СИМВОЛ В ФИЛОСОФСКОМ ДИСКУРСЕ Н. БЕРДЯЕВА: ЛИНГВОКОГНИТИВНЫЙ АСПЕКТ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність і перспективність дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, матеріал та методи, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

Аналіз підходів до вивчення філософської мови показує, що дослідники 1) кваліфікують філософський дискурс як особливий режим функціонування мови; 2) акцентують зв’язок мови філософії з мовою повсякденного спілкування, убачаючи її специфіку в мотивованій, контекстно зумовленій трансформації загальномовних правил; 3) виявляють правила побудови філософського дискурсу, особливості його семантики й синтаксису; 4) стверджують „особистісний” вимір філософського тексту, унаслідок чого не існує фіксованих інваріантних філософських термінів, що виконували б операціональну функцію безпристрасного інструментарію, як це можливо в науці; 5) наполягають, що система філософських категорій визначається широким контекстом – конкретним філософським текстом, усією авторською філософською системою, певною школою чи традицією філософствування; 6) аналізують техніки побудови філософського міркування й аргументативні стратегії; 7) концептуалізують власну раціональність філософського дискурсу, яка не вичерпується логіко-поняттєвими мовними стратегіями, а органічно оперує художніми засобами. При вивченні мови філософії порушується проблема символу, що зумовило формулювання однієї з основних гіпотез дослідження: специфіка філософського дискурсу полягає в особливому символізмі.

У першому розділі „Символ у просторі мови” розглядаються теоретико-методологічні засади дослідження філософського дискурсу в аспекті зв’язків мови і свідомості; визначається природа символу як органічної єдності думки, мови та об’єктивної дійсності.

У першому підрозділі „Символ у лінгвофілософському аспекті” подано визначення символу в таких характеристиках. Символ – це об’єктивно-суб’єктивне поєднання різних планів дійсності в діалектичну матеріально-смислову структуру, що здійснюється ієрархічно.

У другому підрозділі „Символ як посередник між мовою та свідомістю” досліджується когнітивна роль символу в процесі породження „глибинних” дискурсів (релігійного, філософського, ліричного тощо), які здійснюють не „обмін інформацією”, а мають „інтенцію на суб’єкт”. Символічний рівень мовної особистості концептуалізується як універсальний екзистенційно-смисловий символікон (УЕСС), що має ієрархічну структуру. Символікон – це не проста сума символів, а пансимвол, цільний міф особистості. Ізоморфність символікону свідомості та мові зумовлена його посередницькою природою. Символічний рівень мовної особистості виступає провідним лінгвокогнітивним чинником у породженні філософського дискурсу.

У третьому підрозділі „Дискурсивні характеристики символу” розглядаються особливості мовної експлікації символікону особистості. Символ – сутнісно дискурсивна одиниця, це факт не мовних значень, а мовленнєвого смислу. Мовний рівень організації символу – не фрагмент контексту, а простір цілісного дискурсу. Символ потребує десемантизації лексичних елементів висловлювання, звертання до сфери „подальших значень” для максимальної актуалізації смислових можливостей семантичної структури слова.

У другому розділі „Когнітивно-мовна специфіка філософського дискурсу” філософський дискурс розглянуто як особливий тип символізації.

У першому підрозділі „Особливості філософського дискурсу” систематизовано його ознаки. Мова і філософія тісно взаємодіють: філософія можлива, тільки будучи вираженою в слові. Мова філософії – не окрема форма, у якій виражається зовнішній щодо неї зміст філософської думки, а сам спосіб виникнення та буття філософської думки.

Філософ, рухаючись у просторі умоглядної реальності, не звертається до предметних значень слів. Філософський текст інтенсифікує смисловий аспект семантики мовних засобів. Філософські висловлювання спонукають автора до тлумачення „самого себе” через експлікацію їх смислу: Где Дух, там и свобода, там и творчество. Творчество не связано со священством и не подчинено ему. Творчество – в Духе пророческом. Дух не может иметь своего писания и не знает наставлений, Он раскрывается в свободе. Дух дышит, где хочет. Жизнь в Духе есть жизнь свободная и творческая. Когнітивний потенціал філософського дискурсу визначають недостатня інформативність, перенесення акценту зі знання значень на пошук смислу.

Філософський дискурс здійснює референцію не до предметно-емпіричної дійсності, а до духовного світу людини. Семантика філософських висловлювань багато в чому залишається неексплікованою без посилання на внутрішній досвід їх автора. Філософський дискурс ґрунтується на символах мовної особистості архетипово-метафізичного рівня. Філософське висловлювання належить до висловлювань універсального типу й тяжіє до афористичної форми. Когнітивна роль філософського символу зумовлена його здатністю здійснювати найбільш глобальні категоріальні узагальнення на рівні світу як цілого.

Філософський символ виступає посередником між дійсністю та актом її смислового утвердження, органом суб’єкт-об’єктної взаємодії. Символ пов’язаний з глибинною перспективою як пізнаваного, так і того, хто пізнає. Філософський символ також виступає посередником між актом трансцензусу (смислонадання) та мовним контекстом. Філософський символ цілісний, синтетичний і невичерпний. Символ виступає як принцип нескінченного розгортання згорнутого в ньому змісту. На відміну від поняття, символ не елімінує особистісних компонентів смислу. Філософський символ виражає когнітивно-екзистенційну, а не предметно-емпіричну реальність. Філософська відчуженість – це відчуженість від фактів і явищ. Ні знак, ні поняття, ні інші категорії не долають предметності, а для символу це можливо. Філософський символ не можна вичерпати раціональною артикуляцією, оскільки у філософському пізнанні діє сукупність духовних сил людини. У філософському символі смисловий компонент домінує над образним, що створює особливе напруження, яке визначає специфіку семантики філософії.

У другому підрозділі „Філологічна герменевтика філософського дискурсу” сформульовано правила інтерпретації філософського тексту. Символізм філософського дискурсу є функціонально-комунікативним типом, що ґрунтується на принципах глибинного діалогізму та екзистенційно-гносеологічної активності, без якої зміст філософського дискурсу залишається герметичним. Наявність екзистенційно-гносеологічної компетенції відповідного рівня розмикає герметичність філософського дискурсу в нескінченну герменевтику символу.

У третьому розділі „Символічний рівень мовної особистості М. Бердяєва” подано реконструкцію символічного рівня мовної особистості філософа.

У першому підрозділі „Мовна особистість М. Бердяєва: загальна характеристика” виявлено основні особливості його філософського дискурсу. М. Бердяєв філософствував собою, своїм ім’ям, від першої особи, що на формальному рівні підтверджують дані частотного аналізу: займенник Я має високий показник уживаності. Серед характерних мовленнєвих стратегій філософа – заклик, розпорядження, благання, заклинання, розпач і навіть скарга читачеві на неможливість передачі іншому свого переживання. Сповідальна відкритість породжує монологічність, безапеляційність суджень, модальність категоричності, характерну не для філософської мови, а для проповіді: И главное, поменьше судить ближнего, поменьше требовать отчета, поменьше обязывать, поменьше нормировать. И благоговеть перед тайной, скрытой в душе каждого, перед тайной индивидуальности. Дискурсивна тактика М. Бердяєва полягає не в поданні доказів, не в розвитку припущень, а в безперечному та загальнообов’язковому утвердженні істини. Філософ розм’якшує, руйнує логічну поверхню мовних значень і занурює в символічний простір філософського смислу.

У другому підрозділі „Система символів М. Бердяєва” визначено методики вичленовування та інтерпретації філософських символів, на основі яких здійснено аналіз системи символів М. Бердяєва.

Символ Человек формує живу єдність символікону філософа. Семантичний розвиток усіх символів від нього виходить і до нього повертається. Основним смисловим переходом, що змістовно наповнює символ Человек, виступає зв’язок із символом Бог. Человек як образ Бога різко негативно протиставляється Миру Природной Необходимости як Духовная, Свободная і Творческая істота. Смислові перетинання з символом Христос вводять Человека безпосередньо до буття Божьего.

Символ Мир включає компоненти значень „чуже”, „низьке”, „вороже”, завжди вводячи в контекст негативну конотацію. Смисловою константою символу Мир є його протиставлення Человеку за значеннями Природа / Дух. Філософ динамізує Мир, щоб зробити його залежним від Творческой Свободы Человека. Человек перевершує Мир тільки тоді, коли розуміється як образ Бога – як Свободный Творец, покликаний перетворити Мир на Царство Божие.

Бог має підпорядковане значення для розкриття символу Человек. Сильний акцент М. Бердяєва на Человеке робить безсилим Бога і виводить філософа на розвиток символу Ничто, Бездны, над якою не владний і сам Бог. Ничто бере участь у створенні Человека, з нього виходять смислові лінії Свободы і Творчества.

Христос. Християнська свідомість філософа пов’язана з таємничим відчуттям Личности. Христос – виявлення зв’язку між Богом і Человеком, Духом і Миром. Найближчий смисловий розвиток символу Христос визначають такі символічні переходи: явлення Христа стало восьмим днем створення Мира й оновило Человека, відтворивши його Богоподобие як Творца і Духа.

У символіконі Бердяєва Дух тісно пов’язаний з Христианством, близьким йому саме своєю пневмоцентричністю. Та навіть християнство філософ прагнув модернізувати епохою Духа, у якій сподівався торжества Личности, Любви, Свободы, Бога. На розкритті руху від Бога до Человека народжується символ Христа, на розкритті руху від Человека до Бога виникає символ Дух. У Дух завжди закладена зміна, динаміка. Символ Дух тісно пов’язаний із символом Человек й через нього протиставлений Миру. Дух є наповненням символу Свобода й пов’язує символи Человек і Бог. Дух перетинається із семантичним полем символу Царство Божие.

Символ Свобода – один із найскладніших і найглибинніших у символіконі М. Бердяєва. Він пов’язаний з досвідом провалів у Бездну, з хворобливо-екстатичними видіннями. Звідси оригінальне розуміння першоджерел Свободы. Філософ закорінює Свободу не в Боге, не в Человеке, а в Ничто, Бездне. Человека Бог створив із Себе і цього Свободного Ничто. Бог не владний над Ничто, і тому можлива Свобода Человека від самого Бога. Найбільш сугестивною є мова філософа саме в розкритті символу Свобода. Символи Свобода, Дух і Творчество у своїй взаємозумовленості є смисловим розвитком символу Человек й пов’язують його з Богом.

Творчество зворушує всю сутність Человека, звільняє його від Мира та підносить до Бога. Символ Мир має фундаментальне значення для символу Творчество. Вони вступають в антитетичну взаємозумовлену єдність. Філософ усе більше розчаровується в можливостях Творения нового буття в Мире. Чіпкі символічні зв’язки Творчества з Духом підкріплюють сподівання Новой религиозной эпохи Творчества. Символ Творчество входить до групи символів, які визначають Человека в його Богоподобии, і перш за все утворює смислову єдність із Духом і Свободой.

Царство Божие символізує абсолютне здійснення всіх сподівань М. Бердяєва – досягнення Свободы, Духа, Творчества, Любви, соборності, поєднання Человека з Богом, перетворення Мира, утілення Богочеловека й Богочеловечества. Динамізм у змісті символу Царство Божие робить його узагальнювальним символом, який стягує у свій простір усі інші в аспекті руху до мети й кінця. Символічний розвиток Царства Божьего формується на перетинанні смислових ліній Бога і Христа, зрощених з Человеком. Царство Божие є Творческим завданням Человека досягнути Духовного життя, яке покладе край Миру.

Символікон М. Бердяєва становить цілісну систему, у якій кожний символ „започатковує” інший і всі пов’язані смисловими зчепленнями; кожний займає певне місце щодо інших і звернений до символів, які створюють його найближчий смисловий розвиток, а до решти – через них; кожний символ не має одного відокремленого значення, але концентрує множинність смислів, які багато в чому перетинаються.