Психологічна структура і динаміка особистісної адаптованості учнів загальноосвітніх шкіл

summary

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, окреслено об’єкт, предмет, визначено мету й завдання наукового пошуку, сформульовано гіпотезу, викладено базові методологічні та теоретичні положення, з’ясовано наукову новизну, практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження та структуру дисертаційної роботи.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади психологічного пізнання особистісної адаптованості індивіда” – головну увагу зосереджено на аналізі й узагальненні наукових підходів до дослідження проблеми адаптації особистості у зарубіжній і вітчизняній психології.

Серед зарубіжних науковців наявні чималі розбіжності як у поглядах на природу адаптації людини, так і у витлумаченні змісту адаптаційного процесу зокрема. Переважно вони обґрунтовують лише два рівні пристосування (адаптованість – неадаптованість) і визначають їх сутність на теоретико-методологічних засадах власного підходу до інтерпретації психологічної організації внутрішнього світу індивіда: пред­ставники психоаналітичного нап­рям­ку пов’язують її з відсутністю три­воги, гуманістичного – із оптималь­ною взаємодією особистості і середо­вища, бігевіорального – з позитивним стимулом оперантної реакції, когні­тив­ного – із відсутністю диском­форту.

Вітчизняні вчені, обстоюючи переважно діяльнісний підхід у пси­хо­логії, розглядають адаптацію у зміс­товому контексті спілкування і міжособистісної взаємодії, визначаю­чи адаптованість як спокій, а неадап­тованість – як творчість; остання дає змогу людині самоактуалізуватися, реалізувати власні цілі та універ­саль­ні потреби, збагачувати її духовний потенціал для творення еталонів доб­ра, краси, істини, мудрості, гармонії.

Запропонована модель психологічної структури особистісної адаптованості як інтегральної психоформи життєактивності людини відображає подвійну природу даного феномена, яка зумовлена, з одного боку, взаєминами особистості з оточенням, а з іншого – характеристиками-параметрами внутріш­нього світу особистості (ставлення, оцінка, прийняття, психологічна ситу­ація, психічний образ, Я-концепція). Аналізовані складові психологічної структури особистісної адаптованості індивіда не просто перебувають у взаємодоповненні між собою, а ще й взаємопроникають одна в одну у сфері реальної екзистенції внутрішнього світу людини на тлі тенденційного переважання конструктивних чи деструктивних змін. Поняття “актуальна лінія адаптації” характеризує спроможність людини налагодити оптимальну соціально-психологічну взаємодію на різних рівнях складноструктурованого довкілля та її здатність адаптуватися у власному психодуховному світі.

У другому розділі – “Вікові та індивідуальні закономірності розвитку особистісної адаптованості школярів” – описуються передумови і чинники стабілізації особистісної адаптованості школярів, вікові та індивідуальні закономірності її прояву.

На основі моделі психологічної структури особистісної адаптованості людини нами створено модель-кофігуратор пристосованості особистості у зовнішньому і внутрішньому світі (рис.1). Її аналіз показує, що загальна картина перебігу пристосувальницької активності у діаді “особистість – вітакультурний простір” має складну діалектичну природу, оскільки кожен представник освітнього процесу прагне зберегти рівновагу всередині своєї унікально-своєрідної субсистеми і водночас гармонізувати взаємовідносини з довкіллям. Тому різнобічне вивчення особистісної адаптованості школярів передбачає насамперед виділення комплексу чинників та передумов, котрі забезпечують стабілізацію персональної пристосованості учасників модульно-розвивального оргпроцесу.

Оскільки особистісна адаптованість – поняття інтегральне та багатогранне, то очевидно, що у його основі знаходяться не окремі, а комплексні чинники. Аналізовані конструкти диференційовано нами на дві великі групи – індивідні та соціальні, сутнісний зміст кожної з яких становлять три підструктури. Соціальні фактори диференціюються на соціально-культурні, соціально-педагогічні та психофізичні, а індивідні – на біофізіологічні, психічні та духовні.