей звільнялися від тілесних покарань, військової служби, поземельного податку, їм дозволялося купувати нерухомість у селі та місті, а з метою покращення матеріального забезпечення членів причту надавалася у користування церковна земля.
Разом з тим, певні привілеї духовенства поєднувалися з виконанням останнім різноманітних обов’язків не лише релігійного, але й чиновницького характеру. Оскільки церква була складовою частиною держави, клірики, здійснюючи релігійну діяльність, виконували й ряд функцій бюрократичного змісту. Зокрема, священик зобов’язувався вести метричні книги, складати різноманітні звіти, опікуватися церковнопарафіяльними школами, підтримувати належний рівень релігійності парафіян та контролювати регулярність відвідання ними храму тощо. Отже, чиновницька діяльність забирала у священика багато сил та часу, що ускладнювало виконання ним свого головного обов’язку – бути духовним наставником для своєї пастви.
У підрозділі 2.2 «Церковний причт та парафіяльна громада» визначено фактори, які впливали на формування стосунків між церковним причтом та парафіянами. Об’єктивні чинники, насамперед матеріальна залежність кліриків від парафіян та краще земельне забезпечення духовенства порівняно з селянами, сприяли загостренню відносин між ними. Проте, вирішальна роль залишалася все ж за чинниками суб’єктивними. Негативно позначалися на авторитеті священнослужителів факти вимагання плати за треби, аморальна поведінка окремих з них, суперечки всередині причту. Навіть поодинокі факти девіантної поведінки священно- та церковнослужителів кидали тінь на увесь духовний стан. Будь-яка невідповідність високому ідеалу викликала миттєву реакцію і з боку парафіян, і з боку церковного та цивільного керівництва, що пояснювалося важливою соціальною роллю, котра відводилася причту у парафії. Окремі клірики, неналежним ставленням до пастви чи власною поведінкою загострювали ситуацію, іншим – вдавалося сформувати гармонійні стосунки в парафії. Прикладом власного життя, ставленням до своїх обов’язків вони формували здоровий психологічний мікроклімат всередині пастви, ставали для віруючих справжніми духовними лідерами. Варто зазначити, що таких пастирів у Правобережній Україні було чимало.
У третьому розділі «Матеріальне забезпечення священно- та церковнослужителів» висвітлено основні потреби духівництва та джерела доходів членів причту.
У підрозділі 3.1 «Повсякденні потреби кліриків» охарактеризовано основні сфери повсякденного життя православного парафіяльного сільського духовенства. Рівень потреб представників духовного стану був вищим порівняно з селянами, що пояснювалося декларованим для них державою привілейованим становищем та прагненням багатьох із них наслідувати поміщицький спосіб життя. Потреби духовенства включали у себе витрати на житло, їжу, одяг, інші побутові цілі як самих кліриків, так і членів їх сімей. У сім’ях священнослужителів нормальним явищем вважалося наявність прислуги, часто з кількох осіб. Типовим виявлялося прагнення духовенства дати своїм дітям початкову та середню освіту, що також потребувало фінансових витрат та спонукало голів сімейств до пошуку додаткових джерел доходів.
У підрозділі 3.2 «Державне фінансування» встановлено, що платню від держави отримували далеко не усі клірики імперії. Священно- та церковнослужителі Правобережної України перебували у цьому відношенні в кращому становищі ніж їх колеги з інших регіонів імперії, що зумовлювалося специфічним етноконфесійним складом населення регіону. З 60-х років ХІХ ст. питання фінансування православного парафіяльного сільського духовенства стало одним з пріоритетних завдань влади, проте його розв’язання потребувало значних витрат. І хоча покращення у цій сфері мало місце, остаточно вирішити проблему належного фінансування представників духовного стану на селі владі так і не вдалося.
У підрозділі 3.3 «Господарська діяльність» з’ясовано, що для покращення матеріального забезпечення православне сільське духовенство наділялося земельними ділянками. У правобережних губерніях розміри земельних наділів у більшості випадків перевищували встановлену державою норму у 33 десятини на причт. При цьому, окремі клірики були незадоволені зобов’язанням займатися господарською діяльністю, оскільки вважали, що це відволікало їх від пастирського обов’язку. Інші – вважали зайняття сільським господарством корисною справою, котра не тільки приносила дохід, а й морально зближувала священно- та церковнослужителів з парафіянами. Обробіток церковної землі потребував допомоги з боку мирян. Нерідко останні неоднозначно ставилися до роботи на церковному полі, що викликало напруженість у стосунках віруючих та членів причту. Загалом, більшість кліриків намагалася зберегти прибутки, які надходили від землі, водночас уникнувши турбот та витрат, пов’язаних з їх отриманням, тому практикувалася здача землі в оренду.
У підрозділі 3.4 «Плата за треби та добровільні пожертвування парафіян» визначено, що плата за треби була важливим джерелом фінансового забезпечення духовенства, але вона не влаштовувала ні селян, ні кліриків. Частина парафіян сприймала необхідність оплати як здирництво з боку священиків, а останніх принижувала фінансова залежність від віруючих. Отож, плата за треби стояла на перешкоді гармонізації стосунків віруючих зі священно- та церковнослужителями. Добровільні пожертвування парафіян на церкву залишалися невід’ємним елементом їх релігійного життя. Розміри пожертв залежали від існуючих традицій, заможності віруючих, уміння священика схилити паству до їх здійснення. Належна мотивація селян призводила до досить пристойних пожертв, частина яких йшла на прикрашання храму, частина – на потреби церковного кліру.
У четвертому розділі «Сімейне життя членів церковного причту» досліджено сімейні стосунки кліриків, відображено виховання та навчання дітей, варіанти дозвілля представників духовного стану.
У підрозділі 4.1 «Шлюбні відносини в середовищі духовенства» досліджено, що шлюб для православного клірика вважався обов’язковим, причому при його укладанні існувало ряд правил та обмежень. Церковне керівництво заохочувало шлюби між представниками духовного стану, що сприяло збереженню його замкнутості. При укладанні шлюбу нерідко мав місце меркантильний підхід, що заважало формуванню гармонійних стосунків у сім’ї. Складність отримання розлучення та неможливість другого шлюбу для духовенства породжували цілий ряд проблем. В особливо скрутному становищі опинялися клірики у випадку смерті дружини. Вдівцям важко було виховувати малолітніх дітей без жіночої допомоги. А така допомога з боку сторонніх осіб жіночої статі не завжди адекватно сприймалася парафіянами та викликала підозри щодо аморального забарвлення цих стосунків.
У підрозділі 4.2 «Дружина клірика, її роль у сім’ї та парафії» висвітлено роль, права та обов’язки дружини священика у сільській парафії. Матушка мала народжувати та виховувати дітей, вести господарство, допомагати чоловіку у виконанні його пастирських обов’язків. Крім того, вона мусила забезпечити зразковість власної сім’ї, щоб бути прикладом для наслідування віруючими. Від неї, значною мірою, залежав авторитет пастиря у релігійній громаді, а отже, і ставлення селян до церкви. Виконати всі ці завдання було непросто, особливо з огляду на меркантильність мотивів укладання більшості шлюбів.
У підрозділі 4.3 «Діти духовенства та їх освіта» розкрито основні етапи духовної освіти та елементи повсякденного життя учнів духовних навчальних закладів. Етично-моральні принципи та елементарні знання закладалися в сім’ї. Далі йшла початкова освіта, для забезпечення якої існували чоловічі й жіночі духовні училища. Освіта дівчат на цьому найчастіше закінчувалася, а хлопці здебільшого продовжували навчання у семінарії. Остання готувала їх до подальшої роботи у сані священика. Тодішня духовна школа мала ряд проблем, але повна семінарська освіта все ж забезпечувала необхідний рівень базової богословської підготовки, котрий задовольняв основні релігійні потреби тогочасного суспільства.
У підрозділі 4.4 «Дозвілля священно- та церковнослужителів» встановлено, що варіанти відпочинку кліриків підлягали регламентації, а будь-які порушення засуджувались як з боку суспільної думки, так і з боку церковного керівництва. Членам причту заборонялося відвідування театру та інших розважальних закладів, зловживання алкогольними напоями та паління тютюну, гра в карти тощо. Рекомендувалося займати вільний час справами, котрі сприяли духовному розвитку, а саме, підготовкою проповідей, читанням релігійної та дозволеної світської літератури. У Правобережній Україні поширеним варіантом дозвілля духовенства були взаємні дружні візити сільських кліриків, котрі супроводжувались застіллям з традиційним українським частуванням.
У висновках сформульовано загальні результати дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, що виносяться на захист:
Аналіз української і зарубіжної історичної літератури засвідчує, що повсякденне життя православного парафіяльного сільського духовенства Правобережної України у 1860-ті – 1917 р. знайшло лише часткове відображення в історіографії, оскільки увага дослідників в основному зосереджувалася на загальних проблемах історії церкви. Між тим існує досить широка репрезентативна база джерел, котра дозволяє заповнити цю прогалину.
Православне парафіяльне сільське духовенство займало важливе місце у соціально-становій структурі суспільства, що обумовлювалося тими завданнями, які ставилися перед церквою та її служителями. Російська православна церква знаходилась під захистом держави та, водночас, у повній залежності від неї, в результаті чого духовенство зобов’язувалося виконувати і низку функцій чиновницького характеру. Головний обов’язок, що покладався імперським урядом на кліриків, полягав у поширенні в парафії ідеї підкорення владі та її шанування. У Правобережній Україні ці завдання мали свою специфіку, оскільки тут проводилася особлива конфесійна політика, спрямована на нейтралізацію католицьких та сектантських впливів.
Для успішного виконання православними кліриками своїх обов’язків влада гарантували їм привілейоване становище, що відобразилося у їхньому повсякденному житті. Вони звільнялися від військової повинності, користувалися пільгами в сплаті податків, у більшості випадків забезпечувалися житлом та земельними наділами тощо. Однак, вказаних привілеїв виявилося замало для усвідомлення духівництвом свого соціального статусу як престижного, що, значною мірою, пояснювалося недостатнім рівнем його фінансування з боку держави.
Ефективність роботи членів церковного причту напряму залежала від взаємин у релігійній громаді. Парафіяни бачили в особі свого пастиря не лише духовну особу, але й чиновника, який послідовно проводив урядову політику. Таке поєднання функцій часто неоднозначно сприймалося мирянами. Водночас, особи з духовного стану, котрі виконували свою місію не з примусу, а за покликом душі, змогли налагодити й гармонізувати відносини в парафії та стати справжніми духовними наставниками для віруючих.
Встановлено, що результативність пастирського служіння значною мірою залежала від ступеня задоволення матеріальних потреб членів причту. Джерелами фінансово-матеріального забезпечення кліриків виступали: державне фінансування, прибутки від землі, плата за треби та добровільні пожертвування парафіян. У Правобережній Україні рівень заробітної плати священно- і церковнослужителів був вищим порівняно з іншими регіонами Російської імперії, що пояснювалося специфічним етноконфесійним складом населення. Проте, на думку самого парафіяльного духовенства, він залишався недостатнім, адже більшу частину прибутків йому доводилося здобувати самотужки.
Прибутки від землі залежали від її кількості та якості, а також від готовності віруючих допомагати своїм пастирям у вирощенні та збиранні врожаю. Величина прибутків від здійснення треб залежала від чисельності й заможності віруючих та стосунків, що складалися між парафіянами та членами причту. Відсутність чітких розцінок за здійснення треб нерідко викликала взаємне невдоволення – віруючі вважали плату зависокою, клірики – недостатньою. Більшість духовенства не влаштовував спосіб отримання прибутків, який розходився з декларованим державою їхнім привілейованим становищем. Адже, платня з бюджету становила меншу частину прибутків членів причту. Вважалося, що більшу – має забезпечити церковна громада.
З’ясовано, що за рівнем матеріального забезпечення у стані духовенства спостерігалася істотна диференціація, що пояснювалося нерівномірним розподілом прибутків між членами причту. Як правило, диякон отримував половину від долі священика, а причетник – половину від долі диякона. Загалом, прибутки більшості священиків Правобережжя були досить пристойними, що дозволяло їм задовольнити потреби власних родин у їжі, одязі, житлі, дати освіту дітям. Не вважалася розкішшю наявність прислуги та найманих працівників у домі пастиря. Труднощі матеріального характеру, що зустрічалися у повсякденному житті священиків, в основному зумовлювалися великим розміром сім’ї. Сукупний дохід, цілком достатній для сім’ї з 2-3 осіб, вже не задовольняв потреби родини з 8-10 осіб.
Встановлено, що головною причиною великих розмірів сімей білого духовенства ставала обов’язковість одруження клірика та заборона обмеження народжуваності. Значна роль у сім’ях духовенства відводилася дружині пастиря. Від неї залежала не лише гармонізація стосунків у своїй сім’ї, але й авторитет священика в парафії. Матушка мала допомагати чоловіку у здійсненні його обов’язків, крім того, забезпечувати зразковість власної родини.
Важливим батьківським обов’язком священно- і церковнослужителів була підготовка своїх дітей до самостійного життя. Майбутнє хлопчиків бачили у продовженні батьківської справи. Їх підготовка включала домашнє виховання, навчання в духовних училищах і семінаріях. Для дівчат пріоритетним завданням було не здобуття освіти, а вдале одруження, тому їх навчання та виховання нерідко обмежувалися домашнім рівнем. Однак на Правобережжі все більше кліриків намагалися забезпечити освіту і своїм донькам, що ставало справою престижу.
Представники церковного причту мали залишатися прикладом для парафіян і під час виконання своїх службових обов’язків, і у години відпочинку. З цієї причини їх дозвілля суворо регламентувалося. Поза церквою останні мали дотримуватися високоморального способу життя. Найменший проступок клірика ставав темою для обговорення та засудження усією парафією. Окремі представники духовенства давали привід для таких розмов. Однак більшість – залишалася прикладом для наслідування віруючими.
Отже, повсякденне життя православного парафіяльного сільського духовенства проходило під дією різноманітних факторів, які впливали на формування свідомості та норм поведінки, соціально-політичні уподобання та настрої пересічних кліриків. Головними були питання збереження привілейованого статусу представників духовенства та їх матеріальне забезпечення. У Правобережній Україні прибутки членів церковного причту дозволяли їм задовольняти основні потреби – власні та членів родини. Проте всередині духовного стану існувала суттєва різниця у рівні доходів. Через нерівномірний розподіл коштів між кліриками, священнослужителі знаходились у кращому матеріальному становищі, ніж церковнослужителі. Однак, рівень добробуту не влаштовував ні перших, ні других, оскільки від держави надходила менша частина прибутку, решту – доводилося добувати самостійно. З цієї причини з року в рік все більше священно- та церковнослужителів відчували свою меншовартість порівняно з більш привілейованими чи заможними верствами суспільства, тому сприймали переваги духовного стану як порожню декларацію.
|
