ПРИСЯЖНІ ЗАСІДАТЕЛІ ТА СТАНОВІ ПРЕДСТАВНИКИ В СУДОВИХ ОРГАНАХ УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються його мета, задачі, об’єкт і предмет; охарактеризовано методи дослідження; сформульовано наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію та публікацію основних положень дисертації.

Розділ 1 «Історіографія та джерельна база дослідження» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Історіографія дослідження» проведено аналіз наукової розробки проблеми участі присяжних засідателів та станових представників у судових органах Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Вона охоплює три періоди – дореволюційний, радянський та сучасний.

Дореволюційна історіографія була пов’язана з аналізом судової системи Російської імперії та пошуками способів її покращення. У працях Г. Демченка, С. Зарудного, М. Чельцова-Бебутова відтворено процес становлення та розвитку інститутів народного суду (віче), судних мужів, цілувальників, судових засідателів на теренах Російської імперії, а також суду присяжних в Англії, Франції і суду шефенів у Німеччині. З прийняттям Судових статутів 1864 р. зріс інтерес дослідників до практичних проблем, а саме правого регулювання процедури добору корпусу присяжних засідателів (О. Головачов, С. Мокринський, М. Тимофєєв); порядку формування судового присутствія з присяжними засідателями (К. Арсеньєв, А. Коні, С. Хрульов); правового статусу присяжних засідателів і станових представників (С. Вікторський, В. Случевський, І. Фойницький та ін.). У 70-80-ті роки ХІХ ст. розгорнулася полеміка про мотиви перерозподілу підсудності між судом присяжних засідателів і судом зі становими представниками (Г. Джаншиєв, А. Коні, М. Муравйов, І. Фойницький та ін.). Головним питанням, яке розглядалося наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., стала доцільність збереження інститутів присяжних засідателів і станових представників.

Для дослідників радянського періоду науковий інтерес становили причини та наслідки змін Судових статутів 1864 р. у 70-80-х роках ХІХ ст.: щодо порядку добору присяжних засідателів, їх соціального складу (О. Афанасьєв); перерозподілу підсудності між судом присяжних засідателів і судом зі становими представниками (В. Буков, Б. Віленський, Н. Єфремова та інші).

З 1990-х років в Україні починається новий етап дослідження теоретичних проблем судоустрою та судочинства за Судовими статутами 1864 р. і правових основ участі присяжних засідателів в судових органах Російської імперії (С. Іваницький, І. Марочкін, Л. Москвич, І. Русанова, О. Сидорчук, В. Тернавська та інші).

Не зважаючи на досить значну розробленість у науці історії держави і права відсутнє комплексне дослідження досвіду становлення та розвитку інститутів присяжних засідателів і станових представників за судовою реформою 1864 р. в Російській імперії, реалізації їх в судових органах українських губерній протягом всього часу існування.

У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» матеріал поділено на групи: 1) нормативний; 2) діловодство; 3) статистичний; 4) періодичні видання; 5) мемуари судових діячів; 6) спогади присяжних засідателів.

Головне місце серед нормативних джерел посідали «Учреждение судебных установлений», «Устав уголовного судопроизводства» від 20 листопада 1864 р., «Уголовное уложение» від 22 березня 1903 р. Вони визначали основні засади формування корпусу присяжних засідателів, станових представників, організації судового присутствія за їх участю, процесуальної діяльності та процедуру притягнення до юридичної відповідальності. Окреме місце серед нормативних джерел займають підзаконні акти: укази та рішення Сенату, циркуляри Міністерства юстиції.

Виявити особливості діяльності присяжних засідателів і станових представників у судових органах українських губерній дали змогу матеріали діловодства місцевих органів влади, судових палат, окружних судів. Значний обсяг вказаних документів зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву – Київського охоронного відділення (ф. 275), Харківського міського жандармського управління (ф. 336), Одеської судової палати (ф. 348), Канцелярії Київського генерал-губернатора (ф. 442), Управління попечителя київського учбового округу (ф. 707), Харківської судової палати (ф. 1072), Канцелярії Харківського губернатора (ф. 1191); а також у фондах Державного архіву Харківської області – Канцелярії губернатора Харківської губернії (ф. 3), Харківського окружного суду (ф. 372), Ізюмського окружного суду Харківської губернії (ф. 374).

Окрему групу джерел становлять статистичні дані, які дали змогу з’ясувати соціальний склад присяжних засідателів, а також відстежити динаміку змін підсудності суду присяжних засідателів та суду зі становими представниками. Вони викладені у спеціальних збірниках: «Свод статистических данных по делам уголовным, производившимся в … году в судебных учреждениях, действующих на основании уставов 20 ноября 1864 года»; «Свод статистических сведений о подсудимых…».

До джерельної бази належать дореволюційні періодичні видання: «Вестник права», «Журнал гражданского и уголовного права», «Журнал Министерства юстиции», «Юридический вестник», «Право». Окремо слід згадати щоденне місцеве видання «Губернские ведомости», де друкувалися загальні та чергові списки присяжних засідателів.

Самостійну групу становлять мемуари судових діячів (К. Арсеньєва, А. Коні, М. Муравйова) та спогади присяжних засідателів (В. Нікітіна). У них зібрана інформація про відомі кримінальні процеси, описана участь присяжних засідателів і станових представників.

У підрозділі 1.3 «Історичний досвід участі народу у здійсненні правосуддя» виявлено різні форми такої участі народу. Виникнення і становлення суду присяжних відбулося в Англії, а потім у Франції та Німеччині. Ідеї про запровадження суду присяжних у Російській імперії виникли задовго до судової реформи 1864 р. Найбільшого розвитку вони набули після скасування кріпосного права та під час розробки Судових статутів 1864 р. Саме в цей період у ході дискусії про доцільність участі присяжних засідателів у справах про державні злочини сформувалися основні положення про інститут станових представників.

Доведено, що основні положення про суд присяжних засідателів ґрунтувалися на засадах виборності, незалежності від органів виконавчої і судової влади; самостійності присяжних засідателів у прийнятті рішень. Для суду зі становими представниками було характерне безпосереднє втручання органів влади у процедуру формування та розгляд справ спільною колегією професійних суддів і станових представників.

Розділ 2 «Порядок залучення представників станів до участі в правосудді» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Правові основи формування корпусу присяжних засідателів та станових представників» показано розвиток правового регулювання добору присяжних засідателів і станових представників за весь час функціонування в українських губерніях.

Встановлено, що забезпечення ефективної участі народу у здійсненні правосуддя обумовило потребу в запровадженні особливої системи критеріїв добору присяжних засідателів (загальних та додаткових), а також умов призначення станових представників.

Доведено, що правове регулювання добору присяжних засідателів постійно удосконалювалося з врахуванням потреб судочинства, зокрема встановлено вимогу про вміння читати російською мовою (закон від 28 квітня 1887 р.); підвищено майновий ценз та зменшено земельний, відповідно до ринкової вартості землі (закон від 28 квітня 1887 р.).

Встановлено, що кандидатури станових представників визначалися законом: губернський та повітовий предводителі дворянства, міський голова та волосний старшина. За своїм статусом вони належали до виборних посадових осіб. Тому визнавалися кращими представниками свого стану: дворянства, міського та сільського населення відповідно.

У підрозділі 2.2 «Процедура добору корпусу присяжних засідателів та станових представників» на матеріалах українських губерній відтворено процедуру добору корпусу присяжних засідателів та станових представників; відстежено зміни, що сталися в її правовому регулюванні.

Процедура добору присяжних засідателів складалася з двох етапів. На першому формувався загальний список кандидатів, які за законом мали право бути обраними присяжними засідателями, а на другому – чергові і запасні списки присяжних засідателів, які зобов’язувалися виконувати обов’язки за своїм званням у відповідну чверть (період) року.

На підставі архівних матеріалів встановлено, що невизначеність правового статусу тимчасових комісій зі складання загальних списків впливала на ефективність суду присяжних засідателів. По-перше, відсутність норми про час створення комісій призвела до несвоєчасного складання списків присяжних засідателів. По-друге, неврегульованість механізму збору інформації впливала на їх повноту і достовірність. По-третє, відсутність у законі підстав та порядку притягнення до юридичної відповідальності членів комісії призвела до формального їх створення і грубих помилок. Ці обставини дали поштовх до усунення прогалин у законодавстві. Тимчасові комісії визнано колегіальними органами; встановлено строки складання загальних списків; порядок збирання і систематизації інформації (указ Сенату від 16 квітня 1881 р.); встановлення над ними керівництва повітового предводителя дворянства (закон від 12 червня 1884 р.). Ці заходи не дали результатів. Тому складання загальних списків присяжних засідателів законом від 28 квітня 1887 р. було доручено посадовим особам під особисту відповідальність.

Тимчасові комісії зі складання чергових списків здійснювали відбір з загального списку присяжних засідателів і розподіляли їх за чвертями (періодами) року, забезпечуючи однакове співвідношення у них представників різних станів. Для комісій Катеринославської, Київської, Полтавської, Таврійської, Херсонської і Чернігівської губерній встановлено спеціальний порядок добору членів єврейської спільноти до списків присяжних засідателів.

Головним недоліком в роботі тимчасових комісій зі складання чергових списків було залучення до обов’язків присяжних засідателів переважно селян. Встановлено, що для вирішення цієї проблеми їх зобов’язано враховувати інтереси присяжних засідателів під час розподілу; забезпечити достатню кількість грамотних серед них; включати в списки рівну кількість присяжних засідателів різних звань та класів (закон від 12 червня 1884 р.). Невиконання цих вимог стало приводом для створення нової постійної комісії у посиленому складі (закон від 28 квітня 1887 р.).

Процедура добору станових представників була простою та впорядкованою. Вони щорічно добиралися з посадових осіб губернатором і призначалися судовою палатою.

Підрозділ 2.3 «Формування судового присутствія з присяжними засідателями та становими представниками» присвячений аналізу правового регулювання процедури створення судового присутствія з присяжними засідателями та становими представниками.

Процедуру формування судового присутствія з присяжними засідателями в окружному суді чи судовій палаті становили такі процесуальні дії: 1) відбір 30 чергових і 6 запасних присяжних засідателів; 2) вручення їм повісток про виклик до суду; 3) перевірка явки присяжних засідателів та наявності в них повноважень вирішувати справу; 4) процедура невмотивованого відводу; 5) утворення незалежної колегії з 12 комплектних (основних) та 2 запасних присяжних засідателів; 6) приведення до присяги, роз’яснення змісту прав, обов’язків та відповідальності; 7) обрання старшини присяжних засідателів.

Залучення нових архівних документів дозволило виявити типові проблеми при формуванні судового присутствія з присяжними засідателями: а) умисна неявка присяжних засідателів; б) помилки у списках присяжних засідателів. Для їх вирішення з метою забезпечення ефективності суду присяжних засідателів було вжито комплекс заходів: посилено склад комісій; зменшено кількість чергових присяжних засідателів; відсутніх присяжних засідателів вносили в чергові списки на один з наступних періодів засідань (закон від 12 червня 1884 р.); встановлення кримінальної відповідальності за неявку (закон від 28 квітня 1887 р. та «Уголовное уложение» від 22 березня 1903 р.).

Визначено, що судове присутствіє зі становими представниками становила спільна колегія з 5 професійних суддів і 4 станових представників. Їх склад визначався за єдиними правилами, встановленими для суддів: 1) встановлення особи станового представника та перевірка його повноважень вирішувати справу; 2) процедура мотивованого відводу. Типовими проблемами при формуванні судового присутствія були: 1) умисна неявка; 2) делегування обов’язків не уповноваженим заступникам. Через відсутність у законодавстві порядку заміни станових представників суд переносив розгляд справи на невизначений строк. Для забезпечення своєчасного формування судового присутствія було зменшено кількість станових представників та визначено порядок їх заміни (закон від 7 липня 1889 р.).

Розділ 3 «Статус присяжних засідателів та станових представників у судовому провадженні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Підсудність суду присяжних засідателів та суду зі становими представниками» встановлено, що присяжні засідателі і станові представники залучалися до складу судового присутствія судових палат і окружних судів для розгляду справ у першій інстанції. Критерієм розмежування підсудності між ними були об’єкт злочину та міра покарання. Судом присяжних засідателів вирішувалися справи про злочини та проступки, за які законом передбачено покарання, пов’язані з позбавленням чи обмеженням прав стану; а становими представниками – тільки про державні злочини. Завдяки використанню широкого кола нових нормативних актів та статистичного матеріалу відтворено динаміку перерозподілу підсудності. Встановлено, що вона змінювалася залежно від політичної ситуації; рівня злочинності; співвідношення показників обвинувальних та виправдувальних вироків, а також кількості виправданих і засуджених підсудних.

Діяльність революційних організацій та низькі показники обвинувальних вироків і кількості засуджених у справах про державні злочини обумовили вилучення їх з підсудності судових палат зі становими представниками та передання на розгляд Особливому присутствію Сенату зі становими представниками (закон від 7 червня 1872 р.). Цей порядок був скасований 1878 р. через ряд факторів: 1) великі матеріальні витрати на розгляд справи в Сенаті; 2) Особливе судове присутствіє Сенату не забезпечило збільшення показників обвинувальних вироків і засудження.

Підсудність суду присяжних засідателів у зв’язку із загостренням революційної ситуації було обмежено (закон від 9 травня 1878 р.). Справи про опір розпорядженням уряду; образу та неповагу до чиновників; злом в’язниць, втечу з-під варти; вбивство чи замах на вбивство посадових осіб, нанесення їм тілесних ушкоджень перейшли до підсудності судових палат зі становими представниками. Доведено, що такий перерозподіл не дав очікуваних результатів: 1) судові палати були переобтяжені справами, які не становили політичного характеру; 2) вони не забезпечували високих показників засудження підсудних у переданих їм справах.

В умовах політичної боротьби військовим судам було передано справи про збройний опір владі; напади на посадовців війська, поліції та інших службових осіб (указ Сенату від 9 серпня 1878 р.).

З метою зменшення навантаження на судові палати справи, що не мали політичного характеру, було передано суду присяжних засідателів (закон від 11 травня 1882 р.).

На динаміку перерозподілу підсудності суду присяжних засідателів та суду зі становими представниками значною мірою вплинув закон від 7 липня 1889 р. Встановлено, що до судових палат зі становими представниками перейшли справи про злочини: 1) проти порядку управління; 2) проти майна і доходів казни; 3) проти суспільного благоустрою і благочиння; 4) злочини проти прав сімейних; 5) про вбивство чи замах на вбивство посадових осіб і різного роду насильства проти них, скоєного при виконанні чи з приводу виконання останніми своїх службових обов’язків; 6) про службові злочини. У зв’язку з цим збільшилось навантаження на ці установи: більше ніж у 10 разів – у Харківській судовій палаті; у 7 разів – в Одеській; у 5 разів – у Київській. Для суду присяжних засідателів перерозподіл підсудності спричинив зниження кількості вирішених справ на 10-20 %.

На початку ХХ ст. розпочався новий етап розвитку російської державності, що визначив напрями організації судової системи. Поступово здійсювалося відновлення обсягу підсудності суду присяжних засідателів (закон від 7 червня 1904 р., закон 18 березня 1906 р.). Цей процес завершився після Лютневої революції 1917 р. скасуванням особливих присутствій Сенату, судових палат зі становими представниками. Справи, що ними розглядалися, були передані суду присяжних засідателів.

У підрозділі 3.2 «Права та обов’язки присяжних засідателів і станових представників у судовому провадженні» здійснено класифікацію прав та обов’язків присяжних засідателів залежно від стадій судового провадження; розкрито їх зміст і практику реалізації.

На стадії попереднього розгляду присяжні засідателі і станові представники зобов’язувалися: 1) з’явитися до суду; 2) надати докази законності причин неявки. Разом з тим вони мали право не з’являтися до суду, якщо вже виконали обов’язки в минулому чи поточному році, а також з визначених у законі причин.

На стадії судового розгляду проявлялися відмінні риси правового статусу присяжних засідателів і станових представників. Під час відкриття судового засідання присяжний засідатель мав право заявити суду про наявність законних причин для відлучки або клопотати про усунення його від виконання обов’язків. Станові представники, яким були відомі законні причини для самовідводу, зобов’язувалися заявити про них, не очікуючи клопотання сторін. На цьому етапі присяжні засідателі складали релігійну присягу. Для станових представників це вважалося недоцільним, оскільки вони вже склали присягу, вступаючи на службу.

Присяжні засідателі та станові представники брали участь у судовому слідстві, користуючись всіма правами суддів: вимагати проведення судового слідства при зізнанні підсудного; ставити підсудному запитання щодо всіх обставин справи; вимагати зачитування протоколів огляду і впізнання, обшуку, виїмки; вимагати проведення нового огляду чи впізнання; оглядати сліди злочину, поличного та інших речових доказів; брати участь у допиті свідків; робити записи. Використання нових архівних матеріалів судових палат та відповідних окружних судів дозволило встановити, що на участь присяжних засідателів та станових представників впливали об’єктивні (структура судового присутствія) та суб’єктивні (соціальний статус, професія, вік, віросповідання) чинники.

При постановленні вироку присяжні засідателі самостійно приймали рішення про наявність: 1) події злочинного діяння; 2) факту вчинення його підсудним; 3) суб’єктивної сторони діяння; 4) підстав для пом’якшення покарання. Їх відповіді у сукупності становили вердикт. На його підставі коронний суд постановляв вирок у справі про: засудження до покарання; виправдання; звільнення; закриття справи. Станові представники у складі колегії коронних суддів брали участь у вирішенні питань про винуватість підсудного, а також про призначення йому покарання на рівні з постійними членами судової палати.

У підрозділі 3.3 «Юридична відповідальність присяжних засідателів та станових представників» розкрито підстави та порядок притягнення присяжних засідателів і станових представників до дисциплінарної та кримінальної відповідальності. Встановлено, що підставою дисциплінарної відповідальності присяжних засідателів були: неявка без поважних причин; порушення порядку судового розгляду (залишення зали судових засідань без дозволу головуючого; спілкування зі сторонніми особами без дозволу головуючого; збирання відомостей у справі поза судом); розголошення таємниці нарад. Провадження у цих справах здійснювалося відразу після виявлення проступку, перед відкриттям сесії та на будь-якій стадій судового розгляду справи. За вчинення дисциплінарного проступку до присяжного засідателя застосовувалося грошове стягнення. У порядку дисциплінарного провадження розглядалися такі проступки станових представників: неявка; самовільне залишення службових обов’язків; несвоєчасне повідомлення про хворобу. За ці проступки касаційними департаментами Сенату до винуватих застосовувалося попередження.

Підставою кримінальної відповідальності присяжних засідателів та станових представників було порушення обов’язків за їх званням. Злочинні діяння присяжних засідателів за рівнем суспільної небезпеки поділялися на злочини та проступки. До кримінальних проступків належали: а) підбурення до явки сторонньої особи для виконання обов’язку присяжного засідателя замість себе; б) розголошення таємниці нарад чи голосування у справі; в) ухилення від виконання обов’язку присяжного засідателя; г) відмова від виконання обов’язку присяжного засідателя; ґ) отримання чи вимагання хабара. Справи про злочини присяжних засідателів розглядалися в порядку встановленому для службових злочинів: цивільним департаментом судової палати з дозволу Касаційного департаменту Сенату. Водночас станові представники притягувалися до кримінальної відповідальності за злочини, суб’єктами яких були коронні судді, – умисне неправосуддя. Вони підлягали кримінальній відповідальності в порядку, передбаченому також для коронних суддів: справи про злочини у складі судового присутствія вирішувались Об’єднаним присутствієм Першого і Касаційного департаментів Сенату.