ПРОКУРОР ЯК СУБ’ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, основна мета і конкретні завдання дисертації, її основні нормативно-правові джерела, емпірична база; охарактеризовано теоретико-методологічну базу дослідження, особистий внесок здобувача, наведено дані щодо їх апробації, публікацій та практичної реалізації результатів дослідження. У концентрованому вигляді сформульовані положення щодо наукової новизни, теоретичного й практичного значення досягнутих у ході дослідження результатів, які виносяться на захист.

Розділ 1 “Діяльність прокурора в стадії порушення кримінальної справи” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Прийняття заяв та повідомлень про злочини, їх реєстрація” присвячений вивченню діяльності прокурора як суб’єкта кримінального процесу щодо прийняття заяв та повідомлень про злочини, їх реєстрації, яка забезпечує не лише швидке та повне розкриття злочину, але й є гарантією обґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винуватих у вчиненні злочину, та запобіганню випадків притягнення невинуватих.

Проведений аналіз наукової літератури та статистичних даних дає підстави зробити висновок про те, що відмова в прийнятті заяви чи повідомлення, укриття злочинів від обліку або несвоєчасна їх реєстрація, необґрунтована відмова в порушенні кримінальної справи або необґрунтоване її закриття – ось основні порушення, які здійснюються на даному етапі кримінального судочинства.

Автор відмічає, що, взагалі на законодавчому рівні питанню прийняття, реєстрації та розгляду заяв і повідомлень про злочини не приділено достатньої уваги. У розділі другому КПК України є норми, присвячені заявам і повідомленням, однак вони не регулюють всього комплексу суспільних відносин, що стосуються цієї проблеми. Більш детально регламентують даний порядок відомчі нормативні акти, та як справедливо відмічається в науковій літературі (В.С. Зеленецький, Л.М. Лобойко), при всій цінності цих інструкцій, вони регламентують діяльність лише одного окремого відомства.

Підтримується пропозиція щодо доцільності більш детальної правової регламентації усіх аспектів досліджуваної діяльності правоохоронних органів у кримінально-процесуальному законодавстві. Таку точку зору підтримують і 28,7 % опитаних працівників прокуратури та 29,7 % працівників слідчих підрозділів. Автором пропонуються зміни та доповнення норм КПК України, що регулюють порядок та строки реєстрації заяв і повідомлень.

Розглядаючи приводи до порушення кримінальної справи, які одночасно є й приводами до початку попередньої перевірки інформації про вчинені або підготовлювані злочини, аналізуючи наукову думку, пропонується розширити перелік приводів, закріплених у ст. 94 КПК України.

Аналізуючи завдання, покладені на прокуратуру, а також вимоги кримінально-процесуального законодавства та відомчих нормативних актів, робиться висновок про те, що діяльність прокурора в початковій стадії кримінального процесу буде відповідати необхідному рівню, якщо він забезпечить порушення кожної кримінальної справи, однак лише при наявності на те законних приводів і достатності підстав, які передбачені ст. 94 КПК України.

У підрозділі 1.2. “Перевірка прокурором заяв та повідомлень про вчинені чи підготовлювані злочини” йдеться про роль прокурора під час здійснення попередньої перевірки по заявам і повідомленням про злочини.

Обґрунтованість як порушення кримінальної справи, так і відмови в цьому – одна з незмінних вимог, що ставляться до всіх органів та посадових осіб, які мають право вирішувати питання про порушення кримінальних справ.

Здійснюючи перевірку підстав до порушення кримінальної справи прокурор повинен усвідомлювати, що вона має здійснюватися в межах фактичної необхідності і не підміняти дізнання та досудове слідство. Але якщо наявність ознак злочину викликає сумнів, така перевірка не тільки бажана, але й необхідна, вона є однією з гарантій законності і обґрунтованості порушення справи.

У результаті дослідження наукової думки, даних опитування практичних працівників, підтримується пропозиція (В.Т. Маляренко) про встановлення строку розгляду заяв, повідомлень та інших відомостей про злочини не більше п’яти діб, а при необхідності провести перевірку – не більше 15 діб з моменту одержання або виявлення відомостей про злочин. У виняткових випадках зазначені строки можуть бути продовжені прокурором району, міста до одного місяця, прокурором області до двох місяців і Генеральним прокурором України або його заступниками до трьох місяців.

Проведений аналіз, систематизація й узагальнення емпіричного матеріалу щодо проведення додаткової перевірки заяв та повідомлень після скасування прокурором постанов про порушення чи про відмову в порушенні кримінальних справ, дозволили дійти висновку про те, що в КПК України питання про таку перевірку та про її строки не урегульовано досить чітко, що на практиці призводить до необґрунтованої тяганини в прийнятті рішень. Як правило, матеріали для додаткової перевірки направляються прокурором разом з постановою про скасування прийнятого рішення із посиланням на ст. 227 КПК України. Однак зазначена стаття не містить повноважень прокурора на направлення матеріалів для проведення додаткової перевірки. Не передбачені такі повноваження і в ст. 100 КПК України. Підтримується висловлена в науковій літературі пропозиція (М.А. Погорецький) про необхідність передбачити право прокурора скасовувати безпідставно винесені постанови про порушення чи про відмову в порушенні справи з направленням матеріалів на додаткову перевірку, одночасно встановивши і строк її проведення. Цей строк повинен встановлюватися прокурором в межах одного місяця. При цьому прийняте нове рішення має бути погодженим з прокурором, який скасував попереднє. Підтримують таку думку і практичні працівники: 88,1 % опитаних працівників слідчих підрозділів та 94,3 % опитаних працівників прокуратури. Автором пропонується змінений і доповнений варіант редакції ч. 4 ст. 100 КПК України.

Досліджується право прокурора брати участь у слідчих діях, провадження яких дозволено до порушення кримінальної справи, а в необхідних випадках, особисте їх проведення. Автор дійшов висновку про те, що значення участі прокурора під час проведення слідчої дії (зокрема, огляду місця події), як в активній так і в пасивній формі, виходить далеко за межі забезпечення законності тільки цієї слідчої дії. Особисте сприйняття й оцінка обстановки на місці проведення слідчої дії дозволяють прокурору більш успішно планувати і здійснювати нагляд протягом усього подальшого розслідування, правильно оцінювати отримані шляхом проведення інших слідчих дій докази.

Аналізуючи наукову літературу, законодавчі акти зарубіжних країн, автор робить висновок про те, що в правовій сфері домінує думка про можливість розширення кола слідчих дій, проведення яких можливе до порушення провадження в справі. Про необхідність такого розширення висловлюються і практики: 56,3 % опитаних працівників прокуратури і 60,2 % працівників слідчих підрозділів. Хоча 57,8 % опитаних суддів висловилися про його недоцільність. Підтримуючи загалом таку позицію, дисертант, однак, вважає, що такі слідчі дії можуть бути проведені або у виключних випадках, або у разі, коли без них неможливо встановити наявність чи відсутність ознак злочину. При цьому перелік таких слідчих дій має бути чітко визначеним у кримінально-процесуальному законодавстві.

Підрозділ 1.3. “Вирішення заяв і повідомлень про злочини та повноваження прокурора при прийнятті процесуальних рішень” присвячений ролі прокурора при прийнятті процесуальних рішень за заявами і повідомленнями про злочини, що визначається тим становищем, яке дана стадія займає в кримінальному судочинстві. Вона є початковою стадією кримінального процесу. Порушення справи як акт накладає свій відбиток на всю подальшу діяльність як органів розслідування, так і прокуратури та суду.

Аналізуючи досвід зарубіжних країн, наукову думку, автор робить висновок про недоцільність покладення на прокурора обов’язку порушувати провадження в кожній кримінальній справі чи обов’язково погоджувати таке рішення, як це пропонується авторами проекту КПК України. Підтверджують таку позицію і результати анкетування практичних працівників слідчих підрозділів – 72,0 % опитаних.

Дослідження питання оптимізації та недопущення тяганини під час попередньої перевірки обумовлено тим, що норма, яка визначає повноваження прокурора при здійсненні нагляду за законністю порушення кримінальної справи, не вказує на його право відмовити в порушенні справи у зв’язку зі скасуванням постанови про її порушення. По такій заяві чи повідомленню необхідно знову приймати рішення в порядку ст. 97 КПК України.

Автором пропонуються доповнення до ч. 3 ст. 100 КПК України про те, що коли справу порушено без законних підстав і по ній ще не проводилися слідчі дії, скасовуючи рішення про порушення кримінальної справи, прокурор повинен мати право винести мотивовану постанову про відмову в її порушенні, або постанову про направлення матеріалів для проведення додаткової перевірки. При цьому прокурор має встановити строк такої перевірки.

Аналізуючи питання спрощеного провадження по кримінальним справам, дисертантом встановлено, що необхідність і доцільність його існування сьогодні визнана більшістю вченими як такого, що уможливлює поєднувати якість та швидкість кримінального судочинства, забезпечує його гнучкість і спеціалізацію. Застосування спрощеного розслідування наближає покарання винуватої особи до моменту вчинення злочину і тим самим підвищує ефективність кримінально-правового впливу на правопорушників. Однак, щодо місця і ролі прокурора під час вирішення питання про порушення кримінальної справи за матеріалами протокольної форми досудової підготовки матеріалів, то в процесі дослідження, аналізуючи наукову літературу, дані статистичної звітності, результати проведеного анкетування, було зроблено висновок, що останній наділений не властивими йому повноваженнями. Дисертант пропонує покласти їх на органи дізнання.

У межах підрозділу автором досліджувалося питання порушення прокурором кримінальних справ приватного обвинувачення, зокрема, право прокурора порушити справу при відсутності скарги потерпілого.

Піддано критичному осмисленню право прокурора порушити кримінальну справу приватного обвинувачення чи вступити в порушену у зв’язку з її особливим громадським значенням, що фактично цілком залежить від розсуду прокурора. Аналізуючи думки науковців, а також законодавство інших країн, автор обґрунтовує висновок про те, що варто було б виключити з КПК України таку підставу для порушення чи вступу прокурора в кримінальну справу приватного обвинувачення. Крім того, порушення кримінальної справи приватного обвинувачення прокурором не повинно позбавляти приватних осіб можливості примирення, однак така справа може бути закрита лише за згодою прокурора. Підтримують таку позицію і 51,7 % опитаних працівників прокуратури та 91,1 % опитаних суддів.

Розділ 2 “Роль і місце прокурора під час досудового розслідування кримінальних справ” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. “Здійснення прокурором процесуального керівництва розслідуванням” присвячений юридичній сутності такої діяльності прокурора.

Аналіз юридичної літератури свідчить, що прокурор у стадії досудового розслідування поряд з функцією нагляду за дотриманням законів здійснює також і процесуальне керівництво органами дізнання і досудового слідства незалежно від їх відомчої приналежності. На практиці постійно здійснюється оперативне втручання прокурора в процес розслідування, що дозволяє правильно визначити головний напрям у діяльності слідчого по справі. Він керує діяльністю органів розслідування, щоб надалі обґрунтувати обвинувачення перед судом.

При здійсненні нагляду за діяльністю органів дізнання і досудового слідства повноваження прокурора носять владно-розпорядницький характер, оскільки його пропозиції і вказівки для особи, яка проводить дізнання чи слідчого є обов’язковими. Виключним правом прокурора, що підтверджує владно-розпорядчий характер його повноважень, зокрема, є прийняття ним по порушеній кримінальній справі процесуальних рішень, наприклад, постанови про притягнення особи як обвинуваченого, порушення або закриття кримінальної справи, зупинення по ній провадження і складання ним нового обвинувального висновку.

Здійснюючи процесуальне керівництво розслідуванням прокурор має право давати органам дізнання і досудового слідства вказівки про розслідування злочинів, скасовувати їх незаконні і необґрунтовані постанови, усувати особу, що проводить дізнання, чи слідчого від подальшого ведення розслідування, вилучати справи від одного органу розслідуваним і передавати їх іншому органу.

Вка­зівки прокурора можуть бути дані будь-якому слідчому чи органу дізнання, по будь-якій справі, у будь-який момент провадження розслідування, щодо будь-якої процесуаль­ної чи слідчої дії. Вказівки даються прокурором в письмовій формі, що допомагає йому контролю­вати повноту і строки їх виконання. Дисертант вважає, що такі вказівки повинні підлягати обов’язковому приєднанню до справи.

На підставі проведеного дослідження автор дійшов висновку про недоцільність позбавлення слідчого можливості не виконувати вказівок прокурора при незгоді з ними, як це пропонують автори проекту КПК України № 1233. Надаючи право слідчому не виконувати вказівки прокурора у окремих випадках, закон забезпечує оцінку доказів за його внутрішнім переконанням при прийнятті процесуальних рішень по кримінальній справі.

Треба відзначити, що з одного боку, – зміцнення процесуальної самостійності слідчого шляхом розширення його повноважень самостійно приймати рішення по кримінальній справі у відповідності зі своїм внутрішнім переконанням, а з іншого боку – передбачені в кримінально-процесуальному законі можливості прокурора вчасно втрутитися у хід розслідування з метою виявлення порушень вимог закону та їх усунення, є засобом підвищення ефективності діяльності органів дізнання та досудового слідства в охороні прав і законних інтересів громадян, суспільства, держави.

Елементом процесуального керівництва є участь прокурора у розслідуванні, що є реалізацією принципу безпосередності у кримінальному процесі. Щоб правильно організувати хід розслідування в справі, прокурору необхідно мати не тільки високу кваліфікацію, а й повну інформацію про матеріали справи.

Дисертант акцентує увагу на тому, що розслідування не повинно домінувати у діяльності прокурора, оскільки для цього є спеціальний суб’єкт – слідчий. Лише у необхідних випадках, визначених у законі, прокурор може і повинен особисто вести розслідування по будь-якій справі.

Підрозділ 2.2. “Роль прокурора при погодженні рішень слідчого чи органу дізнання” складається з трьох пунктів.

У пункті 2.2.1. “Рішення, які обмежують свободу та особисту недоторканність громадян” досліджуються питання погодження рішень слідчого або органу дізнання щодо обмежень свободи чи особистої недоторканності громадян під час розслідування кримінальної справи.

Верховна Рада України, сприйнявши міжнародні стандарти щодо судового контролю за дотриманням прав і свобод людини на досудовому слідстві, визначила і обов’язки прокурора з перевірки законності, що є додатковим засобом забезпечення прав і законних інтересів особи. Тим не менше, дисертант вважає, що судовий контроль за досудовим слідством не підміняє прокурорського нагляду, ці форми процесуального контролю органічно поєднуються з метою ефективного захисту прав і законних інтересів учасників процесу на досудовому слідстві.

Слід зазначити, що ефективність судового контролю та прокурорського нагляду впливає на такий важливий компонент досудового слідства, як інститут процесуального примусу. Саме ці форми процесуального контролю, у їх поєднанні, забезпечують дотримання європейських стандартів у захисті прав та законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Відповідно до ст. 25 КПК України прокурор повинен брати участь у прийнятті всіх найважливіших рішень, до числа яких належить, зокрема, вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Дисертант, аналізуючи наукову думку, положення діючого кримінально-процесуального законодавства та проекту КПК, пропонує внести доповнення до ст. 165-2 КПК України про те, що при погодженні подання слідчого, у необхідних випадках, прокурор повинен допитати підозрюваного чи обвинуваченого, а неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого – в усіх випадках. У випадках відмови слідчому у погодженні подання прокурор має винести постанову, в якій мотивувати причини відмови. Таке рішення прокурора має унеможливлювати розгляд подання в суді.

Стаття 156 КПК України встановлює порядок продовження строку тримання під вартою, згідно з яким, подання слідчого має погоджуватися з прокурором відповідного рівня. Однак, дисертант підтримує висловлену в науковій літературі позицію (М.Л. Мичко, М.В. Косюта), що це може відбутися лише в тому випадку, коли замість вищестоящого прокурора подання погоджено з прокурором нижчого рівня. Якщо подання підтримав вищестоящий прокурор, то це має таке ж юридичне значення, як і подання, підтримане прокурором належного рівня. Даний висновок випливає з принципу централізації прокурорської системи.

У пункті 2.2.2. “Рішення, які обмежують конституційні права громадян на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції” детально аналізується механізм реалізації таких повноважень прокурора.

Конституція України і чинний КПК встановлюють особливий порядок застосування і контролю за застосуванням означених вище примусових заходів.

Зокрема, враховуючи, що при проведенні огляду житла чи іншого володіння особи втручання у сферу приватного життя громадян є таким, як і під час обшуку, провадження огляду без постанови суду має бути обґрунтовано у протоколі слідчої дії шляхом зазначення причин, які обумовили її проведення у такий спосіб, та протягом доби копію протоколу має бути надіслано прокуророві, що дозволить останньому перевірити обґрунтованість і законність її проведення, а за наявності до того підстав реагувати відповідним чином. Аналогічно слід діяти і у випадках провадження обшуку без санкції прокурора. Відповідні зміни та доповнення автор пропонує внести у чинний КПК (ч. 4 ст. 177, ч. 7 ст. 190 КПК України).

У результаті дослідження чинного кримінально-процесуального законодавства проектів КПК України, результатів опитування практичних працівників (77,1 % опитаних працівників слідчих підрозділів та 74,7 % опитаних працівників прокуратури), дисертант дійшов висновку, що процесуальна форма проведення огляду приміщень дипломатичних представництв має бути аналогічною порядку проведення в них обшуку і виїмки. Важливість ролі прокурора під час проведення цих слідчих дій полягає в тому, що він, будучи обов’язковим їх учасником, здійснює контроль законності їх проведення. У разі необхідності прокурор має право надати допомогу слідчому в провадженні слідчих дій, чи провести їх самостійно.

Стосовно забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, на думку дисертанта, яка обумовлена аналізом норм КПК України, варто доповнити ч. 1 ст. 126 положенням, що накладення арешту на майно, яке знаходиться у житлі чи іншому володінні особи, а також на її вклади, здійснюється за рішенням суду на підставі подання слідчого чи органу дізнання, погодженого з прокурором.

У пункті 2.2.3. “Рішення про направлення справи до суду для вирішення питання про закриття кримінальної справи та звільнення особи від кримінальної відповідальності” досліджуються питання процесуальної форми погодження прокурором таких рішень слідчого.

Згідно ст. 240 КПК України участь прокурора при попередньому розгляді справи суддею є обов’язковою. На даній стадії одним із рішень, які приймає суддя, є закриття кримінальної справи і саме правова позиція прокурора впливає на можливість його прийняття.

У разі, коли прокурор не згоден з рішенням слідчого, то, як слушно зауважує М.А. Погорецький, у таких випадках він повинен скласти два окремих документи – постанову про скасування рішення слідчого і вказівки про проведення додаткових слідчих дій.

Досліджуючи питання закриття кримінальної справи, дисертант на підставі аналізу наукової літератури, чинного кримінально-процесуального законодавства та думок практичних працівників (86,2 % опитаних працівників прокуратури та 88,9 % опитаних суддів) дійшов наступних висновків. У разі порушення справи і в процесі її розслідування, коли пред’явлене обвинувачення не підтвердилось, прокурор повинен мати право закрити її та припинити кримінальне переслідування особи. Аналогічно прокурор повинен мати право самостійно закрити кримінальну справу у зв’язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності, якщо в ході дізнання та досудового слідства не встановлено особу, яка вчинила злочин, та у зв’язку з декриміналізацією діяння. Процесуальний порядок прийняття прокурором такого рішення сприятиме ефективному та оперативному розгляду даного питання.

У підрозділі 2.3. “Заявлення та підтримання прокурором цивільного позову в кримінальному процесі” розглядаються проблеми діяльності прокурора щодо заявлення чи підтримання цивільного позову в кримінальному процесі.

На відміну від цивільного процесу, де особи, які беруть участь у справі, можуть вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами (диспозитивність), у кримінальному процесі діє принцип публічності. Це стосується і випадків, коли прокурор пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Тобто, за наявності випадків, коли цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права на прокурора має покладатися обов’язок пред’явити цивільний позов або підтримати вже пред’явлений.

Автор дійшов висновку, що, заявляючи або підтримуючи заявлений цивільний позов, прокурор захищає права юридичних та фізичних осіб. На нього покладаються обов’язки доказування його підстав і розміру, незалежно від участі в процесі доказування самої особи, якій завдано матеріальної шкоди злочином.

Дисертантом робиться висновок, що за наявності умов, коли потерпіла від злочину фізична особа за станом здоров’я не може самостійно надати необхідних доказів щодо завданої шкоди, орган розслідування зобов’язаний зібрати їх шляхом проведення слідчих дій. Однак, якщо особа може надати необхідні документи, пов’язані з заявленим позовом, але не бажає це робити у зв’язку з наявністю інших поважних причин (матеріальна чи службова залежність від обвинуваченого тощо), то на неї має поширюватися обов’язок, передбачений ч. 3 ст. 50 КПК України.

Підтримується висловлена в науковій літературі думка, що заявити про прийняття на себе обов’язку підтримати позов, так само як і пред’явити цивільний позов, прокурор повинен до початку судового слідства.

Розділ 3 “Прокурор у судових стадіях кримінального процесу” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Участь прокурора в судовому засіданні”. Метою процесуальної діяльності прокурора на даній стадії кримінального процесу є реалізація функції обвинувачення.

Здобувач підтримує позицію В.С. Зеленецького, що державне обвинувачення виникає з моменту, коли прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи. У межах своєї компетенції прокурор може особисто виступити обвинувачем у будь-якій справі. Його роль особлива, однак, дисертант погоджується з висловленою в науковій літературі думкою С. Матієка, що служіння державним інтересам не повинне перетворювати прокурора у процесуальну фігуру з винятковими правами. Згідно чинного законодавства прокурор є лише одним із учасників судового розгляду і користується рівними з іншими учасниками правами щодо подання доказів, участі в їх дослідженні і заявленні клопотань. На ньому лежить основний обов’язок доказування в судовому розгляді.

Що стосується відмови прокурора від обвинувачення, то на підставі аналізу наукової літератури та законодавства зроблено висновок про те, що така відмова є перешкодою для подальшого розгляду справи (за умови, що потерпілий не бажає самостійно в подальшому підтримувати обвинувачення). Відмовитися від обвинувачення у разі, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення є не тільки правом, а й обов’язком прокурора. Щодо моменту відмови прокурора від обвинувачення, то останній повинен мати право зробити це вже під час доповіді про можливість призначення справи до судового розгляду.

У підрозділі 3.2. “Процесуальні особливості участі прокурора в розгляді кримінальних справ у суді апеляційної та касаційної інстанцій” йдеться мова про процесуальні особливості участі прокурора в провадженнях по перевірці вироків, постанов і ухвал суду.

Дослідивши діяльність прокурора в суді апеляційної інстанції, думку вчених щодо проблем внесення апеляцій (В. Долежан, Ю. Полянський, М. Шорін, К. Матвієнко), нормативні акти, які регламентують таку діяльність прокурора, а також враховуючи централізацію прокурорської системи, дисертанту видається правильною позиція, що право внесення апеляцій на судові рішення слід надати прокурору, який безпосередньо підтримував обвинувачення в суді, а також прокурору вищого рівня.

Генеральний прокурор України в наказі № 5 від 19 вересня 2005 року зазначає, що допускати заміну державних обвинувачів можливо тільки у виняткових випадках. Аналізуючи наукову літературу, дані опитування практичних працівників (59,8 % від усіх опитаних працівників прокуратури), дисертант вважає, що глава 30 КПК України має містити норму наступного змісту: “Державне обвинувачення може підтримувати група прокурорів. Державний обвинувач в апеляційному суді може бути замінений, якщо в ході судового розгляду виявиться неможливість його подальшої участі у справі. Прокурору, який знову вступив у справу, апеляційний суд повинен надати час для ознайомлення з матеріалами справи і підготовки до участі в судовому розгляді. Заміна прокурора в апеляційній інстанції не тягне за собою повторення дій, які на той час вже були здійснені в суді, якщо прокурор не заявив такого клопотання”.

Порушуючи питання про перегляд судових рішень, які набрали законної сили, прокурори розв’язують по суті такі ж завдання, як і при підтриманні державного обвинувачення у суді першої інстанції. З урахуванням принципів побудови органів прокуратури, вищестоящий прокурор повинен мати право внести доповнення або зміну в касаційне подання, якщо прокурор, що вніс подання, не може цього зробити сам з якихось об’єктивних причин.

Дисертанту видається правильною позиція, що в дебатах сторін першим повинен виступати прокурор, навіть у тому випадку, якщо підставою для апеляційного перегляду справи є не його подання, а скарга інших учасників процесу, адже навіть у цьому випадку прокурор повинен відстоювати свою позицію, позицію державного обвинувачення, яка можливо і була задоволена судом першої інстанції, але зараз перевіряється в суді апеляційному.

У підрозділі 3.3. “Відновлення справ у зв’язку з нововиявленими обставинами” досліджуються питання діяльності прокурора у випадках відновлення справ у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Законодавець встановив (ч. 1 ст. 400-8 КПК), що заяви про перегляд справи заінтересовані особи, підприємства, установи, організації і посадові  особи подають прокуророві. З метою перевірки заяви прокурор вправі витребувати справу із суду. Дисертант, у процесі дослідження дійшов висновку, що заяви про нововиявлені обставини можуть бути подані також органу дізнання, слідчому та до суду по місцю проживання чи перебування заявника, а вже в обов’язки останніх входить направити її за належністю. Провадження у справі в зв’язку з нововиявленими обставинами може бути порушене тим прокурором, на території діяльності якого були виявлені такі обставини чи розслідувалась кримінальна справа, про відновлення якої ставиться питання.

Враховуючи, що розслідування нововиявлених обставин прокурор може доручити органу дізнання чи слідчому, то й проводити попередню перевірку заяви мають вони.

Видається, що коли прокурор під час перевірки матеріалів розслідування й висновку нижчестоящого прокурора не вбачає підстав для відновлення справи, він може закрити провадження винесенням відповідної постанови. Якщо прокурор виявить порушення закону чи неповноту розслідування і вважатиме, що можливе їх виправлення, то він має винести постанову про повернення справи для проведення додаткового розслідування.

Для ефективнішого використання можливості застосування інституту відновлення справ у зв’язку з нововиявленими обставинами в КПК України потрібно чітко визначити коло осіб, які вправі подавати заяви про нововиявлені обставини; суб’єктів, які будуть уповноважені на здійснення початкової перевірки нововиявлених обставин; визначити строки її проведення; надати можливість суб’єктам проведення перевірки заяв можливості відібрання пояснень у всіх осіб, крім випадків заборонених законом; зобов’язати прокурора виносити постанову про відмову у відновленні провадження у справі у зв’язку з нововиявленими обставинами при не підтвердженні інформації в заяві про нововиявлені обставини, про що повідомляти заінтересованих осіб.

Автором розглядаються особливості проведення перевірки нововиявлених обставин, зокрема, коли мова йде про перевірку заяв, в яких міститься інформація про зловживання самим прокурором. У такому випадку розгляд нововиявлених обставин і їх перевірку повинен здійснювати прокурор області або за його дорученням прокурор, який не здійснював розслідування чи нагляд і не підтримував обвинувачення в суді у даній справі. Бажано щоб перевірка інформації про такі нововиявлені обставини проводилася правоохоронним органом іншої адміністративно-територіальної одиниці. Пропонується ч. 2 ст. 400-8 КПК доповнити положенням: “Забороняється проведення перевірки особами, які приймали рішення у справі”.