VACANCIES AND COOPERATION

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено її мету й задачі, описано об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та оприлюднення.

Розділ 1 «Загальні засади дослідження проблем семіотики права» складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1 «Стан дослідження проблем семіотики права» здійснено аналіз історіографії семіотики як науки про знаки (з наголосом на трискладовій структурі знаку з означуваним, означником і значенням), а також сутнісне розрізнення семіотики й семіології (яка вивчає лінгвістичні знаки і вважає, що їх формують тільки означники і значення). На тлі досліджень американських, європейських і російських семіотиків продемонстровано незначні, але новаторські
здобутки українських вчених у цій сфері, а також виокремлено один із аспектів теорії знаковості соціокультурного простору – семіотику права, і запропоновано опис її концептуальних засад.

Підрозділ 1.2 «Методологія дослідження семіотики права» представляє цю філософсько-правову парадигму як міждисциплінарне методологічне підґрунтя, здатне забезпечити самостійним структурно-лінгвістичним методом і специфічним інструментарієм усі науки й наукові дисципліни, які послуговуються знаками.

Розділ 2 «Семіотичні форми буття права» демонструє онтологічну природу права через аналіз його інформаційної сигнальності, суспільної закодованості, вербальної та матеріальної знаковості. У підрозділі 2.1 «Сигнал правової дійсності як процесуальна форма буття права»
описано імпульсність права, що зумовлена його функціональним призначенням у суспільстві – вимогою правослухняної поведінки людини. Продемонстровано, що сигнальна дія права полягає в його інформативності раціонального характеру (про зміст правових норм) і об’єктивного характеру (про відповідність норм права об’єктивним потребам суспільства) та пов’язана з наявністю у правосвідомості людини певних динамічних стереотипів і її здатністю до абстрагування.

Підрозділ 2.2 «Семіотичний код права як відтворення змісту правової дійсності» розкриває правовий код як ідеологічний образ, усталений у правовому менталітеті, як стратегічну модель правопізнання та праворозуміння, що на вищому рівні можна назвати соціально-генетичним кодом права, який репрезентує специфіку правової системи. Правові коди створюються на основі інформації про стан правової дійсності, вони проектують і прогнозують варіанти, типи, моделі право-випадків і право-ситуацій. Наприклад, правовий код під назвою «сім’я», виникнувши і сформувавшись багато століть тому, в кожну історичну епоху набуває нових додаткових ознак (від однозначного патріархату – до рівноправності сторін, від обов’язкового калиму за наречену – до майнового контракту, від повної влади над дружиною – до низки зобов’язань перед нею і т. д.).

У підрозділі 2.3 «Модифікація кодів права як їх онтологічне закорінення» доведено, що правові коди можуть модифікуватися через внесення змін з метою коригування (поліпшення, вдосконалення тощо) механізму функціонування системи права. Така модифікаційна мінливість притаманна праву через його пристосовницький характер і відбувається під впливом соціальних чинників.

У підрозділі 2.4 «Правовий знак як матеріальний носій суспільно значимої інформації» подано визначення й семіотичне тлумачення правових знаків, які розділено на дві основні категорії – вербальні (графічні знаки) й невербальні (умовне відтворення). Правовий знак як феномен має своє змістове наповнення, наділений соціальними функціями, як будь-яке інше поняття може бути багатозначним, неточним і не зрозумілим для інтерпретатора (право-сприймача), але однозначно впливовим і здатним забезпечити своєрідну психологічну тяглість історії народу та відобразити колорит національної правової системи.

Розділ 3 «Структурний аспект семіотичного підходу до пізнання права» розкриває гносеологічний аспект правового знаку як основного поняття семіотики права. Підрозділ 3.1 «Правові означувані та їх означники як складові процесу пізнання правової дійсності» демонструє, яким чином взаємопов’язані базові елементи правового знаку – правові означувані (об’єкти і суб’єкти правовідносин, дії, події, факти, явища і т. д.) та їх означники (засоби відтворення, в яких зосереджена знакова правова інформація). Такий зв’язок підтверджує референційність (референти – це речові аналоги правових знаків) і конвенціональність права (тут конвенція – це угода із правовою спільнотою щодо використання цих знаків).

У підрозділі 3.2 «Денотація / десигнація як семіолого-лінгвістичний спосіб об’єктивації інформації у праві» описано основні процеси відтворення правової дійсності у вербальних знаках – денотацію (називання одного об’єкта), десигнацію (знакове відтворення цілого класу однорідних об’єктів) і сигніфікацію (фіксація значень за допомогою символічних засобів, що в процесі мовлення може набувати ознак довільності аж до зміни значення знаку).

Підрозділ 3.3 «Конотація як механізм конституювання пізнаної правової дійсності» розкриває конотативне значення правових норм через реалізацію їх комунікативного призначення (це процес реалізації змісту правових знаків, сприйняття соціальним суб’єктом значення елементів правової дійсності з урахуванням контексту їх функціонування, тобто відтворення основних семантичних функцій правового знаку).

Розділ 4 «Соціальна цінність права як вербальної конструкції
в інформаційному знаковому полі» підкреслює специфіку права у контексті семіотики: це не тільки основний елемент правової дійсності, а й інструмент її впорядкування. У підрозділі 4.1 «Правове повідомлення як інструмент розуміння та означення правової дійсності» право подано як феномен поєднання особливих семіотичних характеристик, що реалізуються у процесі правової комунікації, яка не є лінійною («адресант – адресат»), а залежить від певних чинників (каналів проходження інформації – власного спостереження соціальних суб’єктів, ЗМІ, документів та ін.; так званих інформаційних фільтрів – правосвідомості, правотворчого процесу; типу право-споживача, що проявляється у правослухняній чи протиправній поведінці людини тощо). Тобто правові повідомлення, базовані на суспільних відносинах, стають засобами формування моделей, що в сукупності утворюють концепт уніфікованого означення правової дійсності.

У підрозділі 4.2 «Право як джерело суспільно значимої інформації для людини» зазначається, що право – це матеріалізація, відтворення для соціальних суб’єктів сукупності всіх правових феноменів (позитивне), узгоджених із природністю світобудови (природне), упорядкованих відповідно до емоційно-вольових прагнень окремого суб’єкта і спільноти загалом (індивідуально- та колективно-психологічне) з урахуванням умов соціокультурного простору (соціальне), домінуючих у ньому ціннісних орієнтирів (аксіологічне) і наукових догм (аналітичне), викладених у словесній формі з метою формування соціально бажаного типу поведінки людини (вербально-біхевіористське) та впорядкування суспільних відносин (інструментальне) на основі моралі та повинності (морально-етичне) тощо.

У підрозділі 4.3 «Право як знакова комунікативна модель суспільно значимої поведінки людини» обґрунтовано право як символічний ретранслятор та інформаційну модель поведінки людини, своєрідний знаковий об’єкт, що матеріалізований у текст, який у процесі реалізації замінює об’єкт-оригінал, зберігаючи найважливіші для цього процесу типові ознаки цього оригіналу. Право є також однією з комунікативних моделей правової дійсності, в якій описано впорядкований тип відносин соціальних суб’єктів у межах єдиного інформаційного простору.

У підрозділі 4.4 «Соціально-ціннісна сутність права як знакової системи» здійснено класифікацію вербальних знаків, що означують сферу правовідносин, на шість основних категорій: 1) суб’єкти права; 2) об’єкти права; 3) галузі права; 4) інститути права; 5) філософія та ідеологія права;
6) правова поведінка людини (опис дій чи бездіяльності). Серед невербальних знаків зі сфери правовідносин виокремлено чотири типи, що взаємопов’язані соціальним зумовленням: 1) людину як знак (професійна зайнятість, рід служби); 2) поведінкові знаки (ритуали); 3) символічні артефакти (формений одяг, пам’ятники); 4) символічні зображення (знаки розрізнення, штандарти, прапори та ін.). Такий підхід розкриває соціально-ціннісну зумовленість права як системи знаків, що покликані постійно забезпечувати і підтримувати правову комунікацію соціальних суб’єктів; як інформаційної моделі правової дійсності, де зосереджено вербальні відповідники її найважливіших елементів; як своєрідного знаково-нормативного уособлення найвищих соціальних цінностей і пріоритетів.

Розділ 5 «Антропосеміотичні засади права» розкриває людську природу знаковості права. У підрозділі 5.1 «Антропосеміоз права як процес творення та реалізації змісту правових знаків» розглянуто проблеми розуміння, сприйняття і аналогічного застосування соціальних знаків у сфері функціонування права. Людина – єдиний суб’єкт творення і споживання знаків, тому механізм руху (творення і сприйняття) знаків у соціокультурному просторі доцільно вважати єдиним цілісним процесом – антропосеміозом, що передбачає: 1) відтворення правової дійсності у знакових відповідниках, які передаються літерами або іншими графічними зображеннями; 2) розкриття значення, закладеного у знак, і реалізацію через поведінку соціального суб’єкта.

У підрозділі 5.2 «Адресант і адресат як антропосеміотичні чинники права» запропоновано нові визначення основних суб’єктів правової комунікації (адресанта й адресата) з урахуванням специфічності права як типу мовлення. Так, адресант права як результату мовлення – це активний суб’єкт створення функціонально зорієнтованого мовного феномена як певного типу повідомлення, відправник замовлення позитивного типу поведінки в суспільстві, виконавець певної інформативної програми через відображення семіотичних відносин у сфері означування елементів правової дійсності та їх трансформації у вербальні знаки-відповідники. Адресант права як засобу мовлення – не що інше як стимул (причому це може бути як суб’єкт, так і його діяльність), адресат у цьому випадку – це реакція (комунікативний результат діяльності). Це біхевіористський підхід до аналізу права, бо власне поведінка людини як різновид комунікативної діяльності є джерелом і наслідком функціонування права. Адресант і адресат права як особливого стилю (жанру) подачі інформації можуть бути різними залежно від підходу до праворозуміння: 1) право як монологічний тип мовлення (коли є тільки адресант – держава); 2) право як діалогічний тип мовлення (діалог «держава – громадяни»); 3) право як полілогічний тип мовлення (безліч суб’єктів правової комунікації); 4) право як внутрішнє мовлення (у формі правосвідомості); 5) право як безсуб’єктна комунікація (відносна безадресність). Адресант і адресат права як типу комунікації, враховуючи його впливову комунікативну мету, діють за трьома схемами: наказування (волютативний підхід); маніпуляції (маніпулятивний підхід); тлумачення соціальної дійсності у праві та самого права соціальними суб’єктами (герменевтичний підхід).

Підрозділ 5.3 «Семіотична складова правової природи людини» містить аналіз різноманітних підходів до природи людини, які сучасні науковці зводять до двох основних: арістотелівської «розумної тварини» та декартівської «мислячої речі», яку Е. Касірер розвинув у «символічну тварину», котра єдина з усіх живих істот здатна вибудувати між собою і природою символічне середовище. У контексті аналізу цих теорій було розглянуто правові архетипи, універсалії, артефакти, наративи, патерни поведінки, що вирізняються однозначною семіотизацією і при цьому відтворюють правову природу людини, а отже, є важливими чинниками семіотичної складової розвитку і становлення її як соціального суб’єкта. Доведено, що людина через свою недосконалість є відкритим створінням і тому готова до постійного вдосконалення, подолання своєї біологічно-видової обмеженості й прагнення до постійно змінної соціальної трансцендентальності. Саме у цьому полягає правовий потенціал людини у всіх її семіотичних проявах.

У підрозділі 5.4 «Homo semioticus як знаковий тип соціального суб’єкта» показано людську здатність передавати закони Всесвіту за допомогою доступних для сприйняття кодів і знаків. Цивілізаційний чи культурний статус людини як творця знаків і знакових систем визначається рівнем розвитку її мислення. Тобто рівень розвитку права як репрезентатора суспільних відносин свідчить про здатність людини бачити і визначати значимість суспільних явищ, а також моделювати способи їх узгодження
та впорядкування. Сукупність проаналізованих семіотичних типів людиноцентричних філософських учень дав підстави розвинути дефініцію «людина семіотична», «людина знакова», що проявляється завдяки наявності в неї мови, здатності абстрактно мислити і вмінню аналізувати й синтезувати себе саму та своє оточення. А право тут виступає знаковою системою, яку створила людина, і водночас регулятором соціокультурного простору з урахуванням семіотичних характеристик людини.

Розділ 6 «Практична філософія семіотики права» розкриває прикладний характер семіотики права з урахуванням потреб
цілеспрямованої діяльності соціального суб’єкта. Першим елементом вивчення у цьому контексті стали правові знаки, які мають чітку прагматичну ознаку – відображення практичних інтересів людини у її поведінці (способі життя), діяльності (функціонуванні соціального суб’єкта) і способі мислення (оцінці об’єктів соціокультурного простору). Про це, зокрема, йдеться у підрозділі 6.1 «Праксеологія правових знаків у правотворенні та правореалізації», де описано й досліджено праксеологічні функції правового знаку.

Підрозділ 6.2 «Право як семіологічно-функціональна граматика дій соціальних суб’єктів (тактика і стратегія правового тексту)» розкриває текстуальну сутність права. Право розглянуто як семіотичний текст (причому не тільки вербальний), що проявляється як особливий функціональний стиль літературної мови; як символічне відтворення правової дійсності; як відкрита і закрита системи правовідносин. Зазначено, що контекстом права є весь соціокультурний простір, що ним регульований, і водночас саме право як «уривок» соціокультурного простору стає контекстом для правових знаків, що містяться в ньому. Інтертекстуальність у праві означає, що всі тексти (все, що передає правову інформацію) існують у мережі взаємовідносин; причому не тільки правових, а й історичних, суспільних, ідеологічних, політичних «текстуальних» відносин. Прагматизм права як гіпертексту полягає у «матричності» його побудови і дії: натиснувши «кнопку» правослухняності, гравець (соціальний суб’єкт) отримує певний набір правил, дозволів і навіть пільг, а обравши протиправність, – отримує заборони, обмеження і покарання. Загалом через аналіз права як тексту, контексту, інтертексту, гіпертексту розкривається його тактико-стратегічний потенціал, що передбачає чітку граматику (вибудову) дій соціальних суб’єктів.

У підрозділі 6.3 «Знаковість правовідносин як раціоналізація людської життєдіяльності» до наукового інструментарію дисертації долучено психосеміотику, предметом вивчення якої є людська поведінка з огляду впливу на неї знакових повідомлень об’єктивної дійсності. І саме з позицій психосеміотики здійснено дослідження знаковості правослухняної (зорієнтованої на впорядкування правової практики) та протиправної (через задоволення меркантильних внутрішніх потреб і спонук) поведінки соціального суб’єкта; продемонстровано злочинця як соціальний знак; відтворено правові знаки, що супроводжують злочини (сліди злочину або створювані у процесі слідства копії певних об’єктів); проаналізовано криміналістичні знаки (як певну специфічну семіотичну систему, вміння побачити яку серед реального оточення є одним із найважливіших чинників слідства); описано судовий процес (як одну з юридичних практик, що максимально наближена до статусу «ігрової», символічної, знакової) тощо.

Підрозділ 6.4 «Утилітаризм і прагматизм юридичної відповідальності як стандартного семіотичного атрибуту правовідносин» розкриває один із найважливіших чинників правовідносин – юридичну відповідальність – крізь призму її специфічної соціальної знаковості. Зокрема, доведено, що вона може бути іманентною (внутрішньо притаманно) і функціональною (діяльнісною) семіотичною характеристикою правовідносин.