ПРАВОВЕ ПОЛОЖЕННЯ ВОЛОСНИХ СУДІВ (друга половина ХІХ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено данні про їх апробацію та публікацію.

Розділ 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історіографія дослідження» здійснено аналіз наукової розробки проблеми правового положення волосних судів і практики його реалізації, що поділяється на три періоди: дореволюційний, радянський та сучасний.

Дослідження правового положення волосних судів у публіцистичній та науковій юридичній літературі почалося відразу після селянської реформи 1861 р. Різноманітні аспекти організації та діяльності волосного суду як діючої установи розглядалися в роботах Н. Астирєва, Б. Безобразова, Г. Бразоля, М. Владимирського-Буданова, Н. Давидова, Г. Джаншієва, В. Євреінова, М. Зарудного, А. Ковалевського, А. Корнілова О. Леонтьєва, С. Приклонского, А. Ріттіха, В. Сергеєвича, В. Случевського та І. Фойницького.

Радянська історіографія правового положення волосних судів майже не торкалася, а обмежувалася загальною характеристикою селянської реформи. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. було видано невеликі науково-популярні за формою і критичні за змістом нариси Е. Мороховця, М. Покровського та І. Шахназарова. У 50 – 70-х рр. з’явилася низка фундаментальних монографічних досліджень П. Зайончковського та К. Софроненка з проблем змісту та реалізації селянської реформи, її впливу на державно-правовий механізм Росії.

Правове положення органів селянського громадського управління, зокрема волосних судів, а також проблеми звичаєвого права стали предметом дослідження таких сучасних українських і російських дослідників історії держави і права, як О. Головко, І. Грозовський, В. Кириченко, І. Усенко, Н. Петровська, Д. Селіхов, М. Страхов та ін.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» проаналізовано документальні джерела, на яких побудовано дисертацію: проекти селянської реформи, закони та інші нормативно-правові акти, сенатські рішення, архівні документи та статистичні матеріали, спогади політичних та громадських діячів того часу.

Величезне значення для аналізу витоків і принципів побудови волосних судів, аргументів на їх підтримку, розуміння співвідношення з тогочасними економічними, соціальними й правовими реаліями мають документи, що стосуються обговорення проекту селянської реформи.

До законодавчих актів, які визначали правове положення волосного суду, належать: «Загальне положення про селян, що вийшли із кріпосної залежності» від 19 лютого 1861 р. (тут і надалі переклад наш. – О. Р.), «Статут про запровадження судових установлень» від 20 листопада 1864 р., закон «Про порядок скасування рішень волосних судів» від 14 лютого 1866 р., «Положення про земських дільничних начальників», «Правила про облаштування судової частини в місцевостях, в яких введено Положення» та «Тимчасові правила про волосний суд у місцевостях, в яких введено Положення про земських дільничних начальників», закон «Про реформування місцевого суду» від 15 червня 1912 р., складовою частиною якого стали «Тимчасові правила про волосний суд» та інші, у цілому близько 40 нормативно-правових актів.

Важливим нормативно-правовим джерелом дослідження стали урядові акти, опубліковані в різних офіційних виданнях, роз’яснення Сенату та узагальнення його практики у селянських справах, які видавалися окремими збірками.

Суттєвим джерелом для розуміння організації та діяльності волосного суду стали збірки нормативних документів з коментарями та практичними рекомендаціями щодо їх застосування, які регулярно видавалися за часів існування волосних судів. Це, як правило, різноманітні порадники, настільні книги, посібники для волосних судів, правила провадження судових справ і т.п.

До кола документальних джерел належать збірки таких документів: «Крестьянская реформа в России 1861 г.» (упорядник К. Софроненко), «Российское законодательство Х – ХХ вв.» (за редакцією О. Чистякова), «Документы реформ Александра ІІ» (за редакцією О. Чистякова і Т. Новицької).

Дослідження проблем реалізації правового положення волосних судів через їх організацію та діяльність стало можливим завдяки залученню документів, які містяться у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державному архіві Харківської області. Опрацьовано понад 100 справ 11 фондів зазначених архівів. Значна частина почерпнутих з них документів уперше вводиться до наукового обігу.

У підрозділі 1.3 «Історія селянського суду в Росії та призначення волосного суду за реформою 19 лютого 1861 р.» досліджено генезис станового селянського суду в Росії, показано його наступність з волосними судами та розкрито призначення волосного суду за реформою 1861 р. з урахуванням тогочасного економічного і соціального становища селян та їх правового світогляду.

Доведено, що у князівський і московський періоди не було поділу населення на стани, а тому станових селянських судів у той час бути просто не могло. Законодавчі пам’ятники того періоду – Руська правда, Литовські статути, Судебники, Соборне уложення 1649 р. – були однаково обов’язковими для всього населення, в тому числі й для селян. Але у другій половині ХVIII ст. селянська маса швидко трансформувалася в тягловий стан, а поглиблення кріпосного права і створений Катериною ІІ становий лад на чолі з дворянством віддалили її від держави. Величезна маса селянства відтепер була підлегла владі поміщиків і лише за їхнім посередництвом стикалася з державою. Зрозуміло, що за таких умов взаємовідносини селян у межах сільської громади нормувалися винятково звичаєвим правом.

Оцінка ролі й призначення волосного суду за реформою 1861 р. дозволили дійти висновку, що законодавство щодо нього мало тимчасовий, перехідний характер. Це випливало з того, що селянська реформа стала першою в ланцюгу реформування різних сфер суспільно-політичного життя, що здійснювалося впродовж понад 20 років, і передбачити всі нюанси стикування селянського громадського управління з іншими сферами державного управління було неможливо. Призначення волосного суду в тих історичних умовах полягало в тому, що він мав виконувати двоєдине завдання: з одного боку, зберегти колишній адміністративний устрій, у тому числі судовий, і правопорядок у селянському середовищі, основою якого було селянське звичаєве право, а з іншого – сприяти пристосуванню багатомільйонної маси селян до нових правових реалій життя.

Розділ 2 «Статус суддів та підсудність волосного суду» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Статус суддів волосного суду» розкрито правові основи формування складу волосних судів, вимоги до кандидатів і порядок зайняття посади волосного судді, права, обов’язки, гарантії й компенсації та юридична відповідальність волосних суддів.

Доведено, що волосний суд створювався як суд становий – селянський, а відтак правовий статус суддів і підсудність були максимально наближені до завдань його призначення. Окреслені в законодавстві в узагальненому вигляді, вони визначалися місцевими селянськими звичаями і практикою діяльності волосних судів.

Відтворено підстави, що надавали можливість зайняти посаду волосного судді, – соціальні, вікові, освітні, морально-ділові. Незважаючи на об’єктивні та суб’єктивні труднощі, які заважали формуванню волосного суду як установи високопрофесійної, селянським громадам був притаманний потяг до організації волосного суду як установи, де вони могли захистити свої права.

Проаналізовано процедуру формування складу волосного суду, що відбувалася шляхом виборів суддів самими ж селянами. Підкреслено, що в перші десятиріччя існування волосного суду не вимагалося згоди і затвердження з боку будь-яких адміністративних установ щодо волевиявлення селянської громади та обрання волосних суддів. З реформуванням волосного суду 1889 р. виборність волосних суддів залишилась, але результати виборів були поставлені під контроль адміністративних органів в особі земських начальників, які мали право не затверджувати обраного кандидата у волосні судді й призначати нові вибори.

Визначено головний недолік при формуванні складу волосних судів – неграмотність селян, що мало далекосяжні наслідки. Неграмотні волосні судді при вирішенні більш-менш складних справ підпадали під вплив волосного старшини та писаря, що змушувало самостійних й авторитетних селян відмовлятися від балотування у волосні судді й ці посади обіймали далеко не кращі люди. У кінцевому рахунку це негативно впливало на ефективність роботи волосних судів і спричиняло критичне ставлення до них з боку громадськості.

Показано процедуру вступу волосних суддів на посаду. Вона передбачала складання присяги, що було запорукою неупередженого ставлення до здійснення суддівських повноважень, та отримання спеціального знака, що підвищувало авторитет волосних суддів у селянському середовищі.

Проаналізовано права та обов’язки, гарантії й компенсації для волосних суддів, яким кореспондувала відповідальність у вигляді адміністративних і дисциплінарних стягнень та навіть кримінального переслідування. Виявлені документи свідчать, що гарантії й компенсації не завжди виконувалися в повному обсязі, а притягнення до відповідальності волосних суддів було рідкісним явищем.

У підрозділі 2.2 «Підсудність волосного суду» досліджено повноваження волосних судів та коло справ, які вони розглядали.

Доведено, що цивільна підсудність волосного суду була зумовлена соціальними та економічними факторами: збереженням общини, надільним землекористуванням, трудовими засадами, складною процедурою набуття селянами права власності на землю. Цивільна підсудність майже не змінювалася і була обмежена невеликою ціною позову та його предметом – надільною землею та майном, яке було з нею пов’язане. Цивільні спори волосний суд вирішував переважно на основі звичаєвого селянського права.

Кримінальна підсудність волосного суду стосувалася проступків, які не мали великої суспільної небезпеки й могли бути розглянуті в межах селянського громадського управління без залучення загальних судових установ. Засудження волосним судом не спричиняло для винного наслідків, передбачених за злочин, відрізнялося невеликим розміром покарання, намаганням застосувати покарання як виховну міру. Хоча серед покарань зберігся ганебний вид – побиття різками.

Кримінальна юрисдикція мала певну еволюцію. У перші роки свого існування волосний суд розглядав незначні проступки селян, керуючись при цьому Статутом сільським судовим. З ліквідацією в 1889 р. мирової юстиції і передачею частини справ щодо незначних проступків від мирового до волосного суду, підсудність останніх не просто була розширена, а набула якісно нового рівня, оскільки волосні суди стали керуватися Статутом про покарання, які накладаються мировими суддями.

Розділ 3 «Процесуальна форма у волосному суді» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Співвідношення закону та звичаю в правовому побуті селян та практиці волосного суду» здійснено теоретичний аналіз та на документальній основі розкрито практику співвідношення закону та селянського звичаю в діяльності та рішеннях волосних судів.

Показано, що специфічні соціальні та економічні відносини в селянському середовищі обумовлювали зміст їх правових звичаїв у галузі права власності на землю, її спадкування, шлюбно-сімейних відносин, які значною мірою не збігалися з нормами офіційного писаного права. Тому волосному суду було надано право виносити рішення на підставі «справедливості» та «місцевих звичаїв і правил, прийнятих у селянському побуті». Водночас доведено, що така загальна формула у разі відсутності звичаю в конкретній справі призводила до застосування самим судом «вигаданих звичаїв» для конкретної справи, а за відсутності можливості оскаржити рішення волосного суду по суті – до набуття чинності далеких від справедливості й навіть здорового глузду рішень.

У підрозділі 3.2 «Порядок розгляду справ у волосному суді» відтворено порядок провадження у справах, підвідомчих волосному суду. У разі відсутності законодавчого визначення процедура судового провадження досліджувалась на підставі документів із практики. Зроблено висновок, що судове провадження в цілому відповідало формам і стадіям судового провадження в мирових і загальних судах, але зі специфікою, що була властива лише волосному суду і витікала з його призначення та відповідала місцевим селянським звичаям. Форма судового процесу у волосному суді мала змагальний характер.

Проаналізовано підстави для судового розгляду: заява позивача або потерпілого, повідомлення посадових осіб селянського громадського управління або поліції.

У практиці судового провадження волосних судів застосовувався інститут відводу суддів від розгляду конкретної справи. Узагальнення практики дало змогу виокремити підстави для відводу судді: коли він був близьким родичем, свояком, кумом або сватом з однією із сторін, що брала участь у справі; був матеріально зацікавлений у вирішенні справи; перебував у тяжбі з однією із сторін; коли однією із сторін була сільська громада, від якої він був обраний суддею; коли суддя підлягав допиту як свідок з тієї ж справи.

Зроблено висновок, що головним завданням судового провадження було примирення сторін; оскільки селянська громада відігравали важливу роль у різних сферах селянського життя, вона спрямовувала багато зусиль на його підтримку, що, у свою чергу, вимагало уникнення серйозних внутрішніх конфліктів між її членами. Підкреслено особливість реалізації принципу примирення у діяльності волосних судів, коли примирення відбувалося у справах про проступки, після винесення рішення, звільнення від покарання винного, який визнавав свою вину і отримував «прощення» від потерпілого.

У разі неможливості примирення, волосний суд приступав до дослідження доказів. Докази, що застосовувались у волосному суді, були згруповані й надані відповідно до їх значимості для прийняття рішення у справі. Докази поділялися на загальновизнані для всіх судових установ: власне визнання позову чи провини; показання свідків; речові докази, письмові докази та такі, що застосовувалися лише у волосному суді – присяга, божба, жереб.

Аналіз практики винесення рішення волосними судами свідчить про те, що вона не завжди відповідала принципам незалежності суду і невтручання в його діяльність з боку адміністративних органів. На основі документальних матеріалів досліджено форми та методи впливу на рішення волосного суду з боку волосного старшини та писаря, а також заходи щодо протидії їм з боку губернаторів.

У підрозділі 3.3 «Оскарження та виконання рішень волосного суду, нагляд за його діяльністю» досліджено процедуру оскарження та порядок виконання рішень волосного суду, а також форми нагляду за його діяльністю.

Виходячи з того, що багатогранність відносин у селянській общині не завжди забезпечувалась існуванням відповідних звичаїв, а природа волосного суду як такого, що заснований на звичаєвому праві, не передбачала певної інстанції для оскарження його рішень по суті, доведено, що рішення у волосних судах інколи, у разі відсутності звичаю, ухвалювалися на розсуд суддів «з огляду на людину» і оскаржити їх було неможливо.

Як спроба виходу з такого становища проаналізовано процедуру оскарження рішень волосного суду за законом від 14 лютого 1866 р., який встановлював касаційні приводи для цього. Проте ця спроба не вирішила даної проблеми.

Досліджено наступну спробу наведення порядку у волосній юстиції, що полягала у створені в 1884 р. другого департаменту Сенату у селянських справах, який, реагуючи на скарги селян, почав давати свої роз’яснення стосовно общинного землекористування, загальної земельної власності, трудових засад у родині тощо. Із цих роз’яснень Сенату склався своєрідний кодекс селянського права, який був обов’язковий для волосних судів, але його положення не завжди збігалися з селянською правосвідомістю.

При досліджені виконання рішень волосних судів встановлено, що спеціальних органів для цього не існувало, а дана функція покладалася на сільського старосту і волосного старшину. Цим посадовцям були притаманні суб’єктивізм і навіть свавілля при виконанні рішень волосного суду.

Зазначені обставини призвели до встановлення Положенням про земських дільничних начальників 1889 р. ревізійного порядку нагляду за волосними судами (право земського начальника двічі на рік ревізувати роботу і рішення волосних судів своєї дільниці). Проте узагальнення даної практики свідчить про те, що за наявності великої кількості волосних судів у межах дільниці та значного обсягу розглянутих ними справ і можливості лише повернути справу на новий розгляд, а також з урахуванням не завжди сумлінного ставлення до цього обов’язку земських начальників, даний порядок виявився не дуже ефективним.