ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА УКРАЇНИ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

summary

Актуальність теми. Останнім часом все гостріше постає питання про необхідність реформування правоохоронної системи нашої держави. Демократизація суспільних відносин, конституційна реформа, активізація процесів євроінтеграції, удосконалення законодавства у напрямку посилення захисту прав та свобод громадянина вимагають насамперед чіткого визначення структури правоохоронної системи, теоретичного обґрунтування сутності правового статусу правоохоронних органів, шляхів і напрямків удосконалення їх діяльності. І хоча впродовж останніх років дослідження особливостей діяльності правоохоронних органів України та їх правового статусу сучасними науковцями провадилося досить активно, окреслені проблеми не можна вважати вирішеними ні у практичному, ні у теоретично-методологічному аспекті.

Як свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка у 2008 році, міліції і судовим органам не довіряють сьогодні по 72% опитаних, прокуратурі – 68%, СБУ – 59% (для порівняння: у 2005 році міліції не довіряли 48% опитаних, судовим органам – 42%, прокуратурі – 43%, а СБУ – лише 32%). Головними причинами зниження рівня довіри до правоохоронних органів вважається високий рівень корумпованості правоохоронців, їх низький професіоналізм, непоодинокі випадки порушень прав людини тощо. З іншого боку, висока плинність кадрів в правоохоронних органах, значна кількість надзвичайних подій за участю їх працівників свідчать про прорахунки у системі управління правоохоронними структурами.

Недосконалою є система показників результативності правоохоронної діяльності. На фоні загального зниження рівня злочинності спостерігається постійне збільшення заяв і повідомлень про злочини. Так, у 2005 році лише до органів внутрішніх справ надійшло 2 млн. 368,6 тис. заяв і повідомлень про злочини, у 2006 році – 2 млн. 612 тис., у 2007 році – 2 млн. 851,3 тис. У той же час статистика реагування правоохоронних органів на ці звернення має діаметрально протилежну динаміку. У 2005 році було порушено 450 тис. справ, 2006 – 386,7 тис. справ, 2007 – 359,4 тис. Справа дійшла до того, що в 2007 році питома вага прийнятих рішень про відмову в порушенні кримінальної справи досягла 73,6% (у 2006 році – 68,5%). Спроби змінити ситуацію, що склалася, робилися неодноразово, однак носили несистемний характер і демонстрували відсутність чіткої стратегії підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів.

Ані законодавство України, ані теоретичні джерела не дають сьогодні однозначної відповіді на питання про сутність та ознаки правоохоронних органів. Реформування окремих правоохоронних органів, яке здійснюється сьогодні, є безсистемним, оскільки під час визначення його напрямків враховуються лише інтереси окремих відомств, а не правоохоронної системи загалом. Разом з тим вказана проблема носить не лише методологічний, а й практичний характер, що зокрема, прямо випливає з п. 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України, який передбачає формування в Україні системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування, наслідком чого повинна стати не лише зміна функцій та задач органів прокуратури, але й інших правоохоронних органів. На необхідність законодавчої реалізації цих положень, що гальмується з 1996 року, звертає увагу Конституційний Суд України у своєму рішенні від 10 вересня 2008 року № 15-рп/2008. До того ж, необхідність системних реформ правоохоронних органів зумовлена міжнародними зобов’язаннями України, у першу чергу, в рамках членства у Раді Європи. Україна має виконувати цілу низку рекомендацій цієї організації, які стосуються як індивідуального виконання Україною своїх зобов’язань, так і універсальних вимог щодо правоохоронної системи країн-членів. Головними з них є Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1402 (1999) «Контроль внутрішніх служб безпеки в країнах-членах Ради Європи», № 1713 (2005) «Про демократичний нагляд над сектором безпеки в країнах-членах», Рекомендація Rec (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи «Роль прокуратури в системі кримінального правосуддя». Однак будь-яка реформа потребує насамперед чіткого визначення об’єкта реформування, а якраз цього не зроблено й дотепер.

Відсутність системного розуміння проблеми реформування правоохоронної системи пов’язана у тому числі з неналежним рівнем науково-методологічного підґрунтя такого реформування. Певні проблеми правоохоронної діяльності і функціонування окремих правоохоронних органів досліджувалися у роботах В. Б. Авер’янова, М. І. Ануфрієва, І. В. Арістової, О. М. Бандурки, В. Т. Білоуса, І. П. Голосніченка, А. Т. Комзюка, В. В. Конопльова, Ю. Ф. Кравченка, І. Є. Марочкіна, Н. П. Матюхіної, М. І. Мельника, Н. В. Сибільова, Г. О. Пономаренко, Є. М. Поповича, С. В. Пєткова, Т. О. Пікулі, О. П. Рябченко, М. І. Хавронюка, Ю. С. Шемшученка, В. К. Шкарупи, М. К. Якимчука, Х. П. Ярмакі та інших авторів. Однак проблема визначення адміністративно-правових засад організації та функціонування правоохоронної системи України ще не була предметом системного комплексного дослідження на рівні докторської роботи. Це і обумовлює актуальність обраної теми дисертації.