VACANCIES AND COOPERATION

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь наукової розробки питання, об’єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження. Також показано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито методологічну основу дисертації, сформульовано наукову новизну дослідження, визначено практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Історіографічні та методологічні засади, джерельна база дослідження», який включає в себе три підрозділи, проаналізовано історіографічну та джерельну базу дослідження, розглянуто суть поняття «українознавство», визначено методологічні підходи та теоретичні засади дослідження, встановлено роль та місце новітнього українознавства як науки в Україні та за її межами.

У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблеми» здійснено аналіз історіографічної бази дослідження. Ідею українознавства почали формувати видатні особистості, такі як М. Грушевський, С. Єфремов, І. Огієнко. Вони спромоглися концептуалізувати обриси українознавчого дискурсу як системи наукових знань, у координатах яких досліджується не лише спосіб життя, а й спосіб мислення українців. Українознавство в їхніх дослідженнях виразно постає науковою системою знань, яка, зі свого боку, виявляється важливим чинником історичного процесу. Брошури М. Грушевського «Вільна Україна», «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство і до чого воно йде?», «Якої ми хочемо автономії і федерації?» озброювали свідомість кожного українця, давали саме ту поживу, якої він – українець – стихійно прагнув, і тому так блискавично-швидко поширювалися, перетворювалися на міцні переконання, ставали надійним дороговказом.

Теоретичним підґрунтям дослідження стали праці П. Кононенка з новітнього українознавства, в яких обґрунтована концепція науки українознавства, дана характеристика його концентрів, проаналізовано концепцію національно-державної системи освіти і виховання. П. Кононенко стверджував, що «українознавство неможливо абстрагувати від політики й філософії держави, інакше запанує не українолюбство, а українофобія, волевияв не творення суверенної України, а нищення її».

Теоретико-методологічні питання новітнього українознавства досліджували Я. Ісаєвич, Я. Калакура, Т. Кононенко, В. Крисаченко, І. Печеранський, В. Піскун, А. Погрібний, Л. Токар, В. Шевченко та ін. Низка студій з цієї проблематики оприлюднена у журналі «Українознавство» та в Збірнику наукових праць НДІУ. Питання методології висвітлені у працях Я. Калакури, Л. Токаря, М. Обушного, Т. Воропаєвої, О. Мостяєва.

Серед праць, близьких до проблематики дослідження, є вже й роботи з історії українознавства, його історіографії. Монографія О. Гомотюк збагатила сучасне українознавство комплексним і системним аналізом становлення його наукових засад у синтезі всіх компонентів: історичних, мовознавчих, культурологічних, філософських, правничих, етнологічних та ін. Важливим є те, що авторка презентує українознавство як цілісність не лише у площині змісту українського буття, але й у географічному вимірі. Значний інтерес для нашого дослідження представляє одна з останніх робіт Я. Калакури, в якій висвітлюються надбання українознавства як інтегрованої та міждисциплінарної системи знань про Україну та українство за період 1991–2011 рр., аналізується внесок НДІУ та інших наукових інституцій у збагачення джерельної бази студій, оновлення їх методологічного інструментарію.

Досить плідно у контексті інтегративних підходів розгорнув роботу колектив Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Досліджена комплексна тема «Соціокультурний розвиток української спільноти». Побачила світ низка узагальнюючих праць, зокрема колективна монографія «Українство у світі: традиційність культури та спільності взаємин» (2004). Аналіз діяльності центру та їхній науковий доробок є цінним для дослідження нашої теми.

І. Грабовська, Т. Ємець та О. Мостяєв оприлюднили цікаве дослідження із промовистою назвою «Філософія українського буття» (2006). З інтересом зустрінуті монографії В. Піскун «Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.)» (2006) та монографія В. Сергійчука «Що дала Україна Світові» (2008). Колектив Центру підготував навчальний посібник із українознавства на засадах методології синтезу знань.

З’явилися праці, які відтворюють історію інституціоналізації новітнього українознавства, серед них доробки П. Кононенка, Л. Токаря, В. Шевченка та ін.

Аналіз становлення новітнього українознавства як спадкоємця теоретичного надбання українознавчої науки та творця сучасного його напряму не має системного дослідження і є певною мірою розрізненим, представленим у більшості своїй лише у щорічних систематичних підсумках та публікаціях.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» міститься класифікація, характеристика та аналіз джерел. Під час дослідження теми були використані різнопланові документи з опублікованих збірників документів. Також досліджені джерела становили офіційні документи, статистичні матеріали, публікації у пресі тощо.

Першу групу джерел нашого дослідження становлять офіційні документи держави та уряду. Насамперед, «Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.», «Декларація про державний суверенітет від 16 липня 1990 р.», «Декларація прав національностей України від 01 листопада 1991 р.», «Конституція України від 28 червня 1996 р.», «Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.» та ряд інших.

Другу групу джерел становлять документи, безпосередньо пов’язані зі становленням новітнього українознавства. Насамперед, Свідоцтво Міністерства юстиції Української РСР про реєстрацію статуту громадського об’єднання «Асоціація «Інститут українознавства» від 29 березня 1991 р., Рішення вченої ради Київського державного університету імені Тараса Шевченка про створення Інститут українознавства при Київському університеті від 4 листопада 1991 р., Наказ Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти Української РСР від 24 січня 1992 р., «Вітання Президента України Л. Кравчука учасникам Міжнародної науково-практичної конференції «Роль вищих навчальних закладів (інституцій) у розвитку українознавства» 1992 р.; Постанова Президії Вищої атестаційної комісії України про внесення до «Переліку спеціальностей наукових працівників» спеціальності 09.00.12 – «Українознавство» від 20 лютого 1997 р.»; «Вітання Президента України В. Ющенка учасникам Міжнародного конгресу «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі», 2005 р. та інші.

Цінним для нашого дослідження був щорічний довідник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України – Інформаційний бюлетень. Бюлетені за 2002 р., 2003 р., 2005 р. містять інформацію про наукову діяльність установи, бібліографічний список публікацій співробітників інституту, відомості про захист дисертацій.

Окрему групу джерел становлять опубліковані за період незалежності України різноманітні документальні збірники, хрестоматії (історичні, літературні, правничі, філософські), статистичні та бібліографічні довідники, а також наукова та літературна спадщина основоположників українознавства – В. Антоновича, Д. Багалія, В. Вернадського, В. Винниченка, Н. Григорієва, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, С. Єфремова, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, О. Потебні, Лесі Українки, І. Франка, Т. Шевченка та ін.

Завдяки джерелам вдалося простежити еволюцію інституціоналізації новітнього українознавства. Зокрема, становлення та розвиток інститутів, кафедр, центрів українознавства, впровадження навчальної дисципліни у школі тощо.

Опрацювання опублікованих і неопублікованих документів дало змогу дослідити процес становлення українознавчої науки у даний хронологічний відрізок часу, з’ясувати основні етапи становлення українознавства як науки та навчальної дисципліни.

У підрозділі 1.3. «Методологія дослідження» визначено, що осмислити процес розвитку новітнього українознавства можливо за умови послідовного дотримання теоретико-методологічних принципів українознавства та комплексного застосування різноманітних методів пізнання. Важливою для нашого дослідження була робота з вивчення процесу формування знання про минуле й сучасне народу та осмислення його проекцій на майбутнє, яка не зводилася до механічного поєднання знань та висновків, здобутих галузевими науками, збирання докупи відомого раніше, а відповідала найвищим критеріям і стандартам міждисциплінарних досліджень.

У дисертаційному дослідженні використано два методологічні підходи: 1) дисциплінарний та 2) міждисциплінарний, або інтеграційно-системний. Витримані принципи українознавчого дослідження: системність, історизм, об’єктивізм у реконструкції історичних подій, науковість, інтегративність. Застосування методологічних принципів забезпечувалося шляхом їх поєднання, комплексності та на основі використання дослідних методів аналізу, синтезу, проблемності, хронології, порівняння, статистики, типологізації.

У другому розділі «Взаємозалежність процесу побудови незалежної України і розвитку українознавства як системи інтегративних знань» проводиться паралель, як в Україні проходили одночасно державотворчі процеси та становлення науки.

У підрозділі 2.1. «Нові тенденції та концептуальні підходи у розвитку українознавства» пояснюється, що термін «українознавство» («україновідання») виник на початку 90-х рр. ХІХ ст. у сенсі розуміння української науки й публіцистики та мав гуманітарне спрямування, включаючи лінгвістику, літературознавство, фольклористику, етнографію. С. Єфремов зазначав: «Настає тверезої праці час, а для неї потрібно, насамперед, наукового знаряддя й тих тривких підвалин, що дає позитивне знаття з усіх ділянок того, що в широкому розумінні складає науку про наш рідний край – українознавство».

З 1991 р. розпочався новий етап розбудови української державності. Об'єктивні знання про минуле України стають особливо необхідними, бо служать тією науковою базою, на якій може розвиватися духовне відродження з урахуванням кращих традицій українського суспільства. Зрозуміла гострота проблеми: тоді йшлося не тільки про необхідність будувати Українську державу, а й про змістовне наповнення самого поняття «Українська держава», оскільки дискусії точилися не лише щодо наявності держави в Україні до прийняття Акту проголошення незалежності від 24 серпня 1991 р., а й щодо змісту поняття «Українська держава» як парадигми щодо найсуттєвішого: чи є тотожними поняття «державність в Україні» і «Українська держава».

Досліджено, що самовизначення України здійснювалося не на основі національно-етнічної, а на базі національно-державницької парадигми, яка, проте, мала виразні етнічні акценти. Національно-етнічна складова самовизначення випливала з необхідності збереження і відродження цінностей етніцизму, впродовж багатьох років викорінюваних тоталітарним режимом. Ідея української незалежності була сприйнята українським народом, у тому числі й неукраїнцями, як утвердження демократії, входження у світову співдружність народів.

Гостру потребу якісних перемін у суспільному житті, як і завжди, першими відчули представники української інтелігенції. І це було цілком закономірно. В умовах, коли тільки починали формуватися національна держава і влада, їхні структури і чинники були зайняті вирішенням переважно політичних питань. Тож не випадково у сфері духовній цю відповідальну місію бере на себе українська громадськість. Третій світовий форум українців, Всеукраїнський з’їзд освітян засвідчили: українство має достатньо здорових сил, потужний загін реформаторів-державників з поміж освітньої, наукової, культурно-мистецької, політичної інтелігенції.

Виявлено, що новітнє українознавство як цілісне пізнання починає активно осмислюватися тільки з кінця ХХ ст. Головна причина – в характері самого життя народу, неналагодженості його системних і цілеспрямованих досліджень, у нерозробленості питань історії, теорії та методології науки та практичного застосування її здобутків.

У підрозділі 2.2. «Державотворчі процеси в Україні в українознавчому вимірі» йдеться про те, що авторитет держави залежить значною мірою від ступеня консолідації народу, який творить цю державу. Чим нація згуртованіша, тим менше конфліктів у суспільстві, а державний організм перспективніший на шляху свого розвитку. Нинішній стан українського соціуму, з численними проблемними ситуаціями, вимагає переорієнтації на пошук внутрішніх механізмів самоорганізації та розвитку. Ідея консолідації українського суспільства мала б формуватися як ідея такої української державності, в якій можуть бути зацікавлені усі політичні течії, що ведуть діалог між собою та діють в інтересах усього українського народу. Саме такий підхід забезпечив би повільне, але послідовне просування на шляху цивілізаційного розвитку.

Виявлено, що нині спектр дії українознавства, його соціальні функції вийшли далеко за межі національно-демократичного та етнокультурного розвитку. Вони охоплюють і формування свідомості, і освіту та виховання; внутрішню і зовнішню політику держави; культуру народу в її найширшому розумінні. Особливості процесу консолідації нації, утвердження національної ідентичності, побудови держави, історичного процесу в цілому такі, що вимагають в досить стислий термін забезпечити формування в українства якісно нових уявлень і ціннісних орієнтацій як щодо самих себе, так і стосовно оточуючого світу. Здійснення таких завдань, та ще й у певних часопросторових межах, не може відбутися лише на основі часткових галузевих знань, скажімо, історії, археології, етнології, народознавства, культурології тощо. Воно може і має стати наслідком нової якості цих знань на основі їх інтеграції і синтезу. Такі синтезовані знання несе із собою сучасне українознавство, яке формується і розвивається як наукова система інтегративних (синтетичних) знань про Україну і українство як цілісність. Отже, становлення й всебічний розвиток новітнього українознавства, як і науки загалом, визначається станом та рівнем свідомості, потребами і завданнями суспільного розвитку. Сучасне українознавство не підміняє (не дублює) галузеві науки (археологію, історію, етнологію, мовознавство і т.д.), як це декому здається. Воно розвивається на основі цих наук, що готують підґрунтя, на якому тільки й може здійснитися інтеграція, зрощення (злиття) частин у ціле і, таким чином, творитися нова якість знань. Специфіка українознавства визначається специфікою об’єкта пізнання (українського народу як цілого), неповторністю історичних умов і характеру його суспільного й державного життя, намаганням у найкоротший термін пройти той шлях, який інші народи Європи уже пройшли століття тому.

Враховуючи кризовий стан ідентичності сучасного українського суспільства і вкрай низький рівень його консолідованості, перед українознавчою наукою постає завдання не лише щодо відповідних теоретичних розробок, а й концептуалізації національної ідеї та її реалізації саме як чинника національної ідентифікації та консолідації українського соціуму.

Третій розділ «Інституціоналізація новітнього українознавства як наукового напряму», який включає у себе два підрозділи, присвячений розгляду створення та розвитку осередків новітнього українознавства в Україні та за її межами.

Перший підрозділ 3.1. «Інституціоналізація новітнього українознавства в Україні» присвячений розгляду становлення та розвитку центрів українознавства в Україні. Ідея створення першого в Україні науково-освітнього центру, який би органічно поєднував розроблення як стратегічних і тактичних питань поведінки спільноти, так і вирішення практичних завдань творення національної держави, науки, освіти, виховання, була запропонована ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. тодішнім деканом філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка проф. П. Кононенком. Саме з його ініціативи у 1988 р. при філологічному факультеті КДУ був створений центр українознавства. Були сформовані провідні відділи майбутнього інституту (тоді вони називалися кафедрами). Утверджувалася ідея розбудови науки українознавства як нагальної потреби сучасності.

Вчена рада Київського державного університету імені Тараса Шевченка 4 листопада 1991 р. ухвалила: «вважати за доцільне створення Інституту українознавства при Київському університеті».

Інститут українознавства став ініціатором проведення щорічних міжнародних конференцій та конгресів. Окреслювалася реальна перспектива реформаторського етапу української науки й освіти, а тим самим й ідеології держави, її мовної, культурної, кадрової політики.

Проте концепція Інституту українознавства влаштовувала не всіх науковців, з’явилися протиріччя між ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка В. Скопенком та директором Інституту П. Кононенком. Вийшла низка статей, автори яких заперечували необхідність Інституту українознавства та ставили під сумнів існування такої науки, як українознавство. Внаслідок цього відбулося відмежування групи науковців на чолі з П. Кононенком, яких згодом затвердили як Науково-дослідний інститут українознавства, що перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України (21 червня 2000 р.). Інша частина науковців залишилася в університеті, створивши Центр українознавства (30 серпня 2000 р.).

Було визначено чотири головні напрями роботи Науково-дослідного інституту українознавства: розробка історико-теоретичних, методологічних та практичних проблем українознавства; впровадження нових технологій; координація українознавчих досліджень; підготовка викладачів-українознавців. У 2009 р. Науково-дослідному інституту українознавства за указом Президента від 7 серпня 2009 р. присвоєно звання національного. У структурі інституту діє 13 відділів, 2 філії – «Гуцульщина» та «Кримська філія», а також 2 функціональні філії – у Кривому Розі та Москві. У січні 2011 р. було розпочато процес реорганізації інституту та перейменовано на Національний науково-дослідний інститут українознавства та всесвітньої історії.

Центр українознавства діяв у складі науково-дослідної частини Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завданнями центру було: здійснення комплексних наукових досліджень питань українознавства; використання результатів наукових досліджень у контексті розвитку освіти в Україні та українському зарубіжжі, розробка перспективних питань націє-, державо- та культуро творення; вивчення загальносвітових тенденцій розвитку досліджень з питань націєтворення. Керівником Центру українознавства було призначено доктора історичних наук, професора В. Сергійчука. З 15 березня 2007 р. Центр українознавства – у складі філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

20 січня 1993 р. у Львові Інституту суспільних наук АН УРСР, що був створений 1951 р., уточнено профіль та змінено назву на Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Інститут працює над археологічними дослідженнями матеріальної та духовної спадщини давнього населення Заходу України. Комплексно вивчає проблеми теорії та історії української культури, процеси формування етнічної самосвідомості, державотворчої діяльності українського народу від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України у Львові помітно відрізняється від Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України та Центру українознавства при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Це швидше робота у суто історичних напрямах. Значна увага приділяється археологічним дослідженням та давній історії.

У дисертації розглядаються тенденції та особливості створення кафедр українознавства у вищих навчальних закладах України. Зокрема, у Запорізькому державному технічному університеті, Кременчуцькому національному університеті імені Михайла Остроградського, Харківському національному автомобільно-дорожньому університеті, Харківському національному університеті радіоелектроніки та інших.

Упродовж останніх двох років простежується тенденція руйнування українознавчих інституцій та осередків.

У другому підрозділі 3.2. «Становлення новітнього українознавства за межами України» йдеться про те, що у сучасних реаліях не втрачається актуальність питання щодо поширення знань про Україну в міжнародній спільноті. Хоча треба зазначити, що Україна недостатньо турбується про поширення знань про себе у світі та Європі, зокрема. Слід констатувати, що на сьогодні відсутні концепція та програма розбудови об’єктивних знань про Українську державу та їх системне й систематичне поширення у світовому просторі, немає опрацьованої системи роботи з іноземними ЗМІ, не готуються фахівці для роботи щодо обміну інформацією із Заходом, лобіювання українських інтересів. Україна не підтримує розвиток і діяльність провідних українознавчих центрів, які впродовж десятиліть виконували обов’язок розвивати українську науку та культуру поза межами Батьківщини, поширюючи їх у світі, а сьогодні через фінансові труднощі приречені на вимирання. Створювалися українські спілки, які сприяють відкриттю українських шкіл за кордоном.

На сьогодні українознавчі студії за кордоном як джерело поширення знань про Україну за умови відсутності програми культурної інтеграції у Європу, як це є, скажімо, в Литві, Польщі чи Чехії, виникли і розвиваються виключно завдяки ентузіазму та праці наших співвітчизників, яким доводиться часто долати сильний опір і несприйняття. Щороку зростає кількість іноземців, які прагнуть більше дізнатися про Україну, її історію, культуру, традиції. В університетах країн СНД запроваджують навчання груп-українознавців. Набрано групу студентів-україністів у Московському університеті імені М. Ломоносова та в Тюменському університеті, у Мінському та Брестському університетах. Послідовно українознавча робота провадиться у Тбіліському університеті, де багато років україністикою опікується О. Баканідзе.

Згідно з Державною програмою співпраці із закордонними українцями понад 130 грузинських юнаків і дівчат – етнічних українців – безкоштовно здобули вищу освіту у вищих навчальних закладах України. За цією ж програмою тільки у 2008 р. до українських ВНЗ зараховано 35 громадян Грузії українського походження. У Тбіліському технічному університеті грузинська молодь вивчає українську мову і літературу, а у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – картвелологію, грузинську мову і літературу.

Наукова рада гуманітарних факультетів Тбіліського державного університету імені І. Джавахішвілі ухвалила рішення про створення на своїй базі Інституту україністики. Інститут готує спеціалістів за міжнародними магістерськими програмами і планує активно залучати до викладання українознавчих дисциплін провідних українських науковців.

25 вересня 1992 р. було відкрито Український університет м. Москви (УУМ), основне завдання якого – задоволення потреб громадян українського походження та прихильників української культури в освітньому, інтелектуальному та духовному розвиткові. Університет також здійснював підготовку кадрів із вищою освітою – фахівців гуманітарного, соціологічного, природознавчого та технічного напрямів, а також науково-педагогічних кадрів; встановлював і розширював міжнародні зв’язки та співробітництво з Україною і з українською діаспорою в Канаді, США, Німеччині, Італії, іншими закордонними партнерами; розвивав видавничу та інформаційну діяльність.

Східний інститут українознавства ім. Ковальських Канадського Інституту українських студій (КІУС) Альбертського університету створений як громадська організація. СІУ присвоєно ім’я видатних українських меценатів Дар’ї та Михайла Ковальських (Вестон, Онтаріо), уславлених підтримкою наукових досліджень у галузі українознавства. Інститут проводить свою діяльність на базі Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна з укладеним договором про співробітництво. Основна мета його діяльності полягає в дослідницькій, популяризаторській, організаційній роботі у галузі українознавства та історичного краєзнавства у Східній Україні.

Торонто є одним із основних українознавчих центрів на території Канади. Тут проводяться наукові дослідження, які передусім базуються на співпраці українських організацій з місцевим університетом, який в останні роки став одним із головних центрів українського наукового життя в цій частині Канади. Університет готує нові покоління українських науковців, крім цього проводить обмін молоді з Україною.

Створення Українського наукового центру при Гарвардському університеті пов’язано з іменем О. Пріцака, який логічно та ґрунтовно довів необхідність створення українознавчого центру на американському континенті.

На сучасному етапі розвитку української держави важливо ефективно використати капітал знань та можливостей діаспори, так як це здійснюють в багатьох країнах світу. Для цього необхідно розробити механізми взаємодії із співвітчизниками за кордоном на підставі як попереднього досвіду, так і нових тенденцій у середовищі української діаспори. Адже за роки незалежності України спостерігаються нові явища: східна діаспора та «четверта хвиля», які потребують осмислення, вивчення та залучення цього ресурсу для реалізації державотворчих завдань на українському внутрішньому та зовнішньому просторі.

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? / М. Грушевський. – К.: Т-во «Знання» Україна, 1991. – 240 с.; С. Єфремов. Українознавство / Єфремов С. – К., 1920; Огієнко І. Рідна мова в українській школі / Огієнко І. – К., 1917. – 32 с.

Кононенко П. П. Концепційні основи програми національно-державницького виховання / П. П. Кононенко, Т. П. Кононенко // Українознавство. – 2007. – № 4. – С. 6; Кононенко П. Українознавство: проблеми методології / П. Кононенко // Українознавство. – 2002. – Число 4. – С. 3–5.

Кононенко П.П. Українознавство ІІІ тисячоліття / П.П. Кононенко // Українознавство.–2001. –  Ч 1.  – С.7.

Калакура Я. С. Українська історіографія / Я. С. Калакура. – К., 2004; Калакура Я. С. Історичні засади українознавства / Я. С. Калакура – К., 2007; Кононенко П. П. Українознавство третього тисячоліття / П. Кононенко // Збірник наукових праць НДІУ. – 2003. – Т. І. – С. 15–24; Кононенко Т. Диспозиція начал українознавчого дослідження / Т. Кононенко // Українознавство. – 2005. – Ч. 4. – С. 235–236; Піскун В. Законодавчі та організаційні засади охорони пам'яток та основні напрямки їх здійснення. / Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження; Монографія. К.,1998. (у співавт.); Пізнаємо Україну. Узнаем Украину. Discover Ukraine. Посібник для учителів та учнів недільних шкіл українського зарубіжжя. К., 2007 (у співавт.); Український modus vestiendi – спосіб зодягання: Монографія. К., 2008 (у співавт.); Токар Л. К. Українознавство в період побудови незалежної України / Л. К. Токар // Збірник наукових праць НДІУ. – К., 2007.– Т. ХVІ. – С. 67–85; Токар Л. Українознавство у змісті та структурі національної освіти / Л. Токар // Українознавство. – 2006. – Ч. 3. – С. 58–63. Печеранський І. П. До питання про методологію українознавчих досліджень / І. П. Печеранський // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. ХІ. – К., 2006. – С. 61–66.

Калакура Я. Новітнє українознавство в джерельному та історіографічному вимірах / Я. Калакура // Українознавство. – 2008. –№ 4 (29). – С.40–44; Методологічний інструментарій українознавця / Я. Калакура / Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2003. – Т. 1. – С. 174–181; Токар Л. Актуальні питання теорії та методології українознавства / Л. Токар // Українознавство. – 2002. – Число 1–2. – С. 36–43; Токар Л. Об’єкт і предмет українознавства / Л. Токар // Українознавство. – Число 1. – 2001.– 25–34.

Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.) / О. Гомотюк – Тернопіль, 2007; Нагірняк О. Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. – 1917 р.) / О. Нагірняк – К., 2007.

Калакура Я. Новітнє українознавство в джерельному та історіографічному вимірах / Я. Калакура // Українознавство. – 2008. – № 4 (29).

Кононенко П. Українська освіта у світовому часопросторі / П. Кононенко // Українознавство. – 2006. – № 3. – С. 8–28; Кононенко П. Українська освіта: стан, проблеми і перспективи в Україні і світі / П. Кононенко // Українознавство. – 2006. – № 3. – С. 253–256; Токар Л. К. Деякі особливості розвитку українознавства в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. / Л. Токар / Збірник наукових праць НДІ українознавства. – К., 2009. – Т. ХХІІІ. – С. 32–42; Токар Л. К. Українознавство в період побудови незалежної української держави / Л. Токар / Збірник наукових праць НДІ українознавства. – К., 2007. – Т. ХVІ. – С. 67–85; Шевченко В. Українознавство у структурі наук в Україні / В. Шевченко // Українознавство. – 2005. – Число 4. – С. 210–219.

Інститут українознавства ім. І Крип’якевича. НАН України в 2002 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 176 с.; Інститут українознавства ім. І Крип’якевича. НАН України в 2003 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2004. – 152 с.; Інститут українознавства ім. І Крип’якевича. НАН України в 2005 році. Інформаційний бюлетень. – Львів: Інститут українознавства ім. І Крип’якевича НАН України, 2006. – 164с.

Єфремов С. Українознавство / С. Єфремов – К., 1920. – С. 7.

Таровська О. Історія становлення НДІУ як віддзеркалення утвердження теорії українознавства на теренах України в 90-х роках ХХ ст. / О. Таровська // Українознавство. – 2004. – Число 1–2. – С. 207–214.

Кононенко П. Українознавство в розбудові громадянського суспільства / П. Кононенко // Українознавство. – 2003. – Число 4 (9). – С. 74–79.

Ухвала вченої ради Київського державного університету імені Тараса Шевченка про створення Інституту українознавства при Київському університеті від 4 листопада 1991 р. // Науково-дослідний інститут українознавства: Довідник до 15– річчя діяльності / Упорядник О. Б. Ярошинський. – К.: НДІУ, 2007. – С. 170.

Українсько-грузинське культурне та гуманіттарне співробітництво // Електронний ресурс. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua/georgia/ua/10065.htm