СЕМАНТИЧЕСКАЯ ДЕРИВАЦИЯ В СОВРЕМЕННОМ РУССКОМ ЯЗЫКЕ

summary

         У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його наукову новизну, об’єкт, предмет і методи дослідження, теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, окреслено джерела ілюстративного матеріалу.

У першому розділі «Теоретичні основи й історія включення семантичної деривації в епідигматичну систему мови» висвітлено історію становлення погляду на багатозначність як явище динамічне, як один із способів поповнення словника. Розуміння того, що значення полісемантичного слова не тільки взаємозалежні, але й походять одне від одного, виникло в працях О.О. Потебні, було розвинуте в дослідженнях С.Д. Кацнельсона, Д.М. Шмельова, Ю.Д. Апресяна, М.М. Шанського. Вони обґрунтували динамічний характер полісемії, побачили спільність між семантичною деривацією і морфологічним словотвором у тому, що і семантична деривація і морфологічний словотвір поповнюють словниковий запас новими номінативними одиницями. Таке розуміння багатозначності стало можливим тільки на основі досягнень теоретичної семасіології, зокрема, завдяки утвердженню погляду на слово як систему значень, кожне з яких є самостійною одиницею лексико-семантичного ярусу мови (О.І. Смирницький та ін.).

Семантична деривація посідає особливе місце в синхронії й діахронії мови, оскільки виникнення у слова нового значення є проявом динамічного характеру семантичної системи, є кроком із синхронії в діахронію. Завдяки діалектичності поглядів вітчизняних лінгвістів (В.М. Русанівського, О.О. Тараненка, Ж.П. Соколовської, Л.О. Кудрявцевої) ще в період, коли пріоритет належав системно-структурному вивченню явищ на синхронному зрізі, їх праці започаткували традицію розглядати багатозначність як динамічне явище, поєднуючи при цьому спостереження над історичними процесами розвитку з розглядом на синхронному зрізі.

З погляду ономасіології, семантична деривація є використанням імені у вторинній функції (Є. Курилович), тобто вторинною номінацією (В.М. Телія). Розглядаючи семантичну деривацію в парадигмі ономасіології, маємо змогу  простежити зв’язок цього процесу з екстралінгвальною дійсністю, врахувати “людський фактор”, що включає усвідомлені й підсвідомі мотиви, “колективне несвідоме”, яке притаманне мовному індивідові й соціуму в момент номінації і впливає на вибір назви.

У розділі обґрунтовано необхідність об’єднання двох дослідницьких позицій – ономасіологічної й семасіологічної (позиції мовця й позиції слухача). Таке об’єднання, на нашу думку, дозволить глибше зрозуміти процес набуття словами нових значень, моделювати його з моменту зародження до кінцевого результату – входження нового значення в семантичну структуру багатозначного слова.

У другому розділі «Семантична деривація в ономасіологічному аспекті» здійснено ономасіологічне дослідження семантичної деривації.

Ономасіологічний підхід до об’єкта дослідження дозволяє пов’язати появу семантичних дериватів із лінгвальними й екстралінгвальними факторами, виявити типи семантичних дериватів щодо дійсності, побудувати моделі та обґрунтувати функціональну типологію номінативних актів. Запропоновані в роботі моделі номінативних актів і функціональна типологія цих актів базуються на гіпотезі про те, що слово є одиницею, здатною репрезентувати всі функції мови, у тому числі й прагматичну (пор. праці зі штучного інтелекту і машинного перекладу ‑ Л. Бірнбаум, Дж. Мей, Р. Шенк, Р.Г. Піотровський). Крім цього, у дослідженні використано ідеї теорії мовленнєвої діяльності й ономасіології про те, що вихідним пунктом акту номінації є складне переплетіння інтенцій номінатора (О.С. Кубрякова, Р.І. Павеленіс, О.О. Залевська).

З погляду ономасіології всі семантичні деривати є наслідком вторинної номінації – у тому значенні, що зовнішня оболонка слова (лексема) не створюється в акті такої номінації, а вдруге використовується назва, яка раніше існувала в мові: “стара” назва – новий об’єкт номінації. З погляду новизни означуваного об’єкта вторинна номінація поєднує два принципово різних процеси: процес первинної номінації, коли за допомогою наявних у мові слів номінуються нові реалії та поняття (перестройка общества, гласность, спутник Земли, буфер дисплея, память компьютера), і процес перейменування, трансномінації, коли “старі” реалії й поняття отримують нові назви (направление > вектор: политические векторы, разнообразие > спектр: спектр общественного мнения, разгул > вакханалия: вакханалия цен).

Обґрунтовано гіпотезу про те, що властивості семантичних дериватів корелюють із потребами суспільства в первинній номінації нового або в оновленні експресивного фонду словника способом перейменувань і що семантика дериватів закладена в номінативному акті й зумовлена функціональною спрямованістю цього акту на реалізацію переважно якої-небудь функції мови (або сукупності декількох функцій) – комунікативної, інтелектуальної, прагматичної і пов’язаної з останньою фатичної. Характер акту вторинної номінації, його функціональна спрямованість зумовлені усвідомленими чи підсвідомими настановами номінатора і соціуму на (1) об’єктивне відображення властивостей об’єкта номінації, (2) на відображення прагматичних інтенцій номінатора, (3) на номінацію нового об’єкта й одночасне відображення прагматичних інтенцій номінатора.

На підставі врахування спрямованості на репрезентацію певних функцій мови виділено такі функціональні типи актів вторинної номінації: (1) денотативно-сигніфікативний (нейтральний), протилежний йому (2) прагматичний, проміжний (3) денотативно-сигніфікативно-прагматичний (змішаний). Перший тип номінації сприяє витворенню семантичних дериватів з дескриптивною, другий – з конотативною, третій – з дескриптивно-конотативною семантикою.