РОЗВИТОК Державної політики стимулювання інноваційної діяльності в україні Автореферат

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш значущі результати, що характеризують науково-практичну новизну дослідження; описано практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретичні основи державної політики податкового стимулювання інноваційної діяльності” – визначено сутність інновацій та інноваційної діяльності як об’єктів державного регулювання, досліджено прямі та непрямі методи державної політики стимулювання інновацій, національну інноваційну систему як об’єкт податкового регулювання.

У сучасний період розвитку продуктивних сил головною рушійною силою стійкого розвитку суспільного виробництва є саме інновації. Сьогодні вони є найбільш ефективним засобом технологічного розвитку підприємств, забезпечення потужних ринкових позицій, заснованих на значних конкурентних перевагах.

Інновацію можна розглядати як процес реалізації нововведення в будь-якій сфері суспільних відносин, що приводить до задоволення існуючої ринкової або суспільної потреби і дає позитивний економічний ефект. Обмежений обсяг роботи дозволив сфокусувати увагу в основному на технічних і технологічних інноваціях. Їх вибір обумовлено тим, що саме вони дають змогу підвищити ефективність виробництва, рівень розподілу й обміну сукупних суспільних благ, тим самим створюючи об'єктивну здатність господарюючих суб'єктів нормально функціонувати в умовах збільшення податкового навантаження. Значення інновацій в цьому аспекті полягає в реалізації технологічних нововведень, що дають змогу суспільному виробництву перейти на новий рівень технологічного розвитку. Отже, основною функцією інновацій є неінфляційне стимулювання економічного зростання шляхом зниження основних і трансакційних витрат суспільного виробництва при підвищенні якості продукції, що випускається.

Розвиток науково-технічного прогресу (НТП) зазвичай пов'язаний зі значним ризиком і капіталоємністю. Відповідно до цього, необхідне проведення науково-технічної політики на рівні держави з метою максимальної підтримки секторів, що генерують продукти НТП. Враховуючи особливу суспільну важливість фундаментальних досліджень і розробок, а також низький рівень їх комерціалізації в сукупності з надзвичайно високим ризиком, з одного боку, і можливістю високорентабельної діяльності у сфері прикладних досліджень, з іншого, доцільною є розробка заходів збалансованої державної політики в науково-технічній сфері.

Сучасною практикою, поширеною в промислово розвинутих зарубіжних країнах, вироблено досить великий арсенал методів державного регулювання сфери інновацій і технологій. Інструменти і методи, що застосовуються, можна об‘єднати в три основні групи. До першої належать методи і механізми, що забезпечують пряму участь держави у виробництві знань, яке реалізується шляхом формування державних наукових структур (наприклад, у формі державних лабораторій, інститутів тощо) і їх прямого бюджетного фінансування. До цієї ж групи можна зарахувати і бюджетне фінансування державного замовлення, розміщеного в приватному секторі. Застосування прямого бюджетного фінансування як інструменту державного регулювання сфери науки і технологій у більшості випадків обмежене сферою традиційної відповідальності держави (оборона, енергетика, охорона здоров‘я, сільське господарство). Отримані тут знання і результати (природно, за винятком тих, які пов‘язані із забезпеченням обороноздатності країни та її безпеки) доступні широкому колу користувачів. Щоправда, рівень цієї доступності в тій чи іншій країні регламентується національним законодавством щодо інтелектуальної власності.

Друга група методів державного регулювання сфери науки і технологій об‘єднує широкий спектр безвідплатних субсидій і грантів на проведення фундаментальних досліджень, що надаються вченим, які працюють як у державних структурах, так і поза ними (перш за все, в університетах). Однією з умов їх надання є повна звітність про хід дослідження, відкрита публікація отриманих результатів, хоча права виконавця на інтелектуальну власність у цьому випадку можуть регламентуватися по-різному.

До третьої групи належать методи, спрямовані на формування сприятливих умов для приватних інвестицій у сферу науки і технологій, стимулювання досліджень і розробок у приватному секторі, його інноваційної активності. Ключовим елементом більшості із цих методів є податкові пільги. Разом з тим, до них належать і субсидії, що надаються державою приватному бізнесу, який вкладає кошти в дослідження та розробки.

Отже, незважаючи на національні особливості моделей державного регулювання сфери науки і технологій, що склалися в промислово розвинутих країнах, можна виділити невід'ємну складову, притаманну всім цим моделям, а саме: непрямі методи підтримки, що так чи інакше стимулюють дослідження і розробки в приватному секторі, сприяю зростанню його витрат на науку.

Концепція розбудови національної інноваційної системи стала основним теоретичним напрямом у сфері вивчення технічного прогресу та вироблення політики у галузі науки і техніки. Національна інноваційна система (НІС) включає не лише підприємства-виробники, що лідирують у розробці новітньої технології, або інститути, які ведуть найбільш перспективні дослідження, а й інші елементи, що розширюють можливості технологічного розвитку країни. «Системний» аспект концепції полягає в тому, що саме сукупність взаємопов‘язаних інституційних структур, до яких належать малі і великі підприємства-виробники, університети й державні науково-дослідні центри, державний уряд і регіональні органи влади, центри з трансферу технологій, фінансові ринки тощо, впливають на інноваційний розвиток і його напрями.

НІС має включати дві групи важливих чинників, що впливають на інноваційний розвиток. До першої належать: структурні й економічні характеристики, зокрема, роль малих і середніх підприємств-виробників в економіці, розподіл економічної активності за галузями (наприклад, низькотехнологічні і високотехнологічні), а також попит на інновації. До другої групи належать соціокультурні й інституційні умови, які стимулюють окремих осіб, підприємців, найнятих робітників до створення інновацій. Кожна з цих груп по-своєму впливає на інноваційні можливості країни.

На нашу думку, формування НІС в Україні характеризується такими рисами:

1) відмовою від традиційної лінійної моделі, орієнтованої на пропозицію в системі «дослідження – трансфер технологій – використання», і перехід до нелінійної моделі інноваційного процесу, яка передбачає тісну взаємозалежність всіх елементів і орієнтацію інновацій на попит;

2) урахуванням еволюційних чинників. Інноваційні процеси і системи мають специфічний характер і розвиваються під впливом національних особливостей економічного, соціально-політичного й історичного розвитку країни.

3) приділенням особливого значення інститутам, які фокусують увагу на встановленні «правил гри» (норм, правил і законів), а також організаційним формам («гравці»);

4) концентрації уваги на формах та інтенсивності взаємодії між головними елементами (чинниками) НІС;

5) трактування концепції НІС як аналітичного інструменту, який можна використовувати при розробці політики та плануванні. Проте, необхідно мати на увазі, що моделі НІС не можуть служити готовим «кресленням» для організації національного інноваційного процесу.

Основна мета національної інноваційної системи полягає в забезпеченні стійкого економічного розвитку та підвищенні якості життя населення шляхом створення додаткових робочих місць як у сфері науки, так і у сфері виробництва і послуг; збільшення надходжень до бюджетів різних рівнів за рахунок зростання обсягів виробництва наукоємної продукції та підвищення доходів населення; підвищення освітнього рівня населення; виведення виробництв, насамперед екологічно шкідливих, у країни третього світу; вирішення власних екологічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій. Національна інноваційна система розглядається як один з основних інструментів регіонального розвитку. Для того, щоб визначити ефективність регуляторного впливу держави на формування і функціонування НІС, необхідно визначити її основні елементи, які можна представити такими сімома групами: 1) підприємницький сектор; 2) урядовий сектор; 3) сектор НДПКР; 4) організації з трансферу технології й інші посередники; 5) спеціальні економічні зони; 6) недержавні громадські організації; 7) іноземні партнери.

У кожному конкретному випадку стратегія розвитку національної інноваційної системи визначається державною макроекономічною політикою, що запроваджується у конкретний період, нормативним правовим забезпеченням, формами прямого і непрямого державного регулювання, станом науково-технологічного і промислового потенціалу, внутрішніх товарних ринків, ринків праці, а також історичними і культурними традиціями й особливостями.

У другому розділі – “Оцінка ефективності державної податкової політики в інноваційній сфері” – досліджено стан і розвиток науково-технологічної сфери в Україні, процеси стимулювання інноваційної діяльності через механізм податкових пільг, визначено рівень податкового навантаження на інвестиції в науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи.

В Україні до сьогодні не сформовано науково обґрунтованої інноваційної політики, яка враховувала б нагромаджений зарубіжний досвід формування інноваційних систем і була адаптована до української дійсності. У 2007 р. виконанням наукових та науково-технічних робіт займалося 1404 організації, понад чверть з яких – організації академічного сектора науки, 56% – галузевого, 13% – вищої освіти і 5% – заводського сектора. Як і раніше, майже кожна сьома організація, основним видом діяльності якої є наукові дослідження і розробки, підпорядкована Національній академії наук України, кожна десята – Міністерству освіти і науки та Міністерству промислової політики, 8,5% – Українській академії аграрних наук, 6,1% – Міністерству аграрної політики (табл. 1). При цьому продовжує поступово змінюватися розподіл організацій за галузями наук: кількість організацій галузі технічних наук порівняно з 2006 р. зменшилася на 6,2% і їх частка у 2007 р. становила 49,4% (порівняно з 51,0% – у 2006 р. і 53,0% – у 2005 р.), частка організацій галузі суспільних і гуманітарних наук зросла майже до 13% (12,3% і 11,5%). За регіонами розподіл організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи за роками змінюється, однак найбільша їх кількість залишається в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській областях та м. Київ.