СИНТАКСИЧЕСКИЕ ФУНКЦИИ ИМЕНИТЕЛЬНОГО ПАДЕЖА СУЩЕСТВИТЕЛЬНЫХ И ЕГО ФУНКЦИОНАЛЬНЫЕ ЭКВИВАЛЕНТЫ (на материале русского и украинского языков)

summary

У вступі розкривається суть і стан проблеми асиметричного дуалізму мовних знаків та одного з її конкретних виявів – принципу функціональної еквівалентності в заповненні позиційного складу речення, а також обґрунтовується наукова перспективність вивчення синтаксису називного відмінка іменників з погляду концепції функціональної еквівалентності.

У першому розділі «Вихідні теоретичні положення та методика дослідження» подано огляд літератури з названої проблеми, обґрунтування напрямку і категоріального апарату дисертації. Крім того, у розділі визначено місце концепції функціональної еквівалентності в контексті суміжних теорій, а також викладено загальну методику та основні методи дослідження.

У першому підрозділі «Стан питання про базові та похідні функції  мовних знаків» обґрунтовується положення про те, що при розмежуванні базових і похідних функцій словоформ надзвичайно важливою є проблема співвідношення частин мови та членів речення – означувального й означуваного планів висловлення. Питання про те, як співвідносяться частини мови та члени речення, розглядається в працях О.О.Потебні, Ш.Баллі, Л.Теньєра, Д.М.Кудрявського, В.М.Мігіріна, Т.П.Ломтєва, I.Р.Вихованця, I.I.Мєщанінова та інших дослідників. Доцільність дослідження  синтаксичних структур з погляду співвідношення означувального й означуваного планів висловлення зумовлена тим, що система мови ніколи не буває “правильною” повністю, а лише наближається до рівноваги. Тому при аналізі реальних мовних явищ необхідно бачити механізм балансування “правильного” й “неправильного”. Отже, статус адекватного або транспонованого знака словоформа набуває тільки в конкретному висловленні, побудованому відповідно або невідповідно до внутрішньої структури мови, що, у свою чергу, зумовлює заповнення позиційного складу речення тими чи іншими словоформами.

У другому підрозділі «Вихідні теоретичні положення та основні поняття  концепції функціональної еквівалентності: первинні й вторинні функції словоформ і синтаксичних конструкцій на рівні позиційного складу речення» визначається сфера дії принципу функціональної еквівалентності, по-перше, в його розмежуванні з суміжними фактами розвитку мови, по-друге, в його співвідношенні з ними. Вихідний пункт концепції функціональної еквівалентності - розмежування первинних (базових) і вторинних (похідних) функцій словоформ у реченні. Відповідно до цього в його позиційному складі виділяються й протиставляються морфологізовані члени речення (МЧР) – словоформи, які виконують первинну функцію й займають спеціалізовану для них позицію, та неморфологізовані члени речення (НМЧР), які виконують вторинну функцію в неспеціалізованій для них позиції (серед НМЧР – нормативні, узуальні та оказіональні). Отже, синтаксична поліфункціональність словоформ визначається їх здатністю виступати не тільки в базових (первинних) функціях, заповнюючи при цьому спеціалізовані для них позиції (і виявляючи, згідно з  Т.П.Ломтєвим, тільки абсолютні властивості), але також  у похідних (вторинних) функціях, заповнюючи при цьому позиції, для них  неспеціалізовані (і виявляючи тим самим свої реляційні властивості).

У третьому підрозділі «Методика дослідження. Iнтроспективний аналіз позиційного складу речення» висвітлюються дослідницькі методи концепції функціональної еквівалентності. Реалізацією цього підходу до вивчення лінгвістичних об’єктів є метод інтроспективного аналізу позиційного складу речення. Це конструктивний метод дослідження мовних структур, що ґрунтується  на сегментації та послідовній ідентифікації реальних мовних об’єктів з їх теоретичними аналогами. Процедура ідентифікації відбувається експліцитно завдяки функціональним  ідентифікаторам. Останні зорієнтовані на зіставлення об’єкта, що ідентифікується, зі структурою-еталоном, яка відповідає параметрам теоретичного аналога. Інтроспективний аналіз базується на дослідженні позиційного складу речення (позиційному аналізі), дистрибутивному та трансформаційному аналізах, а також методі диференційних ознак. Інтроспективний аналіз збагачує цей арсенал засобів обов’язковою експлікацією процедури ідентифікації компонентів речення з його позиційним складом.

У другому розділі «Спеціалізовані та неспеціалізовані  функції називного відмінка іменників в позиційному складі речення й на рівні  міжфразової єдності» визначено діапазон синтаксичних функцій N₁ з позицій концепції функціональної еквівалентності. Продуктивність цієї типології пов’язана з динамікою диференційних ознак називного відмінка іменників у разі функціонування його як неморфологізованого члена речення. До диференційних ознак словоформи, у нашому випадку - N₁, що вживається в базовій або похідній функціях, належать: 1) роль у предикативному мінімумі речення (у випадку входження до нього); 2) набір корелянтів, головних і залежних (лівих і правих); 3) ступінь відповідності/невідповідності словоформи семантичному потенціалу синтаксичної позиції, яку вона займає; 4) трансформаційні можливості словоформи.

Функціональна гнучкість субстантивних словоформ, з якою  пов’язана їх  висока частотність у тексті, є близькою до всеосяжної в межах позиційного складу речення.

У підрозділі першому «Називний відмінок іменників у предикативній основі речення» розглядається положення про те, що називний відмінок іменників – це, перш за все, спеціалізована форма підмета, який виконує в позиційному складі речення функцію носія модально-часової ознаки. Позиція підмета – одна з найбільш семантично ємних, що зумовлює її репрезентативні можливості та поліфункціональність її спеціалізованого репрезентанта – називного відмінка іменників, тобто розгорнутість утворюваного ним омосинтаксемного ряду.

Спеціалізованим підметом  визнається:

1. Називний відмінок іменників (у тому числі займенникових).

2. Називний відмінок кількісних числівників (у тому числі займенникових).

3. Словосполучення з головним компонентом, вираженим

- іменником (у тому числі займенниковим) у формі називного відмінка;

- кількісним числівником (у тому числі займенниковим) у формі називного відмінка.

Називний відмінок виступає як спеціалізована форма вираження не тільки підмета, але й головного члена односкладних речень номінативного класу. Семантико-структурна специфіка номінативного речення міститься в самій його сутності, у засобі оформлення основних граматичних значень. Якщо в двоскладному реченні цей засіб є аналітичним (відношення протиставленості підмета й присудка), то в односкладному реченні цей засіб синкретичний (позиція єдиного головного члена). Номінативні речення лексично обмежені словами, здатними передавати значення буття: Крик, хохот, песни, шум и звон. Разгульное похмелье (О.Пушкін).

До обов’язкових граматичних ознак номінативного речення відносимо такі: 1) здатність бути тільки стверджувальними, що є прямим наслідком самої їхньої сутності – значення буття; 2) відсутність модальних модифікацій (будь-які модальні значення переводять їх у розряд двоскладних); 3) констативна інтонація, яка виражає семантику предикативності.

Форма називного відмінка іменника може вживатись у так званій “ізольованій” функції. Номінатив в “ізольованому” вживанні перебуває залежно від контексту. Це вказує на те, що його синтаксична самостійність досить відносна. На наш погляд, доцільно визначити можливі засоби синтаксичного зв’язку між називним, ужитим “ізольовано”, та його безпосереднім оточенням. Часто зв’язок між N₁ і контекстом відбувається з орієнтацією на традиційні відношення кореляції, сформовані в межах позиційного складу речення. Згідно з цим N₁, ужитий “ізольовано”, як правило, співвідноситься з позицією підмета. Аналіз конструкцій з так званим “ізольованим” називним дає можливість виділити серед них 3 групи: 1. Конструкції, в яких існує безпосередній внутрішньофразовий зв’язок так званого «ізольованого» N₁ з  висловленням: Голос (N₁) твой - он звончей песен старой сосны (О.Блок) - синтагматична функціональна еквівалентність: голос – інформативно повноцінний підмет; займенник он – формальний підмет (синтагматичний функціональний ідентифікатор), наявність якого як морфологізованого члена речення зумовлена неморфологізованим присудком. 2. Конструкції, в яких простежується міжфразовий зв’язок  називного з другою частиною висловлення: Почуття (N₁). Це предмет пильної уваги вчених (з газ.). 3. Конструкції, в яких зв’язок називного з другою частиною  висловлення здійснюється опосередковано - або через анафоричний елемент у формі непрямого відмінка, або на рівні інтонації, змісту: Зворушення  мистецтвом - про це  фільм  (з газ.).

Показовим з погляду дії в мові принципу функціональної еквівалентності є використання N₁ у функції предиката. Називний відмінок іменників у неспеціалізованій для нього функції (та позиції) присудка – це неморфологізований член речення. Розгляд N₁»V_f з погляду дії принципу функціональної еквівалентності передбачає, по-перше, висвітлення морфологосинтаксичних виявлень N₁ на тлі морфологізованого  присудка, вираженого спеціалізованою формою (V_f), та, по-друге, зіставлення отриманих результатів з морфолого-синтаксичною природою N₁, який використано у спеціалізованій для нього функції підмета.

Предикативність не є безпосередньою характеристикою називного відмінка іменників, ужитого в функції присудка. Маючи в усіх позиціях модально-часової парадигми речення функціональну недостатність, N₁»V_f завжди потребує компенсації її відповідною (предикативною) формою дієслова-зв’язки, наявної експліцитно або імпліцитно. Як компонент складеного присудка,  N₁  займає  субпозицію і функціонально прирівнюється до основи слова, яка є виразником його лексичного значення. На рівні внутрішньопозиційного зв’язку він, як і будь-який інший призв’язковий елемент складеного присудка, корелює з певною формою дієслова-зв’язки, яка здійснює міжпозиційний зв’язок. Тільки в комплексі з дієсловом-зв’язкою, тобто як призв’язкова частина, N₁»V_f утворює корелятивну пару з N₁ (або » N₁), тоді як N₁ – підмет входить до корелятивної пари з присудком (V_f  або »V_f) на рівні міжпозиційного зв’язку.

 Саме тому термін “називний предикативний” став спустошеним після скасування у вченні про іменний присудок поняття й терміну “простий  іменний присудок”, тобто після визначення тільки складеного іменного  присудка.

N₁ у позиції присудка в комплексі з дієсловом-зв’язкою виявляє  деякі  суто дієслівні особливості саме за рахунок семантичного потенціалу  позиції предиката, спеціалізованої для особових форм дієслова. Цим, на наш погляд, пояснюється здатність N₁ у предикативному вживанні поширюватися за типом  дієслівного присудка: З чужого засіка брати не дурень (Г.Тютюнник). Пор. (нейтральний порядок слів): /Він/ не дурень з чужого засіка брати. Субстантивна словоформа  дурень  (лексичний паралелізм з прикметником) у позиції підмета не може мати низки поширювачів, яка є природною для неї в позиції присудка: Сюда я больше не ездок  (О.Грибоєдов). Важливим є і лексичне значення N₁ у позиції присудка. У позиції підмета словоформа ездок,  незважаючи на лексичний паралелізм віддієслівного іменника і дієслова, не здатна поширюватися так само, як у позиції присудка. Це й свідчить про семантичний потенціал синтаксичних позицій (цьому приділяється увага саме в концепції функціональної еквівалентності).

Разом з тим, окрім дієслівних характеристик, N₁»V_f зберігає своє  категоріальне значення субстантива. Накладання двох семантик - позиційної та частиномовної - у випадку N₁»V_f простежується в тому, що, крім дієслівних ознак, іменник у називному відмінку виявляє своє категоріальне значення валентністю на прикметник: Ему самому смертельная охота что-то сказать (Д.Фурманов).

 N₁ у позиції підмета є граматично байдужим до ідеї часу й модальної оцінки. У випадку функціональної еквівалентності N₁»V_f  втягується за допомогою дієслова-зв’язки в модально-часову парадигму й починає (знову ж, у комплексі з дієсловом-зв’язкою) репрезентувати відповідні ознаки дієслівності.

Відмінності N₁»V_f від N₁ можна визначити за такими параметрами: 1) у позиції присудка N₁ не має особи (особа виражається зв’язкою), на відміну від N₁ підметового (семантика 3-ї особи в іменників та 1-ї або 3-ї особи в особових займенників); 2) на рівні міжпозиційного зв’язку входить до складу корелятивної пари не з V_f, а з N₁ або його функціональним еквівалентом; 3) не є самодостатнім для функції присудка; 4) залежно від лексичного вираження може поширюватися прислівними поширювачами зі значенням міри і ступеня (притаманними V_f); 5) ідентифікується словоформами: такий, таке, робить те-то; таков, таково, делает то-то.

Відношення між випадками вживання словоформи гріх та подібних у функції підмета та функції присудка – це відношення не міжчастиномовної омонімії (іменник – категорія стану), а функціональної еквівалентності – як між  ланками омосинтаксемного ряду. У цьому ряді субстантивної словоформи гріх функція підмета є домінантою, а функція присудка – периферія, яка має ознаки аналітичного члена речення. Аргументом на користь дії принципу функціональної еквівалентності, але проти міжчастиномовної омонімії у випадках уживання словоформ типу час, пора є також і те, що вони  як неморфологізовані члени речення  можуть уживатися не тільки в функції предиката, входячи в ролі іменної частини до складеного присудка, але й інших неспеціалізованих для N₁ функціях. Наприклад, у позиції головного члена безособового речення як функціональний еквівалент безособової форми дієслова, спеціалізованої для цієї позиції та функції:  Самая пора для групповых облав в степи (Ч.Айтматов) -  »V_f3S. Мені не жаль, що я не пан, а жаль, і жаль великий на православних християн (Т.Шевченко) - »V_f3S.

Як відомо, до цього часу ще  не розв’язане  питання про межі категорії стану як лексико-граматичного розряду слів. Вирішальне значення в списку слів (несила, незмога; жаль; недосуг, лень, (не)охота),  що співвідносяться з категорією стану (якщо визнавати, що така існує), на наш погляд, відіграє саме принцип функціональної еквівалентності, який широко реалізується носіями мови при вживанні дієслівних, субстантивних, ад’єктивних і адвербіальних словоформ: Не сором перед людьми буде (Г.Тютюнник) - N₁»V_f3S. Козаковi велика потуга, поломалась дощечка у плуга (нар. пісня)  - N₁»V_f3S.   Беда стране, где раб и льстец одни приближены к престолу (О.Пушкін) - N₁»V_f3S.

Називний у предикативному вживанні може бути не тільки призв’язковою (іменною) частиною складеного іменного присудка, але й головним членом спонукальних речень типу:

1) Відпочинок! Підйом! Рос. Перекур! (=Відпочивайте! Піднімайтесь! Рос. Перекурите!)                                  

                                                                            Підйом! (N₁ » Imper)

 Піднімайтесь!  (Imper)                            

                                                               Підніматися! (Inf » Imper)

2) Тиша! (факт граматичної аналогії, яка здійснюється за законом вільного заповнення сформованої моделі).

У цьому випадку простежуються ієрархічні відношення між морфологічними варіантами, при цьому Inf»Imper ближче до  Imper, ніж N₁»Imper.

Граматичне оформлення N₁»V_f у реченні досить часто супроводжується словами це та ось: Смерть за Батьківщину – ось (це) завидна доля (з газ.). З погляду концепції функціональної еквівалентності наявність в організації речення цих слів виглядає таким чином: це (ось)  - ідентифікатор позиції підмета, який уводиться мовцем у структуру речення на підставі усвідомлення не базової моделі предикативного  мінімуму двоскладної конструкції, а її мовної модифікації,  де присудок виражений не спеціалізованою формою (особовим дієсловом), а її функціональним еквівалентом (називним відмінком іменника). У такому випадку маємо приклад синтагматичної функціональної еквівалентності. Дублювання позиції підмета є наслідком потреби мовця експлікувати модель речення, імпліцитно  наявну в його свідомості, а саме: виявити відношення міжпозиційної кореляції між головними членами речення.

У підрозділі другому «Називний відмінок іменників як неморфологізоване звертання (N₁»N₇)» висвітлюється синтаксична природа називного відмінка іменників у неспеціалізованій для нього функції звертання. Конструктивний статус звертання як словоформи, яка історично виконує в позиційному складі речення функцію залучення в комунікативну ситуацію адресата мовлення (а саме – залучення його уваги до змісту висловлення), викликає безумовний інтерес з погляду концепції функціональної еквівалентності.

 Частотність використання N₁ у позиції звертання є досить високою. Тому  вбачається актуальним визначення умов, які забезпечують N₁ уживання в ролі функціонального еквівалента N₇, а також критеріїв диференціації називного відмінка-підмета та називного відмінка-звертання. У зв’язку з цим вважаємо доцільним розглядати N₁»N₇ на тлі N₇ у його спеціалізованій функції  звертання й на тлі N₁ у спеціалізованій для нього функції підмета.

Ситуація витіснення в російській мові називним відмінком кличного у функції звертання стає причиною їх недостатньо чіткого розмежування. Збіг форми вираження звертання й форми вираження підмета в сучасній російській мові, а точніше, послідовне витіснення називним відмінком іменника кличного відмінка, що відзначається багатьма дослідниками (Ф.I.Буслаєвим, авторами «Русской грамматики – 1980», О.М.Гвоздєвим, А.Д.Руднєвим та ін.), є, на наш погляд, виявом дії принципу функціональної еквівалентності. Звертання – одна з похідних функцій N₁, оскільки звукова форма називного відмінка в російській мові замінила форму кличного. У функції звертання N₁ є функціональним еквівалентом кличного відмінка (»N₇).

Певна морфологічна обмеженість  кличного відмінка в українській мові, яка відзначається багатьма дослідниками,  зовсім не свідчить про його неповноцінність, а, навпаки, сигналізує про функціонально-семантичну своєрідність цієї категорії. М.С.Скаб пояснює відсутність особливого кличного закінчення для форм середнього роду як неможливість (а точніше, незвичайність) використання у кличному відмінку іменників середнього роду, які не позначають осіб. Повноцінність звертання, яка закріплена на рівні морфології, може бути підтверджена також прикладом з болгарської мови, в якій, на відміну від української, кличний відмінок є характерним не тільки для іменників, але й для прикметників (¢мили сине¢). Відмінкове закінчення іменника у формі N₇ є самодостатнім, а означення, що поширює його, у цьому випадку займає не самостійну позицію у складі речення, яка потребує відповідного морфологічного маркування, а тільки субпозицію (на що вказував В.Г.Адмоні).

 Тому відсутність / наявність у прикметників спеціалізованої форми при N₇, які мають місце відповідно в українській/болгарській мовах,  можуть бути свідченням функціонально-семантичної спроможності кличного відмінка у функції звертання. Цікаво відзначити, що факт відсутності форми кличного відмінка для прикметників в українській мові не є абсолютним, тому що ім’я по батькові, які є  присвійними прикметниками, все ж таки мають форму N₇ -також, як іменники, що ними визначаються: Маріє Петрівно, Ірино Олександрівно, Сергію Володимировичу.

У зв’язку з функціонально-семантичною специфікою кличного відмінка заслуговують на увагу спостереження Л.Теньєра над відмінностями між номінативом і вокативом у грецькій, сербсько-хорватській, праіндоєвропейській мовах, санскриті, які виражаються в акцентному переміщенні у вокативі на початок слова.

Услід за В.В.Лущай, вважаємо доцільним розмежовувати два розряди речень із звертанням: в одних позиція звертання відкрита (та відповідно є синтаксичний зв’язок з певним компонентом речення): Чий ти, парубче, як тебе звати? (М.Коцюбинський). Куда, реченька, течешь? (О. Твардовський);  в інших вона закрита, що допускає в таких реченнях бачити контамінацію структури, а зв’язок словоформи-звертання зі складом речення вважати “включенням”: То, дядько, люди отам? (Д.Мордовцев). Впустив меня, он говорит: - Мороз, ваше превосходительство! (А.Чехов).

 Виконуючи неспеціалізовану для себе функцію звертання, N₁»N₇, як правило, потенційно передбачає можливість експлікації семантики 2-ї особи  за допомогою займенника ти. У традиційному тлумаченні словоформа ти – це називний відмінок у парадигмі особового займенника 2-ї особи. З погляду концепції функціональної еквівалентності можна припустити, що ти – швидше кличний, ніж називний, оскільки наведена словоформа виступає в ролі ідентифікатора позиції звертання з загальноприйнятою семантикою адресата мовлення, спеціалізованою формою вираження якого є кличний відмінок.

Отже, N₁»N₇ має значення тільки 2-ї особи, а N₁–підмет має значення 1-ї або 3-ї особи. Знаками (або експонентами) цього співвідношення N₇ (N₁»N₇) з 2-ю особою дієслова, тобто синтаксичного зв’язку присудка зі звертанням, є  1) особові закінчення дієслів у формі 2-ї особи (-ть, -те), які історично походять від  вказівних слів, що мають семантику 2-ї особи; 2) тільки  паралельно з N₁»N₇ в сучасній російській мові функціонують  “новий” та  “архаїчний” вокативи, а в українській, чеській та інших мовах  їм відповідає кличний відмінок; 3) тільки для N₁»N₇ характерна специфічна клична інтонація.

У реченнях із звертанням, крім значення адресата мовлення, можлива актуалізація додаткового значення, коли базова семантика позиції звертання стає тільки однією з семантичних складових N₇ або N₁»N₇ і до  неї можуть приєднуватися інші, які додатково характеризують адресат мовлення: Тобі, ноче, моя хвала (В.Підмогильний) - (адресат мовлення + адресат похвальби); Сиди смирно, разбойник (з розм. мовл.) - (адресат мовлення + потенційний діяч). На наш погляд, у цьому випадку може йтися про феномен семантичного синкретизму  членів речення.

Повертаючись до притаманної синтаксичній позиції звертання семантики адресації, що виражена N₇ або N₁»N₇, зазначимо також, що таке значення може реалізовуватись безпосередньо та побічно. При цьому пряма адресація морфологічно може виражатись або вокативом, або номінативом, який є функціональним еквівалентом вокатива. Побічна адресація, навпаки, вимагатиме  іншої ситуації (хай N₁, щоб N₁; пусть N₁, чтобы N₁).

Функціональну еквівалентність N₁ у реченнях із звертаннями кваліфікуємо як однорівневу внутрішньочастиномовну, яка може бути  синтагматичною та парадигматичною.

Підрозділ третій - «Називний відмінок іменників у синтаксичних позиціях поширювачів». У випадку ад’єктивного вживання іменник виконує роль прикметника і в позиційному складі речення є неморфологізованим означенням. Уживання N₁ у функції та позиції означення кваліфікуємо як однорівневу міжчастиномовну функціональну еквівалентність (N₁»Adj) і розглядаємо його, по-перше, на тлі прикметника у спеціалізованій для нього функції означення та, по-друге, на тлі називного відмінка іменників у спеціалізованій для нього функції підмета.

В атрибутивній функції форма називного відмінка іменника, як правило, є прикладкою. Як неморфологізоване означення  N₁-прикладка характеризується такими особливостями: 1) у реченні вона перебуває в присубстантивній позиції (зв’язок з означуваним іменником - за типом прилягання); 2) не входить до складу предикативної основи; 3) ідентифікатор позиції означення – такий-то; 4) прикладка є безвідносною до категорії особи.

Факторами, які перешкоджають прикладці виконувати роль “повноцінного” ад’єктива, є накладання двох значень – позиційної семантики означення та категоріальної семантики іменника, і, безумовно, граматична специфіка категорії роду:  Маленький Сергій, син Олени, уже бігає по двору (Г.Тютюнник) - N₁»Adj (ідентифікатор позиції означення: такий-то маленький Сергій); пор.: Син (N₁) Олени уже бігає по двору; Оленин / маленький (Adj) Сергій уже бігає по двору.

 Ймовірно, прикладка – це історично один з етапів на шляху подолання функціонального синкретизму імені, його внутрішнього розпаду на іменник і прикметник: “Шлях від іменника до прикметника,- відзначав О.О.Потебня, - є атрибутивне вживання іменника”. Походження морфологізованих означень, на думку вченого, - це результат роз’єднання первісно цілісного синкретичного субстантивного образу. Факт існування ад’єктивно вживаних іменників указує на зворотнє: на здатність мови визначати предмет як колись цілісно, даючи йому нібито нове (субстантивне) ім’я. Здатність N₁ виконувати неспеціалізовану для нього функцію означення може, згідно з версією О.О.Потебні (та інших лінгвістів), бути обґрунтована первісним функціональним синкретизмом імені, а саме: походженням прикметника з іменника.

У рядах омосинтаксем, утворюваних субстантивними словоформами у називному відмінку, можливим є вживання N₁ в адвербіальному значенні – як неморфологізованої обставини. У випадку заповнення іменником у формі називного відмінка неспеціалізованої для нього позиції обставини (як правило, міри та ступеня) має місце нашарування двох семантик – відповідної позиційної семантики й частиномовного значення субстантивної словоформи. У результаті вихідне граматичне значення іменника постає частково нейтралізованим, але не втрачається зовсім. Тому висвітлення умов функціонування називного відмінка субстантивних словоформ у ролі обставин передбачає розгляд N₁»Adv на тлі прислівника у спеціалізованій  для нього функції і на тлі N₁ у спеціалізованій  для нього функції підмета.

Конструкції з субстантивними словоформами у функції обставин виникли в процесі взаємодії двох факторів. Перший з них – лексичний паралелізм іменників типу смерть, жах та їх адвербіальних дериватів (смертельно, жахливо), який дозволяє – за принципом економії зусиль - вибирати більш лаконічну структуру:  Смерть  не люблю глупых (А.Чехов).

Другий фактор, пов’язаний з адвербіалізацією називного відмінка іменників, - це елімінація компонентів речення, що приводить до появи різних імплікатур мовлення, в яких граматика умовчування взаємодіє з граматикою виголошення. Можливість подібної елімінації також ґрунтується на лексичному паралелізмі іменників і похідних від них прислівників, який дозволяє, згідно з принципом економії зусиль, обирати структуру, семантично достатню для інформативно еквівалентної заміни: Страх  який я став забобонний (М.Коцюбинський). Пор.: Це страх, який я став забобонний.; Ему страсть хочется взбежать на ...галерею (I.Гончаров). Пор.: Это страсть, как ему хочется взбежать на галерею. Предикативна одиниця перетворюється у прислівний поширювач, іменна частина складеного присудка – в обставину зі значенням міри та ступеня.

Крім того, як функціональний еквівалент прислівника способу дії називний відмінок іменника може бути в позиційному складі речення стрижневим словом порівняльного звороту: Шкіриться, як вовк (Г.Тютюнник). Узагалі порівняльний зворот сприймається як неморфологізований член речення з семантикою міри та ступеня: Добрая, как фея, она помнила о многих (з газ.). До структури речення порівняння входить як прислівний поширювач.

Отже, адвербіальне функціонування називного відмінка субстантивних словоформ, на відміну від його вживання у спеціалізованій функції підмета, передбачає: 1) N₁»Adv не входить до складу предикативної основи та утворює корелятивну пару з присудком як поширювач; 2) N₁»Adv є результатом вияву імплікації; 3) функціональним ідентифікатором позиції обставини є займенникові (вказівно-неозначені) прислівники настільки-то, так-то; 4) N₁»Adv виражає ознаку модально-часової ознаки; у позиційному складі речення вимагає відмежування від омоформи знахідного відмінка, також здатного виступати в функції обставини (з темпоральним значенням функціонального еквівалента: тоді-то).

Уживання N₁ у функції та позиції обставини кваліфікуємо як однорівневу міжчастиномовну функціональну еквівалентність (N₁»Adv), яка може бути  синтагматичною або парадигматичною: Він їсти страх любив (Г.Тютюнник). Только она ужас какая жадная (Б.Васильєв) - парадигматична функціональна еквівалентність. …I так робиться жаль  при цьому всіх! (Л.Українка). Три года. Все-таки это ужас как долго! (Б.Васильєв).  Так (как)  – синтагматичні функціональні ідентифікатори функції обставини; так жаль, ужас как - неморфологізовані обставини, оскільки вони виражені аналітично.

У третьому розділі «Репрезентативні  можливості позиції підмета в позиційному складі речення» здійснена спроба побудови структурної типології функціональних еквівалентів N₁ у межах синтагматичної та парадигматичної, однорівневої та міжрівневої, внутрішньочастиномовної та міжчастиномовної функціональної еквівалентності називного відмінка іменників у спеціалізованій функції підмета.

Підрозділ перший «Словоформи як функціональні еквіваленти N₁ в позиційному складі речення» присвячений випадкам уживання прикметників, дієслівних словоформ (Inf., Part.), а також непрямих відмінків, прийменниково-відмінкових форм і прислівників у функції, спеціалізованої для  називного відмінка іменників. При цьому його функціональні еквіваленти набувають відповідних граматичних ознак N₁. 

З багатьох фактів субстантивного вживання прикметників нас цікавили тільки випадки, які демонструють дію принципу функціональної еквівалентності, зокрема такі, в яких субстантивація ад’єктива не виключає можливості його морфологізованого функціонування в ролі означення. Залежно від стадії субстантивації прикметників і ступеня завершеності названого процесу прикметники, які субстантивуються, розподіляємо на дві категорії: 1) слова, які вживаються у значенні іменників і не мають омонімічних форм серед власне прикметників, тобто слова, які формуються внаслідок повної субстантивації прикметників, наприклад: лісничий, набережна, пральня; городовой, портной, горничная, жаркое; 2) лексичні одиниці, пов’язані за своїм значенням і граматичними ознаками як з іменниками, так і прикметниками, тобто які є випадками неповної субстантивації, наприклад: хворий, військовий, черговий, близькі. У російській мові відповідно: больной, военный, дежурный, близкие.

З позиції концепції функціональної еквівалентності так звану неповну субстантивацію ад’єктивів можна подати так: уживання прикметника у функції іменника реалізує вторинну функцію словоформи у неспеціалізованій для неї синтаксичній позиції (у нашому випадку - підмета), при цьому ця словоформа є омосинтаксемою щодо неї ж у первинній функції та, відповідно, спеціалізованій для неї позиції (означення): Все дружною силой и с песнями взято (І.Аксаков) –  Adj » N₁,  то-то взято.  Пор.: Все его поведение было демонстрацией протеста (розм. мовл.) –  Adj, такое-то поведение было…

Крім того, під впливом ознак позиції підмета прикметники  можуть мати при собі означення: Той  життєрадісний (Adj)  чорнявий (Adj » N₁) мені сподобався більше від інших (розм. мовл.). Пор.: Чорнявий (Adj » N₁), веселий (Adj) і життєрадісний (Adj),  мені сподобався більше від  інших.

Уживання прикметників у функції та позиції підмета (Adj » N₁) кваліфікуємо як однорівневу міжчастиномовну функціональну еквівалентність.

Серед поліфункціональних словоформ одне з головних місць посідає інфінітив. У позиції підмета він є функціональним еквівалентом N₁ і має статус неморфологізованого члена речення. Використання інфінітива в синтаксичній  функції підмета не знімає його категоріальної приналежності до дієслова, а реалізує репрезентативні можливості власне позиції підмета. У цьому випадку має місце нашарування синтаксичної семантики позиції підмета на категоріальне значення дієслова, що і виражається в самій можливості поставити до інфінітива два питання: що робити/що зробити? й  що?  Inf»N₁:  Вже час виходити з дому (Г.Тютюнник). А тобі гріх, дочко, із старого батька глузувати (Г.Тютюнник). Мне пора заняться письмом красавицы моей (О.Пушкін). Мне нравится жить образцово и просто (М.Цвєтаєва). При цьому не слід забувати, що інфінітив за своїм  походженням - це напівіменник (периферія в дієслівній парадигмі) і вживається не тільки в позиції підмета, але й інших членів речення.

Аргументом на користь того, що Inf » N₁ виступає неморфологізованим членом речення і має низький ступінь функціональної еквівалентності спеціалізованій словоформі, є нормативна наявність прислівника у групі підмета, вираженого інфінітивом. Наявність прислівника у групі морфологізованого підмета неможлива, оскільки іменник не виявляє валентності на цю частину мови: Йому було важко відразу  розв’язати це завдання (з газ.).

Крім наведених вище випадків уживання інфінітива в неспеціалізованій для нього позиції підмета, існують також факти субстантивного вживання дієприкметників. Part » N₁: Повішені падають з петель і розбиваються, як мармурові статуї (О.Довженко), парадигматична функціональна еквівалентність. Означающее – это составляющая часть знака  (Р.Барт), синтагматична функціональна еквівалентність. И, может быть, всего равнее – роднее бывшее – всего (М.Цвєтаєва), парадигматична функціональна еквівалентність. Подібні конструкції містять у собі дієприкметники, вживані у неспеціалізованій для них функції  та позиції підмета як функціональні еквіваленти іменника. Іноді вони здатні поширюватися прислівниками (ймовірно, в цьому випадку має місце вияв частиномовної семантики дієслова): Дорогу осилит идущий уверенно и целеустремленно. 

Уживання дієслівних словоформ (Inf., Part.) у функції та позиції підмета    (Inf, Part » N₁) кваліфікуємо як випадки однорівневої міжчастиномовної одноступеневої функціональної еквівалентності.

У плані виявлення репрезентативних можливостей підмета особливий інтерес викликають факти вживання прийменниково-відмінкових словоформ (а також їх сполучень) як функціональних еквівалентів називного відмінка іменників: З півсотні собак збіглося. До тисячі екскурсантів відвідало  музей (з газ.); И были у них  не пистолеты, по автомату было (В.Астаф’єв). Підмет досить часто може виражатися родовим відмінком заперечного займенника ніщо, а також питально-відносного займенника що  та неозначених  щось, що-небудь: Нічого не змінюється тут (розм. мовл.). Не обижайтесь, если выйдет чего (О.Толстой). Опиняючись у позиції підмета, подані словоформи не втрачають  граматичного значення родового відмінка, а виступають функціональними еквівалентами називного.

Наведені приклади кваліфікуємо як факти вияву парадигматичної внутрішньочастиномовної одноступеневої функціональної еквівалентності.

Поза межами кодифікованої мови (як випадки оказіонального вживання) розглядаємо факти функціонування прислівників у позиції підмета: Но с тех пор прошло довольно много времени, прошло не одно завтра (В.Кочетов). Пор.: Завтра была война  (Б.Васильєв).

Підрозділ другий - «Синтаксичні конструкції як функціональні еквіваленти N₁. Словосполучення. Предикативна одиниця. Складне речення». Показником міжрівневої функціональної еквівалентності є наявність альтернації між відповідною синтаксичною конструкцією та словоформою в називному відмінку. Прикладами міжрівневої синтагматичної функціональної еквівалентності можуть бути висловлення типу: Хто роботу відкладає,  той її не кінчає (прислів’я). – ПО » N₁.  Підмет головної частини той (Adj » N₁) виконує функцію ідентифікатора підрядної частини щодо структури головної частини складнопідрядного речення.

I парадигматична, і синтагматична функціональна еквівалентність обов’язково ґрунтуються на процедурі ідентифікації - експліцитної або імпліцитної. Наприклад, парадигматичний   функціональний ідентифікатор те-то (то-то) уводиться в речення як альтернант другої предикативної одиниці у складному реченні, експлікуючи таким чином її синтаксичну функцію відповідно до структури першої предикативної одиниці: Гаразд, що язика маєте доброго (Г.Тютюнник). - Те-то  гаразд;   Мне безразлично, на каком непонимаемой быть  встречным! (М.Цвєтаєва). -  То-то безразлично.

Але як поводити  себе –  це  невідомо (з газ.). - ПО » N₁;  Мне совершенно все равно – где совершенно одинокой быть, по каким камням домой брести с кошелкою базарной… (М.Цвєтаєва). - СР » N₁. У наведених прикладах словоформи це (N₁) та все (» N₁) як формальні підмети дублюють синтаксичну функцію ПО/СР і тим експлікують  її та виконують  метамовну функцію у структурі речення. Звідси й спроби кваліфікувати словоформу це у таких випадках як частку–зв’язку в складі присудка, що, на нашу думку, є помилковим.

Міжрівнева функціональна еквівалентність може бути також двоступеневою: Йому є що сказати (що сказати » N₁). Йому є кого кохати (кого кохати » N₁). Йому є що писати. Йому є кого критикувати. У наведених прикладах має місце парадигматична двоступенева функціональна еквівалентність: відповідно до закону вільного заповнення сформованої моделі (за В.М.Мігіріним),  або граматичної аналогії, в конструкціях типу Тому-то отаково (» V_f3S)  позиція функціонального еквівалента безособового дієслова заповнюється предикативною одиницею, організованою за моделлю Те-то є.

У ролі функціонального еквівалента називного відмінка іменника  може бути словосполучення:  До збору трупи залишилося ще більше двох тижнів (з газ.)  –  (залишилося стільки-то часу).

Наведені приклади кваліфікуємо як міжрівневу функціональну еквівалентність, яка може бути парадигматичною і синтагматичною, одноступеневою і двоступеневою.

***

Проведене дослідження, присвячене з’ясуванню синтаксичної природи називного відмінка іменників у зв’язку з дією в мові принципу функціональної еквівалентності, дало підстави для певних висновків.

У процесі виявлення закономірностей співвідношення спеціалізованих та неспеціалізованих функцій N₁ у позиційному складі речення, а також синтаксичної своєрідності функціональних еквівалентів N₁, по-перше, було визначено діапазон синтаксичних функцій N₁ (морфологізовані підмет і головний член односкладного речення номінативного класу, N₁»V_f у функції неморфологізованого присудка, N₁»V_f3S як головний член безособового речення, N₁»N₇ у функції неморфологізованого звертання, N₁»Adj у функції неморфологізованого означення і N₁»Adv у функції неморфологізованої обставини) і репрезентативних можливостей спеціалізованої для нього позиції підмета (Adj»N₁, Inf»N₁, Part»N₁, непрямі відмінки, прийменниково-відмінкові форми іменників та прислівники як функціональні еквіваленти N₁; синтаксичні конструкції: словосполучення, предикативна одиниця,  складне речення  як функціональні еквіваленти N₁).  Синтаксичні функції N₁ і список його функціональних еквівалентів визначались відповідно до загальної типології фактів функціональної еквівалентності на рівні позиційного складу речення: у межах синтагматичної / парадигматичної, однорівневої / міжрівневої,  внутрішньочастиномовної / міжчастиномовної, одноступеневої / двоступеневої функціональної еквівалентності; по-друге, на матеріалі синтаксису N₁ з’ясовано ступінь сталості / змінності категоріального (частиномовного) значення словоформи, вжитої в похідній функції як еквівалента тієї чи іншої словоформи, спеціалізованої для відповідної функції. У зв’язку з цим автором пропонується обґрунтування  специфіки синтаксичної природи функціональних еквівалентів N₁ на відміну від субстантиватів. По-третє, виявлено умови (семантичний потенціал відповідної синтаксичної позиції, лексичне значення, категоріальне значення даної словоформи, лексичний паралелізм, елімінація тощо), які визначають діапазон синтаксичних функцій поліфункціональної словоформи та набору її функціональних еквівалентів у межах позиційного складу речення і міжфразової єдності.