ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЗА КРЕДИТНИМ ДОГОВОРОМ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, вказується його зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, використані методи дослідження, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів, розкривається їх практичне значення, наводяться дані щодо їх апробації і публікації.

Розділ 1. «Теоретичні основи правового регулювання відносин за кредитним договором» складається з трьох підрозділів, в яких висвітлюються питання еволюції та становлення відносин за кредитним договором, розкриваються наукові підходи до поняття цих відносин та їх видів, встановлюються їх ознаки, визначаються засоби їх державно-правового регулювання.

У підрозділі 1.1. «Історичний аспект виникнення відносин за кредитним договором» з’ясовуються передумови виникнення, становлення та розвиток відносин за кредитним договором (договором позики) у світі. У дисертації зазначається, що елементи таких відносин можна віднайти ще у пам’ятках права стародавніх народів. Так, інститут кредитування (позики) в рамках його договірної форми отримав своє нормативне закріплення приблизно у ІІ тисячолітті до н. е. в Законах вавілонського царя Хаммураппі, де вперше був закріплений обов’язок записувати на глиняних табличках розмір позики, імена кредитора та позичальника, дату укладення договору, місце укладення, розмір відсотку, строк сплати, імена свідків та скріпляти це відтиском нігтя позичальника.

Достатньо багато уваги кредиту (позиці) приділялось в римському приватному прав. Так, у ІІІ таблиці Закону ХІІ таблиць було встановлено порядок стягнення боргу з боржника – після спливу 60 днів з моменту винесення рішення суду і неповернення боржником чи його родичами боргу, кредитор мав право продати боржника в рабство. Також ця пам’ятка римського права визначала максимальний річний відсоток – так званий fenus unciarium (унціальний), що складав 1/12 вкладеного капіталу (8,33 %). Розкриті підстави, доцільність та особливості закріплення норм щодо кредиту у інших джерелах римського приватного права, зокрема, у: 1) законі Ліцинія (376 р. до н.е.), який встановлював строк виплати відсотків у три роки, після спливу яких позичена сума вважалася повернутою; 2) законі Генуція (342 р. до н.е.) якимзаборонялося стягувати відсоток за кредитами; 3) законі Петелія (326 р. до н.е.), який скасував боргове рабство та встанолював, що борг повертається виключно майном боржника; 4) законі Діоклетіана (290 р. до н.е.), у якому передбачалося положення щодо застосування правила безчестя до осіб, що вимагали відсотки на відсотки.

Детально розкривається правове регулювання кредитних відносин на українських землях, що було започатковане за часів Київської Русі у Руській Правді. Вказана пам’ятка права Київської Русі чітко не визначала максимальних меж відсотків за позиками, що дозволяло лихварям встановлювати занадто високі відсотки та інколи призводило до пожиттєвого відпрацювання позичальником боргу у кредитора. У подальшому, правове регулювання позик (кредитів) на українських землях удосконалювалось і деталізувалось в таких джерелах як «Псковская судная грамота» (1467 р.), Перший Литовський статут (1529 р.), «Судебник» (1589 р.), «Уложення про порядок судочинства по позиковим та іншим справам» (1628 р.).

В також в дисертації висвітлюється особливості регулювання позикових (кредитних) відносин Указом про сплату боргу при декількох кредиторах (1700 р.), Іменним Указом Петра І «Про боржників» (1718 р.); Закон «Про покарання лихварів» (1754 р.).

Розкрито основний зміст законів, які регулювали кредитні відносини на українських землях на початку ХХ століття, зокрема: Законe «Про випуск державних кредитових білетів УНР» (1918 р.), Законe про тимчасовий державний устрій України (1918 р.), Цивільного кодексу УРСР (1922 р.), Постанови ЦВК та РНК СРСР «Про принципи побудови кредитної системи» (1927 р.), Постанови ЦВК та РНК СРСР «Про кредитну реформу» (1930 р.).

Аналізуючи чинні акти законодавства України, які регламентують кредитні відносини, дисертантка відзначає що, не зважаючи на значну законодавчу заурегульованість цих відносин, на сьогодні законодавство України в сфері кредитних відносин містить численні недоліки.

Підрозділ 1.2. «Поняття, ознаки та види відносин за кредитним договором» присвячено з’ясуванню особливостей поняття «відносини за кредитним договором», співвідношення цієї категорії із поняттям «кредитні відносини», розкриття їх змістовних елементів і формування класифікації видів відносин за кредитним договором.

На підставі аналізу позицій фахівців з цивільного, фінансового та господарського права, положень чинного законодавства зроблено висновок про те, що відносини за кредитним договором відрізняються від кредитних. Під кредитними відносинами, на думку дисертанки, слід вважати суспільні відносини, що складаються з організаційних правовідносин, які визначають форми та методи існування певних кредитних інститутів, та владно-зобов’язальних відносин, які виникають у процесі надання та повернення кредиту.

Відносини за кредитним договором слід розуміти у широкому та вузькому значеннях. У широкому розумінні – це врегульовані нормами права відносини, що виникають між учасниками майнового обороту з приводу надання грошових коштів і товарно-матеріальних цінностей на визначений строк з відстрочкою платежу при перерозподілі матеріальних фондів на умовах терміновості, поворотності та платності у вигляді відсотків за кредитом. У вузькому (власному) ж розумінні відносини за кредитним договором – це врегульовані нормами цивільного права відносини, що виникають на підставі кредитного договору між банками, іншими фінансовими установами (кредитодавцями), та, відповідно до визначених ними вимог, фізичними чи юридичними особами (позичальниками) й передбачають передачу кредитодавцями грошових коштів позичальникам на визначений строк на умовах строковості, поверненості та оплатності у вигляді відсотків за кредитом .

На підставі аналізу співвідношення кредитних відносин і відносин за кредитним договором в роботі відзначається, що перші відносини включають в себе другі, оскільки відносинам за кредитними договорами притаманна низка специфічних ознак, які виокремлюють їх з-поміж кредитних відносин. До ознак відносин за кредитним договором дисертанткою віднесено те, що ці відносини є: 1) відносними, зобов’язальними, вольовими, публічними, певним чином ідеологічними , що виникають, припиняються на основі правових норм і впливають на поведінку фізичних й юридичних осіб і через них реалізуються; 2) тривалими; 3) диспозитивно-алеаторними та квазіалеаторними; 4) такими, в яких взаємна поведінка учасників індивідуалізована і чітко визначена, тобто суб’єкти даних відносин, як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин; 5) в них присутня певна нерівність прав кредитодавця та позичальника, що обумовлено тим, що кредитний договір, як підстава виникнення вказаних відносин, є різновидом договору приєднання.

Доведено, що квазіалеаторні кредитні відносини опосередковуються, зокрема, договором кредиту зі скасувальною обставиною. Їх прикладом може бути кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців. Таке кредитування передбачає, що військовослужбовці, які отримали кредит для будівництва або придбання житла, звільняються від обов’язку його повного або часткового повернення з урахуванням їх вислуги. Так, військовослужбовці з вислугою більше 15 років звільняються від сплати 50 % кредиту, більше 20 років – 75 %, а більше 25 років – 100 % кредиту. Різниця таких кредитів погашається за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті військовим формуванням для будівництва або придбання житла. Договори про надання молодіжного кредиту на житлове будівництво визначаються відносною квазіалеаторністю, адже ними передбачається, що народження у сім’ї позичальника дітей під час їх дії є підставою для звільнення позичальника від обов’язку повністю чи частково повернути кредит .

Проведена класифікація відносин за кредитним договором: 1) залежно від виду кредиту на: відносини, що виникають у зв’язку з наданням чи отриманням комерційного кредиту; відносини щодо банківського кредитування; відносини щодо міжнародного кредиту; відносини щодо державного кредиту; 2) за строком дії кредитного договору на: короткострокові, середньострокові, довгострокові.

У підрозділі 1.3. «Засоби державно-правового регулювання відносин за кредитним договором» на підставі положень теорії права, наукових позицій вітчизняних і зарубіжних учених-економістів і правників та аналізу чинного законодавства України з’ясовуються і характеризуються засоби державно-правового регулювання відносин за кредитним договором, а саме способи правового регулювання (основні – дозвіл, заборона, зобов’язання, та допоміжні – санкції, заохочення, надання пільг, обмеження відповідальності за договором тощо) та методи правового регулювання.

Встановлено, що заохочення у відносинах за кредитним договором може проявлятися у будь-якій тимчасовій пом’якшуючій дії з боку кредитодавця. Таке заохочення може мати місце, зокрема, у випадках, коли позичальник зазнає тимчасових фінансових труднощів, що будуть в подальшому усунені, та у нього наявні реальні перспективи виконання зобов’язань за кредитним договором. Заохоченням за кредитними договорами може бути реструктуризація кредитної заборгованості та зміна валюти виконання зобов’язання за кредитними договорами.

Особливим видом заохочення в таких відносинах є надання кредитодавцем пропозиції позичальнику укласти інші договори на пільгових умовах (наприклад, укласти договір банківського депозиту з підвищеними відсотками).

Санкціями у відносинах за кредитним договором є засоби впливу однієї сторони кредитного договору на іншу, що спрямовані на настання для останньої невигідних правових наслідків у зв’язку із неналежним виконанням нею своїх обов’язків за кредитним договором.

Розглядаючи цивільно-правову відповідальність за кредитним договором відзначається можливість її обмеження договором або законодавством. Обмеження відповідальності у відносинах за кредитним договором може полягати, зокрема, у наданні позичальникам т.зв. «кредитних канікулів», протягом яких позичальник взагалі не сплачує кредит та відсотки за ним або сплачує лише відсотки за кредитом, збільшенні строку дії кредитного договору, тимчасовому зменшенні відсоткової ставки.

Методами регулювання відносин за кредитним договором, на думку дисертантки, є імперативний та диспозитивний. При цьому відзначається, що при домінуванні диспозитивного компоненту у регулюванні відносин за кредитним договором завжди присутній і імперативний метод, який характеризується обмеженістю ініціативи кредитодавця та перевагами актів одностороннього волевиявлення.

Розділ 2. «Підстава виникнення відносин за кредитним договором» складається з трьох підрозділів, в яких здійснене теоретичне з’ясування основних аспектів кредитного договору як підстави виникнення відносин за кредитним договором.

У підрозділі «2.1. Поняття кредитного договору та порядок його укладення і виконання» зазначається, що відносини за кредитним договором виникають на підставі кредитних договорів договори як правочинів (юридичних фактів). Наголошується, що кредитний договір належить до правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.

На підставі дослідження вітчизняного та зарубіжного законодавства, а також позицій науковців щодо поняття кредитного договору в дисертації доводиться самостійність кредитного договору як окремого зобов’язання договірного типу, та визначено низку притаманних виключно йому ознак: 1) об’єктом кредитного договору є грошові кошти; 2) стороною кредитного договору з боку кредитодавця можуть виступати суб’єкти з певним статусом, а саме банк або інша фінансова установа (ст. 1054 ЦК України); 3) форма кредитного договору є виключно письмовою, на відміну від договору позики, де законодавець вказує про обов’язковість письмової форми у конкретних передбачених законом випадках; 4) кредитний договір, на відміну від позики, може бути як консенсуальним, так і реальним.

Сформульовано авторське визначення кредитного договору: за кредитним договором одна сторона (кредитодавець), яким виступає банк або інша фінансова установа, зобов’язується передати у власність другої сторони (позичальника) грошові кошти або права вимоги на одержання грошових коштів у національній валюті, а позичальник зобов’язується розпорядитися ними відповідно до визначеної у договорі мети та у визначений строк повернути кредит і сплатити відсотки.

Дисертанткою співвідношення проведено розмежування кредитного договору із подібними цивільно-правовими договорами: факторингу та форфетингу. Укладення договору щодо надання факторингового кредиту є складним процесом, оскільки такий супроводжується інкасовими, юридичними, обліково-контрольними, інформаційними, консультативними та іншими послугами. Визначена правова природа кредитного договору та сформульовані критеріальні відмінності від договору факторингу. Зокрема, відзначається, що кредитний договір є завжди двостороннім і передбачає нескладний порядок повернення суми кредиту відповідно до погоджених умов. На відміну від цього договір факторингу може бути багатостороннім та передбачає наявність постійних зв’язків між сторонами і комплексної системи обслуговування.

Відмінність кредитного договору від форфейтингового договору полягає в тому, що іноземна валюта є предметом кредитного договору лише у виключних випадках, на відміну від чого форфейтинговий договір, як правило, укладається у тих іноземних валютах, рефінансування платіжних зобов’язань за якими має високу ліквідність. Окрім того, за кредитним договором відбувається передача грошових коштів з обов’язком позичальника повернути останні, на відміну від чого, для договору форфейтингу характерним є наявність вторинного ринку, де форфейтер зможе здійснити купівлю-продаж набутих векселів. Покупець боргу (форфейтер) бере на себе зобов’язання про відмову (форфейтинг) від свого права на звернення регресивної вимоги до кредитора у разі неможливості отримання боргу з боржника.

У підрозділі 2.2. «Суб’єктно-об’єктний склад кредитного договору» визначається можливість участі учасників цивільних правовідносин у кредитному договорі. Сторонами кредитного договору є позичальник (фізична чи юридична особа) та кредитодавець, яким може бути банк чи інша фінансова установа. Обґрунтовано, що кредитодавцем може бути суб’єкт відносин за кредитним договором, що надає кредит позичальникові на певний строк. Джерелом коштів для видачі кредиту можуть бути власні кошти (для всіх учасників кредитних відносин) і позикові кошти (для банків і інших кредитних установ). Встановлено, що кредитодавець може надавати надавати в кредит, поряд із власними і залученими, й емітовані кошти. Позичальником виступає як суб’єкт відносин за кредитним договором, що отримує кредит.

Дисертантом доводиться недоцільність поділу у ст. 1054 ЦК України особи кредитодавця на банки й інші фінансові установи, оскільки відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» банки відносяться до фінансових установ. В дисертації наголошується на тому, що не всі фінансові установи, вказані в Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», є кредитними установами та можуть надавати кредити. Так, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні компанії взагалі позбавлені права надавати кредити. Кредитні спілки та страхові компанії можуть надавати кредити лише чітко визначеним особам: відповідно – членам кредитної спілки та особам, які уклали договори страхування життя. У зв’язку з цим запропоновано в ст. 1054 ЦК України уточнити перелік фінансових установ, що можуть надавати кредити.

Окремо досліджено особливості участі кредитних спілок у відносинах за кредитним договором. Обґрунтовано, що кредитна спілка – це добровільне об’єднання громадян, яке спрямоване на реалізацію однієї з форм кооперації у фінансово-кредитній сфері, до речі, найпоширенішою формою кооперації громадян у фінансово-кредитній сфері. Метою кредитної спілки як громадської організації є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. На підставі аналізу нормативно-правових актів доведена тенденція збільшення кількості кредитних спілок протягом останніх років.

Зроблено висновок про чималу кількість зловживань своїми правами при укладенні та виконанні споживчих кредитних договорів з боку таких кредитодавців як кредитні спілки та піддано критиці положення Закону України «Про кредитні спілки», зміст якого став підґрунтям до такого зловживання. Так, відсутність у цьому Законі вимоги про мінімальний розмір статутного капіталу кредитної спілки дає можливість створити спілку будь-якій особі. Крім того, законодавство не передбачає відповідальність членів кредитної спілки за її діяльність адже за виконання зобов’язання відповідає лише кредитна спілка і лише майном, що їй належить. Крім того, абз. 7 ч. 5 ст. 9 Закону України «Про кредитні спілки» зазначає, що вимоги, які не задоволені в процесі ліквідаційної процедури кредитної спілки, вважаються погашеними. У зв’язку з викладеним, авторкою запропоновано низку змін до Закону України «Про кредитні спілки».

Об’єкт кредитування властивий усім формам і видам кредиту і він полягає у витратах, потребах, необхідностях, кредитування яких не заборонене законом. Дисертанткою доведено, що об’єктом кредитних правовідносин є те благо, на досягнення якого спрямовані суспільні економічні відносини шляхом реалізації прав і обов’язків його учасників.

У підрозділі 2.3. «Зміст кредитного договору» розкривається зміст кредитного договору як договірного зобов’язання.

Автором доведено, що істотними умовами кредитного договору є умови про предмет, ціну, строк його дії, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. На підставі аналізу ст. 1054 ЦК України зроблено висновок, що до істотних умов кредитного договору необхідно також віднести суму кредиту, відсотки за його використання та обов’язок позичальника повернути суму кредиту в певний строк.

Обґрунтована доцільність включення до умов кредитного договору обов’язку кредитора забезпечити позичальника консультативними послугами з питань виконання договору.

В дисертації вказується, що українське законодавство значну увагу приділяє захисту прав кредитодавців, що призводить до розширення прав кредитодавців і автоматичного збільшення обов’язків позичальників, які і так є слабкішою стороною договору.

Приділено увагу особливостям юридичного змісту кредитного договору із цільовим використанням кредиту, який передбачає обов’язок позичальника використовувати кредитні кошти тільки на певні цілі. В такому кредитному договорі може бути вказана не одна, а кілька цілей або загальне спрямування використання кредитних коштів, наприклад на фінансування будівництва. Недосягнення цілей використання кредиту може стати підставою для покладення на позичальника цивільної відповідальності, зокрема покладення на нього різноманітних санкцій. Задля розширення кола прав позичальника за таким кредитним договором доводиться доцільність надання позичальникові права за наявності поважних причин і відсутності причин, що перешкоджали б зміні умов договору, вимагати внесення відповідних змін до кредитного договору, якщо зазначена в договорі мета використання кредиту втратила для позичальника інтерес, а нова мета не применшує прав кредитодавця.

Розділ 3. «Особливості правового регулювання відносин за кредитним договором» складається з двох підрозділів, в яких розкриваються заходи і засоби правового впливу на регулювання досліджуваних відносин.

У підрозділі 3.1. «Нормативне регулювання відносин за кредитним договором» зазначається, що досліджувані відносини є досить специфічними правовими відносинами з огляду на підстави їх виникнення та особливості правового регулювання. Відносини за кредитним договором за своєю природою є комплексними, містять низку ознак споріднених правових відносин, зокрема позики. На них поширюється дія й норм деяких інших галузей права, зокрема фінансового.

Обґрунтовано, що імперативність правового регулювання відносин за кредитним договором є двох видів: відносне і абсолютне. Відносно імперативне державне регулювання відносин за кредитним договором, тобто таке , яке має місце у випадках, коли учасники вказаних відносин відмовилися від можливості їх саморегулювання. Наголошується, що залежно від виду кредиту (зокрема споживчого, чи цільового) сторони договору у будь-який момент можуть змінити характер правового регулювання власних договірних цивільних відносин, скориставшись своїм правом на саморегулювання. Абсолютно імперативне державне регулювання має місце тоді, коли відсутня можливість саморегулювання відносин за кредитним договором.

Автором виокремлено коло імперативних приписів щодо правового регулювання відносин за кредитним договором: 1) обов’язок кредитодавця надати повну інформацію щодо кредитної послуги; 2) заборона вимоги від позичальника відомостей, що не стосуються визначення його платоспроможності та які не є необхідними для надання кредиту; 3) заборона розголошення інформації, яку банк отримав від позичальника при укладенні кредитного договору; 4) заборона вимагати від позичальника придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов’язаної особи банку.

Встановлено, що при укладенні кредитного договору кредитодавець здійснює дії щодо належного оформлення відносин між ним і позичальником, які поділяють на основні та супутні послуги. Дисертантка вказує на доцільність прийняття законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку надання кредитів» від 15.06.2009 р. № 4666, в якому передбачено, що банк не може встановлювати плату за дії, які здійснюються ним на власну користь (ведення справи за наданим банком кредитом, моніторинг заборгованості клієнта банку за наданим кредитом тощо), або за дії, які клієнт банку здійснює на користь банку, зокрема внесення платежу за кредитом, або за дії, що їх учиняє банк або клієнт банку з метою встановлення, зміни, припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення клієнта про відкликання згоди на укладення такого договору тощо).

У підрозділі 3.2. «Диспозитивне правове регулювання відносин за кредитним договором» розкриваються особливості самостійного регулювання відносин за кредитним договором. Авторкою здійснено порівняння понять «саморегулятивне», «диспозитивне» та «індивідуальне» правове регулювання, внаслідок чого зроблено висновок про синонімічність вказаних термінів при здійсненні правового регулювання відносин за кредитним договором, адже при застосуванні кожного з визначених понять мова йде про самостійність вибору поведінки сторонами кредитного договору, яка оформлена у конкретному індивідуальному акті (договорі). До диспозитивного регулювання відносин за кредитним договором належить поведінка сторін з реалізації їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Дисертантка наголошує на таких засобах диспозитивного правового регулювання відносин за кредитним договором:

1) установчі документи кредитодавця (статут). Статут (банку, кредитної спілки, іншої фінансової установи тощо), як і інших юридичних осіб, є основним та пріоритетним організаційно-правовим документом, на основі якого діє кредитодавець. Банки розробляють положення статуту самостійно відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», постанов Правління Національного банку України. Єдиного типового статуту фінансової установи, яка має право надавати фінансові послуги у вигляді видання кредитів не існує, тому основний документ, на підставі якого кредитодавець буде здійснювати свою діяльність є проявом диспозитивного регулювання при формуванні варіантів власної поведінки кредитодавця. Авторкою було проаналізовано низку статутів українських та міжнародний банків, внаслідок чого зроблено висновок про значну чисельність та різноманітність умов, які вносяться до статутів банків. Таким умовами зазвичай є види фінансових послуг, коло осіб-позичальників, ступінь самостійності персоналу при укладенні кредитних договорів, розміри відсотків, варіанти самообмеження при виданні кредитів тощо. Встановлено, що в статутах можуть бути визначені лише основні засади кредитної діяльності кредитодавця, конкретизація якої регулюється у положенні про кредитування фізичних та юридичних осіб;

2) положення про кредитування фізичних та юридичних осіб, яке розробляється кожним кредитодавцем самостійно. Положення про кредитування є внутрішнім нормативним документом, що регламентує механізм і технологію видачі банком або іншою фінансовою установою кредитів і визначає надання фінансових послуг у вигляді кредитів позичальникам на договірній основі;

3) кредитний договір. Наголошується, що зважаючи на ст. 633 ЦК України та ч. 2 ст. 2 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» кредитний договір є різновидом договору приєднання, а тому диспозитивний характер відносин за кредитним договором проявляється у виробленні умов договору лише однією стороною договору – кредитодавцем, а позичальник тільки приєднується до них.

[61]Взято з наукової новизни