РОЗВИТОК МЕТОДОЛОГІЧНИХ ОСНОВ СУСПІЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ В УКРАЇНІ У ХХ СТОЛІТТІ

summary

У першому розділі дисертації «Теоретико-методичні основи дослідження розвитку української суспільної географії» висвітлено наукові та методичні підходи до вивчення історії української суспільно-географічної науки, зокрема окреслено методологічні засади історії української суспільної географії як науки, визначено її предмет та завдання, розроблено теоретичні основи суспільно-географічного джерелознавства; проаналізовано методи дослідження розвитку суспільно-географічної думки та розроблено методичні основи дослідження.

Досліджено, що протягом минулого століття українська суспільна географія пройшла в своєму становленні окремі етапи, які характеризувалися своєрідністю підходів до розуміння методологічних основ науки (об’єкту та предмету суспільної географії, її завдань, внутрішньої диференціації тощо) в межах певних напрямків.

При вивченні історії будь-якої науки необхідно мати чітке уявлення про коло тих питань і явищ, дослідженням яких дана наука займається. Українська географія, як і будь-яка інша галузь знань, не являє собою статичну систему. Протягом свого розвитку українська суспільно-географічна наука змінювалася: змінювалися погляди на предмет, зміст, завдання географічних досліджень, внутрішню диференціацію науки тощо.

Розкрито сутність історії української географії, яка покликана відтворити складний процес становлення й розвитку сучасної географічної науки в Україні. Інакше кажучи, історія національної географії досліджує процес оформлення науки, вивчає різноманітні аспекти її формування. Історія географії – це наука, яка вивчає особливості формування та закономірності розвитку географічних ідей з метою неупередженої реконструкції перетворення наукового знання у часовому, просторовому і галузевому відношеннях.

Географічне джерело при дослідженні історії становлення та розвитку української суспільної географії ми визначаємо як основоположний елемент у системі наукового пізнання. Для з’ясування наукових основ історії української географії обґрунтовано такий винятково важливий спеціальний компонент географічної науки як географічне джерелознавство. Географічне джерелознавство – це спеціальна галузь історико-географічних знань, яка вивчає походження географічних джерел, теорію та методику їх використання; структуру та функціонування джерельної бази географічної науки. Географічне джерелознавство включає в себе два взаємодоповнюючі компоненти: теорію географічного джерелознавства та джерелознавчу практику (методику джерелознавчого дослідження).

Визначено предмет географічного джерелознавства який складають закономірності виникнення джерел та відображення ними явищ реального розвитку географічної думки (зв’язок змісту географічної інформації джерела зі змістом його наукового, соціального чи культурного призначення; відображення джерелом наукової та суспільної позиції автора, а також їх вплив на зміст джерела); джерельна інформація сприйнята та опрацьована дослідником, перетворюється на нове наукове знання, у чому виражається ще одна закономірність функціонування географічного джерела; та закономірності функціонування самого джерелознавства у системі географічної науки). У теорії географічного джерелознавства домінуюче місце займають загальні принципи наукового дослідження джерел: конкретно-наукового підходу, об’єктивності, всебічності і цілісності. Загальна теорія географічного джерелознавства конкретизується у джерелознавстві окремої географічної дисципліни, зокрема, суспільно-географічному джерелознавстві.

Дослідження суспільно-географічних джерел ХХ століття дозволило визначити основні завдання суспільно-географічного джерелознавства, серед яких є розробка методології та методики наукового пошуку, дослідження та використання джерел з суспільної географії; визначення структури суспільно-географічного джерелознавства та його місця в системі географічної науки; систематизація і узагальнення знань про джерельну базу української суспільної географії, її функціонування та дослідження. 

Запропоновано модель систематизації писемних суспільно-географічних джерел: монографії (методологічного та теоретико-методичного змісту); навчальні праці з суспільної географії; документальні джерела (статистичні, програмні та інші документи); картографічні джерела; оповідні джерела (твори художньої літератури, публіцистика); джерела періодичної преси ( наукові збірники, часописи, журнали, газети та інше); суспільно-географічні джерела особливого походження (спогади, мемуари, щоденники, листи, автобіографії й інше); джерела інших сфер науки тощо.

Обґрунтовано внутрішню структуру історії української географії в межах певних рівнів: теоретичного (розробка наукових основ історії української суспільної географії; методичні дослідження; розробка алгоритму вивчення напрямків, персоналій в історії української географії; теоретичні підходи до аналізу джерел); прикладного (історія методології суспільної географії; економічної географії; соціальної географії; допоміжних суспільно-географічних дисциплін; історії суспільної географії) та дидактичного (історія науково-дослідних установ та вищих навчальних закладів (суспільно-географічних шкіл); історія вузівської суспільної географії; дослідження наукового потенціалу суспільної географії).

Під науковою школою слід розуміти творчий колектив учених у межах певного наукового напрямку, об'єднаних  підходами до розв'язання проблем, стилю теоретичної роботи, стратегій організації професійного наукового мислення, ідей i методів їх реалізації. На основі еволюційного критерію запропоновано вирізняти три типи наукових шкіл у методології вітчизняної суспільної географії: 1) наукова школа як визнаний науковий напрямок (наприклад, сучасна українська школа суспільної географії) в розумінні сукупності нагромадженого соціально значущого знання, що характеризує наукову складову географії й може бути названа школою класичного наукового мислення; вона детально подана у підручниках i посібниках, тому є розвиненою i визнаною; 2) науково-освітня школа, яка  окрім розроблення оригінальної дослідницької програми певної кількості відповідних їй теорій i концепцій здійснює підготовку молоді до науково-дослідної діяльності у чітко визначеному змістовому діапазоні колективного мислення й самостійного пошуку (наприклад наукова суспільно-географічна школа Інституту географії НАН України); 3) наукова школа як дослідницький колектив – одна з найрозвиненіших і, водночас, продуктивних форм наукової творчості, що обов'язково реалізує авторську дослідницьку програму; остання, здебільшого, є великим здобутком особистості вченого (наприклад, суспільно-географічна школа Львівського національного університету імені Івана Франка).

Складовою частиною дослідження історії розвитку методології української суспільної географії була розробка методики  оцінки результативності діяльності наукових шкіл за допомогою визначених критеріїв – організаційних (продуктивна діяльність консолідованої групи вчених; наявність визнаного лідера, який є організатором науки та автором робіт теоретико-методологічного змісту; підготовка учених-послідовників (функціонування докторантури та аспірантури), тематика захищених дисертацій; систематичний вихід друкованих праць (монографій чи колективних робіт; наявність фахового періодичного видання); проведення наукових семінарів, конференцій, з’їздів на базі наукової школи) та функціональних (спільність у поглядах представників наукової школи на головні теоретико-методологічні проблеми науки; оригінальність та новизна у поглядах на методологічні основи суспільної географії; впровадження у науку нових категорій та понять; практичні дослідження у межах нової теорії та авторських наукових проектів; інтеграція теоретичних та прикладних досягнень у вигляді наукового напрямку; розробка системи теоретичної концепції суспільно-географічної науки; постійний розвиток наукового напрямку поколіннями вчених).

З метою узагальнення методологічних підходів різних науковців, запропоновано складати окремі анкетні картки на кожного вченого, які мають наступні складові: дата та місце народження, місце навчання; прізвище керівника (консультанта) дисертації, місце і час роботи; публікації, у яких обґрунтовано погляди вченого на методологічні основи суспільної географії, основний внесок ученого в розробку методологічних основ науки, кількість підготовлених учнів (докторів наук).

У методиці дослідження суспільно-географічних джерел обґрунтовано необхідність їх неупередженого аналізу, що забезпечується наступними принципами: по-перше, джерело не можна досліджувати у відриві від тiєi конкретно-історичної реальності, в якій воно виникло; по-друге, важливо знати історію тексту джерела, обставини його створення; по-третє, у процесі роботи над джерелом необхідно вивчити не лише його походження i текст, а й присвячену йому критичну літературу; по-четверте, слід обов'язково враховувати ступінь наукового вивчення джерела попередніми дослідниками. Використовуючи ці принципи ми маємо можливість дати суспільно-географічним джерелам свою інтерпретацію, помітити в них ще не виявлені iнфopмaцiйнi можливості, адже кожен дослідник, виходячи зі своїх завдань, вилучає з джерела й аналізує той матеріал, який його цікавить, застосовуючи новіші засоби та методи дослідження.

Методика роботи з суспільно-географічними джерелами полягала в отриманні сукупності фактів про формування методології сучасної української суспільної географії, а для цього використовувалися не поодинокі джерела, а оптимальна їх сукупність, комплекс. Це передбачало встановлення об'єктивних зв'язків між окремими джерелами, що входять до  комплексу, систематизацію розрізненої інформації, в ході якої кожне джерело зіставлялося з іншими й діставало відповідну оцінку. Даний підхід дав змогу уникнути переоцінки  значення  деяких  джерел, неупереджено визначити місце i роль кожного з них. Синтетична критика дала можливість оцінити весь комплекс вітчизняних джерел методологічного змісту в їх