ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНЗУРНИХ УСТАНОВ В УКРАЇНІ (ХІХ

Розвиток інформаційних ресурсів у сучасних умовах вимагає адекватного правового регулювання цієї сфери суспільних відносин при необхідності дотримання пріоритетів норм міжнародного права, що передбачають право на свободу висловлення думки і свободу отримання інформації. Однак не вся інформація у суспільстві вільно поширюється, що підтверджується наявністю державної, військової, комерційної таємниць. У цьому зацікавлені різні державні установи, політичні, соціальні та інші суспільні прошарки і групи. Зокрема, інформаційні потоки в суспільстві регулюються цензурою, що в перекладі з латинської (censura, від censeo – оцінюю, висловлюю думку), означає контроль офіційної (світської або духовної) влади за змістом, випуском і поширенням друкованої продукції, творів сценічного та образотворчого мистецтва, телевізійних та радіопередач, який здійснюється шляхом попереднього чи наступного перегляду для того, аби не допустити або ж обмежити поширення ідей та інформації, що визначаються цією владою небажаними або шкідливими. У вужчому значенні цього поняття під цензурою маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Загальновідомо, що цензура завжди відігравала важливу роль у відносинах між владою, пресою і суспільством. І царська влада, і радянська використовували цензуру як засіб впливу на формування громадської думки і для захисту своїх імперських інтересів.

Реалії сьогодення характеризуються створенням світового інформаційного простору, формуванням під впливом засобів масової інформації нового світогляду людей. З огляду на це, правова проблема втручання держави в діяльність ЗМІ, регулювання характеру інформаційної сфери набуває особливої актуальності.

Отже, демократична держава – це не вседозволеність преси, прикрита гаслами плюралізму думок, ідеологій, релігій, світоглядів, а розумні межі і форми державного втручання у діяльність засобів масової інформації. Основним регулятором цих відносин має бути закон.

Проблема цензури не є простою і однозначною. З одного боку, цензура як державний контроль за змістом друкованих видань і т. п. неприпустима в демократичному суспільстві. З іншого боку, цензура в різних формах існування (державна, партійна, військова) певною мірою є і буде присутня в усіх країнах. Адже інформація є одним із найважливіших інструментів управління суспільством, а певна її частина складає таємницю, наявність якої вже є об’єктивною умовою існування цензури.

У нашій державі створено значну за обсягом нормативну базу, яка повинна гарантувати свободу слова. Але практика втручання у роботу ЗМІ, ігнорування заборони цензури ще зустрічаються в діяльності органів виконавчої влади, особливо на районному рівні.

У зв’язку із зазначеним, звернення до історичного минулого – своєрідна потреба часу. Дослідження історичного розвитку інституту цензури сьогодні звучить особливо актуально. Адже уроки минулого можуть допомогти уникнути багатьох помилок. Оскільки цензура була не лише дзеркалом, що відображало внутрішню політику влади, але й дієвим, а в окремі періоди щодо певних народів – по суті, єдиним засобом і джерелом формування даної політики. В той же час звернення до цієї проблеми допоможе всебічному збагаченню юридичної науки і дозволить творчо використовувати накопичений попередніми поколіннями досвід (хоч і переважно негативний).

Актуальність дослідження багатьох малодосліджених проблем історії держави і права, однією з яких залишається вивчення правових засад діяльності цензурних установ в Україні, посилюється також і можливістю введення до наукового обігу нових архівних джерел. Серед таких історичних джерел можна назвати архівні документи, які стали результатом діяльності цензурних установ, що діяли в українських губерніях. Все це обумовило вибір теми даного дисертаційного дослідження і визначило її актуальність.