ПРИРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЮРИДИЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ CУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

summary

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається його зв’язок з науковими планами та програмами, стан розробки, об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, методологічні основи, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження та їх публікації.

Розділ 1 «природно-правова проблематика як предмет філософсько-правової рефлексії» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Категоріально-методологічний апарат дослід­жен­ня» обґрунтовується необхідність звернення до положень діа­лектики як до інструментарію, відповідність якого особливостям об’єкта і предмета дослідження зумовлюються внутрішньою супереч­ливістю права як органічної цілісності, притаманним йому саморухом та саморозвитком.

На основі соціолого-правового підходу місце права в системі соціальної регуляції уточнюється за допомогою поняття юридичної діяль­ності. Змістом такої діяльності пропонується вважати владний розподіл та обмін суспільно-значущих благ і контроль за таким розподілом та обміном, здійснювані за посередництвом соціальних інститутів. Наявність у юридичному регулюванні технічно-функціонального та змістовно-оцінкового аспектів зумовлює не­обхід­ність розрізнення у цьому дослідженні смислових значень терміно-понять «юридичного» і «правового», кожне з яких відповідає означеним аспектам.

Відзначається, що осмислення природно-правової проблематики вимагає використання не тільки суто філософсько-правових категорій, але й поняттєво-катего­ріального апарату загальної теорії моралі. Розрізнення, з одного боку, моралі як системи ціннісно-нормативних уявлень та, з іншого боку, моральності як системи соціальних інститутів, засобами легітимації яких ці уявлення виступають (О.В. Беляєва), відповідає виокремленню природного та позитивного права, існуючому в класичному юснатуралізмі.

Підрозділ 1.2. «Історичні та теоретичні аспекти вивчення природно-правової проблематики у правознавстві» присвячено харак­те­ристиці історичних умов виникнення перших наукових розвідок юснатуралізму й особливостям осмислення природного права в українській та російській філософсько-правовій думці ХІХ, ХХ та початку ХХІ століть.

Огляд загального стану розробки природно-правової проблема­тики у сучасному вітчизняному правознавстві дає підстави відзначити, по-перше, брак монографічних досліджень, в яких предметом аналізу виступав би природний тип праворозуміння й юснатуралістичний підхід. По-друге, нині на українських і загалом на пострадянських теренах питання природного права вивчаються насамперед на основі окремих поглядів, концепцій та доктрин, представлених в історії природно-правової думки, передовсім західно­європейської та сучасної північноамериканської. Використання такого підходу без опертя на принцип діалектичної єдності логічного й історичного часто призводить до того, що багато зі згаданих праць мають емпірично-описовий характер. Окрім цього, залишаються без належної уваги соціокультурні відмінності між юридичними системами, в яких історично були вироблені та використовуються нині природно-правові конструкції, та юридичною системою України. Спостерігається також некритичне ставлення деяких дослідників до змісту розглядуваних праць, що нерідко призводить до упередженості у сприйнятті юснатуралізму, до його ідеологізації й міфологізації, до оцінки цього підходу як суто прогресивного, позбавленого методо­логічних вад. По-третє, як у вітчизняному, так і в зарубіжному правознавстві має місце редукування природно-правових підходів до їх метафізичних та ідеалістичних різновидів. Це має наслідком трактування природного права як суто трансцендентного феномену. Внаслідок такого підходу аналіз зв’язків між концепціями природного права та державно-юридичною діяльністю часто зали­ша­ється поза увагою дослідників.

Ще однією тенденцією, характерною для інтерпретацій юснатуралізму в сучасний період, є «лібералістичне» розуміння природного права виключно або передовсім як прав людини. При цьому відбувається зведення юснатуралістичної парадигми лише до одного з етапів її розвитку в рамках лише західної традиції права.

Як опоненти, так і прибічники природно-правових підходів нерідко оперують терміно-поняттями «природа людини», «закон природи», «природне право», «трансцендентна справедливість» тощо у надто абстрактний та позаісторичний спосіб, що взагалі виводить юснатуралістичну проблематику як таку поза межі наукового дискурсу і уможливлює маніпулювання смислами таких понять, проблематизуючи можливості конструктивного обговорення розглядуваних проблем.

У підрозділі 1.3. «Природно-правовий підхід (юснатуралізм) як тип праворозуміння та концептуально-методологічний підхід у юридичній науці» характеризуються співвідношення та взаємодія юснатуралізму з суміжними напрямами у філософії права – соціологічним, антропологічним, етико-деонтологічним і аксіо­логічним пізнавально-концептуальними підходами.

Виявляються методологічні межі природно-правових підходів у правознавстві, які задаються, з одного боку, антропосоціальним матеріалізмом та емпіризмом, а з іншого – ціннісним ідеалізмом і метафізикою. При цьому роль проміжної ланки між метафізичним юснатуралізмом та юридичним позитивізмом виконують соціально-онтологічні («об’єктивістські», есенціальні) й філософсько-антропо­логічні (зокрема психоірраціоналістичні) різновиди концепцій природного права. Тією мірою, якою правове пізнання не обмежується емпіричною нормативною реальністю, а спрямовується на осягнення сутності й призначення юридичних норм, відносин чи права в цілому, тією мірою може йтись і про природно-правову орієнтацію відповідних підходів.

Обґрунтовується висновок про те, що з юридико-прикладної точки зору є прийнятними інтерпретації природного права як моделі, зразка для права державно-юридичного та для інших соціально-юридичних норм. Природно-правові підходи матимуть практичне значення для повсякденної юридичної практики за умови, що принципи ухвалення юридичних рішень виступатимуть вимогами «реально-належної» моралі юридичної діяльності, яка спирається на вкорінені в культурі конкретного суспільства ціннісні засади.

Розділ 2 «логіко-історична динаміка природно-правових уявлень, понять і концепцій у європейській правовій думці» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Основоположні уявлення та поняття юснатуралізму» узагальнюються результати філософських досліджень смислових значень уявлень та понять про «природу» й «природне» в праві, які виступають базовими для класичного юснатуралізму. Демонструються істотні відмінності античних і новочасних підходів до осмислення понять «фюсіс» і «натура», безпосередньо пов’язані зі змінами панівного в суспільстві типу раціональності. Відзначається, що, починаючи з доби Просвітництва, разом зі зміною домінуючих парадигм наукового мислення, набуває поширення інтерпретація природного як очевидного, тобто того, що є «само собою зрозумілим». Обґрунтовується висновок про те, що природа очевидності у праві є суб’єкт-об’єктною, а об’єктивність очевидності неминуче має, так чи інакше, суб’єктивний характер. Це положення, однак, не може розглядатись як заперечення об’єктивного характеру очевидності, а радше з особливою наочністю виявляє діалектичну тотожність об’єктивного й суб’єктивного у праві.

У правовій свідомості природне право постає гармонійним образом права, в якому втілюються сутнісні аспекти людського буття, відновлюється внутрішня, безпосередня спів­причетність людини до права й справедливості, до тих цінностей, які втрачаються у процесі зміни форм соціальної організації та владно-регулятивних механізмів (античність), або ж до цінностей, охорони чи здобуття яких вимагає суспільний розвиток (Новий і Новітній час).

У підрозділі 2.2. «Методологічні основи систематизації природно-правових концепцій» на основі порівняльного аналізу представлених у літературі варіантів систематизації природно-правових концепцій уточнюється типо­логія різновидів юснатуралізму. До останньої, окрім онтологічних і деонтологічних, вводяться також «протодеонтологічні» природно-правові підходи, які в історичному й логічному планах передують підходам власне деонтологічним.

Виокремлюються основні групи значень терміно-поняття «природ­не право» в історії юриспруденції: 1) закон як внутрішньо впорядковане, закономірне буття або ж як ідеальна деонтично-нормативна реальність; 2) вроджене та невід’ємне суб’єк­тивне право, свобода людини, людських спільнот, людства чи живих істот загалом; 3) філософсько-правове вчення, предметом якого виступають названі вище явища (особливий різновид філософії права); 4) за­гальна теорія позитивного права та його окремих інститутів.

Обґрунтовується положення про те, що в історії правової думки юснатуралістичні конструкції та категорії (природного права, природи речей, природи людини, природної справедливості, суспільного договору тощо) функціонують як мисленнєві форми, за посередництвом яких відбувається логіко-структурна організація змісту природно-правових концепцій. Серед таких конструкцій можна виокремити:

– образні уявлення (соціально-етичні – «Природа-Мати», «природ­ний» суспільний стан, «золота доба», «місто Сонця»; етичні й етико-правові – совість, правда-справедливість, «праведний закон», «право­вий закон», «справедливе суспільство» тощо);

– філософсько-правові й теоретико-правові поняття («справедливе за природою», «природа речей», «належне», «верховенство права», «правова держава» тощо), які наповнюються смислом у рамках етико-правових і політико-правових концепцій та теорій.

В інтерпретації природно-правових уявлень, понять і концепцій граничними випадками можуть слугувати образ природного права, з одного боку, як ідеально-належного у філософії, народній та офіційній ідеології, а з іншого боку – уявлення про об’єктивно необхідний (а відтак і зразковий, належний) зміст юридичного рішення, яке має бути ухвалено («мінімальне природне право» практичної юриспруденції).

У підрозділі 2.3. «природно-правові ідеї та концепції у філософсько-правовій думці України» висвітлюється історична динаміка природно-правових концепцій на українських землях у ХVI–ХХ сторіччях, а також аналізується сучасний стан природно-правової думки в Україні. Концептуальні побудови юснатуралістичного характеру, представлені у пострадянській українській філософії права, відображають відмінні у методологічному відношенні типи природно-правових підходів. Так, більшість поглядів можуть бути віднесені до онтологічних різновидів юснатуралізму, тоді як у концепції С. І. Максимова представлений сучасний деонтологічний підхід. Зустрічаються як інтерпретації, розроблювані на основі класичної натурфілософської парадигми, так і некласичні підходи, засновані на принципі інтерсуб’єктивності.

Відзначається, що ідейно-змістовна, моральна та соціально-політична амбівалентність юснатуралістичних конструкцій як «форм правового мислення» (Г. Радбрух) не дозволяє наділяти їх певними соціально-змістовними характеристиками. Ці конструкції здатні виступати інструментами обґрунтування суттєво відмінних за змістом суспільних цінностей та інтересів. Так, юридико-ета­тистські різновиди юснатуралізму, яким відповідає «макіавелліанський» тип морально-політичного дискурсу, вира­жають переважно ідеологію політичної еліти. Натомість етико-лібералістичні форми юснатуралізму, засновані на «кантіанському» дискурсі, втілюють здебільшого етос інтелігенції, дрібної й середньої буржуазії.

Соціальне значення природно-правових ідей і підходів не може бути встановлено апріорі. Його з’ясування вимагає аналізу змісту відповідних концепцій в аспекті їх зв’язків із практикою їх використання, з тим, як вони діють у конкретно-історичних умовах. Головне питання тут полягає у виявленні міри відповідності цих ідей існуючим ціннісно-нормативним стереотипам поведінки й мислення, а також у визначенні стосовно окремих суспільних груп та всього соціуму прак­тичних наслідків державно-юридичних рішень, які прийматимуться з використанням юснатуралістичної аргументації. Лише за умови такої відповідності природно-правові ідеї та концепції можуть стати реально діючою складовою юридичної системи. Йдеться, зокрема, про ідеї не лише верховенства права, але й верховенства закону, юридичної визначеності, належної процедури тощо, за посередництвом яких відбувається просування в українську соціо­нормативну систему «юридичного світогляду», який у соціологічному плані пов’язаний із шанобливим ставленням до норм позитивного права та з впевненістю у необхідності їх дотримання.

розділ 3 «закономірності юридичного регулювання як підґрунтя природно-правових уявлень та понять» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Закономірності як буттєва основа природного права» обґрунтовується положення про те, що інваріантною смисловою основою тих природно-правових уявлень і понять, які видаються функціональними в юридико-прикладному аспекті, є категорія закономірності як закону генезису й функціонування соціорегулятивної системи чи її окремих елементів. Така закономірність, власне, і осмислюється як критерій справжності, істинності права – права як такого, правового за своєю природою, сутністю. З огляду на те, що юридичне регулювання (в означеному вище сенсі терміно-поняття «юридичне») є складовою будь-якої соціорегулятивної системи суспільства, яка, своєю чергою, включена до регулятивних цілісностей вищого порядку, в юридичній діяльності знаходить прояв низка різнопланових закономірностей. До них належать: 1) універ­сальні закономірності буття; 2) загальні закономірності соціального регу­лю­вання; 3) загальні юридико-регулятивні закономірності; 4) специфічні за­коно­мірності державно-юридичної діяльності. Різно­манітність і ди­ферен­ційованість державно-юридичних закономірностей значною мірою по­яс­нює множинність тих версій юснатуралізму, в яких право природне роз­глядається у його відмінностях і зв’язках із правом позитивним.

У підрозділі 3.2. «Природно-правові принципи юридичної діяльності» обґрунтовується теза про те, що соціорегулятивними формами, які опосередковують прояви закономірностей виникнення, внутріш­ньої організації, функціонування й розвитку відповідної соціо­регулятивної системи та її юридичних складових, є її принципи (засади) як загальні схеми, моделі, ідеальні структури, за посередництвом яких здійснюється контроль за відповідністю інститутів позитивного права їхньому соціальному призначенню. Природно-правовий характер принципів юридичної діяльності (засад юридичного регулювання) означає тут, з одного боку, їх зв’язок із закономірностями такої діяльності чи з іншими соціорегулятивними закономірностями, а з іншого – з певними природно-правовими концепціями. На рівні суспільного буття такими принципами (прин­ципа­ми-відношеннями) виступають найбільш типові, сутнісні зв’язки у відносинах, що складаються між учасниками цієї діяльності. На рівні же суспільної свідомості засобом відображення і вираження означених закономірностей слугують принципи-ідеї як мисленнєво-смислові форми юридичної діяльності. При цьому вони опосеред­ковують не лише зовнішньо-поведінкові, але також і «внутрішньо-поведінкові» сторони такої діяльності (інтелектуально-логічну, емоційно-психологічну тощо). Принципи-ідеї є, по-перше, керівними началами, засадами, вихідними положеннями юридичної діяльності, а по-друге, ціннісними критеріями легітимації юридичного регулю­вання. Принципи-ідеї виступають розсудковими формами відобра­ження принципів-відношень, й категоріями юридичного мислення. Водночас вони виконують функції керівних морально-імперативних засад вироблення юридичних рішень. Окрім принципів, існують також і інші – позарозсудкові, ірраціональні та синкретичні форми, в яких відбувається пізнання, відображення й вираження закономірностей юридичної діяльності (деонтичні образи, уявлення, почуття тощо). Такі утворення також належать до природно-правових, однак можливості їх юридичної формалізації вкрай обмежені.

Документальна, «писана» форма вираження принципів юридичної діяльності стає результатом опредмечування, письмової об’єктивації мисленнєвої діяльності, осмислення сутності типових юридичних ситуацій та інститутів позитивного права. Така об’єктивація є способом «матеріалізації» принципів, але не формою їх існування, яка за онтичним статусом є діяльнісною, а не документальною.

У підрозділі 3.3. «Операціональна дефініція поняття природного права» розглядаються функції, що їх виконують у правовій свідомості природно-правові уявлення, а також роль природно-правових засад (принципів) у системі державно-юридичного регулювання. Обґрунто­вується положення про те, що їх найбільш загальними функціями в юридичній діяльності є, по-перше, нормативне регулювання й індивідуальне саморегулювання відносин з розподілу й обміну суспільнозначущих благ відповідно до власних, іманентних закономірностей цієї діяльності та, по-друге, моральна легітимація змісту і форм такого розподілу й обміну. Пропонується операціональна дефініція загального поняття природного права у державно-юридичній діяльності як закономірностей владного регулювання й само­регулювання людської поведінки, які у конкретно-історичних умовах забезпечують збереження й розвиток людини і суспільства. Дія цих закономірностей опосередковується людською свідомістю у вигляді 1) прин­ципів діяльності з розподілу та обміну суспільно­значущих благ (юридичної діяльності) та 2) принципів легітимації змісту і форм здійснення такої діяльності. При цьому йдеться як про власні закономірності юридичної діяльності, так і про інші соціорегулятивні закономірності, які прямо чи опосередковано впливають на цю діяльність.

розділ 4 «позитивація природного права як його юридична інституціоналізація» має у своєму складі три підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Поняття юснатуралістичного підходу в юридичній діяльності» обґрунтовується соціальна, ціннісно-світо­глядна й теоретико-методологічна зумовленість процесів вироб­лення владно-регулятивних рішень у юридичній практиці. З урахуванням цього пропонується дефініція поняття природно-правового підходу у державно-юридичній діяльності як способу вироблення рішень у сферах правотворення, правотлумачення та право­застосування, який перебуває у змістовно-смисловому зв’язку з юснатуралістичним праворозумінням. При цьому смисловий зв’язок між способом вироблення згаданих рішень і тією чи іншою природно-правовою концепцією може існувати незалежно від ставлення самих суб’єктів юридичної діяльності до ідей природного права. З огляду на це у низці випадків можна вести мову про своєрідний «стихійний» юснатуралізм, який проявляється в особливостях пізнавальних методів і прийомів, в їх спря­мованості на осягнення сутнісних, змістовних та цільових моментів юридичних відносин, у смис­ловому домінуванні змісту цих відносин над їх формою.

У підрозділі 4.2. «Державно-юридична позитивація природного права: методологічні засади дослідження» аналізуються відмінні підходи до осмислення проблеми позитивації природного права як одного з напрямків висвітлення питання про співвідношення природ­ного і позитивного права. З точки зору завдань юридичної практики аналіз означеної проблематики потребує використання емпірично орієнтованого соціологічного підходу (О.В. Сердюк) до права, який може розглядатись як проміжний між філософсько-правовим та юридико-догматичним підходами.

Обґрунтовується висновок про те, що взаємодія «природних» та «позитивно-правових» моментів розвитку юридичних інститутів є складовою діалектичного процесу становлення (за активної участі колективної правової свідомості) закономірностей юридичної діяль­ності та розвитку багатоаспектної сутності права. Окремі моменти цієї сутності відображаються в деонтичних уявленнях про істинне (справжнє, належне) право (правосуддя, справедливість, закон тощо), які опосеред­ковують перетворення найбільш нагальних потреб соціальної практики на правові вимоги і виражають трансформацію емпірич­ного змісту суспільних відносин як соціального сущого у зміст соціаль­но-належного.

У підрозділі 4.3. «Проблема юридичних форм та способів вираження природно-правових засад» демонструється соціокультурна зумовленість юснатуралізму та безпо­середній зв’язок природно-правових уявлень, понять і концепцій із національ­ним позитивним правом. В останньому в «знятому» вигляді присутні закономірності юридичного регулювання, котрі діють у відповідній традиції права. Діалектична суперечливість процесу позитивації природно-правових засад полягає в тому, що його результатом стає їх трансформація в інститути та в окремі положення права позитивного. Внаслідок цього зростає міра формальної визначеності цих засад, однак їх право­творчий потенціал неминуче обмежується.

Аналіз пропонованих у сучасній літературі підходів до проблеми виокремлення юридичних форм та способів вираження природного права дозволяє виокремити серед них: а) поведінкові, або ж діяльнісні (індивідуально-регулятивна договірна практика, правотлумачення та правозастосування, міжнародно-правові звичаї та ін.) та б) документальні (декларації, інші політико-правові документи, міжнародно-правові акти, конституції та кодифікації законодавства тощо).

Розділ 5 «форми та способи позитивації природного права у практиці державно-юридичного регулювання» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Кодифікації приватного права» досліджуються способи і форми вираження природно-правових підходів у «мате­ринських» кодифікаціях європейського приватного права – у Французькому цивіль­ному кодексі і Німецькому цивіль­ному уложенні, а також у Цивільному кодексі України.

Розрізняються формально-термінологічний та змістовно-смисловий способи об’єктивації природно-правових підходів у кодифікаціях: 1) той, що ґрунтується на використанні специфічних природно-правових конструкцій і понять, та 2) той, за якого норми кодексів спираються на положення, котрі за своїм змістом відтворюють природно-правові принципи, однак без звернення до аргументації ad naturam. Залежно від характеру тих закономірностей, які відображаються принципами юридичної діяльності, виокремлено: онтологічні, деонтологічні, гносеологічні, комунікативно-інтерпретаційні принципи (засади), які виступають виразом природно-правових ідей у кодифікаціях приватного права.

У підрозділі 5.2. «Міжнародне судочинство (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини)» досліджуються особливості діяльнісного способу позитивації природного права у практиці Страсбурзького суду. Розглядаються принципи оцінювання діяльності державно-юридичних інституцій, які перебувають у смисловому зв’язку з природно-правовими ідеями та концепціями: соціально-сутнісна спрямованість правового пізнання, ціннісний пріоритет антропосоціальної реальності перед державно-юридичними нормами, які мають цій реальності відповідати, засади справедливості, розумності й домірності. Засобами реалізації природно-правових підходів у діяльності цього Суду слугують соціально-цільове тлумачення правових явищ, а також звернення до критерію необхідності як засобу соціально-правового пізнання.

Обґрунтовується висновок про те, що у праворозумінні Суду важливого значення набуває підхід, який може бути названо юснатуралізмом соціологічної орієнтації, або ж юридичною соціо­логією природно-правового спрямування. Особливістю такого юснатуралізму є ситуативна змінюваність його окремих положень при незмінності загальних принципів, використовуваних для їх вироблення. Юснатуралістичний підхід Суду не лише, так би мовити, вбирається у термінологічні шати соціологічного позитивізму або ж навіть реалізму («інтереси», «суспільна необхідність», «ефективність» тощо), що загалом є однією з прикметних особливостей моральнісних процесів доби глобалізації. Рішення Суду є прикладом того, як у процесі позитивації природно-правових положень та безпосередньої інтеграції концепцій юснатуралізму в реальну юридичну практику відбувається їх соціальна функціоналізація й інструменталізація.

У підрозділі 5.3. «Конституційне судочинство» розглядаються способи та форми вираження юснатуралізму в практиці Конституцій­ного Суду України. Такими способами виступають соціально-онто­логічний та етико-деонтологічний природно-правові підходи, які реалізуються за посередництвом загальноправових засад (принципів) – виявлення сутності й цільового призначення правових явищ, гуманізму, справедливості, домірності, рівності тощо. Критично-оцінкова функція природного права здійснюється тут за посередництвом етико-деонтологічного підходу, тоді як його пізнавальна, пояснювальна й індивідуально-регулятивна функції – насамперед на основі соціально-онтологічного. Поєднання соціально-онтологічного та етико-деонтологічного підходів уможливлює соціально-цільове та ціннісно-етичне осмислення державно-юридичних явищ, встановлення зв’язків позитивного права з тими антропо­соціальними феноменами, суспільні уявлення про які слугують критеріями легітимації державної нормотворчості.

Попри переваги, пов’язані з розширенням концептуально-методологічного інструментарію офіційного правотлумачення в Україні за рахунок юснатуралістичних підходів, нині залишається актуальною проблема виваженого й соціально обґрунтованого їх використання, яке не йтиме на шкоду правовій визначеності, стабільності державно-юридичного правопорядку й довірі людини до рішень органів судової влади. В аспекті виявлення засобів, які могли би сприяти розв’язанню цього завдання, в роботі обґрунтовується пропозиція застосування соціологічної експертизи юридичних актів, які стають предметом розгляду Конституційного Суду України.