ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ МАЙБУТНЬОГО ФАХІВЦЯ ЯК СУБ’ЄКТА ПРАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми дослідження та загальні напрямки дисертаційної роботи, визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкривається її об’єкт, предмет, мета, гіпотези і завдання, теоретико-методологічне підґрунтя та методи дослідження. Охарактеризовано експериментальну базу дослідження. Висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи. Подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію та впровадження результатів дослідження, публікації за темою дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до дослідження суб’єктоґенези людини» викладено результати теоретико-методологічного аналізу категоріального визначення поняття суб’єкта діяльності як предмету психологічної науки, його структури та форм прояву, досліджено суб’єктоґенезу людини у процесі онтоґенезу, розглянуто розвиток суб’єктності у юнацькому віці під час набуття професійної освіти, окреслено кризи професійного розвитку студентів.

Природний зв’язок людини з її діяльністю виражається через поняття «суб’єкт». Закладене у філософсько-психологічній концепції С. Л. Рубінштейна, поняття суб’єкта стало наріжним у психологічній науці, поклало початок суб’єктному підходу, за якого суб’єкт проявляється, твориться і визначається у своїх діяннях й актах творчої самодіяльності, виступає свідомим творцем здійснюваної діяльності, відповідальним за власну активність, що проявляється у його відносинах зі світом та іншими людьми, тобто як суб’єкт життя, що виступає у якості ідеалу або найвищого рівня розвитку людини. Формування суб’єкта діяльності визначається С. Л. Рубінштейном як процес якісного перетворення психічних й особистісних властивостей людини, включених у діяльність і забезпечуючих її здійснення, відповідно до вимог діяльності і критеріїв самої особистості.

Концепція С. Л. Рубінштейна знайшла своє відображення у різноманітних теоретико-методологічних підходах, як от: суб’єктногенетичному, суб’єктноособистісному, суб’єктнодіяльнісному, діяльнісному, системному, системомиследіяльнісному, освітньо-просторовому, задачному, компетентнісному, – породжуючи певні категоріальні визначення поняття суб’єкта.

Прослідковуючи різні стадії онтогенетичного руху суб’єкта, представники суб’єктногенетичного підходу (В. Т. Кудрявцев, С. Д. Максименко, В. В. Селіванов, О. О. Сергієнко, В. О. Татенко, Г. К. Уразалієва) вводять поняття суб’єкта психічної активності та життєвого циклу суб’єкта.

Представники суб’єктноособистісного підходу, розглядаючи суб’єкт як модус існування особистості (К. В. Карпінський, С. Д. Максименко), вводять поняття: суб’єкта регуляції власної активності (М. Й. Боришевський), суб’єкта життєздійснення (А. В. Брушлінський, С. Д. Максименко, Т. М. Титаренко), суб’єкта психічного життя (Г. С. Костюк).

Представники діяльнісного (Л. І. Анциферова, О. М. Леонтьєв, В. А. Роменець, В. М. Сагатовський, В. Д. Шадріков) та суб’єктнодіяльнісного підходів (К. О. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, Л. І. Божович, С. Л. Рубінштейн) послуговуються поняттям суб’єкта діяльності, у т.ч. професійної.

З позицій системного підходу (Б. Ф. Ломов, П. Є. Рєшетніков) суб’єкт виступає одним із рівнів розвитку людини і формою організації його системних властивостей. При включенні у діяльність людина проявляється як суб’єкт, реалізуючи функції самореалізації, об’єктивізації, саморозвитку.

Представники системомиследіяльнісного підходу (Ю. В. Громико, Ю. М. Швалб, Г. П. Щедровицький) у науковому обігу використовують поняття суб’єкта колективної миследіяльності та суб’єкта соціального проектування.

З точки зору освітньопросторового підходу (О. Я. Данилюк, Ф. Г. Івлєва, Т. В. Ткач) людина постає суб’єктом культури, історичного процесу, власної життєтворчості.

У задачному підході (Г. О. Балл, В. В. Давидов, Д. Б. Ельконін, В. О. Моляко, В. В. Рєпкін, М. М. Сілкін, Ю. М. Швалб) використовується поняття суб’єкта самозмінювання.

Представники компетентнісного підходу (А. О. Деркач, Е. Ф. Зеєр, А. К. Маркова, О. М. Новіков, А. П. Павліченко, А. М. Павлова, Дж. Равен, Н. О. Садовнікова, Ю. Г. Татур, Ю. М. Швалб) послуговуються поняттям суб’єкта саморозвитку.

Інтегруючи зазначені теоретико-методологічні підходи, ми трактуємо поняття суб’єкта як автора діяльності, здатного до самотворення та саморозвитку у діяльності, а також творення культури, суспільства, цивілізації. З огляду на це, суб’єкт є системою, яку утворюють три нерозривні взаємопов’язані підсистеми: соціокультурний суб’єкт, колективний суб’єкт, індивідуальний суб’єкт. Кожна підсистема має власні форми прояву. Так, формами прояву соціокультурного суб’єкта є: надситуативна активність, надіндивідуальна свідомість, стратегічні задачі; колективного суб’єкта – досвід, рефлексія, перспективи. Підсистема «індивідуальний суб’єкт» виступає центратором системи, інтегруючи у собі форми прояву двох інших підсистем. При інтеграції форм прояву соціокультурного і колективного суб’єктів отримуємо параметри індивідуального суб’єкта: спрямованість, актуалізація, креативність, цілепокладання, самооцінка, ідентичність, компетентність, психологічна готовність, конкурентоздатність