VACANCIES AND COOPERATION

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, сформульовано його об’єкт, предмет, мету, гіпотези й завдання, методологічні та методичні підходи. Викладено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи. Наведено відомості про апробацію та впровадження одержаних результатів, публікації за темою дисертації та структуру роботи.

У першому розділі – «Теоретико-методологічний аналіз проблеми життєвої компетентності особистості» - викладено результати теоретико-методологічного аналізу сучасного стану проблеми в контексті концепції життєтворчості. Розглянуто структуру поняття, чинники, детермінанти, вікові і психологічні особливості становлення життєвої компетентності, побудовано психологічний конструкт та описано його феноменологію.

На основі теоретичного аналізу з΄ясовано, що проблема життєвої компетентності особистості є предметом досліджень різноманітних галузей наукових досліджень. Найбільш розробленими є її педагогічний (Б. Вульфсон, С. Гессен, В. Долл, І. Єрмаков, Т. Каткова, О. Кононко, Дж. Куллахан, Л. Пермінова, Ж. Перре, Дж. Равен, Б. Рей, М. Рижаков, І. Тараненко, Г. Халаш), соціально-психологічний (К. Абульханова-Славська, В. Дружинін, О. Коржова, А. Мінаєв, Л. Мітіна, К. Обуховський, Л. Петровська, М. Попова, Л. Сохань, Е. Старовойтенко, Т. Титаренко, В. Циба) та соціологічний (З. Бауман, П. Бергер, П. Бурдьє, Е. Гідденс, О. Злобіна, Л. Іонін, І. Мартинюк, Т. Лукман, Т. Резнік, Ю. Резнік, Н. Соболєва, В. Тихонович, У. Томас, А. Шюц) аспекти. Для більшості означених досліджень притаманний підхід до розуміння проблеми життєвої компетентності як складової життєтворчості особистості.

Філософсько-рефлективне поле життєвої компетентності особистості формується і розвивається завдяки дослідженням її окремих різновидів –комунікативної (Ю. Габермас, Ю. Жуков, Л. Петровська, А. Сікурел), професійної (А. Маркова, Н.Шевченко), інформаційної (В. Акуленко, М. Дзугоєва, О. Зайцева, Н. Насиров, Н. Рудницький, А. Семенов, О. Толстих), соціальної (Г. Білицька, А. Брушлинський, Н. Казарінов, С. Краснокутська, Є. Руденський, Р. Ульріх) компетентності тощо.

Серед найважливіших доробків психологічної науки для міждисциплінарних досліджень життєвої компетентності особистості виокремлюються: концептуальне оформлення і теоретичний опис проблеми життєтворчості (Л. Сохань, Г.Несен та ін..); концепція життєтворчості Д. Леонтьєва; „Я”-концепція в її різних теоретичних формах експлікації (концепції інтегральної індивідуальності В. Мерліна, метаіндивідуального світу наукової школи Л. Дорфмана та ін.); розробка у соціальній психології проблемного поля індивідуального стилю діяльності (Л. Виготський, О. Леонтьєв, П. Гальперин, Б. Теплов, В. Мерлін та ін.).

Життєву компетентність вчені розглядають як детермінанту саморозвитку, самореалізації, самоактуалізації, життєтворчості. Вона передбачає відповідний до вікових можливостей та індивідуальної історії життя рівень розвитку особистісних механізмів, зокрема таких як: наслідування, ідентифікація, імітація, емпатія, рефлексія, образ „Я”, совість (О. Кононко та ін.).

Компетентність тісно пов'язана з поняттями „зрілість”, „готовність” до виявлення соціальної активності, „індивідуальний стиль життєдіяльності”, системою ціннісних орієнтацій особистості. Системоуворювальною складовою життєвої компетентності називають відповідальність особистості за свою долю, за свої вчинки і дії, за їх соціальні наслідки (М. Степаненко та ін.). Особистісні риси компетентної людини є близькими до рис самоактуалізованої особистості (В. Зарицька, В. Циба та ін.).

Механізмом розвитку життєвої компетентності вчені вважають самоактуалізацію (І .Єрмаков та ін.). Процес формування життєвої компетентності залежить від освітньо-культурної ситуації, в якій живе і розвивається особистість. З іншого боку, наявний рівень життєвої компетентності особистості визначає вибір нею життєвого шляху.

Теоретичною основою дослідження ми обрали концепцію розвитку життєтворчої активності В. Ямницького, в межах якої життєва компетентність особистості розглядається як одна з провідних компонент життєтворчості. Згідно визначеного підходу розглядаємо життєву компетентність як цілісне утворення, яке становить складну системну властивість усієї особистості, що характеризує її здатність зберігати та оптимально відтворювати, розвивати себе, своє життя, успішно діяти в різних життєвих ситуаціях, вирішувати складні життєві завдання та проблеми; здатність особистості вирішувати проблеми в усіх сферах життєдіяльності, виконувати життєві і соціальні ролі, які ґрунтуються на життєтворчих знаннях, уміннях і навичках, життєвих досягненнях.

У структурі життєвої компетентності можемо виокремити такі компоненти: когнітивний: знання про життя, світ, життєвий досвід; емоційно-вольовий: інтерес до життя, ініціативність, готовність до розв'язання життєвих ситуацій; поведінково-діяльнісний: соціальність, комунікативність, відповідальність, вміння та навички розв’язувати життєві ситуації, життєві стратегії; мотиваційний: особистісне зростання, саморозвиток, самоактуалізація, пізнання; рефлексивно-оцінний: самооцінка, розвинена рефлексія.

Зважаючи на складний системний характер поняття, на підставі системного підходу (І. Блауберг, В. Ганзен, М. Сетров, Г. Щедровицький та ін.) нами було побудовано психологічний конструкт життєвої компетентності особистості, визначено його структуру, психологічні чинники та феноменологію (рис.1).

Було отримано чотири квадранти, кожен з яких відбиває континуум специфічних властивостей життєвої компетентності особистості та являє собою характеристику певного її виміру. Перший квадрант репрезентує найвищий, суб’єктний вимір життєвої компетентності, який характеризується високим компетентнісним потенціалом, готовністю до виявлення активності, особистісною зрілістю і виявляється у життєтворчості особистості. Другий - відображає сполучення високого потенціалу та відмови від творчості, що спрямовує активність особистості у напрямі вдосконалення своїх життєвих стратегій – до адаптації, і відповідно може розглядатися як адаптаційний вимір життєвої компетентності. Третій квадрант є повністю протилежним до першого і зображує вимір життєвої некомпетентності. І четвертий – визначається низьким компетентнісним потенціалом, особистісною незрілістю, проте прагненням до творчості життя. Прагнення творчості без розвитку необхідних засобів та відповідальності дозволяє говорити про маргінальний тип спрямованності активності без врахування соціальних орієнтирів і складає дезадаптаційний вимір життєвої компетентності особистості.