ПРАВОВІ ОСНОВИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання дослідження, об’єкт і предмет роботи, охарактеризовано методи дослідження, викладено положення, які засвідчують наукову новизну одержаних результатів, розкрито їх практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації, публікації авторки за темою роботи.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні основи правових досліджень демократії і демократичної держави» складається з двох підрозділів, у яких надано комплексний аналіз поняття демократичної держави у сучасній юридичній науці, а також визначена джерельна база правових досліджень феномена демократичної держави.

У підрозділі 1.1 «Поняття демократичної держави у сучасній юридичній науці» вказується, що з погляду домінування інституціональної або процесуальної складової, всі сучасні правові способи визначення поняття демократичної держави можна охарактеризувати як інституціонально або процесуально орієнтовані. Для першої групи дефініцій демократична держава є системою пов’язаних та взаємозалежних державно-правових інститутів, які покликані забезпечити максимальне широке залучення громадян до регулювання найважливіших суспільних відносин. Не зважаючи на певну варіативність щодо переліку таких інститутів, можна вказати на ряд базових та універсальних інститутів, що притаманні будь-якій демократичній державі. Для другої групи визначень поняття демократичної держави на перше місце виступають демократичні процедури і процеси, які набувають свого нормативно-правового закріплення і стають органічною основою існування демократичної держави. Прикладом таких процесів може виступити виборчий процес, процес участі громадян у референдумах, законодавчий процес, процес правового урегулювання різноманітних конфліктів тощо. При цьому, зазначені процеси і процедури часто виявляються надзвичайно тісно пов’язаними, що дає підстави багатьом дослідникам вживати узагальнене поняття демократичного процесу як такого, який має своїми складовими елементами виборчий процес, конституційний процес, законодавчий процес. З погляду цієї методології дослідження нехтування процесуально-процедурними аспектами існування і функціонування демократичної держави може спричинити негативні наслідки, які спричиняють викривлення демократії і зрештою відмову від її основоположних принципів і цінностей.

Аналізуючи поняття демократичної держави у сучасній юридичній науці, а також головні теоретико-методологічні підходи до його визначення, необхідно звернутись до визначення змісту тих моделей організації і функціонування публічної влади у демократичній державі, які роблять її демократичною, на відміну від будь-яких інших держав. Усталений підхід до тлумачення самого поняття «демократичного врядування» у юридичній науці передбачає застосування моделі безпосередньої демократії, оскільки вона максимально чітко відображає той зміст, що вкладається у словосполучення «правління народу». У такому випадку основним завданням права є насамперед забезпечення чіткої і неспотвореної передачі інтересів та рішень, які приймаються на рівні суспільства на рівень державної влади. Значною мірою така інтерпретація демократичної держави випливає з того, що сама публічна влада характеризується як така, що належить народу і передається державі з метою вирішення найважливіших суспільних проблем. Поряд із цією моделлю аналізу процесів організації і конституювання публічної влади у демократичній державі існує й інша, яка може бути охарактеризована як її протилежність. Якщо для першої теоретико-методологічної моделі рівень самостійності та автономності державної влади є мінімальним і має сенс лише як вираз загальної публічної волі громадян, то у іншому випадку, державна влада набуває настільки високого рівня автономності, що вона може приймати й такі рішення, які не підтримуються громадською думкою. Згідно цієї теорії функціонування публічної влади, отримавши необхідні повноваження держава розвивається цілком самостійно, рахуючись із суспільною думкою, але при цьому не завжди дотримуючись її. Зазначена модель організації державної влади може мати декілька різновидів. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, яким є рівень автономності державної влади і у яких зв’язках вона перебуває з суспільством.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база правових досліджень демократичної держави» обґрунтовується, що серед представлених на сьогоднішній день у юридичній науці підходів у характеристиці специфіки організації і функціонування публічної влади у демократичній державі можна виділити тенденцію до поступового зняття протиставлення між винятковою науковою орієнтацією на інститути прямої демократії як засіб прийняття рішень у процесі демократичного врядування та наголосом на відносній автономності демократичної держави. У цьому плані слід виділити дедалі зростаючу за кількістю прихильників групу теорій демократичної держави, які відходячи від протиставлення суб’єктів – носіїв публічної влади у демократичній державі, поступово переносять акценти на проблему правового забезпечення взаємодії між суспільством і державою. Зазначений теоретико-методологічний підхід пов’язаний з переосмисленням ролі права у термінах інструмента та основи взаємодії демократичної держави і суспільства. Якщо в інших теоріях наголос робиться на власне інструментальній складовій права – право як інструмент забезпечення правління народу, або право як інструмент забезпечення демократизму держави, що функціонує в інтересах суспільства, то у цій акцент перенесено на інститути забезпечення взаємодії, які інтерпретуються як визначальна і найважливіша правова ознака сучасної демократичної держави.

Аналізуючи феномен демократичної держави і демократичної державності, юридична наука звертається до правових аспектів існування і розвитку демократичної держави. У цьому сенсі слід зазначити на двох загальних напрямках аналізу. З одного боку – це теоретично-правові дослідження демократичної держави, з іншого боку – це цілий ряд змістовних конституційно-правових розвідок, що присвячені висвітленню ролі та змісту тих чи інших правових інститутів, які є невід’ємними від організації і функціонування демократично орієнтованої системи публічної влади, а також виявленню загальних закономірностей розвитку окремих органів або гілок державної влади у демократичній державі.

Розділі 2 «Право і правові інститути у функціонуванні демократичної держави: теоретичні і практичні аспекти» складається з трьох підрозділів, у яких з’ясовується специфіка правового забезпечення взаємодії громадянського суспільства і держави як вирішальної умови постання демократії, визначаються правові гарантії демократичного плюралізму у сфері публічно-владних відносин, досліджується роль конституціоналізму в утвердженні і розвиткові демократичної держави.

У підрозділі 2.1 «Правове забезпечення взаємодії громадянського суспільства і держави як умова постання демократії» доводиться, що наявність системи взаємодії між державою і громадянським суспільством є невід’ємною характеристикою демократичної держави, яка випливає з доктринального тлумачення цього поняття як форми управління суспільними справами, яка реалізується виходячи з інтересів суспільства та з метою забезпечення його добробуту і гармонійного політичного, економічного, національно-культурного, інформаційного розвитку. Аргументовано, що найважливішою правовою гарантією взаємодії держави і громадянського суспільства є гарантування принципу свободи, багатоманітності і плюралізму економічних, політичних та соціальних відносин. Ця свобода є запорукою перших кроків до автономії і самоорганізації, які є сигналом становлення громадянського суспільства. Лише принцип свободи і права на автономний, хоча й у межах діючого права, розвиток суспільних відносин здатен створити той вільний від безпосереднього державного втручання простір, в якому виникають характерні для громадянського суспільства форми й інститути самоорганізації. Після чого, це суспільство вступає у взаємодію з демократичною державою, що надає змогу характеризувати його не лише як громадянське, але й як «правове суспільство». Таким чином, найважливішими правовими гарантіями взаємодії держави і громадянського суспільства в умовах демократії, що закріплюються на найвищому конституційному рівні є правове гарантування свободи громадянського суспільства і окремих громадян у політичній, економічній, ідеологічній, національно-культурній сферах, визнання і захист природних прав і свобод людини і громадянина, рівність усіх перед законом і правосуддям.

Доведено, що правова рівність держави і особи перед законом і правосуддям, як гарантія взаємодії держави і громадянського суспільства в умовах демократії змістовно пов’язана одразу ж з двома фундаментальними конституційними принципами. По-перше, це принцип законності, який передбачає суворе і неухильне дотримування державними органами та посадовими особами закону в процесі застосування права. У чинній Конституції України цей принцип відображено одразу ж у декількох статтях. По-друге, це принцип незалежності правосуддя, який в умовах демократичного врядування органічно пов’язаний з процесом перетворення системи судових органів на судову владу, яка є охоронцем громадського миру, прав і свобод людини, основою забезпечення законності і справедливості у суспільстві. Лише незалежне правосуддя, яке підпорядковується винятково праву і закону здатне забезпечити громадські свободи, права людини і громадянина, рівність держави і громадянина перед законом, непорушність правової основи взаємодії держави і громадянського суспільства. За цієї причини норма про незалежність правосуддя нині міститься практично у всіх без винятку конституціях демократичних держав.

У підрозділі 2.2 «Правові гарантії демократичного плюралізму у сфері публічно-владних відносин» наводиться аргументація, що принцип демократичного плюралізму виступає однією з фундаментальних основ організації і розвитку демократичної держави, яка зазнає істотних змін в процесі державотворення і правотворення при здійсненні руху від авторитарних або тоталітарних до демократичних політичних режимів. Саме тому створення надійних правових гарантій демократичного плюралізму, який включає у себе такі аспекти як політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, є запорукою і одночасно необхідною умовою процесу демократизації будь-якої держави. У змістовному плані правові гарантії принципу демократичного плюралізму можуть бути охарактеризовані як передбачені чинною конституцією і законами умови, засоби, методи і механізми, що забезпечують реалізацію політичної багатоманітності, конкуренції у встановлених законом межах різних політичних сил, цінностей, концепцій, політичних програм суспільного і державного розвитку. З цього погляду дослідження правових гарантій демократичного плюралізму має органічно поєднувати у собі два науково-теоретичні і практичні аспекти, які передбачають їх аналіз у контексті загальних конституційно-правових гарантій демократичних основ суспільного ладу, а також з погляду їх впливу на конкретні інститути сучасної демократичної держави.

Значення правового забезпечення демократичного плюралізму для розвитку сучасної демократичної держави пояснюється тим, що він характеризує не лише громадянське суспільство, але й саму державу, яка відображає різноманітні суспільні інтереси, прагне забезпечити права, свободи і законні інтереси всіх громадян, служить гарантом безпеки і благополуччя всіх верств населення. За цієї причини правові гарантії демократичного плюралізму складають невід’ємну і одночасно одну з найважливіших основ розвитку сучасної демократичної держави, адже нездатність або небажання держави забезпечувати і гарантувати демократичний плюралізм спричиняють не просто «зниження якості демократії», а засвідчують трансформацію такої держави і набуття нею властивостей держави авторитарного або тоталітарного типу. Наразі у країнах розвиненої демократії важливою правовою гарантією політичного плюралізму є забезпечення свободи діяльності політичних партій та їх рівних можливостей щодо конкуренції за політичне представництво в органах державної влади. Політичний плюралізм нерозривно пов’язаний з багатопартійністю. Ці два явища в умовах розвитку демократичної державності є нероздільними, адже саме політичні партії виконують таку важливу і соціально значиму функцію як агрегація різноманітних політичних інтересів громадян держави.

У підрозділ 2.3 «Роль конституціоналізму в утвердженні і розвиткові демократичної державності» аргументовано, що утвердження конституціоналізму і забезпечення принципу верховенства конституції має прямий вплив на формування і розвиток демократичної держави, оскільки серед основних елементів змісту феномена конституціоналізму чітко вбачаються фундаментальні принципи демократії і демократичної організації державної влади, якими є: народний суверенітет, верховенство права, законність, визнання незаперечної цінності прав людини і громадянина, пріоритет прав і свобод людини і громадянина, поділ влади, гарантування місцевого самоврядування тощо.

Доведено, що роль конституції і принципу її верховенства у розвиткові демократичної держави випливає з того, що саме вони є головним правовим запобіжником будь-яким тенденціям щодо звуження обсягу демократичних прав і свобод, порушенням державою принципів демократичного врядування, нехтування демократичними цінностями, відходу від передбачених конституцією демократичних процедур. За цієї причини неусталеність традицій конституціоналізму в умовах перехідних держав, недотримання або недостатня забезпеченість принципу верховенства конституції становить загрозу для демократичної держави, оскільки разом із порушеннями конституції, спотворенням змісту конституційних норм ставиться під удар і загальна ідея демократії, а також демократичні основи правової організації і функціонування системи державної влади. Щоправда, розвиток конституціоналізму в Україні переконливо засвідчив існування значної кількості проблем, які пов’язані саме з недостатньою усталеністю традиції конституціоналізму, а також з недостатнім рівнем ефективності забезпечення принципу верховенства конституції. Це дозволяє зробити висновок не лише про існування серйозних проблем у забезпеченні принципу верховенства Конституції в сучасній Україні, але й про недостатній рівень конституційного забезпечення демократичних основ Української держави. На практиці це суттєво перешкоджає розвиткові України як демократичної держави, адже нехтування конституцією або спроби маніпулювання нею фактично підривають правовий фундамент і правові основи, на яких власне і відбувається розвиток будь-якої сучасної демократичної держави.

Розділі 3 «Основоположні принципи правової організації публічної влади у сучасній демократичній державі» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено принципи правової визначеності організації і функціонування органів державної влади у демократичній державі, поділу влади, а також встановлено роль правових механізмів децентралізації влади як основи побудови демократичної системи державного управління в умовах демократії.

У підрозділі 3.1 «Принцип правової визначеності організації і функціонування органів державної влади у демократичній державі» аргументовано, що принцип правової визначеності функціонування органів державної влади посідає важливе місце в загальній системі правових принципів організації і функціонування публічної влади у демократичній державі. Його основоположна роль посилюється тим, що саме завдяки ньому створюються додаткові правові гарантії для реалізації інших правових принципів, якими є принцип пріоритету прав людини, принцип народного суверенітету, принцип верховенства права, принцип законності тощо. У змістовному плані принцип правової визначеності діяльності несе у собі як формальну (наявність правової основи для функціонування системи органів державної влади), так і матеріальну складову (зміст і спрямованість тих правових норм, які визначають порядок організації і діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб), кожна з яких нерозривно пов’язана з процесом становлення і утвердження демократії. Щоправда, якщо формально-юридичний аспект принципу правової визначеності є універсальним та інваріантним для будь-якої демократичної держави, то у матеріально-юридичному плані він передбачає достатньо широку варіативність щодо конкретних правових норм та інститутів, які врегульовують діяльність, функції, повноваження, компетенцію, обов’язки конкретних органів державної влади і місцевого самоврядування. Завдяки останньому аспекту, цей принцип може досліджуватись у компаративному вимірі, що реалізується насамперед у сфері такої науки як порівняльне конституційне право. На відміну від цього, для науки теорії держави і права інтерес становить насамперед формальний аспект даного принципу, який дозволяє побудувати загальну теоретичну модель системи принципів організації публічної влади у демократичній державі.

У підрозділі 3.2 «Принцип поділу влади як інституціональна гарантія демократизму держави» вказано, що визначально в теорії держави і права поділ влади тлумачився не стільки як кінцева мета організації системи державної влади, скільки як засіб, який дозволяє максимально ефективно убезпечити державу від антидемократичних тенденцій до узурпації всієї повноти влади і її відчуження від народу. Таким чином, основною метою розробки теорії поділу влади стало створення і обґрунтування таких організаційних умов функціонування системи державної влади, коли вона не може здійснювати будь-які свавільні кроки у напрямку обмеження народного суверенітету і порушення прав і свобод людини і громадянина. Серед існуючих науково-теоретичних інтерпретацій принципу поділу влади можна визначити два головні підходи: формальний і матеріальний. Перший з них виходить з того, що кожна з гілок державної влади має власну прерогативу, а також відмінну від всіх інших гілок компетенцію, і лише разом взяті вони утворюють систему державної влади. Натомість для матеріального підходу властиве тлумачення поділу влади як похідного результату існування цілісної і єдиної державної влади, яка через складність своїх завдань і цілей має реалізовувати три основні групи функцій, які розподіляються між трьома групами органів державної влади. Саме цей підхід дозволяє уникнути суперечності та проблеми, які постають у процесі запровадження формально витлумаченої теорії поділу влади. Таким чином, значна кількість проблем, що об’єктивно виникають у процесі практичного запровадження принципу поділу влади пояснюються відсутністю чіткого наукового розуміння того, яка саме модель реалізується у кожному конкретному випадку, що спричиняє непослідовність та суперечливість правотворчого процесу, покликаного сприяти створенню нормативно-правової основи для практичної реалізації і забезпечення правових принципів організації публічної влади у демократичній державі.

У підрозділі 3.3 «Правові механізми децентралізації публічної влади у процесі демократичного державного управління» доведено, що принцип децентралізації публічної влади може бути віднесено до групи фундаментальних правових принципів організації демократичної держави, необхідність забезпечення якого зумовлюється як сутнісними властивостями самої демократичної держави, так і вимогами ефективності державного управління, його максимального наближення до потреб та інтересів всіх громадян держави. За цієї причини, одними з найголовніших завдань державної правової політики в частині забезпечення принципу децентралізації влади у сучасній Україні є децентралізація та чітке розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування щодо надання публічних послуг, розширення прав і посилення відповідальності цих органів за розв’язання соціально-економічних проблем розвитку регіонів, запровадження прозорого механізму контролю, у тому числі громадського, на кожному рівні управління, а також максимально прозоре розмежування функцій між центральними, регіональними і місцевими органами влади стосовно питань бюджету, власності, державної влади та механізму надання суспільних послуг. Якість правового забезпечення принципу децентралізації, а також рівень його практичної реалізації, наразі виступає одним з найважливіших об’єктивних показників успішності демократизаційних процесів в Україні. У зв’язку з чим подальша інтеграція України до ЄС значною мірою залежить від успішності реалізації відповідної європейським вимогам і стандартам політики в галузі місцевого самоврядування, а також регіонального розвитку і планування.