ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ УЧНІВ ОСНОВНОЇ ШКОЛИ (на матеріалі уроків української літератури)

summary

 Дисертація складається із вступу, двох розділів,  загальних висновків, списку використаної літератури, що налічує 282 найменування, додатків. В роботі 10 таблиць і 4 діаграми. Основний зміст дисертації викладено на 185 сторінках.

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета, гіпотеза та завдання дослідження; розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі – “Теорія української ментальності та її формування в практиці виховання учнів основної школи” – розглянуто основні підходи до проблеми ментальності як соціально-психологічного явища в контексті сучасного наукового знання. На основі розгляду соціально-філософської, культурологічної, психолого-педагогічної літератури розкривається структура і зміст компонентів української ментальності, їх відображення в особистісних проявах індивідів.

У Західній Європі кінця XІX-початку XX століття дослідниками ментальності були М. Блок, Е. Дюркгейм, Р. Емерсон, Л. Леві-Брюль, Ж.Лефевр, К. Юнг. Розкриття ментальності як етнопсихологічного феномену розпочинається з робіт 50-х років XX століття французьких вчених Ж. Любьє та Р. Мандру.

Представники школи “психології народів” (В. Вундт), “психології мас” (Г. Лебон), творці теорії архетипів (К.Юнг), феноменології (Е. Гуссерль), теорії соціального характеру (Е. Фромм), культурології ХХ століття (М. Вебер, А. Вебер, Е. Трьольч та ін.), школи “Анналів” (Ле Февр, М. Блок), концепції базової (А. Кардинер) та модальної (А. Інкелес) особистостей, “модульної людини” (Е. Геллнер), теорії “поведінкових комплексів” (Д. Хоніман, Ф. Хсю), концепції “нового соціального характеру” (О. Тоффлер та інші) вкладають у поняття ментальності, як на рівні спільноти, так і на рівні особистості, насамперед соціально-культурологічний сенс.

Істотний внесок в дослідження етнопсихологічної сутності ментальності внесли діячі української культури – В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Грушевський, М. Хвильовий, Д. Донцов, М. Міхновський, Ю. Липа, В. Липинський та інші та вчені з української діаспори Г. Ващенко, О. Кульчицький, І. Мірчук, Д. Чижевський, В. Янів. Дослідження проблеми національнї ментальності, характеру народу у зв’язку з теорією етносу та етногенезу здійснено в роботах цілого ряду вчених ΧΧ століття (Ю. Бромлей, І. Варзар, І. Винниченко, Л. Гумільов, В. Жмир, І. Іванченко, В. Ігнатов, Я. Калниболотська, О. Картунов, М. Кириченко, П. Кожин, Ю. Корж, І. Кресіна, В. Крисаченко, В. Ліщук, Г. Лозко, О. Майборода, Г. Марков, І. Музика, О. Нельга, В. Огірчук, В. Панібудьласка, Р. Подольний, В. Потульницький, Ю. Семенов, В. Сокрут, М. Степико, В. Тишков, В. Трощинський, Б. Чепурко, С. Чешко, А. Шевченко, В. Школьняк, М. Шульга та інші). Результати вивчення основних сторін національної ментальності представлені в роботах I. Бичка, А. Бичко, В. Васильєва, Л. Гамаль, Я. Гарасима, В. Дорошкевич, I. Старовойт, В. Храмової.

Дослідження взаємовпливів і загальних характерних рис стародавнього і сучасного менталітетів різних народів (Е. Ануфрієв, Д. Аскоченський, Д.Валєєв, М. Вебер, Е. Виноградова, О. Вишневський, І. Габдулгафарова, Є.Галкіна, П. Ігнатенко, С. Гуревич, І. Ільїн, А. Інкелес, В. Іорданський, А.Кардингер, Л. Кострюкова, Дж. Левинсон, Л. Лєсная, Р. Линтон, Н.Лосской, Л. Пушкарьов, С. Рижова, В. Скуратівський, С. Соколовський, Г.Солдатова, М. Стельмахович,
Б. Ступарик, Є. Сявавко, Н. Уфімцева, В.Хрущ, Р. Шаріпов, Г. Шпет, П. Шулиндін та інші) доводять, у кінцевому рахунку, їхню структурну єдність і наступність.

Антропоцентричний підхід до здійснення педагогічного процесу вимагає пошуку нових підходів до створення національної системи виховання, органічно пов'язаної з національною культурою і національним характером, ментальністю українського народу. З’ясування тих чи інших рис національної самосвідомості і національних поведінкових стереотипів на сьогодні ще не має однозначно розробленої методології і чіткого категоріального апарату. Як приклад, поняття “ментальність” і “менталітет” і дотепер залишаються у більшості науково-літературних джерел взаємозамінними, що продемонстрував виконаний нами аналіз праць вітчизняних та закордонних вчених (Є.Ануфрієв, А. Баронін, Б. Гершунский, М. Гнатко, І. Грабовська, А.Гуревич, Е. Донченко, І. Дубов, М. Захарченко, В. Знаков, О. Колісник, С.Корецька, Л. Кострюкова, Л. Лісна, Г. Лозко, О.Макаренко, І. Мартинюк, В. Павленко, М. Пірен, С. Плющ, Є. Причепій, Н.Хазратова, В. Кузь, Ю.Руденко, З. Сергійчук, В. Храмова, О. Чеховський, А. Фурман та інш.).

Взагалі, під ментальністю розуміють духовно-оречевлений, куль­турно-психологічний феномен; глибинно-вершинний психокультурний образ нації, що відображає життєствердний, безпосередньо-процесуальний пласт національної культури; психологічну спадковість, яка визначає пове­дінку та досвід (О. Донченко); таку духовність соціального цілого, що виносить себе за свої власні межі (Б. Попов); "мисленнєвий інструментарій" людини й сус­пільства; спільне психологічне оснащення представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю у певне світобачення; рівень суспільної свідомості, на якому думка невід'ємна від емоцій, латентних звичок і прийомів свідомості (А. Гуревич); колективне несвідоме; соціальний характер і індивідуальність етносу (нації); соціально-психологічну само­організацію представників певної культурної традиції. Вона визначає той рівень сус­пільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття від вольових дій, учинки від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помі­чаючи цього, не вдумуючись у їх суть, не зважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Саме вона глибинно спричинює вироблення, трансляцію і відтворення біопсихічних програм поведінки, прийнятних проектів діяльності, ситуативних моделей спілкування, канонічних взірців учинення, а відтак стимулює або гальмує своєчасну з’яву нових смислів, значень, соціальних кодів та вітальних цінностей, за допомогою яких передається від поко­ління до покоління зростаюча лавина соціального досвіду (А.Фурман); пов'язана з духовністю, культурою і буттям (предметною реальністю), а тому визначає глибинний смисл вчинків людей, історичних подій, епосу (В. Знаков). Отже, ментальність – це чуттєво-мисленнєвий інструмен­тарій освоєння довкілля, що визначає поведінку людини.

Ментальність українського етносу сформована історично не на деструктивних, а на конструктивних духовно-творчих джерелах, на силі гуманізму, життєлюбства, життєпримирення з представниками інших етносів в межах своєї території (О. Борковський, І. Лисяк-Рудницький, Є. Маланюк, І. Мірчук, М. Шлемкевич, Д. Чижевський, В. Янів та інш.). Це підтверджено і в дослідженнях структури української ментальності (О.Вишневський, П.Кононенко, М. Пірен, Б.Попов, А.Фурман, М. Шугай).

В дисертаційному дослідженні ми будемо спиратись на визначення ментальності, дане Б. Гершунським. Ментальність – це результат культурного розвитку нації, етносу, групи чи особистості на терені сучасної цивілізації і водночас глибинне джерело розвитку культури; коренева система духовності людей та спільнот, котрі утворюють даний соціум на тому чи іншому етапі його історичного розвитку.

Дослідники ментальності українсь­кого народу (М.Костомаров, І.Нечуй-Левицький, В. Липинський, Є.Онацький, О.Кульчицький, Б.Цимбалістий, М.Шагамкевич, В.Дорошенко, С.Білокінь, Я.Ярема, С.Ярмусь, В.Янів, П.Юркевич, В.Храмова, П.Кононенко, А.Погрібний, В.Ященко та ін.) вважають, що духовний світ українства виріз­няється емоційно-почуттєвим характером, кордоцентричністю та характери­зується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумного, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як квінтесенція свідомого творчого життя – служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Формуванню окремих змістових компонентів української ментальності у сучасних школярів присвятили свої дослідження Р.Булашов, І. Бужина, С. Горбенко, В. Горленко, Т. Гуменникова, Г.Довженок, М. Іванчук, В. Киричок, С. Литвиненко, В. Сапіга, Н.Сумцов, Л. Ходанич, М. Шугай та інші автори. Отримані ними результати свідчать про необхідність у навчально-виховній роботі школи корегувати негативні наслідки деяких демографічних, історичних, політичних та культурологічних впливів, що виявляються у феномені спотвореної етноментальності сучасної молодої людини.

Здійснений    нами аналіз феномену ментальності та його особистісних проявів дає право стверджувати, що в структурі ментальності доцільно розрізняти емоційний, когнітивний і конативний (поведінковий) компоненти. Емоційна підсистема ментальності охоплює а) емоційні стани, що передують появі вербального і поведінкового компонентів. Вони виступають імпульсом систематизації знань, а також поведінкових готовностей (Л. Гутман); б) переживання, пов’язані з найважливішими когнітивними елементами. Когнітивна підсистема ментальності складається із знання про об’єкти і ситуації життєдіяльності, що є результатом набуття індивідуального життєвого досвіду (самонавчання). Конативна підсистема ментальності слугує імпульсом актуалізації (самоактуалізації) елементарних фіксованих та соціальних настановлень, ціннісних орієнтацій, етнічних цінностей.