РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ МЕЦЕНАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет, об’єкт, мету і завдання дослідження, вказано на наукову новизну одержаних результатів, подано відомості про апробацію та перелік публікацій.

Перший розділ – “Теоретичні засади державного регулювання меценатської діяльності” − присвячено розкриттю теоретико-методичних засад державного регулювання меценатської діяльності; визначенню сутності та значення державного регулювання меценатства; узагальненню світового досвіду державного регулювання меценатської діяльності.

Аналіз сучасної літератури досліджуваної проблеми свідчить про посилення інтересу українських дослідників як до окремих напрямків меценатської діяльності, так і до благодійності в цілому. Встановлено, що недостатньо вивчена діяльність сучасних діячів у досліджуваній сфері, нечітко визначені рамки таких явищ як благодійництво, спонсорство, меценатство та їх вплив на соціально-культурне життя. Аналіз наукової літератури, присвяченій цій темі, дозволяє стверджувати, що: благодійність – це багатогранна, добровільна й безоплатна діяльність на благо суспільства, заснована на загальнолюдських, соціальних, духовних цінностях; меценатство – сфера соціальної активності, що спрямована на підтримку й розвиток культури, мистецтва й науки; меценат – це фізична або юридична особа, що здійснює сплановану, системну діяльність для збереження й розвитку культурного надбання у формах, що не суперечать законодавству; спонсорство – один з маркетингових інструментів, що використовує бізнес у своїй діяльності. Визначено, що відмітна особливість меценатства полягає у тому, що воно забезпечує безкорисливу допомогу і заступництво, направлені на досягнення вищих інтелектуальних, культурних, етичних цінностей суспільного значення шляхом забезпечення талановитим особам або колективам можливостей освіти або самовираження.

На підставі аналізу та узагальнення теоретичних засад визначено, що державне регулювання меценатства характеризується впорядкуванням відносин між державою та добродійниками шляхом застосування економічних важелів, розвитком морального чинника благодійності та норм правової соціальної відповідальності, а також стимулюванням правового функціонування діяльності меценатів.

Обґрунтована необхідність здійснення комплексного аналізу та розгляду питань щодо діяльності меценатів та її регулювання з боку органів державної влади в Україні. Доведено, що державне регулювання в умовах соціально-економічних перетворень являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контрольного характеру, здійснюваних державними установами й суспільними організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до реальних умов. Під державним регулюванням меценатської діяльності слід розуміти цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини в цій галузі та відповідну організаційну діяльність державних органів щодо ефективного функціонування меценатської діяльності в Україні. Державне регулювання створює умови для діяльності суб’єктів та об’єктів управління в напрямі, який є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління в цілому. Зазначено, що механізм державного регулювання меценатства необхідно розглядати як сукупність правових, економічних методів та інструментів за допомогою яких виконуються взаємопов’язані функції для забезпечення безперервної, ефективної дії держави на підвищення стимулювання меценатської діяльності.

З’ясовано, що складовими системи державного регулювання меценатської діяльності являються правовий механізм, який покликаний полегшити адміністративні бар’єри надання меценатської і благодійної допомоги на законодавчому рівні, і економічний механізм, який покликаний вирішити проблему зі спрощенням системи оподаткування благодійних коштів.

Констатовано, що меценатська діяльність та її регулювання з боку органів державної влади у західноєвропейських країнах та США, які перебувають на високому рівні соціально-економічного розвитку, набуває все більшого розповсюдження. Встановлено, що для держав з розвиненою ринковою економікою характерна наявність трисекторної соціальної інфраструктури, яка включає державний сектор, комерційні і некомерційні організації. Ґрунтуючись на основі трисекторної інфраструктури, доцільно було розвивати на її принципах меценатську діяльність в Україні.

На основі аналізу світового досвіду констатовано, що в розвинених державах меценатська діяльність підтримується всіма можливими в державі засобами і методами, а саме: шляхом законодавчого регулювання (норми конституцій і громадянських кодексів); шляхом створенням координуючих центрів, які заохочують меценатську діяльність бізнесу, зокрема, забезпечують необхідною інформацією; шляхом надання пільг (наприклад, не встановлюється податок на прибуток організацій, які діють в інтересах суспільства, а також експериментальних і дослідницьких корпорацій).

Зазначено, що найбільш оптимальною моделлю співробітництва держави з приватним капіталом у соціальній, культурологічній, науково-освітній та інших сферах суспільного життя є модель партнерства, яка стає домінуючою в західних країнах. Зарубіжні країни, зберігаючи бюджетне фінансування організацій культури, освіти, науки різних форм власності, сформували підходи до партнерської співпраці державного і бізнесового секторів. Некомерційні організації допомагають розподіляти державні кошти серед соціально-культурних організацій і залучати додаткові кошти приватного і комерційного сектору. Тому в країнах Європи та США, запроваджена формула субсидарності, яка поєднує співпрацю державного сектору, громадських організацій та приватних осіб у сфері доброчинності і меценатства.

Другий розділ – “Аналіз державного регулювання меценатської діяльності в Україні” − присвячено аналізу становлення системи державної політики щодо меценатства як соціально-культурного явища; дослідженню нормативно-правового регулювання меценатської діяльності в Україні; оцінці державного регулювання меценатської діяльності на регіональному рівні.

Встановлено, що меценатство формувалося на основі географічних, соціально-економічних, культурно-історичних факторів і до початку XX століття стало невід’ємною частиною духовного життя суспільства. Початком інституціонального становлення державного регулювання меценатства можна вважати період виникнення перших форм державності. У кінці XIX століття з розвитком капіталізму і початком індустріалізації економіки, зростанням міського населення добродійність набула сучасного вигляду.

На основі проведених досліджень у розвитку меценатської діяльності виділено декілька етапів. І етап – ІХ – XVІ століття, коли відбулося утвердження християнства на Русі (988 р.), яке відносило допомогу бідним до числа найважливіших рис справжнього християнина. ІІ етап – XVIІ – XVIIІ століття, коли розпочалась широка діяльність братств. Братчики відкривали шпиталі, друкарні, а особливого успіху досягли вони у розвитку мережі шкіл, організації в них навчання і забезпечення учнів підручниками. Крім того, формуються і функціонують дві форми соціальної допомоги: створення притулків, богаділень і надання допомоги бідним. ІІІ етап – друга половина ХІХ – початок ХХ століття. Меценатство і благодійництво розквітли на теренах імперії. З’явився клас промислових підприємців, які сприяли розвитку української культури. ІV етап – радянський період: за часів Радянського Союзу меценатство та благодійність не заохочувались на державному рівні й засуджувались. V етап – сучасний період.

Вся історія розвитку меценатства підтверджує, що його представникам був властивий щирий патріотизм. Характерне для українців милосердя тісно пов’язане з почуттям глибокої релігійності, духом соборності, які виявилися в підтримці вітчизняної культури в цілому й окремих майстрів мистецтв.

Доведено, що меценатство є синтезом економіки і освіти. Саме пожертвування промисловців, купецтва сприяли розвитку мистецтва й науки, зростанню культурного, освітнього рівня суспільства. Дворянство і купецтво стали справжніми хоронителями традиційної національної народної культури. Представники вітчизняного меценатства виявляли собою зразок освіченості, компетентності, художній ерудиції.

Виявлено, що розвиток нормативно-правової бази державного регулювання меценатської діяльності в Україні є концептуальною основою ефективного функціонування меценатства на сучасному етапі. Зазначено, що на сьогодні в Україні відсутність спеціального законодавства щодо державного регулювання меценатства значною мірою стримує розвиток благодійної діяльності у сфері культури та мистецтва. Згідно зі статтею 1 Закону України “Про благодійництво і благодійні організації” меценатство є специфічною формою благодійництва. Констатовано, що специфіка меценатства не відображена в зазначеному Законі, а отже, меценатська діяльність потребує регламентації в окремому нормативно-правовому акті.

Обґрунтовано переваги законопроекту “Про меценатство”, який визначає основні поняття меценатства, фіксує головні цілі, напрямки та форми меценатської діяльності, визначає коло суб’єктів меценатської діяльності, права меценатів, порядок створення меценатських організацій та основи їх діяльності. Наголошено, що законопроект створює механізм для стимулювання меценатської діяльності, який полягає в наданні податкових пільг, що поширюються на меценатів, меценатські організації. Зокрема, проект закону встановлює, що всі кошти, спрямовані на підтримку культури, будуть звільнені від податків. Запропоновано створити незалежний державний орган, головним завданням якого буде всебічна допомога і підтримка меценатам з метою розвитку даної діяльності. Зазначений орган повинен керувати низкою програм, кожна з яких має конкретну мету, завдання, цільову групу тощо.

Доведено, що як на державному, так і на регіональному рівнях, меценатська діяльність ґрунтується на ініціативі, безкорисливості і тому є при певних обставинах важливим елементом культурного розвитку й етичного вдосконалення суспільства, одним зі шляхів досягнення соціального партнерства і зниження соціальної напруженості.

Виявлено, що меценатська діяльність потребує популяризації серед громадськості за допомогою інформаційних заходів. На основі проведеного аналізу встановлено, що в Миколаївській області у сфері меценатства з боку регіональних органів влади робляться значні кроки, а саме: розроблено напрями створення умов для розвитку меценатства, забезпечується всебічний доступ до культурних надбань; запроваджена номінація “Меценат року”, якою номінованими можуть бути особи, які постійно підтримують соціально-культурну сферу області. Аналіз результатів соціологічного дослідження продемонстрував, що найбільш поширеними мотивами, які спонукають займатися меценатством на Миколаївщині, є альтруїстичний мотив, тобто бажання допомогти та зробити щось корисне іншому й отримати моральне задоволення від благородних справ.

Встановлено, що сучасна державна політика підтримки меценатської діяльності не є системною і формується розрізненими зусиллями окремих органів. Обґрунтовано, що державна політика щодо меценатства повинна базуватися на таких положеннях як правове регулювання розвитку меценатської діяльності; визначення пріоритетних напрямків і розробка спеціальних програм у сфері меценатства; добровільна діяльність меценатів; моральна та економічна підтримка державою меценатської діяльності. Доведено, що основними принципами державної політики щодо меценатства повинні бути такі: створення правових гарантій для вільного функціонування та розвитку меценатства і захист передбачених законодавством України прав та інтересів суб’єктів благодійництва і меценатства.

Третій розділ – “Напрями удосконалення системи державного регулювання у сфері меценатства в сучасній Україні” – присвячений формуванню ефективної державної політики у сфері меценатства, вдосконаленню взаємодії держави, суспільства, бізнесу й соціально-культурної сфери та визначенню напрямів посилення стимулювання меценатства з боку держави в Україні.

Встановлено, що роль держави у сфері благодійної і меценатської діяльності повинна зводитися до створення сприятливих правових, організаційних, податкових умов для її здійснення. Крім того, акцентовано, що держава покликана забезпечити достатні гарантії цільового використання благодійних засобів та інтегрувати меценатську підтримку в систему здійснення державних і муніципальних програм, а також у спеціальні програми безпосередньої підтримки некомерційних структур.

Обґрунтовано, що державна політика України щодо меценатської діяльності повинна базуватися на таких принципах як гарантування добровільності діяльності меценатів і створенні сприятливої правової бази для розвитку меценатства, співпраця органів державної влади і органів місцевого самоврядування з меценатами, визначення пріоритетних напрямів і розробці спеціальних програм розвитку меценатства в Україні; моральна та економічна підтримка державою меценатської діяльності.

Констатовано, що в Україні меценатська діяльність бізнесу – це добровільний внесок приватного сектора у громадський розвиток через благодійність та механізм соціальних інвестицій.

Встановлено, що мотивація соціальної поведінки бізнесових структур (в тому числі і меценатської діяльності) залежить від системи диспозиції особистості, її готовності до визначеного способу дій, яка включає, по-перше, загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, по-друге, систему соціальних установок на певні соціальні об’єкти, по-третє, систему ситуативних соціальних установок.

В роботі виділено три рівні соціальної відповідальності бізнесу: перший стосується взаємовідносин із державою і виявляється у повному та своєчасному виконанні податкових зобов’язань; другий – виконання соціальних зобов’язань перед власним персоналом; третій – взаємодія із суспільством, у тому числі, благодійність та меценатство. Головною умовою формування в Україні системи соціальної відповідальності бізнесу є, по-перше, політична стабільність, по-друге, незмінність законодавства, і, по-третє, розробка прозорого податкового кодексу (загальновідомо, що за даними міжнародних організацій, Україна входить до країн із найнедосконалішими податковими законами у світі).

Сформульовано теоретичні положення державного регулювання розвитку меценатської діяльності за наступними моделями взаємодій: бізнес-модель, соціокультурна й посередницька моделі (рис. ), де ініціаторами розвитку партнерських відносин комерційного сектора й соціокультурної сфери визначені наступні учасники: представники бізнесу (підприємці, банки, фірми); конкретні установи культури, науки, освіти; некомерційні організації, що виконують роль посередників.

Дані моделі є найбільш ефективними і перспективними, мають різні форми, що дозволяє рекомендувати їх для застосування на практиці.

Виявлено, що меценатська діяльність не може підміняти собою соціальну політику, яка проводиться на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними державними органами. Держава покликана активно взаємодіяти з бізнесом у вирішенні завдань соціально-культурного характеру, що, в свою чергу, впливає на зміцнення довіри громадян і реалізацію своєї ролі як регулятора соціальної системи.