Психологічні умови розвитку комунікативної компетентності майбутнього сімейного лікаря

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено його об’єкт, предмет і мету; сформульовано припущення і завдання; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі дисертації, „Психологічний аналіз комунікативної компетентності сімейного лікаря”, викладено результати аналізу  літературних джерел з проблем підготовки і професійної діяльності сімейних лікарів, умов і технологій розвитку комунікативної компетентності особистості.

Показано, що у процесі підготовки сімейних лікарів найістотнішою проблемою є відсутність єдиної  загальноприйнятої і науково обґрунтованої моделі підготовки таких фахівців у вищих медичних навчальних закладах взагалі та їх психологічної підготовки зокрема. Дискусії ведуться довкола питань про початок підготовки лікаря загальної (сімейної) практики, про зміст і технологію його підготовки, основні функціональні обов’язки, про необхідне організаційне та технічне забезпечення діяльності тощо.   

Дискусії навколо статусу сімейного лікаря   визначили два основних підходи.

За першим підходом, фахівці-медики різних спеціальностей намагаються обґрунтувати необхідність включення до програм підготовки сімейних лікарів саме „своєї” спеціальності  додатково до тих, які вже є у цих програмах (В.І. Кривенко, В.Г. Єремеєв, О.П. Федорова, Ю.І. Головченко, Р.Я. Адаменко, О.І. Денисенко, М.П. Перепічка, С.П. Трефаненко, С.І. та О.І. Іващук, Л.П. Сидорчук та ін.).

За другим – пропонується зробити одну-дві спеціальності базовими (наприклад, терапевт-педіатр), а за іншими спеціальностями давати тільки загальні знання і навички (Ю.В. Бєлоусов, Л.Г. Волошина, Н.В. Павленко, С.В. Білецький).

Спільність позицій більшості фахівців-медиків стосовно сімейного лікаря полягає у визнанні профілактичної спрямованості як головної мети його діяльності (П.М. Ляшук, Н.В. Пєшковська, Н.В. Марчук, О.С. Полянська, О.І. Сердюк, В.О. Мінак, Н.В. Просоленко, Г.В.  Яковлєв та ін.).

Питання медичної фахової підготовки сімейних лікарів займають центральне місце, в той час, питання  соціально-психологічної компетенції  майже не  порушуються або ж розглядаються  поверхово. Водночас позитивним є той факт, що питання не тільки медичної, а й соціально-психологічної компетенції лікарів почали  обговорюватись   спеціалістами-медиками (Г.І. Лисенко, О.Б. Ященко, Л.В. Хіміон, С.В. Данилюк, Л.Г. Селіхова, М.С. Расін, В.І. Чебан).

Констатується, що профілактична робота вимагає від лікаря вміння аналізувати як  власне медичні, так і соціальні ситуації, прогнозувати їх розвиток і можливі наслідки, будувати взаємини з  усіма категоріями пацієнтів, володіти різними стилями спілкування, швидко орієнтуватись у ситуаціях  соціальної взаємодії і обирати оптимальні прийоми впливу на пацієнтів з урахуванням їхніх психологічних особливостей тощо. Стверджується, що здійснення профілактичної роботи сімейним лікарем може бути успішним за  наявності у нього достатньо високого рівня  комунікативної компетентності як умови успішного здійснення ним своєї професійної діяльності (М.М. Васильєв, Ю.М. Ємельянов, Ю.М. Жуков, Н.Б. Завіниченко, М.М. Заброцький, С.Д. Максименко, Б.Д. Карвасарський, А.Ф. Копьйов).

Поняття комунікативної компетентності розглядається багатьма дослід-никами,  які послуговуються при цьому різним її розумінням  (Ж.М. Глозман, Ю.М. Ємельянов, В.П. Зінченко, М.І.  Конюхов, Б.Г. Мєщеряков, Л.А. Петровська, Л.А.  Цвєткова, М.Г. Ярошевський). 

Здійснений нами аналіз  дефініцій комунікативної компетентності дав змогу виявити відмінності у підходах різних авторів і одночасно засвідчити певну спільність поглядів щодо тих чи інших  ознак даного психологічного феномену. 

Зокрема, одні автори головним у комунікативній компетентності вважають ефективність спілкування (Ж.М. Глозман,  В.П. Зінченко, Б.Г. Мєщеряков). Зі свого боку Л.А. Петровська вважає, що гнучкість в адекватній зміні психологічних позицій є суттєвим показником компетентного, зрілого спілкування. 

На думку Ю.М. Жукова, ефективність комунікації залежить від розвитку стратегічної, тактичної і технічної складових комунікативної компетентності людини. Стратегія комунікації виявляється насамперед у тих настановленнях, якими скеровується людина на початку встановлення контакту з іншою людиною, а тактика – це реалізація у конкретній ситуації комунікативної стратегії на основі наявних ресурсів людини.

Здійснений у розділі аналіз літературних джерел свідчить, що найважливішими умовами розвитку комунікативної компетентності сімейних лікарів слід вважати відповідну організаційно-структурну перебудову навчального процесу, створення мотиваційної основи активності студентів і слухачів в оволодінні технологією компетентного спілкування   та розробку адекватних засобів організації особистого досвіду спілкування майбутніх   сімейних лікарів.

Попри істотні відмінності в організації та технології тренінгів, автори (І.В. Вачков, К. Рудестам, В.Г. Ромек, О.В. Євтихов, О.Ф. Бондаренко, О.В. Сидоренко)  виокремлюють разом з тим спільні риси, що об’єднують різні за спрямованістю тренінгові групи.

Отже, узагальнюючи наведене вище можна констатувати наступне. Комунікативна компетентність  лікаря  передбачає наявність у нього певних професійних  орієнтацій/переконань,  настановлення на емоційно-позитивне  ставлення до пацієнта, незалежно від його особистісних якостей, і   певну кількість комунікативних навичок і вмінь, необхідних лікареві для медичної взаємодії (побудови терапевтичного  діалогу з пацієнтом).

Другий розділ, „Емпіричне дослідження актуального рівня комуніка-тивної компетентності майбутнього сімейного лікаря”, присвячений аналізу отриманих емпіричних даних.

Процедура дослідження охоплювала низку стандартизованих методів, а також діагностичні прийоми, розроблені спеціально для  розв’язання поставлених завдань. Досліджуваними були студенти та інтерни Буковин-ського державного медуніверситету.

Студентам  пропонувалось  скласти портрети „ідеального лікаря” та „ідеального пацієнта”.  За допомогою вказаних прийомів ми мали можливість визначити особистісні та професійні якості, які  майбутні лікарі вважали найбільш важливими  у процесі  фахової підготовки. Портрети   виявили вірогідні зони напруження і конфліктів у стосунках з майбутніми пацієнтами. 

Одержані уявлення про ідеального пацієнта та лікаря розподілялись на три групи: особистісні характеристики, поведінка та формальні ознаки. 

У складі особистісних якостей ідеального пацієнта найбільш бажаними для студентів виявились такі, як „ввічливість”, „стриманість”; „довірливий”, „слухняний” (всього було названо 25 особистісних якостей ідеального пацієнта). Всі особистісні  ознаки ідеального пацієнта, що їх називали студенти, відбивають їх настановлення на безпроблемність у спілкуванні з хворими.   

З боку пацієнта, за уявленнями студентів, очікується  неконфліктність і дисциплінованість - „повинен виконувати всі призначення і розпорядження лікаря”, „повністю довіряти лікарю і не мати будь-якого сумніву у його кваліфікації”, „вміло висловлювати скарги на свою хворобу”. У значній частині відповідей   містились   побажання емпатійності та ввічливості пацієнта – „виявляв повагу до лікаря”, „не ставив вимог лікарю”, „вмів вислуховувати лікаря”, „обов’язково співпрацювати з лікарем”, „повинен розуміти лікаря” тощо. Отже, портрет ідеального пацієнта, за уявленнями студентів, відбиває їх бажання, побоювання,  настанови на майбутні взаємостосунки з  пацієнтами.

У портреті ідеального лікаря найбільш представленими   виявились професійні якості. Студенти   майже одностайно називали „уважне ставлення до пацієнта” найбільш важливою професійною якістю ідеального лікаря. На другому місці за частотою згадування   така характеристика лікаря, як „любов до своєї справи (професії)”. Третю позицію займають такі змістовно однорідні якості, як „професіоналізм”, „кваліфікованість”, „компетентність”.    Всього 5 %  опитуваних назвали якості, які можна  зарахувати до сфери комуні-кативної компетентності сімейного лікаря. 

Серед особистісних якостей ідеального лікаря   найчастіше  наводилися такі, як „доброта”, „співчутливий та співпереживаючий”, „ввічливість”, „почуття гумору”, „правдивість” та „комунікабельність”. 

Щодо поведінки лікаря студенти  навели досить обмежений поведінковий  перелік. Серед поведінкових проявів лікаря найчастіше  посилаються на такі, як „надання інформації хворим та їх родичам”, „не показувати своїх емоцій пацієнту”. Не виявлено значних відмінностей в уявленнях про поведінку лікаря між студентами різних курсів, як за кількісними, так і за змістовними показниками.

Узагальнюючи дані про  уявлення студентів про ідеального сімейного лікаря і пацієнта можна зробити  певні висновки про  настановлення майбутніх лікарів стосовно взаємостосунків з хворими.

В цілому можна констатувати, що у майбутніх лікарів у процесі їх навчання формується настановлення на позитивне ставлення до пацієнтів і своєї професії. Разом з тим, вони не зовсім чітко уявляють, як саме ці настановлення мають реалізуватись у  практичних взаєминах з пацієнтами, а також відчувають невпевненість і страх, пов’язані зі спілкуванням з пацієнтами.

Можна припустити, що у баченні студентами ідеального пацієнта відбивається   позиція: „щоб він був зручним для маніпуляцій з ним”. Не випадково саме від пацієнта, а не від лікаря, вимагається поступливості, повної довіри (прийняття), дисциплінованості тощо.

У психологічному портреті ідеального лікаря майже не представлені  показники його комунікативної компетентності. І, навпаки, компетентне спілкування вимагається від пацієнта. Він повинен бути підготовленим до спілкування з лікарем, у той час, як лікарю достатньо виявляти доброту (хоча не вказується яке саме!) і любити свою професію (але не пацієнтів).

Використана під час дослідження методика визначення життєвих цінностей особистості (Must-тест)  не має жорстко заданих шкал оцінювання. Тому ми визначили орієнтовний перелік цінностей-цілей, як  наслідок оброблення та інтерпретації.   Крім того, ми ставили за мету дослідити динаміку цілей – цінностей   на початку і по завершенні підготовки до професійної діяльності.

У загальному переліку цілей-цінностей  нами було визначено шість провідних для студентів-першокурсників та інтернів. Загальна структура провідних цілей-цінностей студентів залишається практично незмінною протягом всього періоду навчання у вузі, хоча питома вага окремих цінностей є нестабільною, що можна пояснити дією різних чинників:

–  Стабільність структури провідних цілей-цінностей студентів-медиків ми схильні інтерпретувати як прояв взаємозв’язку між психологічним профілем особистості майбутніх лікарів і вибором професії.

–  Зміна питомої ваги окремих цілей-цінностей  залежно від терміну навчання   може бути пов’язана як з віком студентів, так і зі зміною їх ставлення до   соціальної ситуації. 

Структура основних цілей-цінностей студентів-першокурсників свідчить про  прагнення встановити більш тісний контакт з  однолітками, знайти підтримку і розуміння тощо. 

У інтернів  цінності  пов’язані з завершенням навчання і початком професійної діяльності. Тому для них важливі проблеми професійного зростання і розвитку, майбутні взаємостосунки у професійному середовищі, особисте життя.

Як випливає з наведених у таблиці 1 даних, у студентів   зберігається тенденція до утримання   провідних цілей-цінностей, але відбувається зміна пріоритетів у їх складі.   Звертає на себе увагу те, що така важлива професійна цінність як служіння людям має тенденцію до зменшення своєї питомої ваги у інтернів, порівняно з першокурсниками і, навпаки, зростає цінність влади і впливу.