ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ АМБІВАЛЕНТНОСТІ АТИТЮДІВ У ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета, гіпотеза, завдання та методи дослідження, розкриваються методологічні й теоретичні засади дослідження та експериментальна база, наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, достовірність її результатів, наведено дані про апробацію та впровадження результатів роботи  і  дані  про  структуру  дисертації.

У  першому  розділі “Теоретико-методологічні аспекти вивчення проблеми амбівалентності атитюдів особистості” визначається сутність амбівалентності атитюдів, аналізуються науково-методологічні концепції та підходи до вивчення даної проблеми в зарубіжній і вітчизняній психології, розкриваються вікові особливості її розвитку в юнацькому віці, розглядаються структура, критерії та підходи до вимірювання амбівалентності атитюдів.

Враховуючи термінологічну аморфність  у  встановленні  базової  категорії для

дефініції амбівалентності атитюда (схильність, прагнення, почуття, оцінка, властивість), ми довели обґрунтованість визначення даного поняття як властивості, що проявляється в одночасному існуванні взаємовиключних протилежних оцінок в афективній, когнітивній і поведінковій сферах щодо об’єктів чи ситуацій зовнішнього або внутрішнього світу особистості. Поняття амбівалентності атитюда відрізняється від близьких за змістом понять установки (Д.М.Узнадзе), ставлення (В.М.М’ясищев), особистісного смислу (О.М.Леонтьєв), спрямованості особистос-ті (Л.І.Божович), установки як стабілізатора діяльності (О.Г.Асмолов, Н.Л.Коло-мінський), узагальненої смислової установки (С.І.Подмазін). Наше дослідження ґрунтується на розумінні амбівалентності як властивості соціальних установок, або атитюдів, притаманній  як  гармонійним, так  і  негармонійним  особистостям.         

Вивчення проблеми амбівалентності атитюдів у межах різних науково-          теоретичних концепцій є найбільш продуктивним у зарубіжній психології. Представники психоаналізу (К.Абрахам, М.Клейн, Дж.Мірлу, З.Фрейд), неофрейдисти (А.Адлер, К.Хорні, К.Юнг), когнітивний напрямок психологічних досліджень (М.Кругман, К.Левін, Н.Міллер) та гуманістичний (А.Маслоу, К.Роджерс) вивчають окремі аспекти даної проблеми – прояви амбівалентності особистості у психічно хворої чи психічно здорової людини. У вітчизняній психології вивчення особистісної амбівалентності в морально-психологічному аспекті було виконано І.Н.Михєєвою. Виявлення  психологічних особливостей амбівалентності особистості в ранньому юнацькому віці здійснила Т.Н.Лук’яненко. Дослідження цієї властивості  особистості в гендерному  контексті  репрезентовано  в  працях  Т.М.Зелінської.

Концептуалізація амбівалентності атитюдів відбулася у другій половині минулого століття. Когнітивний підхід при дослідженні даного феномена особистості є провідним і конструктивним. Вивчають амбівалентність до нових об’єктів, ситуацій (Р.Брьомер, К.Джонас, М.Дьєль), яка супроводжується систематичною переробкою інформації та більшою відповідністю між ставленнями  та  намірами,  що  веде  до  зниження  напруги.

Ряд вчених (Д.Вігінер, Дж.Даунін, Дж.Кроснік, М.Мур, Р.Петті та ін.), які досліджували вже сформовані атитюди, показали, що, навпаки, підвищення інтенсивності амбівалентності атитюдів веде до зростання неузгодженості між ставленнями та поведінкою. В когнітивній моделі надстимулювання (В.Крено, Дж.Сайвесек) розкривається динаміка амбівалентності атитюда під впливом надмірного стимулювання діяльності, що готує підґрунтя для зміни цього психічного утворення, яке лежить в основі поведінки. При дослідженні суперечностей емоційної і пізнавальної інформації про атитюд (Ю.Боргіда, М.Занна, Х.Левайн, С.Томпсен) доведено, що афективний компонент переважає над когнітивним, а значить, поведінка залежить від емоцій. Д.Гріффін, М.Занна, М.Томпсон вважають афективно-когнітивний вид амбівалентності найбільш стійким утворенням атитюдів. Д.Бургес, Д.Джост експериментально довели, що амбівалентність низькостатусних груп відносно своєї групи значно вища, ніж щодо групи високого статусу. Дж.Вернер розглядає переживання низької амбівалентності як  основу  самоусвідомлення.  Кожен  із  цих   підходів  акцентує увагу на вивченні

певних  компонентів  амбівалентності  атитюдів,  тому   їх   інтеграція  виступає  

передумовою  подальшого  аналізу  даної  проблеми.

Сензитивність юнацького віку для розвитку амбівалентності атитюдів детермінована наступними його особливостями: становленням прогностичного мислення, емоційно-ціннісного самоставлення, спрямованістю у майбутнє,  пошуком смислу життя, професійною спрямованістю, індивідуалізацією, внутрішньою неузгодженістю та мінливістю соціальних установок (І.Д.Бех, Л.І.Божович, І.С.Кон, Г.Крайг та ін.). Подолання кризи 18-19 років при переході до ранньої дорослості є передумовою розвитку збалансованої амбівалентності атитюдів  у  цьому віці (А.О.Реан, Х.Ремшмідт,  Т.М.Титаренко).

Дослідження підходів до визначення структури амбівалентності атитюдів показало, що перспективним напрямком є її вивчення як трьохкомпонентного конструкту в афективній, когнітивній, поведінковій сферах особистості (Д.Гріффін, М.Занна, М.Томпсон та ін.). Саме ця структура амбівалентності атитюдів дає можливість виявити їх амбівалентність в кожному компоненті. Критеріями прояву амбівалентності соціальних установок дослідники виділяють: інтолерантність до суперечностей (Р.Гінсбер, Д.Кенні, Е.Френкель-Брунсвік); віру в себе, самооцінку амбівалентності, самоефективність, тривожність, товаришування (М.Кругман); потребу в пізнанні, недовіру до себе, особисту участь у подіях (М.Занна,  М.Томпсон).

Найбільш поширеними підходами до вимірювання амбівалентності атитюдів є модель конфліктних реакцій К.Каплана, модель зростання протилежностей        І.Кеца, Р.Хеса, модель подібності-інтенсивності Д.Гріффіна, М.Занни, М.Томпсон. Останній підхід найкраще відображає умови виникнення амбівалентності    атитюдів, а його індекс оцінює незалежно і одночасно міру подібності та сили взаємовиключних суперечностей, що стало надійною процедурою вимірювання  досліджуваного  конструкту.

Виходячи з теми роботи, проаналізовано, наскільки висвітлена в літературі проблема амбівалентності атитюдів, а саме – досліджені сутність, теоретичні підходи, критерії, процедури вимірювання та психологічні особливості цього феномена в юнацькому віці, що показало недостатню розробку цієї проблематики  і  зумовило  побудову  подальшої  експериментальної  роботи.

У другому розділі “Експериментальне вивчення психологічних особливостей амбівалентності атитюдів у юнацькому віці” обґрунтовано психодіагностичний інструментарій дослідження, представлено психологічні особливості структурних компонентів амбівалентності атитюдів студентів, показано зв’язок амбівалентності соціальних установок з їх особистісними характеристиками, виявлено критерії діагностування  цього феномена  та  рівні  його прояву в юнацькому  віці.

Аналіз наукової літератури з проблеми дослідження дав можливість виділити структурні компоненти амбівалентності атитюдів (афективний, когнітивний, поведінковий) та особистісні характеристики юнаків (довіру до себе, потребу в пізнанні, самоефективність), що мають взаємозв’язки з цим феноменом. На основі визначених підходів до діагностики амбівалентності атитюдів підібрана батарея  взаємодоповнюючих  методик  для  проведення  констатуючого  експерименту.

Під час пілотажного дослідження було визначено амбівалентність атитюдного  поля  з урахуванням значущості та  регулярності засвоєння соціальних  установок  у

юнацькому віці. Констатуючий експеримент проводився в три етапи.

На першому етапі досліджувалися психологічні особливості прояву структурних компонентів амбівалентності залежно від віку і від значущості та  регулярності  засвоєння  атитюдів  у  юнацькому  віці. З цією метою нами було розроблено опитувальник “Вимірювання амбівалентності атитюдів”, у який ми включили шість об’єктів із амбівалентності атитюдного поля (по два із групи). Респонденти визначили своє амбівалентне ставлення (окремо позитивну і  негативну оцінку) до цих атитюдів на основі трьохкомпонентної структури.

Вивчення вікових особливостей прояву структурних компонентів амбівалентності атитюдів у юнацькому віці виявило наступні тенденції. Афективний компонент визначається як співвідношення позитивних і       негативних емоційних оцінок за силою та амбіеквальністю  і  має такі особливості:

– виявляється на трьох рівнях: низькому  збалансованому (позитивні і  негативні оцінки проявів емоцій низької інтенсивності та нонамбіеквальності узгоджуються в одну позитивну оцінку), середньому незбалансованому (позитивні та негативні оцінки проявів емоцій середньої інтенсивності та майже рівні за силою суперечності не узгоджуються, звідси – зосередженість на негативних переживаннях), високому дезінтегрованому рівні (позитивні і негативні оцінки проявів емоцій високої інтенсивності та амбіеквальності характеризуються високою емоційною напругою, надмірною фіксацією, неконтрольованістю  негативних   переживань);

– вікові відмінності у проявах афективного компонента амбівалентності атитюдів у юнацькому віці характеризуються зменшенням низького збалансованого рівня (з 23,37% до 20,72%), що є негативною тенденцією, зменшенням середнього незбалансованого (з 37,38% до 34,23%) – з позитивною віковою динамікою, але вони статистично незначущі, і збільшенням проявів високого дезінтегрованого рівня  (з  39,25%  до  45,05%,  t=3,469,  p≤0,001),  який  домінує;

– оптимальним для узгодженого прояву амбівалентності атитюдів є низький рівень афективного компонента, але домінують середній та високий, які складають дискордантний рівень прояву у 17-18-річних (76,63%) та у            18-19-річних (79,28%) студентів, що зумовлює необхідність психокорекційного впливу  на  зниження  цих  рівнів.

Когнітивний компонент досліджуваного феномена розкривається як співвідношення позитивних і негативних когнітивних оцінок за силою та амбіеквальністю.  Має  наступні  характеристики:

– виявляється у студентів юнацького віку на трьох рівнях: низькому збалансованому (позитивні і негативні оцінки проявів когніцій на низькому рівні інтенсивності та нонамбіеквальності узгоджуються в одну позитивну оцінку-думку), середньому незбалансованому (позитивні і негативні оцінки проявів когніцій середнього рівня інтенсивності та майже рівні за силою суперечності характеризуються ваганнями, напругою, негативною оцінкою думок), високому дезінтегрованому рівні (позитивні і негативні прояви когніцій високої інтенсивності та амбіеквальності характеризуються безнадійністю, імпульсивністю, надмірною фіксацією своїх думок);

– вікова  динаміка   рівнів  прояву   когнітивного  компонента  амбівалентності 

атитюдів у юнацькому віці характеризується наступними тенденціями: дискордантні рівні (середній та високий) є провідними як для 17-18-річних (77,57%), так і для 18-19-річних досліджуваних (73,87%). Тобто узгоджене осмислення, інтеграція оцінок в єдиний атитюд не характерні для юнацького віку. Конкордантний рівень властивий для 22,43% 17-18-річних та 26,13% 18-19-річних студентів. Ці прояви свідчать про фактичну відсутність вікової динаміки при переході  до  ранньої  дорослості.

Поведінковий компонент амбівалентності атитюдів виявляється як співвідношення позитивних і негативних поведінкових оцінок за силою та амбіеквальністю  і  відзначається  наступними  характеристиками:

– розкривається у юнаків на трьох рівнях: низькому збалансованому (позитивні і негативні оцінки проявів поведінки на низькому рівні інтенсивності та нонамбівалентності узгоджуються в одну позитивну оцінку), середньому незбалансованому (позитивні і негативні оцінки проявів поведінки середнього рівня інтенсивності та майже рівні за силою суперечності характеризуються ваганнями), високому дезінтегрованому (позитивні і негативні оцінки проявів поведінки високого рівня інтенсивності та амбіеквальності характеризуються навченою безпорадністю  чи  необдуманістю  намірів,  дій);

– вікова динаміка рівнів прояву поведінкового компонента цього феномена у юнацькому віці характеризується зменшенням проявів середнього незбалансовано-го рівня (з 47,65% до 38,74%, t=2,149, p≤0,05), збільшенням проявів високого дезінтегрованого рівня (з 32,72% до 40,54%, t=3,769, p≤0,001), незначним збільшенням низького збалансованого рівня (з 19,63% до 20,72%), яке не визначає позитивних  вікових  змін  у  даній  сфері  особистості;

– дискордантні рівні (середній та високий) домінують у 17-18-річних (80,37%) та  18-19-річних (79,28%) студентів, що вказує на несуттєву позитивну тенденцію до зменшення їх проявів на 1,09% та визначає необхідність психокорекційної  роботи,  спрямованої  на  зниження  цих  рівнів.

Дослідження вікових особливостей прояву рівнів амбівалентності атитюдного поля в залежності від значущості та регулярності засвоєння дало наступні результати: 1) амбівалентність атитюдного поля складається з трьох груп соціальних установок (перша група характеризується тим, що їх значущість “а” і регулярність засвоєння “б” приблизно рівні, тобто “а=б”; друга група – “а<б”, тобто значущість атитюдів для досліджуваних нижча порівняно з регулярністю засвоєння, третя група – “a>б”, тобто значущість соціальних установок значно вища регулярності їх засвоєння; 2) у кожній групі амбівалентності атитюдного поля експериментально досліджувались два атитюда: алкоголь, закриття ЧАЕС – у першій групі, паління, дошлюбний секс  – у другій, евтаназія, гендерний паритет – у третій, які виявилися на низькому збалансованому, середньому незбалансованому, високому дезінтегрованому рівнях; 3) у першій групі вікова динаміка рівнів прояву амбівалентності атитюдного поля характеризується тим, що дискордантний рівень (середній і високий) є провідним (“алкоголь” для 17-18-річних складає 81,31%, для              18-19-річних – 78,38%, відповідно “закриття ЧАЕС” – 84,11% та 81,98%), що виявляє невміння інтегрувати внутрішній (“а”) та зовнішній (“б”) чинники;                4) у другій групі дискордантний рівень, що є провідним (“паління” для 17-18-річних складає 71,96%, для 18-19-річних – 72,07%, “дошлюбний секс” для I курсу – 70,09%, для II курсу – 73,88%), вказує на недостатню сформованість в юнацькому віці внутрішнього чинника “а” та переважання впливу зовнішнього; 5) у третій групі дискордантний рівень виявився провідним (у 17-18-річних студентів за “евтаназією” – 78,51% та за “гендерним паритетом” – у 79,44%; у 18-19-річних студентів за “евтаназією” проявляється у 63,96% та за “гендерним паритетом” – у 62,16%); 6) у третій групі були констатовані позитивні статистично значущі вікові відмінності амбівалентності відносно обох атитюдів на низькому та середньому рівнях, що підтверджує достовірність збільшення узгодженості амбівалентності атитюдного поля впродовж  юнацького  віку  завдяки  тому, що внутрішній  чинник є  провідним.

На другому  етапі  констатуючого  експерименту  визначено  взаємозв’язок

амбівалентності атитюдів з особистісними характеристиками: довірою до себе (r_s=0,569, p≤0,05),  потребою   в  пізнанні   (r_s=0,599, p≤0,05),  самоефективністю

(r_s=0,610, p≤0,05).

Узагальнення отриманих результатів на третьому етапі констатуючого експерименту дозволило визначити такі критерії та показники діагностування амбівалентності атитюдів як сталого особистісного утворення: співвідношення позитивних і негативних оцінок в афективній, когнітивний, поведінковій сферах соціальних установок (інтенсивність, амбіеквальність), довіра до себе (самоцінність, самоприйняття, самоприхильність), потреба в пізнанні (потреба в засвоєнні готових знань, потреба в самостійному пошуку нових знань), самоефективність (оцінка своїх здібностей та очікування успіху). На їх основі виявлено три рівні прояву амбівалентності атитюдів у юнацькому віці. Характеристика  рівнів  представлена  у  табл. 1.

Аналіз отриманих даних показав, що низький рівень прояву амбівалентності атитюдів характерний для 22,02% осіб юнацького віку (21,50% 17-18-річних та 22,52% 18-19-річних). Середній рівень виражений у 39,45% студентів (42,99% першокурсників та 36,04% другокурсників, t=2,223, p≤0,05). Високий рівень поширений у 38,53% студентів (35,51% 17-18-річних та 41,44% 18-19-річних, t=2,782,  p≤0,05). Оптимальним для особистісного зростання є конкордантний збалансований рівень, котрий не є домінуючим, а його динаміка виявилася статистично недостовірною. Дискордантний рівень виражений у 77,98% студентів юнацького віку, тобто у 3,5 рази більше, ніж конкордантний рівень. Переважання у більшості досліджуваних дискордантного рівня амбівалентності атитюдів і відсутність позитивної динаміки в її проявах зумовило необхідність психологічного впливу на інтенсивність цієї властивості шляхом активізації  умов  її  психокорекції.

У третьому розділі “Психокорекційна система роботи зі зниження        амбівалентності атитюдів у юнацькому віці” розкрито теоретичні засади  формуючого експерименту, визначено психолого-педагогічні умови зниження рівня амбівалентності атитюдів, представлено апробовану нами систему психокорекції, проаналізовано результати її впровадження, виявлено динаміку  амбівалентності соціальних установок в експериментальній  та  контрольній  гру-

пах, розроблено практичні рекомендації для викладачів вищої школи, практичних  психологів  з  корекції  цього психологічного  феномена.