ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА ТА ЧИННИКИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ ЗДІБНОСТЕЙ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з державними науковими програмами, сформульований науковий апарат дослідження: його мета та основні завдання, об’єкт, предмет і методи, наукова новизна, теоретичне й практичне значення, наводиться інформація, пов’язана з апробацією роботи.

Перший розділ “Теоретичний аналіз методологічних основ та історичного досвіду осмислення динаміки, детермінант розвитку і структури соціальних здібностей людини” містить наукову рефлексію становлення соціальної обдарованості людини у філософській спадщині мислителів давнини, дослідження соціальних здібностей у творчості європейських мислителів епохи Відродження та Нового часу, розробки методологічних основ психологічного розуміння соціальних здібностей людини в ХVIII – ХІХ віках та на початку XX століття.

Здійснений аналіз філософської й агіографічної літератури мислителів давнини (Аристотель, Аврелій, Гекатон, Епікур, Конфуцій, Лао-цзи, Мо-цзи, Піфагор, Платон, Сенека, Сократ, Хріссіп, Цицерон, ) дає підстави говорити про наявність численних літературних моделей соціально здібної людини як обдарованої особистості, активність якої детермінована її провідною орієнтацію на світ суб'єкт-суб'єктних взаємин. Базовими складовими цих моделей виступає низка високорозвинених психологічних механізмів людини, в основі яких лежать її мовні здібності, глибина і проникливість розуму, його практична спрямованість й опортуністичність, креативність як винахідливість та здатність до цілепокладання, сумлінність і відповідальність, джерело яких у глибині й адекватності розвитку соціальних емоцій, соціальна сміливість і спроможність до конгруентної поведінки. Усе це разом дозволяє соціально обдарованій особистості ефективно гармонізувати як внутрішній (особистісний), так і зовнішній (соціальний) план власної активності, впливати на активність інших людей, об'єднуючи їх в єдиному русі соціальної діяльності та орієнтуючи її плин на реалізацію вищих суспільних інтересів.

Методологічні та науково-методичні напрацювання  науковців Відродження й Нового часу суттєво збагачують уявлення про відправні моменти виникнення ідеї науково-психологічного дослідження здібностей людини, сутність функціональних і операційно-регуляційних складових соціальних здібностей як раціональної, так і емоційної природи. З огляду на представлений аналіз робіт, до структури таких здібностей з необхідністю повинні бути включені розвинуті здатності людини не лише до аналізу, прогнозу та креативного синтезу всіх компонентів соціальної ситуації, в тому числі і власної позиції людини (Ф.Бекон, Р.Декарт, Н.Макіавеллі, ), а й її здібності до диференціації, адекватної маніфестації та управління емоціями і почуттями всіх учасників взаємодії (М. Ломоносов, Г. Сковорода, О. Радіщев).

За часів Просвітництва (ХІІІ-ХІХ ст.) психологія збагатилася методологічними уявленнями про функціональну сутність здібностей як потенціалів відповідної психічної активності людини, джерела та чинники розвитку загальних і спеціальних здібностей (Х.Вольф., Й Брентано, Д.Дідро, К Гельвецій). Досвід описового (М.Х.Вессель, А. Бергсон, О.Ф. Лазурський) та експериментально-дослідного ( Ф. Гальтон, А.Біне ) отримання наукових даних дозволили науковцям у цей період впритул підійти до усвідомлення необхідності дослідження розвитку здібностей людини як психологічних механізмів не лише її ефективної адаптації до умов середовища, а й продуктивного функціонування в різних видах діяльності, для чого й була створена нова психологічна дисципліна – індивідуальна (диференційна) психологія ( В. Штерн, О.Ф. Лазурський).

У ХХ столітті важливість розвитку здібностей до взаємодії із соціальним середовищем уже передбачалась, навіть декларувалась на рівні дефініцій загальних здібностей піонерами дослідного науково-психологічного пізнання здібностей (В. Штерн, А.Біне, В.Анрі), але ця проблематика так і залишилась на маргіналії завдань експериментальної психології, поза увагою предметного наукового інтересу її представників. Саме  тому в пошуках продуктивного знання, пов'язаного з предметом дослідження, ми звернулись до прикладних напрацювань психологічної науки, тісно пов'язаних з суспільним виробництвом, чому й присвячений другий розділ роботи “Сучасні емпіричні дослідження складу соціальних здібностей особистості та особливостей їх становлення.” У межах останнього проаналізовано наукове вивчення потенціалу соціальних здібностей у дослідженнях професійно важливих якостей спеціалістів соціономічного профілю (педагогів, психологів, управлінців), всебічно розглянута здатність особистості до ефективної адаптації в суспільстві, соціальні здібності у структурі комунікативної компетентності, стан розробки проблеми соціального інтелекту в сучасних психологічних дослідженнях, інституалізовано поняття емоційного інтелекту як предмету аналізу вітчизняної психології здібностей, узагальнені сучасні емпіричні дослідження мудрості як онтологічного еквіваленту соціальної обдарованості.

   Проведений у цьому розділі аналіз показав, що більш-менш повні емпіричні моделі розвинутих соціальних здібностей у сучасній психології представлені концепціями соціальної обдарованості (О.О. Бодальов,  Г. Джерекі, А.П.Коняєва, Л.В.Попова), соціально-адаптивного потенціалу особистості (К.О. Абульханова, Г.С. Васильєв), соціальної (Л.О.Петровська) та комунікативної (О.О. Бодальов) компетентності, соціального (Ч. Хант, Е.Торндайк., Д. Гілфорд, Ю.Н. Ємельянов, А.Л.Южанінова), практичного (Р. Стернберг, М.В.Акімова, В.Т.Козлова, Н.А. Ференс) і емоційного інтелектів (Р.Бар-Он, Д.Гоулман Д.Майєр, Е.Л. Носенко, П.Саловей, та ін.), науково осмисленим феноменом людської мудрості (Р.К. Арлін, П.Болтс, Е.Еріксон, Р.Стернберг, К.-Г. Юнг, та ін.), лідерської обдарованості (Л.І. Уманський, Л.М. Попова), структурними моделями професійних здібностей в царині управлінської діяльності та бізнесу (Н.М.Ануфрієва, Е.М. Борисова, Д.Костер, М.Шоу), педагогічної (Н.А.Амінов, І.А.Зязюн, Н.В. Кузьміна, А.С. Макаренко, Е. Мак-Кларк, Д. Райне, Ф.Хайдер та ін.) і психотерапевтичної (К. Роджерс) практики, особистісної професіограми психолога (Н.В.Бачманова, М.В.Молоканов), й, узагалі, представника професій соціономічного типу (Є.О. Клімов). Проаналізовані концепції з різною мірою узагальнення описують складові соціальних здібностей, які забезпечують ефективність проявів різнопланової соціальної діяльності. Разом із тим, жодна з них не може посісти місце концепції розвитку соціальних здібностей, оскільки їхні автори не концентруються на необхідності створення уявлення про становлення цілісної психологічної системи здібностей, яка утворює психологічну основу продуктивної здатності до таких видів активності. Показано, що  ситуація, яка склалася, є наслідком слабкої "проробленості" в сучасній психологічній теорії здібностей проблеми становлення здібностей соціальних. Власні міркування стосовно можливого варіанту концептуалізації такого предмету аналізу з опорою на традиції світового й вітчизняного науково-психологічного досвіду осмислення явища здібностей, викладені нами в наступному третьому розділі дисертаційного дослідження “Концептуальна модель структури соціальних здібностей людини як динамічної системи”.

В її межах поглиблено психологічний підхід до сучасного розуміння здібностей як функціональних систем (Л.С.Виготський, В.Д.Шадриков), розвинуто ідею функціонально-операційно-регуляційної будови здібностей (О.М.Леонтьєв, Б.Ф.Ломов, Б.Г.Ананьєв, Л.М.Веккер) з урахуванням особливостей соціальної сфери життєдіяльності особистості. З огляду на специфічність сфери суб’єкт-суб’єктних взаємин доведена необхідність розгляду емоції як психічного процесу, що володіє усіма характеристиками здібності до цілісного різнорівневого відбиття та регулювання особистісно значущих для людини аспектів її життєдіяльності, показане соціальне джерело формування такого механізму.

На підставі здійсненого теоретичного аналізу стверджується, що з огляду на виділення основних типів життєдіяльності людини, які розуміються як сфери суб'єкт-суб'єктних і суб'єкт-об'єктних відносин, соціальні здібності мають належати до складу загальних. Функціонально здібності характеризують людину як суб’єкта діяльності. Структура такого суб’єкта  – це система дієвих потенціалів людини, яка інтегрує її здібності до основних типів людської активності, якими є пізнання, спілкування та перетворення дійсності. Відповідно до виділених типів людина виступає як суб'єкт пізнання, суб'єкт спілкування та суб'єкт праці або творчої активності (Б.Г.Ананьєв, С.Л.Рубінштейн, К.К. Платонов). Логічно, що кожній із виділених іпостасей суб'єкта діяльності відповідає власний потенціал його загальних здібностей. В межах опису основних дискрипторів класифікації здібностей (елементарних і складних, загальних і спеціальних) доводиться необхідність розуміння соціальних здібностей як загальних, поруч з інтелектуальними та творчими.

З точки зору структурно-функціонального аналізу невід'ємними структурними компонентами загальних соціальних здібностей повинні стати не лише когнітивна, а й емоційна, мовна та конативна складові, а також змістовні особистісні утворення (світоглядні почуття, особистісні еталони, життєві й соціальні стратегії), які регулюють оперативну роботу таких потенціалів. В таблиці 1 представлене авторське бачення структури соціальних здібностей як функціональних систем психічного видображення, складовими яких слід вважати єдність функціональних, операційних і регуляційних механізмів людської психіки, розвиток та інтеграція яких відбувається в ході онтогенезу особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників. Сама ж психіка тут розуміється як єдина функціональна система забезпечення соціальної діяльності людини.

З позиції системно-функціонального аналізу, керуючись комплементарним для функцонування соціальних утворень принципом включених систем, якими є особистість, група та система спілкування, основними функціональними підсистемами таких здібностей слід вважати: 1) здатність особистості до адекватного переживання, розрізнення, вираження та управління власними емоційними переживаннями, прийняття відповідальності за їх позитивний статус – це інтраособистісна підсистема здібностей до встановлення особистісної значущості соціальних подій і самоконтролю емоційного життя людини, яка створює найбільш інтимний рівень саморегуляції її соціальної  життєдіяльності; 2) спроможність до адекватного розуміння вербальної та невербальної інформації соціального змісту як статичного, так і динамічного характеру, можливості розуміння причин настання й передбачення наслідків розвитку соціальних подій з урахуванням їхньої контекстуальної обумовленості – такою є інтерособистісна підсистема соціально-аналітичних здібностей, предметом аналізу якої може виступати і сама особистість як  окремий об'єкт соціального пізнання;  3) соціально адаптивна й креативна властивості людини, які забезпечують їй здатність до узгодження позиції сторін, проблематизації й діалектичного синтезу часто суперечних інтра- та інтерособистісних елементів соціальної ситуації, значущих для більшості суб'єктів соціальної взаємодії, результатом чого виступає нове продуктивне рішення, яке несе в собі ознаки дивергентного, творчого продукту, прийнятного для більшості