Шпак, Віктор Іванович. Мале підприємництво видавничої галузі України (1991-2010 рр.)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт і
предмет дослідження, сформульовано мету, основні завдання та методологічну базу,
встановлено його хронологічні рамки та географічні межі, розкрито наукову
новизну та практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію
результатів дослідження.
У першому розділі «Мале підприємництво видавничої галузі сучасної
України як дослідницька проблема» проаналізовано історіографію, джерельну
базу та окреслено методологію дослідження.
Історіографія означеної у дисертації наукової проблеми має певні
особливості, оскільки за наявністю великої кількості робіт загальноекономічного
плану, практично відсутні праці, які б стосувалися конкретних аспектів
досліджуваної проблематики. Наявна ситуація пояснюється відгоміном минулого,
коли для радянського суспільства більш близькими були колективні форми
господарювання, а категорія «підприємець» традиційно асоціювалась з наявністю у
людини «непрозорої» власності. Ця обставина значною мірою ускладнила
порівняльно-історичний аналіз робіт щодо обраної теми.
Перші ж згадки про підприємництво як особливий різновид діяльності
знайдено в документах римського права. Стародавні римляни вважали цю діяльність
комерційною та пов’язували її з людьми, які займалися громадським будівництвом
або були орендарями. До античних часів можна віднести і появу видавничого
7
підприємництва.1 У період стрімкого розвитку підприємництва, перших
промислових революцій XVI–XVII ст. з'явилися перші книги, які давали аналіз
підприємництва, зокрема, завдяки роботам Ф. Бекона та Т. Гоббса.2 Перші наукові
дослідження та узагальнення знайдено у загальному словнику комерції, виданому у
Парижі 1723 р., в якому наведено перше друковане визначення категорії
«підприємець»: особа, що уклала з державою контракт з обумовленою вартістю і
несе повну відповідальність за його виконання.3
Зі становленням та розвитком капіталістичної форми господарювання
зростала і роль підприємництва в економічному розвитку суспільства. Науковим
першопрохідцем теорії підприємництва вважається Р. Кантільйон. Він уперше
висунув положення про ризики як основної фундаментальної характеристики
підприємництва.4 А. Сміт обґрунтував необхідність балансу між фіскальними і
стимулюючими заходами у здійсненні податкової політики, закликав державу до
надання податкових та митних преференцій для підприємництва.5 Д. Рікардо та
Жан-Батіст Сей вбачали у капіталізмі абсолютний, вічний, природний спосіб
виробництва, а діяльність капіталіста розглядали як обов'язковий елемент
ефективного господарювання.6 Німецький економіст Й. Тюнен ввів до змісту
категорії «підприємництво» поняття «інновація».7
Панування наукової теорії економічної системи капіталізму поставили під
сумнів і виступили з її жорсткою критикою Ж. Сімонд де Сісмонді, П. Прудон,
К. Родбертус-Ягецов, Ф. Лассаль та ін.8 Як відповідь на запити нової соціальної
сили – робітничого класу – на арену вийшов марксизм. Його ідеологами були
1Бондар Ю.В. Правидавництво: Римська колона (Зародження та розвиток видавничої справи в
Античному світі) : моногр. / Ю.В. Бондар. – К. : ДП «Вид. дім «Персонал», 2015. – 204 с.
2Культура предпринимательства [Електронний ресурс] / [С.А. Волков и др.] // Личность и
культура. – 2000. – № 4. – Режим доступу : http://lichnost-ultura.ru/2000/20004/2000409/2000409.htm
(20.10.14). – Назва з екрану.
3Асаул А.Н. Организация предпринимательской деятельности : [учебн.] [Електронний ресурс] /
А.Н. Асаул, М.П. Войнаренко, П.Ю. Ерофеев – СПб. : «Гуманистика», 2004. – 448 с. – Режим
доступу : http://www.aup.ru/books/m498/12.htm(25.11.14). – Назва з екрану.
4Варналій З.С. Основи підприємництва : [навч. посібн.] / З.С. Варналій – К. : «Знання-Прес»,
2006. – 350 с.
5Смит А. Исследование о природе и причинах багатства народов / А. Смит. – М. : Эксмо, 2007. –
(Серия : Антология экономической мысли) – 960 с.
6Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / М. Блауг. – М. : Дело ЛТД, 1994. – 650 с.; Сэй
Ж-Б. Трактат по политической экономии / Ж-Б. Сэй . – М. : Дело, 2000. – 230 с.
7Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / М. Блауг. – М. : Дело ЛТД, 1994. – 650 с.
8Історія економічних учень : [підруч.] : у 2 ч. [Електронний ресурс] / В.Д. Базилевич,
П.М. Леоненко, Н.І. Гражевська, Т.В. Гайдай. – [2-ге вид.]. – К. : 3нання, 2005. – 567 с. / Бібліотека
економіста : [сайт] / Бібліотека – Режим доступу : http://library.if.ua/book/39/2626.html. –
(25.11.14). – Назва з екрану.; Ядгаров Я.С. Історія економічних вчень : [підруч.] [Електронний
ресурс] / Я.С. Ядгаров. – [3-є вид.]. – М. : ІНФРА-М, 2000. – 320 с. – Режим доступу :
http://ebib.pp.ua/ekonomicheskoe-uchenie-prudona-9424.html (2.02.15). – Назва з екрану.; Туган-
Барановский. М.И. К лучшему будущему [Електронний ресурс] / М.И. Туган-Барановский. – М. :
РОССПЭН, 1996.– 528 с. – Режим доступу : http://gallery.economicus.ru/cgibin/frame_rightn.pl?type=
ru&links=./ru/tugan/works/tugan_w87.txt&img=workssmall.gif&name=tugan&list_file= (12.12.14). –
Назва з екрану.
8
німецький філософ-матеріаліст К. Маркс та німецький підприємець, філософ,
історик, публіцист Ф. Енгельс. Погляди К. Маркса щодо поєднання понять
«підприємець – капіталіст» збігалися з ідеями Р. Кантільйона та А. Сміта.9
Марксисти через своє соціалістичне неприйняття поглибили сформовані ще у ХVIII
ст. протилежні до класиків погляди на підприємництво.
Наприкінці ХІХ ст. американський економіст Ф. Уокер продемонстрував
відмінність між тими, хто надає капітал і отримує за це відсотки, і тими, хто отримує
прибуток завдяки своїм організаторським здібностям.10 Англійський економіст
А. Маршалл першим став розглядати підприємців не лише з притаманних їм
особистих рис, а й як категорію, що є основою економіки.11 Провідниками
соціологічного підходу до підприємництва були М. Вебер, Й. Шумпетер,
В. Зомбарт.12 Значний внесок у розвиток теорії підприємництва зробили: Л. Мізес,
Ф.-А. Гаєк, П. Друкер, Е. Долан, Г. Саймон, Д. Ліндсей. 13
Вітчизняні економісти ХІХ ст. переймалися загальною економічною теорією і
суттєвого впливу на формування теорії підприємництва не здійснювали.
Дослідження підприємництва ХХ ст. можна розділити на два періоди: до 1917 р. і
після «горбачовських» реформ кінця 1980-х р. До науковців-дослідників початку
століття належать: М. Туган-Барановський, А. Камінка, А. Петражицький,
С. Булгаков та ін.14 М. Кондратьєв визначив розвиток економіки як процес
нерівномірний і циклічний. Його послідовники – Б. Ічітовкін та В. Рубе –
створили періодизацію розвитку малого бізнесу: 1873–1929 рр. – характерний
намаганням монополій витіснити з ринку дрібне підприємництво, але МП змогли
пристосуватися до конкуренції з великим бізнесом і вижити; 1929–1974 рр. – час
науково-технічної революції дав поштовх розвитку малого інноваційного бізнесу та
9Дрига С. Мале підприємництво України : становлення, механізми управління та підтримки /
С. Дрига. – К. : ТОВ «ДКС центр», 2009. – 362 с.
10Eatwell J. The new Palgrave a Dictionary of Economics [Електронний ресурс] / J. Eatwell, M.Milgate,
P. Newman; пер. Е. Лукьяненко. – Режим доступу : http://gallery.economicus.ru/cgibin/frame rightn.pl
?type=in&links=./in/walker/biogr/walkerb1.txt&img=brief.gif&name=walker (14.11.14). – Назва з
екрану.
11Маршалл А. Основы экономической науки / А. Маршалл; пер. с англ. В.И. Бомкина, В.Т.Рысина,
Р.И. Столпера. – М. : Эксмо, 2007. – 830 с.
12Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Макс Вебер. – К. : Основи, 1994. – 261 с.;
Шумпетер Й.А. Капіталізм, соціалізм і демократія / Й.А. Шумпетер. – К. : Основи, 1995. – 530 c.;
Комих Н.Г. Габітус підприємництва: сутність та евристичні можливості // SOCIOПРОСТІР :
Міждисциплінарний збірник наукових праць з соціології та соціальної роботи. – 2010. – №1. –
С. 28–30.
13Біндер А. І. Історія економічних навчань : [навч. посібн.][Електронний ресурс] // Економічна
бібліотека : [сайт] / Бібліотека – Режим доступу :http://ebib.pp.ua/ekonomicheskie-vozzreniyahayeka-
13909.html (2.07.15). – Назва з екрану.; Хайек Ф. Конкуренция как процедура открытия //
Мировая экономика и международные отношения. – 1989. – № 12. – С. 6-14.; Дрига С. Мале
підприємництво України : становлення, механізми управління та підтримки / С. Дрига. – К. : ТОВ
«ДКС центр», 2009. – 362 с.
14Життєвий шлях Туган-Барановського [Електронний ресурс] // Інститут еволюційної економіки :
[сайт] / Бібліотека – Режим доступу :http://iee.org.ua/ua/great_scientist/1/ (2.02.15). – Назва з екрану.;
Лапуста. М.Г. Предпринимательство / М. Г. Лапуста. – М. : ИНФРА, 2002. – 448 с.
9
й підприємництву взагалі; з 1975 р. – світова економічна криза перетворила МП з
додатка великого бізнесу на його союзника і партнера й спричинила його стрімке
зростання.15
Питання умов розвитку та становлення малого бізнесу ХХ ст. – початку
ХХІ ст. знайшли відображення в дослідженнях: О. Барановського, З. Варналія,
М. Головка, М. Горєлова, С. Дриги, І. Дробота, О. Жука, М. Крупки, Н. Кубай,
А. Лукашенка, Д. Ляпіна, О. Моці, О. Рафальського, С. Реверчука, Н. Савки та
інших вітчизняних науковців.16
Першим почав працювати у галузі українського книгознавства
П. Ярковський. Згодом до нього долучилися Є. Болховітінов, М. Максимович,
Д. Зубрицький та ін.17 Серед історіографів вітчизняної книги можна назвати:
І. Крип’якевича, І. Огієнка, С. Маслова, П. Попова, Я. Ісаєвича, О. Дзюбу та ін.18
15Франовская. Г.Н. Малий бізнес : [навч. посібн.] [Електронний ресурс] / Г.Н. Франковська. –
Воронеж : Воронезький держ. ун-т – 182 с. – Режим доступу : http://ebib.pp.ua/mirovyie-tendentsiirazvitiya-
malogo.html (04.12.12). – Назва з екрану.
16Барановський О. Державна підтримка малого бізнесу : світовий досвід і Україна // Економіка
України. – 1993. – № 6. – С. 74–79.; Варналій З. Мале підприємництво: основи теорії і практики /
З. Варналій. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2001. – 277 с.; Головко М. Соціальна політика України в
період переходу до ринкової економіки: особливості історичного процесу // Вісник Академії праці
і соціальних відносин ФПУ. – 2009. – № 3. – С. 67–72; Горєлов М. Цивілізаційна історія України //
М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський. – К. : ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005.– 632 с.; На шляху до
об'єднання та утвердження української державності / І. Дробот [та ін.]. – К. : [б.в.], 2002. – 264 с.;
Жук О. Малий бізнес у світі і Україні // Економіка України. – 1995. – №2. – С. 25–33.; Кубай Н. Є.
Становлення і розвиток приватного підприємництва в перехідній економіці (на прикладі МП
України) : Дис. ... к. е. н. : 08.01.01 / Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1999; Реверчук С.
Анатомія малого бізнесу / С. Реверчук, М. Крупка. – Львів : Діалог, 1996. – 116 с.; Ляпін Д.
Розвиток малого підприємництва в Україні та його нормативне забезпечення / Д. Ляпін : [Електронний
ресурс] / НІСД. – Режим доступу : http://old.niss.gov.ua/Monitor/april 08/15.htm (20.10.14). – Назва з
екрану.; Савка Н. Макроекономічні проблеми розвитку підприємництва у перехідній економіці
України : дис. к. е. н. : 08.01.02 / Львівський держ. ун-т імені І. Франка. – Львів, 1997.
17М’яскова Т. Павло Йосипович Ярковський – відомий український книгознавець, бібліограф /
Т. М’яскова. – Наук. пр. Кам’янець-Поділ. нац. ун-ту ім. І. Огієнка. – Кам’янець-Подільський,
2010. – С. 67–73.; Болховитинов Е. Словарь русских светских писателей, соотечественников и
чужестранцев, писавших в России / Е. Болховитинов : [в 2 т.] – М. : Москвитянин, 1845. – Т.1 : [от
А. до К.]. – 328 с.; Т.2 : [от Л. до Я.]. – 290 с.; Максимович М. Собрание починений [Електронний
ресурс] / KnigaFund : [сайт] / М. Максимович. – Режим доступа : http://www.knigafund.ru/books/
21821/read (13.05.13). – Назва з екрану.; Ісаєвич Я. Зубрицький Денис Іванович // Українська
літературна енциклопедія. – Т.2. – К. : УРЕ, 1990. – 576 с. – С. 283.
18Винар Л. Іван Крип’якевич як бібліограф [Електронний ресурс] / Бібліографія : [сайт]. – Режим
доступу : http://shron.chtyvo.org.ua/Vynar_Liubomyr/Ivan_Krypiakevych_iak_biblio.hraf.pdf (16.07.13). –
Назва з екрану.; Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Рідна мова / упоряд., авт. передмови та
коментарів М.С. Тимошик. – К. : Наша культура і наука, 2010. – 436 с.; Рева Л. Сергій Іванович
Маслов – основоположник теорії наукового опису українських стародруків та рукописних
раритетів // Ніжинська старовина, 2010 р . – Вип. 10 (13). – С. 165–171.; Гудкова В. Павел
Сергеевич Попов : Личность и судьба // Искусствознание. – М., 1998.– № 1. – С. 330–340;
Ісаєвич Я. Українське книговидання : витоки, розвиток, проблеми / Я. Ісаєвич. – Львів : Ін-т
українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2002. – 520 с.; Дзюба Е. Просвещение на
10
Згадані вище науковці здебільшого досліджували історію книги і практично не
приділяли уваги власне видавничій діяльності. Першопричиною такої ситуації був
монополізм радянської держави на всю видавничо-поліграфічну галузь. І лише
наприкінці ХХ ст., з переходом країни до ринкової економіки, з масовою появою
видавничого підприємництва ситуація дещо змінилася. З’явилися наукові праці
М. Тимошика та М. Романюка з історії української книги; М. Сенченка та
О. Афоніна, з визначення місця української книги в контексті світового
книговидання; А. Москаленка, з теорії журналістики; І. Михайлина, О. Дея,
І. Моторнюка та М. Нечиталюка з історії української журналістики, В. Карпенка –
ролі преси в сучасних умовах та ін.19
Історія становлення сучасних ЗМІ знайшла своє відображення у працях таких
науковців: В. Бебика, О. Сидоренко, Ю. Бондаря В. Різуна, В. Владимирова,
В. Карпенка, С. Костилевої, Н. Коноваленко, Є. Захарова та ін.20 Проте єдиної думки
щодо її періодизації так і не напрацьовано. Зокрема, В. Владимиров, В. Карпенко,
Украине и его роль в укреплении свіязей украинского народа с русским и белорусским. Вторая
половина XVI – первая половина XVII вв. / Е.Н. Дзюба. – Киев : Наукова думка, 1987. – 130 с.
19Тимошик М. Історія видавничої справи : [підруч.] / М. Тимошик. – К. : Наша культура і наука,
2007. – [2-ге вид., випр.]. – 496 с.; Афонін О. Українська книга в контексті світового книговидання
/ О. Афонін, М. Сенченко. – К. : Кн. палата України, 2009. – 277 с.; Москаленко А. Основи
журналістики : [навч. посіб.] / А. Москаленко – К. : Вид-во Київ. ун-ту, 1994. – 342 с.; Романюк М.
Здобутки і прорахунки дослідників української преси : погляд у XXI ст. [Электронний ресурс] //
ЛНБ ім. В. Стефаника АН України : [сайт] / Львівський нац. ун-т ім. Івана Франка. – Режим
доступу : http://www.lnu.edu.ua/faculty/jur/Inte
et/ PART-1_8.htm (20.10.10). – Назва з екрану.;
Михайлин І. Нарис з історіографії історії української журналістики : Методологічні уроки Івана
Франка / І. Михайлин // Українська періодика: історія і сучасність : Доп. та повід. сьомої Всеукр.
наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 трав. 2002 р. – Львів, 2002. – С. 30–36.; Історія української
дожовтневої журналістики : [навч. посібник для студентів вузів зі спец. «Журналістика»] / О.І.Дей,
І.Л. Моторнюк, М.Ф. Нечиталюк та ін. – Львів : Вища школа, Вид-во при ЛДУ, 1983. – 512 с.;
Карпенко В. Преса і незалежність України: практика медіа-політики 1988–1998 рр. : [навч. посіб.] /
В. Карпенко. – К. : Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики, Нора-Друк, 2003. – 350 с.
20 Бебик В. Засоби масової інформації посткомуністичної України / В. Бебик, О. Сидоренко. –
К. : Либідь, 1996. – 154 с.; Бондар Ю. Становлення та еволюція національного інформаційного
простору України в процесі формування демократичної політичної культури українського
суспільства : дис. … канд. політ. наук : 23.00.03 / Бондар Юрій Володимирович. – К. : Відкритий
міжнародний університет розвитку людини «Україна», 2010. – 212 с.; Різун В.В. Нарис з історії та
теорії українського журналістикознавства : [монографія] / В.В. Різун, Т.А. Трачук. – Київ. нац. ун-
т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232 с.; Владимиров В. Історія української журналістики (1917–
1997 роки) : навч. посіб. / В. Владимиров. — Луганськ: Вид-во Східноукр. держ. ун-ту, 1998. –
210 с.; Карпенко В. Преса і незалежність України : Практика медіа-політики 1988–1998 рр. : [навч.
посіб.] / В. Карпенко. – К. : Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики, Нора-Друк, 2003. –
350 с.; Костилева С. Друковані засоби масової комунікації України (1986 – 2000): історія
становлення, тенденції розвитку / С. Костилева. — К.: Інститут історії України НАН України,
2001. – 304 с.; Захаров Є. Свобода слова по-українськи: Хоч якась є…[Електронний ресурс] // Права
людини в Україні : [сайт] / Харківська правозахисна група. – Режим доступу:
http://www.khpg.org/index.php?id=1007460105 (04.12.01). – Назва з екрану; Коноваленко Н. Свобода
слова в Україні в період становлення державності (1991–1997) : автореф. дис. на здобуття наук.
ступеня канд. філол. наук: 10.01.08 / Наталія Василівна Коноваленко. — Київ. нац. ун-т
ім. Т. Шевченка, Ін-т журналістики.– К., 2000. – 19 с.
11
С. Костилева основними етапами називають: період розвитку українських ЗМІ –
початок 1990-х, період занепаду – до середини 1990-х, період відходу від державної
власності до приватної – кінець 1990-х. Є. Захаров та Н. Коноваленко розвиток
українських ЗМІ прив’язують до стану свободи слова в країні: пострадянський
період; коли в українській пресі можна було писати про все; період тотального
контролю, який запам’ятався появою темників, напруги та тиску на ЗМІ; ковток
свободи, кінець темникам, час нездійснених обіцянок.
Інформаційний простір як складову національної безпеки досліджували:
В. Толубко, В. Хлевицький, О. Флюр, Г. Новицький, В. Карпенко, М. Попович,
К. Маркелов та ін.21
До дослідження видавничої галузі незалежної України з точки зору
підприємницької діяльності долучилися: В. Бебик дослідив роль інформаційно-
комунікаційного менеджменту у глобальному суспільстві; М. Тимошик та
В. Теремко визначили основні засади видавничого бізнесу; О. Афонін,
О. Добровольський та Г. Глотова розробили концепцію соціально-етичного
маркетингу видавничої продукції; К. Індутна проаналізувала окремі проблеми
розвитку видавничої галузі у певні періоди; Б. Дурняк та А. Штангрет дали
статистично-графічний огляд видавничо-поліграфічної галузі України та ін.22
Однак всі ці дослідження здебільшого мають вузькоспеціалізований характер,
тобто історіографічний комплекс має лише опосередковане відношення до означеної
проблеми дослідження.
Джерельна база дисертації, через приналежність теми до сучасного періоду
історії, має свої особливості. Використані при написанні дисертації джерела можна
поділити на декілька груп. До першої з них слід віднести законодавчі та інші
нормативно-правові акти, що містять правові основи підприємницької діяльності
21 Толубко В.Б. Інформаційна боротьба (концептуальні, теоретичні, технологічні аспекти) :
монографія / В.Б. Толубко. – К. : НАОУ, 2003. – 315 с.; Хлевицький В.Б. Інформаційна безпека як
одна із складових національної безпеки України // Євроатлантикінформ. – 2006. – № 1(7). – С. 70–
72; Флюр О. Україна в світовому інформаційному просторі / Актуальні проблеми міжнародних
відносин : Збірник наукових праць. – Вип. 28. – Ч.IІI. – К. : Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2001. – С.53–66; Новицький Г.В. Теоретико-
правові основи забезпечення національної безпеки України / Г.В. Новицький. – К. :
Інтертехнологія, 2008. – 496 с.; Карпенко В. Як повернути манкурту пам’ять / В. Карпенко. – К. :
Вечірній Київ, 2000. – 360 с.; Національна ідея і соціальні трансформації в Україні / За ред.
М.В. Поповича. – К. : УЦДК, 2005. – 328 с.; Маркелов К.В. Информационная политика и
общественный идеал / К.В. Маркелов. – М., 2005. – 357 с.
22Тимошик. М. Видавничий бізнес: погляд журналіста, видавця, вченого / М. Тимошик. – К. :
Наша культура і наука, 2005 . – 327 с.; Теремко В.І. Основні засади видавничого бізнесу /
В.І. Теремко. − К. : Академвидав, 2010. – 136 с.; Проблеми розвитку книговидавничої справи в
Україні / К.І. Індутна // Економіка і прогнозування. – 2010. – № 2. – С. 145–154; Афонін О.
Маркетинг видавничої продукції. Концепція соціально-етичного маркетингу видавничої продукції
/ О. Афонін, Г. Глотова, О. Добровольський // Вісник Кн. палати України. – 2003. – № 2. – С. 9–11;
Бебик В.M. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному суспільстві: психологія,
технології, техніка паблік рилейшнз : [моногр.] / В. Бебик. – К. : МАУП, 2005. – 440 с.; Дурняк Б.
Видавничо-поліграфічна галузь України : стан, проблеми, тенденції. Статистично-графічний огляд
: [моногр.] / Б. Дурняк, А. Штангрет, О. Мельников. – Львів : Укр. акад. друкарства, 2006. – 274 с.
12
України, визначають та регулюють порядок діяльності друкованих медіа та
книговидавничих структур, регламентують структуру і функції державних
інституцій стосовно видавничо-інформаційної сфери. Серед них: Конституція
України, Господарський, Цивільний та Податковий кодекси України, 53 закони
України, 4 закони СРСР, 19 указів Президента України, 67 постанов Верховної Ради
та Кабінету Міністрів України, регулюючі та директивні документи інших
центральних органів державної влади.
До другої – архівні джерела. Для вивчення теми дослідження значний
науковий інтерес становлять матеріали, зосереджені у Центральному державному
архіві вищих органів влади і управління України в м. Києві, зокрема: фонду 5233,
де зберігаються матеріали до доповідей Президента України з соціально-
економічних питань, Програма проведення грошової реформи в Україні; фонду 166
щодо діяльності Головного управління у справах преси при НКО УРСР (пізніше
назване Головліт) – інструмента цензури радянських часів тощо. В роботі
використано матеріали фонду 1 Центрального державного архіву громадських
об’єднань України, за яким досліджено перші роки демократизації суспільства часів
горбачовської «перебудови», утиски української книги за радянських часів, роботу
видавництва Української Радянської Енциклопедії тощо. У Центральному
державному історичному архіві України у Києві (ф. 1439) віднайдено матеріали
щодо ставлення російського царату до української преси. Діяльність Наукового
товариства імені Т. Шевченка в історіографії української книги досліджено за
архівами Центрального державного історичного архіву України у Львові (ф. 309).
За матеріалами листування І.Огієнка з видавництвом Отців Василіанів (ф. 684)
ЦДІАУЛ з’ясовано його мовні дослідження та роль у цьому журналу «Рідна мова».
Умови, в яких зароджувалося мале підприємництво на Західній України, викладені у
фондах П3 та П 4 Державного архіву Львівської області. Науковий архів Книжкової
палати України (ф. 5131) допоміг зрозуміти ставлення радянської влади до
україномовної продукції.
У дослідженні також використані матеріали з поточних архівів Державного
комітету статистики України, Державного комітету телебачення та радіомовлення
України, Державної наукової установи «Книжкова палата України імені Івана
Федорова», Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, Національної
спілки журналістів України, Київської організації НСЖУ, Співдружності
працівників інформаційних видань України, видавництв: «Молодь» (нині
«Україна»), «Преса України», «Київська правда», «Дніпро», «МАУП»; видавничо-
поліграфічних компаній: «Експрес-поліграф», «Інтертехнологія», «Експрес-об’ява»,
«Інтерекспресдрук», «ВТС», «Новий друк», «ЕксОб», «Бізнес-поліграф»;
інформаційно-комерційного підприємства газети «Вечірній Київ»; видавничого
дому «Губернатор»; понад 50 центральних, обласних та районних газет, зокрема:
«Урядовий кур’єр», «Голос України», «Молодь України», «Киевские ведомости»,
чернівецький «Молодий Буковинець», львівський «Високий замок», житомирський
«Інтерес», черкаська «Від і До», кишинівський «Маклер», білоцерківський «Гриф»
тощо. Слід зазначити, що через незначну відстань періоду, що досліджується від
сьогодення, яка обумовлена хронологічними рамками дисертації, документи та
13
інформація не були належним чином упорядковані і передані до місцевих та
обласних архівів, згідно зі строками їх зберігання в архівах організацій, діяльність
яких безпосередньо стосується теми роботи. Окремі організації перейшли на
зберігання архівних матеріалів в електронному вигляді, зробивши до них відкритий
доступ через свої інтернет-ресурси.
Третю групу джерел становлять праці класиків та науковців-сучасників, які
заклали теоретико-методологічні засади феномену малого підприємництва та
видавничого бізнесу, узагальнюючі дослідження, які безпосередньо присвячені
становленню української державності; тематичні збірки наукових статей, статті в
журналах та наукових вісниках; узагальнюючі праці з історії України, що
висвітлюють розгортання підприємницького руху та розбудову видавничої галузі в
контексті загальноісторичних чи локальних процесів; матеріали наукових
конференцій, круглих столів та читань; дисертації та автореферати дисертацій,
дотичних до обраної теми дослідження. Сюди ж слід додати матеріали довідкових
енциклопедичних видань.
Четверта група – це матеріали офіційної статистики Міністерства юстиції
України, Державного комітету статистики України, Державного комітету
телебачення і радіомовлення України, Книжкової палати України, ДП «Преса»,
Національного банку України, Головного контрольно-ревізійного управління
України тощо. А також іноземних організацій, зокрема, Світового банку,
Міжнародної фінансової корпорації, Національного дослідницького бюро США,
Віденського інституту міжнародних економічних досліджень, Міжнародної
асоціації видавців, Американської асоціації видавців, Біржевого союзу німецької
книготоргівлі тощо.
До п’ятої групи можна віднести результати соціологічних досліджень, які
проводилися Центром Разумкова, агенцією «Маркетинг Інтернет Медіа»
компаніями: «Price water house Coopers», «inFOLIO Research Group», «TNS
Ukraine», «GFK Omnibus Ukraine», соціологічною служби «ТІМБ», Центром
«Соціальний моніторинг» тощо. Критичне використання цих джерел дозволяє більш
об’єктивно та глибоко проаналізувати місце і роль видавничого підприємництва,
його вплив у суспільстві.
Шосту групу джерел становить періодична преса. Видання містять
інформацію про видавничу галузь, проблеми сучасного малого підприємництва,
внутрішньоредакційне життя тощо («Голос України», «Урядовий кур’єр», «День»,
«Дзеркало тижня», журнали «Журналіст України», «Вісник Книжкової палати
України» та інші). Сюди ж слід додати інтернет-сайти видавництв, державних та
громадських організацій. Цінність цієї групи джерел полягає в тому, що вона
містить великий фактичний матеріал, який дозволяє оперувати новими фактами,
слідкувати за розвитком подій.
Взятий у сукупності наявний комплекс основних груп історіографічних
джерел дозволяє простежити, яким чином вібувався процес зародження і розвитку
знань з проблеми, служить основою встановлення повноти та достовірності
вивчення її вузлових аспектів, а також виявити неповно висвітлені питання.
14
Методологічною основою роботи є головні принципи історизму та наукової
об’єктивності. Використання загальнонаукових і спеціальних методів та підходів
дало можливість простежити основні етапи й тенденції розвитку видавничого
підприємництва, з’ясувати його специфіку, роль та місце на різних етапах його
розвитку. В основу роботи було покладено головні принципи історизму та наукової
об’єктивності. Спираючись на емпіричні та теоретичні методи дослідження,
реалізовувалася поставлена мета роботи щодо системного і комплексного аналізу
стану малого видавничого бізнесу, його впливу на процеси розбудови
громадянського суспільства через формування середнього класу та всебічну
демократизацію усіх суспільних і державних інституцій.
Таким чином, у дисертації використані документи державних органів влади,
громадських і політичних організацій; праці вітчизняних та зарубіжних науковців і
фахівців, матеріали періодичної друкованої та електронної преси; статистичні дані;
документи із архівних зібрань; власні записи та щоденники, тобто згідно з
загальноприйнятою джерелознавчою класифікацією – джерела документального
характеру та наративні джерела. Проведений аналіз показав наявність чималої
джерельної бази щодо загальної теорії малого підприємництва і практичну
відсутність комплексних досліджень сучасного видавничого бізнесу. Наявні
дослідження не мають єдиного методологічного підходу та переважно висвітлюють
окремі складові галузі або мають суто регіональний чи вузькоспеціалізований
характер.
У другому розділі «Специфіка розвитку малого підприємництва у
перехідній економіці України» проаналізовано зміст, критерії та основні функції
малого підприємництва; умови становлення малого підприємництва в Україні; місце
малого підприємництва у структурі національної економіки, особливості та
проблеми розвитку; основні фактори активізації впливу малого підприємництва на
соціально-економічний розвиток України.
Перші письмові свідчення підприємництва датовані понад 4 000 років до н.е.,
в яких мова йде про банкірів, які надавали позики. Хоча історія підприємництва
сягає глибини віків, сучасне його тлумачення склалося в період становлення і
розвитку капіталізму. Як наукове поняття «підприємництво» було введено
англійським економістом-банкіром Р. Кантільйоном у XVIII ст. Власне трактування
цієї категорії пропонували: А. Сміт, Ж. Сей, І. Тюнен, Ф. Найт, В. Зомбарт,
Е. Долан, Д. Ліндсей, А. Маршалл, Й. Шумпетер, П. Друкер, А. Петражицький,
З. Варналій та інші.
На підставі проведеного аналізу еволюції термінів «підприємець» і
«підприємництво» було узагальнено основні ознаки підприємництва: самостійність
(незалежність, тобто інші підприємства не володіють блокуючим пакетом акцій);
активність (ініціативність); переважно безпосередня особиста участь ініціатора
(власника); оперативність (адаптивність); постійний пошук та генерація нових ідей
(інноваційність); інтегрованість у ринкову систему; персоніфікований ризик й
відповідальність; налаштованість на отримання прибутку та запропоновано
узагальнені визначення «підприємництва», «бізнесу». Під малим підприємництвом
автор пропонує розуміти діяльність в системі ринкової економіки, що
15
характеризується самостійними активними оперативними інноваційними діями з
персоніфікованим ризиком та відповідальністю, як правило, з використанням
власних економічних ресурсів, якій властиві незначні обсяги виробництва
(товарообігу), задля отримання прибутку.
Кожна країна користується власним набором критеріїв МП, який відповідає її
економічній системі та особливостям розвитку підприємництва. Початково для
характеристики підприємництва було введено в практику його кількісні показники –
чисельність зайнятих; обсяг виторгу (обіг); балансова вартість активів тощо. Однак
вони не можуть враховувати всіх особливостей малого підприємництва. У зв’язку з
цим використовуються також якісні характеристики: рівень самостійності,
безпосереднє управління власником, категорія ризику, статус у напрямку діяльності.
Нині в Україні суб’єктами малого підприємництва є фізичні або юридичні
особи, зареєстровані в установленому законом порядку, в яких середня кількість
працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний
дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро,
визначену за середньорічним курсом Національного банку України.
Підприємництво на території України походить від купців за часів Рюрика, які
на власний страх та ризик, на підставі свого майна та інтуїції налагоджували торгові
зв’язки з Візантією, Прибалтикою, азійськими країнами тощо. Проте масовим
явищем воно стало у першому десятиріччі XX ст. Але ці позитивні тенденції
перервалися Першою світовою війною, а, згодом, «Жовтневим» переворотом,
Громадянською війною. Під час НЕПу вільне підприємництво почало
відроджуватися, а з 1929 р. – згорнуто і оголошено забороненим. Початковим
періодом поступової легалізації підприємництва і створення правової бази його
становлення можна вважати «горбачовський» перебудовчий період. Умови
становлення малого бізнесу в незалежній Україні характеризують кілька проблем.
По-перше, несприятливий психологічний клімат перших років переходу на ринкові
методи господарювання стримував розвиток підприємницької ініціативи. По-друге,
держава намагалася забезпечити перехід до ринку адміністративними методами,
замість сприяння формуванню первинного капіталу МП; економічні реформи, які
проводилися, мали чимало хиб, зокрема вони передбачали високий рівень
фіскального стягнення податків. По-третє, недосконалість, суперечливість і
нестабільність нормативно-правової бази у сфері малого бізнесу. По-четверте,
відсутність реальної фінансової підтримки. По-п’яте, адміністративно-бюрократичні
бар’єри як під час реєстрації МП, так і у процесі підприємницької діяльності.
В умовах переходу до ринкових відносин в Україні можна визначити три
шляхи становлення малих підприємств: у процесі приватизації державних
підприємств; у процесі демонополізації, роздрібнення державних підприємств;
створення нових МП.
Незважаючи на позитивні тенденції початку тисячоліття, підприємництво ще
так і не вийшло зі своєї зародкової стадії. На його розвиток негативно впливає
насамперед невисока купівельна спроможність населення, неплатоспроможність
багатьох виробничих підприємств, відсутність вільних обігових ресурсів,
суперечливе і недосконале законодавство, недостатнє методичне й організаційне
16
забезпечення санацій та процесів державної підтримки підприємств. Одним із
найважливіших факторів впливу на структурну динаміку розвитку малого бізнесу та
особливості його функціонування є податкова політика. Як результат, більшість МП
змушена обирати стратегію виживання, використовуючи недоліки чинного
законодавства, системи ціноутворення та контролю за підприємницькою діяльністю
з боку адміністративних органів управління.
Побудоване державою бізнес-середовище не сприяє розвитку малого
підприємництва. Цифри свідчать самі за себе. За даними Держкомреєстру України у
період 1991–2013 рр. в Україні було зареєстровано 5 142 тис. приватних підприємці
осіб, а 2 100 тис. осіб припинили власну справу, тобто ледь не кожен другий.
Викликають тривогу і набуті тенденції. Якщо до 2010 р. кількість відкритих
підприємств значно переважала кількість закритих, то вже 2011 р. картина змінилася
на протилежну: розпочали діяльність 175 тис. осіб, що на 73 тис. менше аніж
попереднього року; припинили роботу 249 тис. підприємців, що на 88 тис. більше
аніж в 2010 р. І це лише офіційні дані. Причиною, в першу чергу, було введення в
дію 01 січня 2011 р. нового Податкового кодексу, який змінив «правила гри» на
ринку і зробив бізнес невигідним.
Малий бізнес є важливим чинником реформування й демократизації у
перехідних економіках. Дослідники відзначають його провідну роль у побудові
ринкового господарства та підвищенні рівня життя населення. Водночас малий
бізнес − вагомий чинник структурної перебудови господарства, розвитку нових його
галузей, школи підприємництва, яка дає навички ефективного менеджменту, формує
творців нового бізнесу і нових ідей, він є серцевиною процесу демократизації
суспільства у цілому та основним джерелом зайнятості.
Вивчення зарубіжного досвіду показує, що успіх у розвитку малого
підприємництва напряму залежить від всебічної і стабільної державної підтримки.
Серед позитивного досвіду: ухвалення і, найголовніше, виконання законодавства
щодо МП: розроблення і реалізація конкретних комплексних програм підтримки
малого підприємництва, які стимулюють виробництво найпріоритетніших видів
продукції; надання податкових пільг, особливо в перші роки існування
підприємства; відшкодування частки суми банківського кредитування; створення
системи диференційованого підходу до підприємств різного профілю діяльності;
формування ефективних інститутів ринкової інфраструктури, товарного ринку і
ринку цінних паперів; створення інформаційно-консультативних та науково-
технічних центрів; включаючи підготовку і перепідготовку підприємницьких кадрів,
залучення до цієї сфери соціально активних верств населення тощо.
На думку автора, держава повинна запропонувати стандарти, які
забезпечували б створення рівних умов як на початку, так і в період подальшої
підприємницької діяльності. Слід відмовитися від надання прямих інвестицій або
інших преференцій конкретним підприємствам, забезпечуючи страхування і
надання гарантій під кредит суспільно значущим проектам. Необхідно створити
стимулюючі умови для залучення іноземного капіталу та внутрішнього
інвестування. Мале підприємництво, яке здатне з найменшими втратами для
суспільства випробувати на власному досвіді і на свій ризик нові комерційні ідеї,
17
вдосконалене обладнання і технології мають стати полігоном науково-технічного
прогресу. Держава повинна нести відповідальність перед підприємництвом за
виконання державних функцій щодо його підтримки. Державні службовці мають
стати провідниками ринкової державної політики. Зарегульованість, адміністративні
бар’єри, як правило, викликані необ’єктивними чинниками, їх усунення потребує не
значних матеріальних витрат, а насамперед політичної волі.
Отже, для формування і розвитку підприємництва в Україні необхідні
відповідні економічні (у суспільстві мають рівноцінно функціонувати всі форми
власності), політичні (суспільне життя має бути демократичним і стабільним),
юридичні (має бути створена належна законодавчо-нормативна база, що чітко
виконується) та психологічні (суспільний психологічний клімат має бути
сприятливим) умови. У сучасному українському суспільстві повинно утвердитися
розуміння того, що бізнес є необхідним елементом ринкових відносин, на якому
побудована вся сучасна економічна цивілізація. Руйнування стереотипів,
модернізація образу підприємця, надання йому привабливих рис – завдання і
держави, і суспільства, бо це ті цеглинки, з яких виростають малі підприємницькі
структури, які, в свою чергу, є інструментом вирішення надважливого соціально-
економічного завдання – покращення добробуту населення та формування
середнього класу як основи стабільності країн з демократичним устроєм.
У третьому розділі «Мале підприємництво як інструмент формування
видавничої галузі» досліджено нормативно-правове забезпечення процесів
розвитку та підтримки видавничого бізнесу; основні етапи формування видавничої
галузі; інноваційну перебудову видавничої справи; розбудову системи підготовки
кадрів для видавничого бізнесу.
Станом на 01.01.2015 р. до Державного реєстру видавців, виготовлювачів і
розповсюджувачів видавничої продукції внесено 5677 суб'єктів видавничої справи.
Видавництва, поліграфічні підприємства, мережа поширення друкованої продукції є
часткою малого підприємництва, що в силу своїх функціональних завдань наділені
цілою низкою специфічних рис, але які діють в єдиній системі державного
регулювання підприємницьких відносин. Як свідчить практика, формування правил
та норм розвитку та діяльності малого підприємництва в Україні, тобто створення
нормативно-правової бази є складним і тривалим процесом. Починаючи з часів
СРСР, були закладені фундаментальні основи підприємницької діяльності, які
знайшли розвиток у численних законодавчих чи інших нормоутворюючих актах,
різного роду програмах тощо. Проте коли йдеться про створення такого правового
фундаменту, який би заохочував розвиток малого підприємництва, сприяв би
залученню до підприємницької діяльності широких верств населення, створював би
привабливий інвестиційний режим на основі стимулюючого податкового клімату та
преференцій до інноваційної діяльності, то можна сміливо сказати, що за понад 20
років незалежності Україна лише на початку цього шляху. Сучасна вітчизняна
нормативно-правова база малого підприємництва є неповною, несистемною, нерідко
містить багато суперечностей.
Видавнича сфера, крім того, унормована ще й цілою низкою спеціальних
регулюючих актів. Слід зазначити, що загалом вони забезпечують життєдіяльність
18
галузі, але не сприяють її швидкому розвитку. Протягом тривалого часу в Україні
було відсутнє стратегічне планування розвитку галузі, яке б спиралося на чіткі
законодавчо підкріплені тактичні дії з гарантованою фінансовою підтримкою.
За часів СРСР вся видавнича галузь була державною. З проголошенням
незалежності України приватизаційні процеси фактично оминули видавців, тому
розбудова видавничої галузі відбувалася переважно через створення нових
підприємств, левову частку серед них складають підприємницькі структури з
приватною формою власності. Проте для перших років становлення галузі (1991–
1992 рр.) характерне домінування видавничого комплексу ще радянських часів. В
наступні роки силу починають набирати приватники. Держава звернула увагу на
галузь лише у лютому 1995 р., коли урядовці затвердили «Державну програму
розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року». Програма
виявилася гарним прожектом, проте вона не враховувала реальне політичне, а
головне, соціально-економічне становище в країні, спиралася на державні видавничі
структури, намагаючись будь-що зберегти жорсткий контроль і керівництво їх
діяльністю. Урядовці і мови не хотіли вести про приватизаційні процеси та
залучення іноземних інвестицій у галузь. Але в сукупності з іншими тогочасними
економічними новаціями, вона все ж дала поштовх до розбудови галузі. Період з
1993 по 1998 рр. можна охарактеризувати як стримане, повільне становлення галузі.
На початок тисячоліття уже працювало 48 державних та понад 1 200 видавництв та
видавничих організацій інших форм власності. Надалі статистичні показники
свідчать про щорічне зростання як видавничих структур, так і випуску найменувань
книжок. У 2001–2008 рр., протягом якого кількість виданих назв книжок зросла з
7 749 у 2000 р. до 24 040 у 2008 р. Темпи знизилися 2009–2011 рр. і набрали у
2012 р. зворотних обертів. Мізерні наклади видань зумовлюють високу собівартість
та відпускні ціни, через що продукція стає недоступною більшості населення.
Галузь конче потребує кредитних чи інвестиційних фінансових ресурсів. Істотно
вплинула на стан галузі економічна криза 2008–2009 рр. Уже у 2011 р. більшість
підприємств поліграфічної галузі стали збитковими. Інноваційні процеси, особливо
ті, що потребували фінансових вкладень, фактично зупинилися. Економічна і
культурна політика української влади нічого не змогла протиставити експансії
російського видавничого бізнесу на книжковий ринок. Така ситуація практично
унеможливлювала формування та розбудову національного інформаційного
простору, стримувала розвиток вітчизняної культури та освіти.
За роки незалежності на українських теренах успішно прижилася кланово-
олігархічна система ЗМІ. Про можливість роздержавлення ЗМІ можновладці
заговорили лише наприкінці тисячоліття, а спромоглися втілити бажання у
законодавчий акт лише у 2015 р. Рішення не було простим, оскільки зачіпало
інтереси політикуму, влади, галузі, трудових колективів, читачів і, зрештою, всього
суспільства. Редакції вступають у період, коли розраховувати доведеться тільки на
власні можливості, на власні сили. Настає своєрідний момент істини для
комунальних ЗМІ, на реальну потрібність читачам, громадам. Перемогою газетярів
можна вважати те, що їм не доведеться викуповувати майно, і що 15 років вони не
матимуть проблем з орендованими приміщеннями тощо.
19
З перших років незалежності можновладці наклали табу на будь-які
приватизаційні процеси у поліграфічній галузі, що залишилася у спадок від СРСР.
Фактично, не маючи належної державної підтримки, галузь була приречена на
стагнацію. Сучасну українську поліграфію було створено, переважно, силами малих
приватних підприємств. Частка цих підприємств в загальній структурі поліграфії –
88,9 %.
Найбільш швидкими темпами поліграфія зростала до 2009 р., далі темпи
суттєво знизилися. Для останніх років характерна нестабільність її роботи. У 2011 р.
більшість підприємств поліграфічної галузі були збитковими. Провал стався 2008 р.,
коли показник збитку зріс у 7 разів порівняно з 2007 р., і надалі негативні тенденції
збереглися. Вітчизняна поліграфія абсолютно залежна від імпорту. В Україні
практично не виробляється ані поліграфічне обладнання, ані матеріали, необхідні
для виготовлення друкарської продукції. Особлива тема – це папір. У собівартості
видавничої продукції йому належить левова частка, а ціни на нього щороку
зростають стрімкими темпами і є одними з найвищих у Європі. Проте, за даними
Державного комітету статистики України, якщо в Україні у 1991 р. вироблялося
353 тис. тонн паперу і картону графічного призначення, то у 2013 р. – лише 13,7 тис.
тонн.
Непродумана приватизація книготорговельної мережі у 1992 р. практично
знищила українську систему реалізації видавничої продукції. На період з 1992 по
1996 рр. припадає найбільша кількість перепрофільованих книжкових магазинів, які
перетворилися на магазини одягу, канцтоварів, побутових приладів тощо. До 2002 р.
кількість підприємств, що спеціалізувалися на торгівлі друкованою продукцією й
належали до загальнодержавної власності, зменшилася втричі. Мережу книжкових
магазинів «Укоопспілки» і «Військової книги» було практично знищено.
Ситуація абсурдна: в країні, де ледь не найгірший в Європі показник випуску
книжок на одну особу, чимало вже виготовленої продукції просто «помирає» на
складах видавництв. Відчутно впливає на вартість видань система їх доставки та
продажу. Інколи посередницька вартість доставки видання від друкарні до
споживача коштує більше, ніж вартість виробництва самого видання.
У країні діє лише одна українська мережа – «Книгарня Є», що нараховує 12
книгарень на території України, інші – іноземні, які в невеликих кількостях
продають продукцію українських виробників. Тому багато видавництв, зокрема,
київські «Смолоскип», «Казка», львівські «Свічадо» та «Аверс», харківські «Ранок»
та «Фоліо» відкривають власні книгарні та кіоски не лише у Києві, а і в інших
обласних центрах.
Видавнича науково-технічна революція кінця минулого століття дала потужний
поштовх до створення в Україні малих редакційно-видавничих та поліграфічних
підприємств на основі запровадження новітньої техніки та інноваційних технологій.
Серед новітніх доробок управління цифровим друком за допомогою Інтернет-
мережі, що створює принципово нову форму взаємодії між власником інформації,
виробником друкованої продукції та споживачем.
У поліграфії з’являється нове середовище – мережеві цифрові друкарні, в якому
поліграфісти забезпечують комунікацію між власником інформації та її споживачем.
20
Інноваційною ознакою сучасного друкарства є інтерактивна поліграфія або
дистанційний друк. Спостерігається тенденція переходу від масового виробництва
до масової персоналізації продукції згідно з потребами замовника, тобто
індивідуального вибору тематики видання, його окремих розділів, відслідковування
та друкування з електронних носіїв або з баз даних за запитом, можливість внесення
змін у видання безпосередньо перед друком, періодичне додруковування накладу,
друкування за першою вимогою незалежно від тиражу продукції тощо.
Використання таких технологій прибирають залежність вартості одиниці продукції
від накладу. На ринку запроваджується електронний контент – тобто робота з
електронними, інтерактивними та аудіовиданнями. Проте хронічний брак обігових
коштів та довготермінового кредитування не сприяють розвитку інноваційних
процесів. Як наслідок – національна видавнича галузь за цим показником відстає від
провідних країн світу на десятки років.
Однією з суттєвих проблем розвитку видавничої галузі та і, взагалі, малого
бізнесу, залишається недосконалий менеджмент, в першу чергу, через брак
кваліфікованих керівних кадрів. Відсутність належного кадрового ресурсу стримує
формування довгострокових програм розвитку суб’єктів малого підприємництва, не
дає змоги налагоджувати коопераційні партнерські зв’язки з великими та середніми
підприємствами, обмежує можливості співпраці з закордонними фірмами тощо. І це
при тому, що тільки для видавничої галузі готують журналістів, видавців і
редакторів, рекламістів і фахівців зі зв’язків із громадськістю понад 50 навчальних
закладів України. На часі активізація та поглиблення співпраці вищих та
спеціальних навчальних закладів з виробничими підприємствами, залучення до
викладацького процесу фахівців-практиків та управлінців-бізнесменів, що дасть
змогу поєднати теоретичні знання студентів з практичною діяльністю. Потребує
удосконалення структура і зміст професійної освіти з орієнтацією на реальні
потреби ринку. Слід змінити критерії оцінки системи підготовки кадрів для малого
бізнесу з кількості підготовлених чи перепідготовлених фахівців на результати
їхньої роботи, зокрема, динаміку розвитку МП, рівня його ділової, інноваційної
активності, рентабельності, частки у ВВП країни. Безумовно, тут не обійтися як без
прямого збільшення бюджетних витрат на освіту, так і до стимулювання державою
приватних кредитних програм на здобуття освіти.
Отже, підсумовуючи можна відзначити, що сучасна вітчизняна нормативно-
правова база малого підприємництва та видавничої справи потребує суттєвого
удосконалення, розвиток видавничої галузі відбувається за рахунок приватного
бізнесу, позбавленого реальної державної підтримки, що стримує інноваційні
процеси. Потребує перегляду і система підготовки кадрів. Тільки за таких умов
галузь здатна задовольняти споживчі потреби, бути як суттєвим елементом
поповнення державної скарбниці, так і чинником утвердження національних
світоглядних цінностей.
У четвертому розділі «Видавнича галузь у структурі інформаційного
суспільства» розглянуто видавничу продукцію як частину інформаційного
простору; мовні аспекти видавничого бізнесу; світовий досвід розбудови видавничої
галузі.
21
Геополітичні, техногенні та соціально-економічні трансформації останніх
десятиліть призвели до утворення нового різновиду суспільних відносин, які
називають інформаційними. Інформація здатна рухати вперед або руйнувати
цивілізаційний прогрес, вершити долі як країн та соціумних спільнот, так і
конкретних осіб. Нині здобуття конкурентної переваги в інформаційному просторі є
запорукою успіху того чи іншого діяння.
Зі здобуттям незалежності Україною особливо активно розвивалися друковані
ЗМІ. Українські газети стартували з непоганих позицій. За даними Книжкової
палати України, у 1991 р. видавалося 1 909 назв газет. У найближчі наступні роки, в
першу чергу, через загальні економічні негаразди відбувся доволі прогнозований
спад і, лише, 1995 р. кількість газет, які випускалися в Україні, поновилася і почала
стало зростати. 1998 р. охарактеризувався першим піковим зростанням цього
показника до 2 759 назв, за яким пішло невеличке падіння і черговий сплеск 2002 р.
вже до 3 045 найменувань. Проведений аналіз показав, що підвалинами непоганих
цифрових показників є не підвищення читацького попиту чи фінансово-економічні
перемоги редакцій, а політична кон’юнктура, покликана використанням друкованих
засобів масової інформації у політичній боротьбі.
Найбільш вдалим періодом кількісної розбудови друкованих ЗМІ можна
вважати 2002–2008 рр. Для досліджуваного періоду характерними тенденціями
були: концентрація медіа-ресурсу та створення медіа холдингів; координація
комерційної діяльності; запуск нових проектів на основі франшизи; монополізація
ринку друкованих послуг, впровадження новітніх технологій. Останнім часом
значно підвищується роль соціальних мереж у просуванні продукту на ринку.
Закордонні колеги вбачають у співпраці видавців з мережевими спільнотами один із
шляхів до успіху.
Через неможливість задовольняти зростаючі потреби читачів, скорочення
накладів та переходом користувачів оперативної інформації в Інтернет занепадають
щоденні газети. Кількість щоденних газет нині сягає лише одного відсотка від
загальної кількості видань, тоді як тижневики становлять майже 85 % від загальної
кількості газет. Ще одним конкурентом щоденних традиційних газет є безкоштовні
видання, кількість яких перманентно зростає. Їх розвиток, як правило, пов’язаний не
лише з бізнесовими інтересами, а й з фінансуванням зацікавлених інвесторів для
привнесення в суспільство потрібних їм ідей.
На ринку регіональної преси спостерігається тенденція до залишення 2–3-х
більш-менш сильних видавництв на регіон. На часі створення обласних медіа-
центрів з розгалуженою районною структурою, власною поліграфією та мережею
розповсюдження.
До корінних проблем вітчизняних ЗМІ слід віднести і доволі низький рівень
довіри до національного продукту на тлі деформуючого впливу іноземних мас-
медіа. Причини негараздів у галузі полягають не тільки в непродуманому
менеджменті або недостатньому професіоналізмі співробітників. Здебільшого
проблеми криються в тих фінансово-економічних умовах, у яких видавцям
доводиться працювати. До галузевих проблем слід віднести: відсутність єдиної
системи галузевих стандартів і зокрема Національного класифікатора друкованих
22
ЗМІ; відсутність єдиної та ефективної системи сертифікації накладів; недостатню
розвиненість структур дистрибуції; нестача комплексного і регулярного фахового
моніторингу галузі тощо. Газети не можуть конкурувати з Інтернетом за багатьма
параметрами, зокрема: оперативністю, відносною дешевизною виробництва
контенту та глобальністю доступу. Але вони мають можливість творити глибокі
змістовні аналітичні матеріали, досягаючи цим конкурентної переваги. Це
підтверджує журнальний сегмент галузі, що вирізняються стабільністю та сталим
поступовим зростанням.
Журнальний сегмент видавничої галузі виділяється стабільністю та сталим
поступовим зростанням. 1990 р. в Україні виходило лише 185 найменувань
журналів. За перші десять років ця цифра збільшилася до 1 242 назв, а за наступні 4
роки додала ще тисячу. Надалі темпи зменшилися і у 2010 р. видавалося 2 822
журнали. Протилежна картина з накладами. 1990 року середній річний тираж
дорівнював 889 297 прим., а аналогічний показник 2010 р. – 119 777 прим., тобто в
7,4 рази менше. І це притому, що саме 2010 р. було досягнуто максимального
річного накладу у 338 млн прим. Найбільші темпи зростання зафіксовані у 2007–
2010 рр., за певним винятком кризового 2009 р. На думку автора, причини такого
зростання криються у певній демократизації суспільства після Майдану 2004 р., яке
відкрило дорогу численним іноземним виданням на український ринок. Домінують
серед видань понад 90 % журнали загальнонаціональної реєстрації та
розповсюдження.
Книговидавничий бізнес в Україні теж має чималий потенціал. Зростає
кількість назв як свідчення пошуку нових жанрових ніш або нових тем. Однак,
нарощуючи кількість назв, видавництва переважно зменшують наклади,
намагаючись втриматися на ринку за рахунок дорогих книг або зростання цін на
видання. Користуючись методологією ЮНЕСКО, можна виділити певні періоди в
розвитку книговидання України. Період з 1990 р. по 2000 р. можна назвати
«періодом стагнації» української книги, коли за 10 років кількість назв книжок
збільшилася ледь на 2 тисячі. Абсолютний провал стався 1994 р., коли було видано
лише 4 752 назви книжок. Це означало, що ми мали 91 назву на один мільйон
мешканців. Наступні 7 років відбувалося нерівномірне, але стале зростання
показників. 2008 р. відбувся стрибок, аж на 6 000 назв. Цього року було видано 521
назву книжок на один мільйон громадян країни, що втричі перевищувало
середньосвітовий показник. У 2009–2010 рр. показники дещо впали, але
стабілізувалися на позначці 22,5 тис. Прогрес наочний, проте слід зауважити, що це
відбувалося на тлі постійного суттєвого зменшення населення країни з 51,8 млн осіб
на 01.01.1990 р. до 45,8 млн осіб на 01.01.2011 р.
Абсолютно протилежна картина виникає, коли розпочати аналізувати наклади
видань. Тут найкращі показники випадають на 1990–1992 рр., у цей період річні
наклади були, відповідно, 170 млн примірників, 136 млн примірників та 130 млн
примірників. Далі – щорічне зменшення накладів, аж до 22 млн примірників 1999 р.
Цей рік став переломним і розпочалося дуже повільне відродження українського
книгарства. До 2011 р. видавці ледь вийшли на показник передпровального 1998 р.,
надрукувавши 45 млн прим. Об’єктивності заради, слід сказати, що були і дещо
23
кращі роки, наприклад, 2008 р., коли було виготовлено 58 млн прим. У 2010 р.
українські видавництва випустили лише 23 видання накладом понад 100 тис.
примірників кожне, а 12 448 видань – накладом до 500 прим. 2/3 накладів видань
становлять тисячу або менше примірників. Така ситуація призвела до того, що у
пересічного громадянина практично немає шансів придбати книжку бажаного
автора. У тому ж становищі і 19,5 тис. вітчизняних публічних бібліотек. Попит
задовольняється переважно російською, книжковою продукцією.
Особливою темою є мовні аспекти видавничого бізнесу. За понад 20 років
незалежності українська держава так і не спромоглася відвернути населення від
засилля в національному інформаційно-культурному просторі іншомовної
продукції, чим суттєво обмежила український мовний простір. З 1991 до 2010 рр.
спостерігалося поступове зменшення показників випуску газет українською мовою,
з 1269 до 1171 видань. Якщо 1991 р. частка таких газет із загальної кількості назв
складала 66,5 %, то 2010 р. – 49,9 %, тобто менше половини. Ще більш глибоку
кризу виявляє аналіз річних накладів. По-перше, прослідковується нерівномірна, але
стала тенденція до зменшення кількості надрукованих газет українською мовою.
1991 р. їх річний наклад складав 2,3 млрд прим., а 2010 р. – 1,0 млрд прим. У
відсотковому порівнянні домінує продукція російською мовою: 2010 р. – 63,2 %,
тоді як 1991 р. – 38,0 %.
Питома вага україномовних видань у загальній кількості випущених книг за
перші роки існування України як незалежної держави після спаду 1992 р., мала
тенденцію до зростання. Частка україномовних видань у загальній кількості
випущених книг збільшилася за кількістю назв від 35 % у 1992 р. до 66 % у 2011 р.,
а за накладами – від 34,9 % до 50,5 % у 2011 р. Картина абсолютно змінюється, коли
вдатися до структурного аналізу видавничої продукції. Понад 65 % загальної
кількості книжок складає освітня література, що випускається за держзамовленням,
а це переважно україномовні видання. Отже, лише 35 % від загального накладу
україномовних книжок складає комерційна книжка, а саме вона є показником
розвитку видавничого бізнесу в кожній країні.
Україна має можливість використати досвід світових лідерів у розбудові
видавничої галузі. Цікавим є досвід Нідерландів, які створили потужну логістику
для книжкової продукції. Американці для маркетингу і просування книг широко
використовують електронні технології і комп’ютерні мережі. Важливою частиною
поштово-розсилкової системи є книжкові клуби, через які реалізується близько
половини посилок «книга – поштою». США є лідером запровадження в активний
ужиток електронних книжок через спеціалізовані книжкові супермаркети. У
Німеччині стрімко зростає популярність озвученої книги. Заслуговує вивчення
досвіду і практика ціноутворення в Німеччині, зокрема, щодо книжок, які не були
продані протягом певного часу. У Франції підтримка книговидання, зокрема
фінансова, здійснюється державою через Національний центр книги, що діє в чітко
означених і прозорих рамках. Французькі видавці вважають мас-медіа
найпотужнішою рушійною силою продажів книги.
Отже, видавнича галузь є провідним елементом формування національного
інформаційного простору. Усі роки незалежності українська вона боролася за
24
виживання, намагаючись пристосуватися до загальносвітових тенденцій розвитку,
внутрішніх політичних і соціально-економічних викликів. На жаль, деградаційні
процеси в ній досі зупинити не вдалося. Як і не вдалося позбавитися засилля
іншомовної видавничої продукції. Тільки маючи конкретизовану державну
стратегію розвитку, яка спирається на світовий досвід, підкріплену достатнім
бюджетним фінансуванням, зацікавленістю влади та суспільства, вітчизняна
видавнича справа може перейти з критичного становища до активного розвитку.
У п’ятому розділі «Мале підприємництво як фактор громадянського
суспільства» проаналізовано мале підприємництво як основа формування
середнього класу; громадські об’єднання підприємців як невід’ємна частина
громадянського суспільства; використання видавничого потенціалу у формуванні
демократичних засад суспільства.
Здобувши незалежність, Україна обрала шлях побудови демократичної
правової держави з розвиненим громадянським суспільством на основі ринкової
економіки з вільними засобами масової комунікації. Практика розбудови провідних
країн світу, що сповідують таку філософію розвитку, свідчить, що в основі
економічних перетворень є мале підприємництво, яке здатне продукувати стрижень
демократичного устрою – середній клас. За часів СРСР система регулярно і
методично продукувала журналістів, редакторів, інженерів, учителів, лікарів та
інших видів професій високої кваліфікації, які за рівнем освіти нічим не
поступалися тодішньому західному середньому класу та теоретично мали б
поповнювати лави достатньо заможних людей, але незрівнянно програвали йому за
рівнем оплати праці та матеріального забезпечення. Єдиною формою соціальної
самоідентифікації середнього прошарку населення було відчуття приналежності до
інтелігенції, а його статус переважно визначався рівнем освіти та стилем життя, а, в
жодному випадку, не економічним становищем. Соціалістична ідеологія формувала
суспільство соціальної однорідності. Економічні та соціальні реформи початку 90-х
змінили соціальну структуру українського суспільства. «Старий» середній клас
пішов у небуття. Світ поділився на тих, хто зумів знайти своє місце в нових
господарських умовах і тих, хто залишився на узбіччі. Економічне зростання 2000–
2008 рр., а з ним підвищення рівня життя населення, давали сподівання на
прискорення процесу наближення ціннісних орієнтацій, притаманних середньому
класу розвинених країн. Сприяло цьому і введення державою інституцій фізичних
осіб-підприємців та спрощеного оподаткування. Мале підприємництво отримало
серйозний поштовх і стало фундаментом формування середнього класу.
Існує чимало визначень поняття «середнього класу», в яких визначальними є
різні критерії. Узагальнене визначення середнього класу можна сформулювати як
прошарок суспільства з активною громадянською позицією, який має високий
освітньо-кваліфікаційний рівень, спирається на достатні матеріальні статки та
самоідентифікує себе приналежним до цього класу. Таке бачення передбачає
комплексний підхід до аналізу цього явища та дозволяє говорити лише про
зародження цього класу в Україні, оскільки він становить, за різними оцінками, 3–
5 % населення. Розв’язання проблеми вбачається, в першу чергу, через підняття
25
соціальних життєвих стандартів. Інструментом могла б стати зміна державою
орієнтації, а, відповідно, і преференцій, з великого бізнесу на малий та середній.
Зрушити ситуацію покликані, за практикою країн з розвинутою економікою,
громадські об’єднання підприємців. Саме вони виступають реальним стимулятором,
подразником і народним контролером. За їх участі здійснюється розробка як
фундаментальних, так і тактичних державних програм розвитку, визначається
система їхнього фінансування та контролю виконання. Маючи понад 3 000 ГО, що
переймаються проблемами підприємницької діяльності, можна констатувати про
наявний великий потенціал бізнес-ініціативи. Однак кількість не завжди переходить
в якість. Дослідження показало, що є лише поодинокі приклади реальної дієвості
підприємницького активу. Переважна більшість ГО через об’єктивні та суб’єктивні
причини поки що ще не набула в Україні належного розвитку. До основних причин
такої ситуації можна віднести: відсутність законів, які б гарантували реальний вплив
на ухвалення цільових програм розвитку малого підприємництва, а, головне, на
наповнення цих програм бюджетною фінансовою підтримкою; неприйняття, а
нерідко і протистояння громадському рухові з боку центральних та місцевих органів
влади; повільний процес самоорганізації підприємницького середовища, відсутність
об’єднуючого координуючого центру та спільних програм діяльності ГО;
невизначеність або нерозуміння місця ГО у політичній системі суспільства, його
можливостей використання цивілізованих форм тиску на прийняття та виконання
рішень влади; посткомуністична зневіра до будь-яких громадських формувань та,
відповідно, пасивність щодо обстоювання власних та суспільних інтересів;
проблеми фінансового забезпечення діяльності ГО тощо.
Тридцять дві громадські організації задекларували себе представниками
видавничо-поліграфічної галузі. Всі вони розчинилися у загальній кількості
підприємницьких об’єднань. Однак і в цій невеличкій ніші загального
підприємницького громадянського руху не існує координації дій. Кожне об’єднання
або група організацій діють самотужки, часто-густо обстоюючи лише свої
корпоративні інтереси, забуваючи при цьому про визначну роль видавничого
потенціалу у формуванні демократичних засад суспільства.
Засоби масової інформації утворюють своєрідне замкнене коло зв’язків прямої
і зворотної дії поміж пересічними громадянами, соціальними групами та владою,
між владною політичною системою і суспільством, забезпечуючи суспільний
діалог – необхідний елемент демократії. Відбувається своєрідна медіатизації
суспільно-політичних процесів, коли ЗМІ можуть впливати на соціальну та
політичну стабільність у суспільстві. Для ефективного виконання складного
соціального завдання ЗМІ мають бути вільними, незалежними, надавати достовірні
відомості в нейтральному тлумаченні, бути незаплямовані суб’єктивними оцінками
та упередженими коментарями. Однак за роки незалежності в Україні так і не
змогли позбутися авторитарної моделі взаємодії влади і засобів масової інформації.
Більшість приватних ЗМІ належить фінансово-олігархічним групам та обстоюють
їхні інтереси. В умовах української дійсності «управління інформацією» є
складником також державної політики, спрямованої на збереження влади та
боротьбу з опозицією.
26
Отже, мале підприємництво лежить в основі формування середнього класу.
Незалежний, економічно вільний видавничий потенціалу уможливлює формування
демократичних засад суспільства. Без цих двох складових годі говорити про
становлення повноцінного громадянського суспільства.