| summary: | У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено рівень її наукового опрацювання; сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет; названо методи дослідження; визначено наукову новизну та встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади дослідження дисфункціональних явищ у вищій освіті” – розглянуто стан вивчення сучасних проблем освіти в соціологічній площині, категоріально-понятійний апарат і концептуальні засади дослідження дисфункціональних явищ в освіті, здійснено теоретичний аналіз функцій та дисфункцій освіти.
Теоретико-методологічними засадами дослідження є поєднання структурно-функціонального підходу з постмодерністською методологією. Перспективним є аналіз освітнього процесу через взаємодію класичної і некласичної соціології, застосування декількох теоретико-методологічних парадигм соціологічного пізнання й підходів: системного, інституціонального, соціокультурного. Російські та українські соціологи досить ретельно вивчають процеси, що відбуваються в системі освіти. Але девіації та дисфункції, що існують у системі освіти, ще недостатньо вивчені та потребують додаткових зусиль учених різних спеціальностей, зокрема соціологів. Це дослідження частково заповнює прогалини в пізнанні негативних явищ, що супроводжують реформування вищої освіти в Україні.
До категорій, що застосовані в цьому дослідженні для характеристики дисфункціональних явищ, належать такі: дисфункції, криза, девіації, деструкції, корупція, тіньові практики. Дисфункціональні явища роблять негативний внесок у соціальну систему, порушують її цілісність, перешкоджають її позитивній діяльності. На характер соціальних взаємодій основних суб’єктів освітнього процесу негативно впливає хабітуалізація тіньових практик у системі освіти. Дисфункціональні явища в освіті пов’язані з освітньою кризою. Дисфункції можуть бути як детермінантами кризи, так і її наслідками. Під кризою розуміють неспроможність освіти достатньою мірою виконувати свої основні функції. Серед можливих проявів неякісного виконання системою освіти своїх функцій можна назвати такі: невиправдане скорочення навчальної програми; випадки заниження стандартів якості й обсягу знань; випадки формалізму у викладанні й контролі знань; низький рівень викладання в певної частини викладачів; випадки хабарництва; наявність у навчальному плані дисциплін, що не відповідають спеціальності. Незадовільне виконання певною часткою закладів освіти своїх функцій призводить до неповноцінного, “сурогатного” результату й завдає шкоди суспільству. Одним із латентних, дисфункціональних явищ в освіті є наявність певної кількості дипломів-підробок, власники яких не відповідають вимогам щодо знань та вмінь, що передбачені цим документом. Тобто диплом-підробка – це не обов’язково документ з підробленою печаткою та підписами, а документ, отриманий завдяки неформальним тіньовим схемам і практикам. Документ про освіту є символічною репрезентацією соцієтальних конвенцій та повноправним актором соціальних мереж, що складаються із системи освіти, людини з дипломом та наймачів робочої сили. Якщо в таку мережу запущений вірус підробки, та вся вона починає працювати на цю підробку як справжню річ. Спотворена мережа з корисної конструктивної складової суспільного організму перетворюється в джерело зараження соцієтальних мереж, через що порушуються фундаментальні конвенції, які стосуються системи освіти.
У другому розділі – “Функціонування вищої школи України за умов реформування – розглянуто соцієтальні передумови трансформаційних процесів у вищій освіті України, подано аналіз кризи в освіті як джерела та наслідку дисфункціональних явищ, викладено концептуальні засади подолання дисфункціональних явищ в освіті та запобігання їм. У загальному вигляді перед українським суспільством на цей час постають завдання системних перетворень у всіх сферах соціального життя. Крім того, глобалізація зумовлює необхідність євроатлантичної інтеграції України. Ці завдання впливають на освіту, що актуалізує проблеми входження в європейський освітній простір та вирішення внутрішніх проблем освітянської діяльності. Реформування вищої школи відбувається таким чином, щоб забезпечити як внутрішні потреби суспільства, так і вимоги інтеграції. Але вирішення цих важливих завдань наштовхується на певні перепони. Деякою мірою вони зумовлені кризою освіти, викликаною цивілізаційними й інституціональними змінами, а також особливостями соціально-політичного й економічного стану України останніх десятиліть, які спричинили посилення невідповідності між вимогами до системи освіти та умовами їх реалізації. Оскільки сучасне українське суспільство комбіноване, тобто поєднує риси традиційного, модерного та постмодерного етапів свого розвитку, то й освіта має аналогічні комбіновані риси. Нерівномірність розвитку різних сторін освітньої сфери викликає дисфункціональні явища, які полягають у недостатньому виконанні освітою своїх функцій. Зокрема, у частини студентів зберігаються звички порушувати освітні норми (списування під час іспитів, виконання завдань на замовлення, хабарі тощо), відтворюються консервативні норми, які не відповідають сучасності, існує неготовність до самостійної професійної діяльності, виникає почуття страху перед майбутнім, формуються інформаційні й комунікаційні бар’єри, зростає індивідуалізм, збільшується соціальна нерівність доступу до вищої освіти.
Існує суперечливість між сформованими практиками в системі освіти та пропонованими змінами в процесі реформування. Деструктивним, з одного боку, є негативне ставлення значної кількості викладачів до Болонського процесу, з іншого – деякі зміни, які аргументуються цим процесом, призводять до погіршення умов навчання, наприклад, зменшення обсягу аудиторних годин.
Механізмом подолання кризи є взаємна адаптація суспільства й освіти. Існує невідповідність між запитами суспільства на освіту та запитами, спрямованими до освіти. Ця суперечність набуває форми поєднання двох несумісних на сьогодні вимог до системи освіти: її загальнодоступності та якості. Вимога доступності породжує ризики порушення якості освіти. Так, доступність усіх бажаючих неминуче породжує зниження вимогливості, що, у свою чергу, зумовлює зниження якості навчання.
Кризу в освіті більшою чи меншою мірою відчуває більшість викладацького корпусу. Наявність кризи відзначають 90% респондентів у даному дослідженні. Виявом та наслідком кризи є існування освітніх девіацій і тіньових практик.
Низка обставин свідчить про функціональну кризу. Так, і в середній, і у вищій школі спостерігається зниження рівня інтелектуальної підготовки учнів. На це вказують 70% опитаних викладачів ВНЗ регіону. Парадокс, таким чином, полягає в тому, що світ ускладнюється, а інтелектуальні можливості його освоєння знижуються. Для вищої освіти необхідний певний рівень підготовки та здібностей людини. Таким рівнем не можуть володіти всі випускники шкіл. Занадто легкий доступ до ВНЗ руйнує систему освітньої селекції. Криза виявляється в зниженні вимог до студентів, масовим виконанням за гроші спеціалізованими фірмами контрольних, курсових, дипломних робіт або “скачуванням” потрібного матеріалу з Інтернету. Так, на думку більшості викладачів регіону, самостійно виконують контрольні й курсові роботи половина студентів, дипломи – чверть.
Копіювання західних форм організації освіти призводить до погіршення її стану в Україні та відступу від досягнутих рубежів. Так, за прикладом західних ВНЗ відбувається скорочення аудиторних занять, що справедливо викликає різко негативне ставлення викладацького корпусу. Невідповідність пропонованих змін внутрішнім властивостям вітчизняної освіти призводить до переконання більшості опитаних викладачів, що нововведення будуть імітовані.
Для подолання кризи в освіті потрібна її інставрація. Інставрація передбачає перетворення, що спираються на кращі досягнення минулих років у вітчизняній системі освіти, повернення колишньої форми, але на новому рівні – шляхом запровадження методів інформатизації, насичення навчального процесу комунікаційними формами та новими методиками навчання. Змістовно об’єктом інставрації є, наприклад, спеціалітет, співвідношення аудиторних та самосійних занять. Згідно з результатами дослідження, ці явища турбують значну кількість викладачів.
Одним з можливих напрямів підвищення ефективності реформування освіти є соціоінженерне забезпечення прийняття управлінських рішень, засноване на використанні результатів соціологічних досліджень. Соціальні технології дають змогу не тільки планувати “алгоритм” здійснення певного нововведення, а й прогнозувати резонанс соціальної організації ВНЗ з урахуванням реальної ситуації її функціонування. Встановлення зворотних зв’язків між адміністрацією та викладацьким корпусом дасть змогу адекватно реагувати на результати нововведень. Отже, дослідження й аналіз динаміки громадської думки щодо потенційно можливих змін – ще один шлях соціологічного вивчення нововведень.
У третьому розділі – “Регіональні особливості дисфункціональних явищ в освіті” – у регіональному вимірі розглянуто девіації та тіньові практики у вищій освіті, результати опитування викладачів ВНЗ щодо їх ставлення до Болонського процесу та загального стану вищої освіти в країні. Висновки та конкретні дані розділу засновані на результатах емпіричного дослідження в регіоні. Опитано 520 викладачів державних та приватних ВНЗ III–ІV рівня акредитації із Запоріжжя, Дніпропетровська, Мелітополя, Кривого Рогу. Вибірка гніздова, випадкова, у гніздах (кафедрах) – суцільна.
Обговорення девіацій і тіньових практик не означає загальної негативної оцінки стану української освіти. У певному значенні девіації є стимулом для соціальних змін. Порушення правил служить застереженням, що в деяких своїх компонентах освітня система функціонує неправильно, тому варто внести корективи, зміни. Девіаціями є несамостійне виконання навчальних завдань студентами, списування на іспитах, занижені вимоги до контролю знань, неформальні, тіньові практики щодо заліків, іспитів та захисту дипломних робіт тощо. Згідно з результатами нашого дослідження, виставлення оцінки без формальних процедур є частим випадком. Джерелом освітніх девіацій подібного роду служить суперечливість між соціально зумовленою вимогою мати певний рівень знань для виконання роботи та нездатністю частини людей ці знання засвоїти. Іноді громадська думка перебільшує значення деяких форм корупції в освіті. Переважна більшість викладачів, судячи з відповідей, рідко або навіть ніколи не стикалися з випадками, коли студенти пропонували гроші за іспит. Тобто громадськість, на думку викладачів, перебільшує проблему хабарництва у вищій освіті. Не дивно, що з твердженням: “Корупція в освіті – це системне явище” погодилося лише 20% опитаних викладачів. Саме така кількість тих, хто заявив, що часто стикався з хабарами у ВНЗ. Однією з освітніх девіацій є фальсифікація авторства різних навчальних і наукових праць: контрольних, курсових, дипломних робіт. У дисертації наведені результати інтерв’ю з виконавцями студентських робіт під замовлення.
Згідно з результатами опитування, викладачі найважливішими проблемами вищої школи вважають: розрив між потребами суспільства і сферою освіти; недостатнє фінансування вищої освіти; ігнорування національних особливостей і традицій у сфері освіти; низькі матеріальні стимули роботи викладача; непродумані, поспішні реформи; відсутність справжніх реформ; розрив між діями Міністерства освіти і науки та реальною ситуацією у вищій школі, слабка відповідність спеціальностей, яких навчають у ВНЗ, потребам суспільства; відсутність справжнього добору у ВНЗ; надмірна комерціалізація освіти; перетворення її в “товар”.
Інтегральна оцінка викладачами регіону системи освіти в Україні та у своїх ВНЗ негативна. Як “хороший” стан системи освіти в Україні оцінили тільки 7% опитаних. Трохи краще викладачі оцінюють стан власних ВНЗ: на думку 22% опитаних, він “у цілому хороший”. Можна зауважити досить високий рівень відчуження рядового викладацького корпусу від вищих органів управління освітою. Негативізм виявляється в оцінці навчальних якостей студентів та окремих компонентів освітнього процесу.
Безумовно, масовість освіти підвищує культурний і, зрештою, економічний потенціал суспільства, дає змогу більшій кількості людей реалізовувати себе через культуру й освіту, сприяє зменшенню відмінностей між культурними рівнями різних соціальних груп. Масовість освіти сприяє демократизації та зростанню самосвідомості суспільства. Негативною стороною масовості є зниження інтелектуального потенціалу студентства. Об’єктивно в суспільстві недостатня кількість молодих людей, здатних повною мірою відповідати вимогам, які висуває система вищої освіти. Особливо добре це розуміють викладачі ВНЗ. Не дивно, що тільки чверть опитаних викладачів вважають, що серед студентів, з якими вони працюють, багато здібних, розвинутих людей. Більшість викладачів вважає, що студентів, які хочуть насправді навчатися, дуже мало. Розуміючи це, викладацький корпус розробляє такі методики викладання, які самі “втягують” студентів у процес навчання, формують у них стимули до одержання знання. Заклад освіти створює ситуації, де людина одержує знання та інтелектуально розвивається, навіть якщо вона сама цієї потреби не відчуває. Хоча й навіть уже для цього необхідно залишити ті масштаби вищої освіти, що визначилися на сьогодні, і ні в якому разі їх не скорочувати. У підрозділі “Болонський процес з погляду викладачів” наведено результати аналізу даних емпіричного дослідження громадської думки викладачів. Результати опитування показують, що рядові викладачі неоднозначно оцінюють Болонський процес. Дуже мало з них (5,2%) висловлюють позитивну оцінку. Велика частина викладачів (38%) вважає, що “Позитивних і негативних наслідків буде приблизно порівну”. Відповідь: “Це буде шкідливе, негативне за наслідками явище” дали 30%. Серед причин, які перешкоджають Болонському процесові, викладачі зазначили такі: розбіжності між державними освітніми стандартами України і країн Євросоюзу; небезпека посилення еміграції талановитої молоді України в країни Європи; передчасна постановка завдання входження України в Болонський процес; неготовність студентства до вимог і умов Болонського процесу; слабка мовна підготовка більшості студентів, щоб навчатися за кордоном; нерозуміння реальних наслідків руйнування вітчизняної системи освіти при переході на Болонський процес; невідповідність рівня та якості життя в Європейських державах і Україні. Збільшення часу на самостійну роботу студентів вважає негативним явищем половина викладачів. Скорочення аудиторних занять негативно оцінюють 80% викладачів. Дані дослідження засвідчують значні сумніви й невпевненість у досягненні поставлених реформою завдань. На думку великої групи викладачів, у результаті приєднання України до Болонського процесу значно знизиться рівень вітчизняної освіти в цілому.
На більш-менш прийнятному рівні готовності системи освіти до Болонських реформ, за оцінкою викладацького корпусу, знаходиться тільки кваліфікація викладачів, та й то такої думки дотримуються трохи більше половини опитаних. Інші чинники оцінено на дуже низькому рівні готовності. Особливо низько (7%) викладачі характеризують рівень мотивації студентів на одержання знань, необхідний для того, щоб Болонська система діяла успішно. Також досить низько (17%) оцінена готовність інформаційного забезпечення освіти.
Викладачі сприймають реформи як такі, що дають перевагу деяким елітним ВНЗ, а для решти – це лише прикра перешкода для нормального навчального процесу. За результатами дослідження можна зробити висновок, що аргументи проти Болонських реформ виглядають в очах опитаних викладачів поки що більш переконливими, ніж аргументи за інтеграцію в європейський освітній простір. Викладачі, звичайно, у принципі не проти такої інтеграції, але з урахуванням особливостей нашої країни. |
