У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, зазначено відомості щодо їх апробації.
У першому розділі «Теоретичні підходи до аналізу секторальних пріоритетів економічного розвитку» розкрито сутнісні особливості сектора економіки, домінуючі чинники формування секторальної структури національної економіки та пріоритети її розвитку, визначено методологічні засади секторального структурування національної економіки.
Аналіз визначень сектора економіки авторами різних економічних шкіл і напрямів сучасної економічної теорії дав можливість встановити, що останній, в залежності від предмету вивчення, може вживатися у двох основних значеннях: по-перше, для позначення сукупності інституційних одиниць, що об’єднані близькими функціональними аспектами, поведінкою та призначенням; по-друге – для позначення агрегованих видів економічної діяльності, які пов’язані між собою або ж призначенням продукції, що виготовляється, або ж однорідністю сировини, що використовується і т.д.
Автором поглиблено розуміння другого значення сектора економіки й запропоновано трактувати його як структурну складову національної економіки, який на основі чітких ознак виокремлює певну сукупність видів економічної діяльності, організованих в єдину систему, що можуть функціонувати лише завдяки взаємодії з іншими видами економічної діяльності, і наявність яких обумовлена суспільним поділом праці, технологічною специфікою, економічними відносинами та механізмом господарювання, що мають місце в країні.
Сучасні наукові погляди щодо дослідження секторальної структури національної економіки та пріоритетів її розвитку умовно можна поділити на дві основні групи: перша – охоплює вивчення структури економіки на основі трьoх-, чoтирьох-, п’ятисeктoрнoї, а також більшого ступеня деталізації моделей, в межах яких пріоритетними секторами визнаються третинний, четвертинний та п’ятиринний, тобто сектори послуг різного ступеня інтелектуальної насиченості; друга – спрямована на оцінку трансформацій у секторальній структурі економіки задля характеристики процесу створення та поширення знань, індикаторами чого слугує частка стратeгічних секторів та секторів обробної промисловості за тeхнологічним рівнем. Відповідно до останнього підходу першочергового значення у більшості розвинених країн набувають такі економічні галузі як: фармацевтичне виробництво, виробництво офісного обладнання, лічильних машин та комп’ютерів, виробництво радіо-, телевізійного та комунікаційного обладнання, виробництво медичних препаратів та інструментів, точних вимірювальних та оптичних приладів, авіаційна та космічна промисловість, поштові та телекомунікаційні послуги, освіта, охорона здоров’я, соціальна допомога та інші.
Суперечність наукових поглядів щодо кількості, пропорційності, пріоритетності секторів економіки породжує потребу у чіткій класифікації. Автором запропонована класифікація за напрямами кінцевого використання продукції, відповідно до якої вся економіка може бути представлена таким набором секторів як: 1) Сектор виробництва засобів виробництва; 2) Сектор виробництва предметів споживання; 3) Сектор виробництва послуг; 4) Сектор виробництва кінцевої військової продукції.
Обґрунтовано, що практично для всіх цих секторів можлива глибша деталізація. Так, сектор засобів виробництва містить у собі підсектор засобів виробництва для виробництва предметів споживання, підсектор засобів виробництва для виробництва засобів виробництва, підсектор засобів виробництва для виробництва послуг, підсектор засобів виробництва для виробництва кінцевої військової продукції. Сектор предметів споживання включає підсектор предметів споживання для виробництва засобів виробництва, підсектор предметів споживання для виробництва предметів споживання, підсектор предметів споживання для виробництва послуг, підсектор предметів споживання для виробництва кінцевої військової продукції. Поглиблення сектора виробництва послуг виглядає наступним чином: підсектор послуг для виробництва засобів виробництва, підсектор послуг для виробництва предметів споживання, підсектор послуг для виробництва послуг, підсектор послуг для виробництва кінцевої військової продукції. Така класифікація дозволяє здійснювати комплексне вивчення національної економіки; визначати пропорції, орієнтири, а також сильні та слабкі сектори національної економіки в доволі крупному агрегованому розрізі; чітко та системно аналізувати механізм взаємодії секторів всієї економіки.
За результатами дослідження встановлено, що серед зазначених секторів вирізняється сектор виробництва кінцевої військової продукції, оскільки, на думку багатьох науковців, даний сектор економіки в односторонньому порядку пов’язаний з сектором виробництва засобів виробництва, предметів споживання та послуг. Дисертантом обґрунтовується, що існують і зворотні зв’язки. Під час конверсії напрацювання сектора з виробництва кінцевої військової продукції можуть використовуватися і у виробництві інших секторів. Відомо чимало випадків, коли накопичені ідеї військового характеру випадковим або невипадковим чином потрапляли у цивільні сектори і завдяки чому формували нові ринки та види економічної діяльності. Проте зазначений зв’язок не настільки стійкий, щоб формувати відповідні підсектори.
У дисертаційній роботі визначено, що становлення секторальної структури економіки відбувається під впливом множини чинників. Нині в науковій літературі вони групуються за такими основними класифікаційними ознаками як: за створеними умовами, за територіальним охопленням та за етапом розвитку країни. Проте для більш точного визначення причин розвитку чи, навпаки, деградації національної економіки і їх аналізу, виникає необхідність розширення класифікаційних ознак.
Автором запропоновано класифікувати чинники, що впливають на динаміку секторальної структури національної економіки, за наступними ознаками: за джерелами походження (екзогенні та ендогенні), економічними рівнями (чинники мікро-, мезо-, макро- та мегарівня), характером впливу на секторальну структуру економіки (базові (домінуючі) та другорядні), напрямком впливу (прогресивні та регресивні) та способами виникнення (адміністративні та економічні).
У другому розділі «Секторальні пріоритети як чинник підвищення конкурентоспроможності національної економіки» визначено роль секторальних пріоритетів у підвищенні конкурентоспроможності національної економіки, розкрито вплив глобалізації світової економіки на секторальні трансформації господарства країни, досліджено рівень конкурентоспроможності основних секторів України.
