У Вступі до дисертації подано загальну характеристику ступеня вивченості проблеми в сучасній українській фольклористиці, що дає змогу обґрунтувати актуальність теми дослідження, визначити його об’кт. Також сформульовано мету і завдання, з’ясовано наукову новизну, вказано теоретичне та практичне значення одержаних результатів роботи та форми її апробації. У рамках вступу окреслено методологічне спрямування, названо методи, за допомогою яких опрацьовувався аналізований матеріал.
Специфіка поставленої проблеми спонукає до розгляду двох напрямків теоретичних розробок:
а) вивчення української народної балади, її символіки та жанрових й образно-стилістичних особливостей у системі українського фольклору;
б) дослідження генези, природи та семантичної структури символу, зокрема, на матеріалі української народної творчості.
Розглядові цих аспектів присвячено перший розділ “Символ як складник баладної поетики: теоретичні засади та історія дослідження”.
Як відомо, фольклорна балада – жанр синтетичний, за сучасними теоретичними обґрунтуваннями ‑ ліро-епічний, що зумовлює цілий ряд важливих проблем, розв’язання яких є актуальним уже протягом тривалого часу. До таких передусім належить визначення жанрових особливостей, всебічне і повне окреслення сюжетно-тематичного та образно-символічного багатства баладних пісень. Вони відкривають щораз нові можливості для подальших баладознавчих студій. У розділі представлено короткий виклад основних теоретичних положень та практичних здобутків українського баладознавства, експлікованих у працях І.Франка, Ф.Колесси, П.Лінтура, Г.Нудьги, О.Дея, С.Грици, М.Гримич.
На сьогодні найширшою, найбільш концептуально цілісною та інформативною за масивом уміщеного теоретичного та ілюстративного матеріалу є монографія О.Дея “Українська народна балада”. У ній висвітлено історію становлення та вивчення балади, обґрунтовано основні жанротворчі чинники, здійснено детальну каталогізацію творів. Однак образна система українських народних балад, шляхи та особливості актуалізації символів у названій праці характеризуються лише у контексті аналізу художньої динаміки найпопулярніших баладних сюжетів.
Розділ містить також засадничі символознавчі положення. Акцентовано увагу на тому, що символ – це насичений глибинно закодованим змістом образ, який має широку систему значень і експресивних оцінок. Його семантична структура є бінарною, виявляє чітко розмежовану опозицію позитивних і негативних аспектів.
Вказуючи на те, що символ як специфічна форма образного світопізнання і світовідображення є так само давнім, як і людська свідомість взагалі, С.Аверінцев зауважує, що його історико-філософське розуміння стає можливим тільки на порівняно пізніх етапах культурного розвитку людства. Це пов’язано з особливостями міфологічного мислення, для якого характерною була нерозчленованість, цільність символічної форми.. А отже, “неможливими були жодні рефлексії над символом”.
Перші спроби осягнути глибинну художню сутність символу спостерігаємо в античності.(ідеї Арістотеля, Платона). Пізніші теоретичні надбання представлені у працях Й.В.Ґете (розуміння символу як універсальної форми людської творчості), Ґ.В.Ф.Геґеля (знакова природа символу та проблема співвідношення знаку і змісту), К.Ґ.Юнґа (концепція колективного несвідомого) тощо.
Панорама розвитку новітньої теорії символознавства репрезентована працями Е.Кассірера, А.Голана, В.Бауера, Г.Бідерманна, Х.Е.Керлота, В.Тернера, Є.Бартмінського, О.Лосєва, О.Фрейденберґ, С.Аверінцева, М.Маковського. У них сформульовано концептуальні засади вивчення та інтерпретації відповідних образів, доведено, що “символізм є динамічною і полісемантичною реальністю, яка наповнена емоційними значеннями. Іншими словами – реальним життям”.
Простежено історію розвитку символознавства на національних теренах. Зокрема відзначено наукові пошуки у цій сфері М.Костомарова, який вважав, що символи у фольклорі не функціонують безладно, а впорядковані у чітку систему, яка слугує важливим джерелом для розуміння духовного життя народу.
З погляду активного залучення до наукового обігу об’ємного масиву національного фольклорно-етнографічного матеріалу, глибини його аналізу та теоретичних узагальнень етапними для української фольклористики стали праці О.Потебні. Положення, сформульовані вченим у працях “О некоторых символах в славянской народной поэзии”, “О мифическом значении некоторых обрядов и поверий”, “Объяснения малорусских и сродных народных песен”, і досі складають теоретичну основу вітчизняної науки про фольклорний символ.
Значний обсяг зібраного та систематизованого фактичного матеріалу, з’ясування специфіки баладних сюжетів, мотивів, окремих образів визначають наукову цінність фольклористичних розвідок М.Максимовича, І.Франка, В.Гнатюка, К.Квітки, Ф.Колесси.
Сучасні українські теоретико-аналітичні розробки та досвід символознавчого аналізу репрезентовано у працях М.Дмитренка, В.Давидюка, О.Таланчук, О.Поріцької, О.Шалак, Л.Іваннікової та ін.
У другому розділі дисертації “Символ вода як стрижневий образ баладної поетики” здійснено аналіз основних значень образу вода, зафіксованих у текстах досліджуваних пісенних творів. При цьому з’ясовано, що у поетиці національної балади активно функціонує цілий комплекс образів, пов’язаних з водою.
На підставі узагальнення поглядів, які існують у вітчизняній та зарубіжній літературі, окреслено закономірності еволюції образного значення від реального до міфопоетичного і власне символічного.
Концептуально важливі символозначення засвідчують семантичну полівалентність і творять виразні бінарні опозиції. При цьому визначальним для парадигми символу вода є протиставлення смислових домінант життя – смерть, а специфіка баладного жару, його загальна зорієнтованість на трагічне зумовлює тяжіння саме до негативного полюсу.
Окрім названих домінантних значень вода – життя, вода – смерть виділено ще кілька основних напрямків актуалізації аналізованого символу (вода – концепт жіночого начала, образ жінки, дівчини; межа між світами і станами буття; символ морального і фізичного очищення, зцілення, оздоровлення; кохання, шлюб; смерть; правда, справедливість та ін.). Вони мають ґрунтовну мотивацію, давню традицію освоєння у світовій та українській міфопоетиці і є основою для подальшого творення образних варіантів і похідних значень На конкретних прикладах показано, що переосмислення, конкретизація, “перехрещення” їх зумовлює значну кількість чіткіше окреслених символовживань.
Багатоманітність семантично залежних образів, які реалізують вказані домінантні значення у конкретних баладно-поетичних ситуаціях, зумовлює потребу систематизації, класифікації та визначення їх місця у загальній ієрархії символіки води. Для цього у роботі застосовано схему умовного “вертикально-горизонтального” поділу, у якій паралельні між собою вертикалі унаочнюють розвиток основних семантико-символічних гнізд. Похідні та вторинні символи, що входять до їх складу, розташовані горизонтально один щодо одного. Застосування цього поділу допомагає встановити, що значеннєве розгалуження символу вода в українських народних баладах зумовлює функціонуаання:
‑ гідронімічних образів-символів (Дунай, ріка; море; криниця);
‑ похідних образів ‑ назв метеорологічних явищ (дощ; роса; повінь);
‑ образів пов’язаних з водою ритуально-процесуальних дій (іти по воду; брати воду; носити воду; пити воду; просити води; переправлятися через воду; топитися; рятувати з води потопаючого; ворожити на воді; купатися, умиватися тощо).
Розгляд гідронімічних мікросимволів Дунай і море не тільки дає змогу окреслити коло їх образно-семантичних зв’язків, але й ілюструє цікаву особливість фольклорного зображення, його його художньо-психологічну специфіку, внаслідок чого міфопоетичні масштаби і значення названих образів суттєво відрізняються від реальних, географічних.. Здебільшого вони актуалізуються як поетичні вияви стихії води і часто є смислово тотожними. Натомість криниця вимальовується як доволі семантично автономний гідронімічний образ.
Емоційна насиченість, смислова різноплановість вторинних метеорологічних мікросимволів дощ, роса, повінь забезпечує їм відповідне місце у загальній системі води. В окремих параграфах простежено їх міфоритуальні та міфопоетичні корені, наголошено на корелятивних співвідношеннях з іншими образними реалізаціми.
У рамках розгляду відомого народнопісенного мотиву врятування потопаючого (ґрунтується на смисловій домінанті подолання // неподолання води ‑ межі) простежено текстове функціонування вторинних мікросимволів – брід; міст; човен. При цьому з’ясовано, що перший із названих образів єдиний не виявляє тяжіння до негативності, проявляючись із значеннями місце залицяння, зустрічей, місце спілкування. Натомість для образів міст, човен смисломоделюючою є давня міфоритуальна семантика подолання води – перехід до якісно нового стану людського буття (одруження, потойбічне життя тощо).
Як окремий аспект виявлених у поетиці українських народних балад символовживань води, у роботі проаналізовано ряд образів, значення яких конкретизується за рахунок епітетної характеристики. Вони переконливо підтверджують, що символи у художній формі відбивають життєвий потенціал боротьби, яка відбувається у глибинах людської психіки. Такими є поширені не лише у баладній, але й загалом у народнопісенній поетиці образи вода холодна, чиста, спокійна, тиха, мутна (каламутна), бурхлива, бистра, насичені глибоким психологічно-асоціативним змістом:
- холодна вода – молодість, краса; зцілення; смерть;
- чиста вода – краса; моральна чистота;
- блискуча водв – легковажність;
- мутна (каламутна) вода – сум, печаль;
- бурхлива вода – розпач, горе;
- бистра вода – небезпека, смерть.
Укладена у кінці розділу схема дає змогу у зручній для візуального сприймання формі представити виявлені напрямки баладної реалізації символу вода.
Третій розділ присвячений розглядові символу вогонь. Як один із визначальних чинників відбиття давніх світоглядних позицій нашого народу, він актуалізує семантику духовної енергії, потужної руйнівної і водночас творчої, сприятливої сили. У поетиці національної балади має статус домінантного і демонструє доволі складну і розгалужену систему символозначень. Смислова полівалентність та характерна бінарність значеннєвої структури забезпечують виразне окреслення семантичної опозиції зло ← вогонь → добро, кожен із полюсів якої має автономну образно-асоціативну парадигму.
Відповідно до названої бінарної опозиції у розділі розглядаються позитивно конотовані відгалуження (вогонь життєдайний), а також ті, що мають негативну семантику (вогонь – руйнівна сила, небезпека; вогонь – смерть тощо).
Важливою засадою для формування цілого ряду показових для баладної поетики символозначень є сакральність вогню, глибоке і давнє народне переконання у божественному походженні цієї стихії. Зарахування до сакральної сфери дає підстави виокремити модель вогонь небесний, що у свою чергу розшаровується на смислові інваріанти небесний вогонь – сонце; небесний вогонь – грім.
Міфологічно обґрунтована сакральність вогню зумовлює важливу для баладного жанру художньо-естетичну функцію відповідного символу, конкретні текстові вияви якого дозволяють вибудувати виразний смисловий ланцюг вогонь ‑ суд → кара → очищення. Як свідчить здійснене дослідження, цей зв’язок є одним із визначальних у баладній динаміці символу вогонь.
Важливим аспектом реалізації символіки вогню є також сфера образного позначення людських емоцій. Адже у народній поетиці маємо потужний пласт глибоких за внутрішнім змістом символів, які стали своєрідними художніми моделями зображення того чи іншого почуття, емоцій, психологічного стану людини. Як стійкі стереотипи образно-асоціативного зв’язку вогонь – емоції в українських народних баладах зафіксовано варіанти:
- вогонь – любов, сватання, залицяння;
- вогонь – гнів;
- вогонь – страждання.
У контексті розгляду семантичних похідних від домінанти вогонь виокремлено образи свічка, пожежа та показове народнопоетичне епітетне сполучення вогні терновії, на прикладі конкретних ілюстрацій показано шляхи їх баладних проявів.
Як і в попередньому розділі, логічним підсумком здійсненого дослідження символу вогонь стала схема, яка унаочнює особливості його семантичного розвитку у жанрі балади.
“Інтерпретація баладної семантики символу вітер” – четвертий розділ дисертаційного дослідження. У ньому показано, що вітер є смислово містким концептом, який має широке культурно-історичне тло становлення. Пройшовши складний шлях фольклорної універсалізації явище – образ – символ, він став одним із наріжних каменів народнопісенної поетики. Ілюстрація міфопоетичних трактувань вітру, репрезентованих у працях Митрополита Іларіона, О.Афанасьєва, сучасних символознавчих енциклопедичних виданнях, засвідчує глибоку сакральну сутність цього символу. На ґрунті сакральності з’ясовано спільний момент мотиваційності, який чітко простежується у ряді понять дух – дихання – душа: кожне з них співвідноситься з образом-символом вітер, оскільки “дихання (душа) людини створене від вітру”. Акцентовано увагу на тому, що у християнській релігії “вітер символізує дихання Бога”.
Традиційну бінарність смислових опозицій спостерігаємо у значеннєвому протистоянні позитивна, життєдайна сила ← вітер → руйнівна, темна, зловісна сила. Кожен із названих полюсів опозиції має специфічні параметри контекстуальної реалізації. Негативний полюс у баладній поетиці представляють смислові відгалуження образу вітер, які актуалізують семантику сили руйнівної, зловісної, несприятливої для людини. До таких зараховано відгалуження вітер – небезпека, вітер – смерть, вітер – зрада.
У рамках образно-асоціативного зв’язку вітер – небезпека розглянуто контаміновано-похідні образи вітровая хвиля, тучка громная со вітрами, утворених шляхом зрощення образу вітер з іншими популярними фольклорними елементами.
Відзначено, що співвіднесення вітер – смерть кваліфікується як вищий ступінь втілення вихідної символіки темної, руйнівної сили. Однак його не можна вважати таким визначальним, як у парадигмах домінант вода та вогонь. Типовими формами його текстового втілення є паралелізми.
Самостійну ланку смислової парадигми образу вітер складають символовживання на позначення негативних емоцій:
а) вітер – журба, сум;
б) вітер – тривога;
в) вітер – гнів, образа;
г) вітер – байдужість, нечутливість.
Для повнішого окреслення баладного розвитку образу вітер у роботі розглянуто його семантико-символічне відгалуження вітер ‑ вісник, з’ясовано ймовірні мотиваційні фактори його виникнення, простежено функціонування та розгалуження у баладних текстах.
Окрема увага у дисертації присвячена усталеним народнопоетичним сполученням із стрижнем вітер. Зокрема, констатується активне функціонування:
- формульних сполучень вітер віє (повіває, подуває), характерних для зачинів балад;
- звертання-прохання повій (не вій), вітре;
- фразеологічних висловів, що підкреслюють психологічний стан чи рису характеру баладного героя (вітер хилить, від вітру хилитися, гуляти, як вітер в полі).
Відзначено, що концепт вітер у поетичній структурі балад може розвиватися і текстово реалізуватися як у традиційних напрямках (вітер – очищення; вітер – швидкість; вітер – вісник), так і виявляти специфічні аспекти значень (вітер – зрада).
До арсеналу концептуально-визначальних складників фольклорної (і зокрема – баладної) поетики належить також символ земля. Дослідження його текстової еволюції у жанрі балади представлено у п’ятому розділі “Баладна реалізація та художня інтерпретація образу земля”.
У світовій та українській міфопоетиці вказаний образ функціонує як насичена багатьма глибинно закодованими смислами універсалія, що має широку палітру символічних значень та експресивних конотацій. Специфіка міфопоетичного осмислення землі як місця, що займає серединну позицію між небом і підземним світом, зумовлює наявність чітко протиставлюваних позитивних і негативних значеннєвих аспектів.
Належність землі до сакрально-поетичної сфери народного світогляду слугує мотиваційною основою для формування позитивно забарвлених символовживань, об’єднаних у семантичне поле земля свята. Із таких у межах розділу розглянуто земля – мати; земля – правда, справедливість; земля – зцілення, очищення.
Реконструйовано логіко-семантичний механізм утворення негативно забарвлених образних значень земля – туга та земля – смерть, докладно проаналізовано їх використання у баладній поетиці і як самодостатніх елементів пісенного твору, і в складі усталених поетичних формул (до землі припадати, із землею повінчатися та ін.).
Важливим аспектом при окресленні значеннєвої парадигми образу земля є вторинні, семантично залежні символи. Із таких у роботі простежено походження і баладно-поетичний розвиток, здійснено інтерпретацію матеріальних образів пісок, камінь та просторового образу луг.
Художній зміст показових для баладної системи епітетних сполучень із символокомпонентом земля визначається семантикою усталених народнопоетичних означень сира, чорна, суха. На численних прикладах продемонстровано, що значення таких образів у баладах неоднакове – від автологізму до глибокого символізму.
Загальна картина значеннєвих аспектів символу земля, зафіксованих в аналізованій фольклорній системі, також представлена схематично.
У Висновках констатовано основні теоретичні узагальнення та практичні здобутки здійсненого дисертаційного дослідження, яке дало змогу окреслити широке образно-естетичне тло символіки у баладній творчості, простежити основні напрямки текстової реалізації основних та похідних і вторинних символів.
1. Характеристика сучасного стану символознавчих досліджень на матеріалі різних жанрів фольклорної творчості виявляє ряд актуальних напрямків, які потребують детального розгляду та висвітлення у фахових працях. До таких належить вивчення символіки на матеріалі необрядової пісенної творчості українців, зокрема, баладної.
2. Давність походження і синкретизм балади як окремого фольклорного жанру, її сюжетно-тематичні особливості та нечіткість жанрових меж зумовили ряд проблем, розв’язання яких є актуальним уже протягом тривалого часу. Посилення уваги до образно-естетичних, глибинно-значеннєвих параметрів народнопоетичного слова актуалізувало також потребу вивчення символів як визначальних складників поетичної системи цього пісенного жанру.
3. Для адекватної інтерпретації художнього значення певного фольклорного символу важливим є розуміння логіко-семантичного механізму перетворення явища в образ, а згодом у символ, а також з’ясування мотиваційних чинників цього процесу. Це стає можливим завдяки використанню сучасних методик та науково коректних методів дослідження, реконструювання та інтерпретації символів на фольклорно-етнографічному матеріалі.
4. У поетиці національної балади функціонує цілий комплекс яскравих символів, які репрезентують розгалужену систему генетично закорінених в обрядовості семантично містких образів. У цій системі виділяємо кілька стрижневих: вода, вогонь, вітер, земля. Названі образи першоелементів світотворення, пройшовши етап міфопоетичного осмислення, обожнення явищ природи, не тільки універсалізувались до рівня символів, але й закріпились як домінантні. У фольклорних системах вони відіграють роль своєрідних семантичних матриць для формування і відгалуження енклітичних (похідних і вторинних) символозначень.
5. Смислова полівалентність досліджуваних символів є однією із основних засад їх функціональної навантаженості у баладній пісенності.
Широкий спектр зображуваних у баладах драматичних подій із сфер історичних, родинно-побутових, особистих конфліктів формує ідеальні креативні умови для активного задіяння і наступного контекстуального розвитку багатьох символів. Водночас сюжетно-тематична специфіка цих пісень, їх загальна спрямованість на зображення трагічного впливає на процес освоєння та художню динаміку образів, які виражають відповідні поняття, емоції, визначає напрямки їх семантичного розвитку, координує народження контекстуальних варіантів.
Підкреслюючи напруженість баладного сюжету, аналізовані символи стають своєрідними художніми моделями зображення людини і природи у цьому ліро-епічному жанрі.
6. Вихідним пунктом для семантичного розвитку домінантних символів є імпліцитно властива їм бінарність смислових опозицій, стрижневою із яких є опозиція добро – зло. Навколо неї, властиво, і вибудовуються парадигми символовживань кожного із названих образів вода, вогонь, вітер, земля. Вони демонструють наявність міфопоетично обґрунтованих позитивних та негативних значеннєвих реалізацій.
7. Виражальний потенціал стрижневих значень суттєво доповнюють енклітичні образи, серед яких виділяються похідні та вторинні. Усі вони формують цілісну систему, яка в упорядкованому вигляді демонструє особливості баладного функціонування обраних для аналізу образів.
8. Зафіксовані у процесі дослідження приклади семантичної кореляції засвідчують виразні і частотні співзвучності або й цілковиті значеннєві збіги різних домінантних символів чи їх енклітичних символозначень.
9. Окремі символічні аспекти в баладах актуалізуються за допомогою усталених формульних сполучень (епітетних, вокативних, фразеологічних тощо).
10. Деякі символовживання у силу певних умов їх реалізації десемантизуються, втрачають риси символьності і мають автологічне звучання, близьке до номінативного, або ж уживаються за традицією (loci communes).
Розглянутий матеріал не вичерпує, звичайно, усього багатства баладної символіки, але характеризує ту її важливу частину, яка представляє систему стрижневих, постійно повторюваних і насичених особливим змістом образів.
Основні положення дисертації відображені у таких наукових публікаціях (усі публікації, за винятком №5, вийшли під дівочим прізвищем дисертантки - І.Грицик):
1. Грицик І.М. Символіка образу води в українських народних баладах // Народна творчість та етнографія. – 1999. ‑ №1. – С.124-126.
2. Грицик І.М. Тематична і образно-символічна своєрідність українських народних балад у записах В.Гнатюка // Українська мова і література: Історія, сучасний стан і перспективи розвитку. ‑ Науковий щорічник. – Тернопіль, 1999. – С.51-55.
3. Грицик І.М. Фольклорний образ-символ криниця: генеза, мотивація, інтерпретація (на матеріалі українських народних балад) // Народознавчі зошити. – 1999. ‑ №6. – С.840-843.
4. Грицик І.М. Етнокультурний аспект символіки українських та анґломовних балад // Етнос. Культура. Нація: Збірник наукових праць. – Вип. 2. – Дрогобич, 2001. – С.35-41.
5. Сирко І.М. Усталені баладні формули із словом-символом вітер // Культура слова. – Вип. 59. – Київ, 2001. – С.97-102.
6. Грицик І.М. Про деякі параллелі української та англійської баладної символіки // Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків. – Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам’яті М.Пазяка. – Київ, 2000. – С.169-173.
7. Грицик І.М. До проблеми етногенетичності фольклорних символів // Тези доповідей V Гончарівських читань. – Київ: Музей Івана Гончара, 1998. – С.50 ‑51.
8. Грицик І.М. “Енциклопедія українських символів”: актуальність, засади укладання, перспективи створення // Українські термінологічні словники з мистецтвознавства й етнології: Досвід складання, проблеми та перспективи підготовки. – Наукова конференція пам’яті Миколи Трохименка. – Київ: Редакція вісника “АНТ”, 1999. – С.17-18.
| 
