ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

summary

ОС­НО­В­НИЙ ЗМІСТ РО­БО­ТИ

У Всту­пі об­ґру­н­то­ву­єть­ся ак­ту­а­ль­ність об­ра­ної те­ми дисертації, визна­ча­ють­ся ме­та й завдання до­слі­джен­ня, стан наукового опрацювання пробле­ми; характеризуються об’­єкт, предмет і ме­то­ди до­слі­джен­ня; розкрива­ють­ся отри­ма­ні внаслі­док наукових пошуків ос­но­в­ні резуль­та­ти дослі­джен­ня, їх наукова новизна, теоретич­не і прак­ти­ч­не зна­чен­ня, наводиться інфор­ма­ція про форми їх ап­ро­ба­ці­ї.

Роз­діл 1 «Загальні правові засади державної аграрної політики України» скла­да­єть­ся з трьох під­роз­ді­лів.

У підрозділі 1.1. «Поняття державної аграрної політики України, її місце в національній політиці країни» зазначається, що термін «аграрна політика» в нормативно-правових актах України почав застосовуватися відносно недавно, а саме з 1999 р. в указах Президента України.

Сутністю терміна «державна аграрна політика» виступають цілі й завдання, які ставить держава в аграрній сфері розвитку суспільного виробництва, засоби досягнення цих цілей і завдань на відповідному історичному проміжку часу. У формуванні й реалізації державної аграрної політики визначальна роль належить державним органам управління країни. Політика держави щодо аграрного сектора не може бути раз і назавжди усталеною. Для кожної конкретної країни в той чи іншій період її історичного розвитку аграрна політика залежить від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках, а звідси державна аграрна політика України є історичним явищем.

На сучасному етапі основними напрямками підвищення ефективності державної аграрної політики Україні є: а) вдосконалення відносин власності (володіння, користування й розпорядження) на землю та інші засоби виробництва; б) удосконалення структури аграрного виробництва й розвиток нових організаційно-правових форм господарювання на селі; в) реформування ціноутворення з метою досягнення паритету цін на сільськогосподарську продукцію та промислові засоби виробництва; г) підвищення добробуту працівників села й забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій.

Державна аграрна політика поряд з економічною є невід’ємним складником національної політики України. Оскільки аграрна сфера є не тільки економічною, а й складною соціальною, правовою й екологічною системою, що безпосередньо впливає на якість життя населення, то аграрну політику варто виділити в окремий напрямок національної політики держави, а не трактувати її тільки як складник політики економічної.

Необхідність в окремій, специфічній аграрній політиці пояснюється природними й економічними особливостями сільськогосподарського виробництва й особливим характером продовольства як товару з точки зору виробників і споживачів. Аграрна політика є пріоритетним складником національної політики держави, що формується в тісному взаємозв’язку з іншими її складниками – політикою економічною, промисловою, соціальною, податковою тощо, оскільки виступає гарантом продовольчої безпеки країни.

У підрозділі 1.2. «Принципи державної аграрної політики України» стверджується, що аграрна політика держави ґрунтується як на загальноправових, так і на спеціальних галузевих аграрно-правових принципах. Найважливішим принципом державної аграрної політики є пріоритетність розвитку сільського господарства в національній економіці України.

У дисертації зроблено висновок, що основними принципами державної аграрної політики України в сучасний період є такі: законність; пріоритетність розвитку агропромислового комплексу, в першу чергу сільського господарства; забезпечення потреб населення і промисловості безпечною і якісною сільськогосподарською сировиною; аграрний протекціонізм; гарантування продовольчої безпеки держави; невтручання держави у виробничо-господарську діяльність суб’єктів агропромислового комплексу України; державні гарантії і правовий захист прав селян та інших учасників аграрних відносин; рівність учасників аграрних правовідносин незалежно від форм власності й форм господарювання; здійснення державного регулювання переважно економічними методами; екологізації сільського господарства і всього агропромислового комплексу; забезпечення інноваційного розвитку сільського господарства; пріоритетність соціального розвитку села і сталого розвитку сільських територій.

На думку автора, на сучасному етапі інтеграції України до європейського економічного простору важливого значення в державній аграрній політиці набуває принцип адаптації чинного вітчизняного аграрного законодавства до стандартів (вимог) Європейського Союзу та Світової організації торгівлі.

Також у дисертації виділяється такий принцип державної аграрної політики України, як принцип мінімізації негативних наслідків для вітчизняних аграрних товаровиробників і споживачів в умовах інтеграції України до європейського і світового економічного простору.

У підрозділі 1.3. «Загальна характеристика законодавства » зазначається, що на сучасному четвертому етапі розвитку законодавства про державну аграрну політику України – з 2005 р. до сьогодення – законодавчо закріплюються основні засади державної аграрної політики, спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектора економіки на період до 2015 р., системність і комплексність у процесі здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади й органами місцевого самоврядування в Законі України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року».

У дисертації стверджується, що державна аграрна політика визначається Конституцією й законами України, указами й розпорядженнями Президента, наказами Міністерства аграрної політики та продовольства України, іншими нормативно-правовими актами, що містять норми щодо сутності й напрямків її реалізації. З огляду на вищевикладене автор дійшов висновку про наявність у складі аграрного права інституту правового регулювання державної аграрної політики України. Його підвалини становлять норми Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року».

Цей Закон має часові межі: його чинність закінчується у 2015 р., тобто через декілька років. За таких обставин логічним є прийняття нового нормативно-правового акта щодо державної аграрної політики України на наступний період, наприклад, до 2025 р. У новому акті слід урахувати усі прогалини й негативні аспекти дії чинного законодавства України про державну аграрну політику. Звідси рекомендується перед затвердженням такого закону прийняти Концепцію державної аграрної політики України на період до 2025 року, яка має бути схвалена постановою Верховної Ради України як органом законодавчої влади.

Роз­діл 2 «Правове забезпечення основних напрямків реалізації державної аграрної політики України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правове забезпечення продовольчої безпеки як визначальної мети державної аграрної політики України»  зазначається, що продовольчій безпеці відводиться особливе місце в національній аграрній політиці будь-якої держави, що зумовлено насамперед життєвою потребою людини в харчуванні й, відповідно, критичною нестачею продуктів харчування для функціонування людської спільноти. Гарантування продовольчої безпеки є також однією з найважливіших сучасних проблем Української держави, адже у Законі серед цілей державної аграрної політики на першому місці стоїть гарантування продовольчої безпеки.

Центральним елементом продовольчої безпеки є забезпеченість продуктами харчування, у структурі якої можна виокремити такі складники, як доступність, повноцінність, безпечність для здоров’я. У дисертації стверджується, що у постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання продовольчої безпеки» від 5 грудня 2007 р., №379 до складу показників продовольчої безпеки не включено такого важливого індикатора, як безпечність продуктів харчування для здоров’я людини, хоча за сучасних умов вона вимагає особливої уваги з боку держави.

Урахувавши, що доступність продовольства забезпечується як власним виробництвом, так і його імпортом, усе розмаїття чинників, здатних негативно вплинути на пропозицію продуктів харчування, умовно поділено на 2 групи – внутрішні й зовнішні загрози. Стверджується, що державну аграрну політику належить спрямувати якщо не на повне усунення внутрішніх і зовнішніх загроз продовольчій безпеці, так на їх хоча б мінімізацію.

У підрозділі 2.2. «Правові засади інвестиційно-інноваційного складника державної аграрної політики України» зазначається, що одним з важливих стратегічних завдань державної аграрної політики України є перетворення сільськогосподарського виробництва на інвестиційно привабливий сектор економіки. З огляду на брак у сільськогосподарських товаровиробників достатніх матеріальних ресурсів для застосування у виробництві результатів наукових здобутків, нагальною виступає державна підтримка впровадження інноваційного продукту, тобто результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, в аграрний сектор економіки України.

Інноваційний розвиток передбачає широке й постійно зростаюче застосування в сільському господарстві результатів інтелектуальної, в тому числі науково-технічної діяльності. Це стосується перш за все запровадження новітніх наукових розробок у всіх сферах сільськогосподарського виробництва: (а) оновлення селекції й насінництва; (б) створення нових високопродуктивних засобів виробництва; (в) розроблення і втілення в життя сучасних високоефективних технологій вирощування, переробки і зберігання одержуваної сільськогосподарської продукції та ін. Тому головною метою економічної (у тому числі й аграрної) політики України повинно бути вирішення проблеми підвищення її конкурентоспроможності на інноваційних засадах і створення для цього відповідних умов.

Міжнародний досвід показує, що однією з найефективніших структур з підтримки інноваційної діяльності в аграрному секторі економіки є агротехнопарки. Їх значення й доцільність створення в Україні полягає в тому, що ці парки є ефективною формою поєднання науки, освіти й виробництва.

У підрозділі 2.3. «Сталий розвиток сільських територій як складник державної аграрної політики України та його правове забезпечення» доведено, що розвиток аграрного сектора економіки тісно пов’язано з вирішенням складних соціально-економічних проблем на селі. За період соціально-економічних трансформацій відбулися докорінні зміни традиційного укладу життя на селі, на сільському ринку праці й у соціально-професійному складі сільського населення. Проте відмежування державної аграрної політики від загальних потреб сільських територій особливо посилилося в останні роки. Реальна діяльність органів виконавчої влади, відповідальних за проведення аграрної політики, за постійно декларованої «підтримки» села майже повністю звелася до підтримки сільськогосподарського виробництва, передусім великотоварного, що дістало повне відбиття й у Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року.

У дисертації сталий сільський розвиток розглядається як інституціональний інтегрований процес усталених політичних, соціальних, економічних, організаційно-правових, духовно-культурних і природно-екологічних змін, спрямованих на забезпечення високого рівня якості життя сільського населення.

Створення умов для сталого розвитку сільських територій є однією із стратегічних цілей державної аграрної політики України. Оскільки на сьогодні існуюче законодавство про сталий розвиток сільських територій складається з низки різних за формою та юридичною силою нормативно-правових актів, то у дисертації підтримана необхідність розроблення і прийняття Закону України «Про сталий розвиток сільських територій».