Сливка С.С. Філософсько-правові проблеми професійної культури юриста

summary

У Вступі подається загальна характеристика роботи: обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження і характеризується стан її розробки; визначається об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження, його методологічна, теоретична основа; розкривається наукова новизна, формулюються основні положення, що виносяться на захист; підкреслюється теоретична й практична значимість роботи; вказуються відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

Закономірним є наявність першого розділу “Огляд літератури з філософсько-правових проблем професійної культури юриста та напрями дисертаційного дослідження”. Проаналізовано основні джерела, зміст яких розкрито у чотирьох підрозділах: місце професійної культури юриста у загальному філософському аспекті; гносеологічний зріз методології дослідження професійної культури юриста; культурологічно-правовий ракурс професійної культури юриста;  правнича етика: субстанційне осягнення професійної культури юриста. Із критичного аналізу літератури автор викреслює основні напрями дисертаційного дослідження.

У наступних розділах здійснюється частковий (стосовно конкретної проблеми) огляд літератури, але дублювання не допускається.

Другий розділ “Теоретичні основи професійної  культури юриста” містить філософську думку, що стосується проблеми  професійної культури в цілому. Розкрито стан розробки проблеми  та відзначені філософські підходи щодо її розв’язання. З урахуванням особливостей професійної культури юриста вмотивовуються  методологічні та теоретичні основи її формування.

У першому підрозділі “Культура особи у контексті філософського аналізу” з’ясовуються такі категорії як спільне та відмінне  між культурою та цивілізацією. Підкреслюється, що рівень цивілізації  може не  збігатися з  рівнем культури суспільства.  Причиною цього слід вважати те, що здобутки окремих видів культур використовуються недостатньо. Тому, визначаючи рівень певного цивілізованого  суспільства, потрібно враховувати  чинник розвитку культури.

Розкриття і  розуміння поняття “ культура особи”  передбачає розкриття такого феномена, як  “гармонія людини”.  Діяльність людини, її переконання, ідеали,  творіння, дають змогу пізнати власний внутрішній світ. Але неможливо все-таки повністю проникнути у таємницю людської душі, з абсолютною точністю передбачити, наприклад, її поведінку в тій чи іншій  ситуації. Однак,  вважає автор,  частково розкрити таємниці гармонії особи можна, якщо виявити  рівень її власної культури.

Досліджуючи проблеми культури  особи, здобувач дійшов  висновку, що, говорячи мовою математики,  сума витрат її інтелектуальних запасів не наближається до суми інтелектуальних можливостей.  Для повного вияву  здібностей  людині потрібне певне культурне підґрунтя – культурне середовище, сфера “культурного споживання”, обізнаність із загальнокультурними традиціями тощо.  На основі всього цього, у процесі життєдіяльності людини, формується особистий феномен культури. У кожної людини -  власний феномен культури,  індивідуальний феномен її життєдіяльності. Цей феномен визначає (залежно від волі і здібностей людини)  зміст її культури.

На думку дисертанта, культура особи – це її індивідуальні здобутки у матеріальній і духовній сферах, а також  застосування і впровадження набутих цінностей у  життєдіяльність.

Автор акцентує на тому, що з різних причин, у силу різних обставин з’являються різноманітні культурні феномени. У певних випадках вони утворюють окрему групу культурних здобутків, які мають називатися субкультурою і пов’язані зі специфікою життєдіяльності людини.

Обґрунтовується висновок, що професійна культура юриста -  це певний різновид субкультури, формування й існування якої зумовлене особливостями професії юриста та його юридичною діяльністю. Іншими словами, це - субкультура, що “вбирає” в себе елементи певних видів культур, “набір” яких визначається кваліфікаційною характеристикою (ознаками) особи юриста та його професійною діяльністю.

У другому підрозділі “Філософія освіти і правова соціалізація юриста як суб’єкта культури” розкривається взаємозумовленість культури й освіти, що є основою підготовки юристів з високою загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення онтології людини, суспільства. Філософія освіти дає змогу дослідити процес соціалізації особи, у даному випадку - особи юриста.

Проблема правової соціалізації юриста як суб’єкта культури  пов’язується з опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного феномена. Для правової соціалізації юриста як суб’єкта професійної культури потрібно поєднати сучасні міжнародні тенденції неперервної освіти. Підкреслюється значення культуротворчої функції родинного, зокрема родинно-професійного середовища, у якому виховується майбутній юрист. Розглядається питання правової соціалізації майбутніх юристів під час навчання у юридичних закладах.

На думку здобувача, правову соціалізацію доцільно розглядати у культурологічному вимірі, оскільки діяльність юриста – поліфункціональна, і він не тільки  знавець букви й духу Закону, в ньому поєднується: духовно-моральний наставник, політолог, психолог, педагог, економіст та ін. Це вимагає засвоєння елементів різних видів культур, що своєю чергою розкриває творчий потенціал юриста, а в підсумку сприяє реалізації його можливостей через юридичну практику. Іншими словами, правова соціалізація юриста полягає у поступовому засвоєнні ним елементів різних видів культур та їх включенні у  професійну діяльність.

Розкриттю “Поняття “професійна культура юриста” присвячено третій підрозділ, в якому  зазначається, що професійну культуру  доцільно розглядати і як науку, і як професійну властивість юриста.

Професійна культура юриста як комплексна практико-прикладна юридична наука включає в себе, по-перше, систему знань про певні елементи різних видів культур, які необхідні  юристові у його професійній юридичній діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну, психологічну культуру тощо); по-друге – правничу деонтологію як систему знань про  формування почуття службового юридичного обов’язку; по-третє — правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етичних вимог.

Аналізуючи професійну культуру юриста як його властивість, дисертант зазначає, що професійна культура передбачає: 1)  знання правових та інших соціальних і технічних правил й норм (моральних, естетичних, педагогічних, психологічних тощо); 2) повагу до права,  моральні принципи і норми, почуття службового юридичного обов’язку;  3) вміння і навички реалізовувати вказані норми та правила; 4) готовність (установку) виконувати свій службовий обов’язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації; 5) саме правомірну поведінку юриста при здійсненні ним професійної діяльності.

Методологічну основу, що забезпечує формування професійної культури юриста як притаманної йому властивості, становлять, на погляд автора, філософія права, культурологія права, правнича деонтологія та правнича етика.

Професійна культура як властивість юриста безпосередньо пов’язана з його певним правовим статусом. Наявність юридичних спеціалізацій зумовлює специфіку професійної культури. Зовнішній вияв професійна культура юриста знаходить у його професійній правомірній діяльності, яка характеризується, вважає дисертант, насамперед професійною орієнтацією, професіоналізмом, продуктивністю (ефективністю) його діяльності та ін.

Професійна культура юриста формується поетапно. Якщо її основи закладаються під час навчання, здобуття юридичної освіти, то інші складові професійної культури набуваються в процесі діяльності, коли відбувається подальше усвідомлення свого призначення, поглиблення пізнання специфіки юридичної діяльності.

Професійна культура є комплексом різних видів культур, а, отже, принципи і функції всіх її видів визначають професійну культуру. Але при цьому існують певні особливості, оскільки стрижнем є саме правова культура. У зв’язку з цим зазначається, що власні принципи професійної культури юриста мають як загальний, так і спеціальний характер. До загальних принципів автор відносить рівність усіх юристів перед Законом, їх підпорядкування Законові; єдність прав та обов’язків юриста.

Вмотивовуючи спеціальні принципи професійної культури юриста, дисертант вважає за доцільне віднести до них такі:  дозволяється те, що дозволяє закон; оптимальність й ефективність роботи юриста; диференційований підхід до різних видів юридичної діяльності; гуманізація юридичної праці.

Спеціальне місце у дисертації відведене характеристиці функцій професійної культури, які зумовлені її специфікою й одночасно є ціннісним виявом: формування почуття моральної та юридичної відповідальності; суворе дотримання усталеного позитивного стереотипу поведінки; вироблення моральної обґрунтованості службових взаємовідносин; готовність виконувати службовий юридичний обов’язок; вироблення культури професійних дій; недопущення професійної деформації; застереження від виявів бюрократизму.

Обґрунтовується висновок, що елементи різних видів культур, які входять до складу професійної культури юриста (як субкультури),  мають певну ієрархію  залежно від  юридичної спеціалізації та професійної діяльності, а також від конкретних завдань, які розв’язує юрист у конкретній життєвій ситуації.

У четвертому підрозділі “Філософія права як методологічна основа формування професійної культури юриста” автор доводить, що саме на основі розуміння сутності, буття та цінності права, а також, безперечно, правової культури суспільства, відбувається формування професійної культури юриста. При цьому право розглядається як основний компонент правової культури суспільства.

Правову ж культуру дисертант розуміє як певний ступінь духовно-філософського осмислення юристом змісту природного і позитивного права, коеволюції всіх його джерел, раціональної власної професійної діяльності та досягнення фахової гармонії у практико-правовій сфері.

Детально характеризуються компоненти правової культури юриста, під якими розуміється: знання джерел позитивного права, правова коеволюція, почуттєве і раціональне в юридичній діяльності, гармонійність  юридичної діяльності.

Автор визначає  принципи  правової культури юриста. До принципів, які становлять концептуальні засади професіоналізму юриста, віднесені: правовий історизм, загальнолюдські правові цінності, верховенство правової культури суспільства, соціально-правова реабілітація, правовий менеджмент. Визначені й функції правової культури: підвищення якості пізнання юристом сутності права, удосконалення пошуку істини в позитивному праві, формування соціально-активної професійної поведінки юриста, сприяння об’єктивному розв’язанню юридичних конфліктів, запобігання діям правового свавілля, збереження і примноження культурної цінності права, недопущення правових аномалій в юридичній практиці, виховання законослухняності у громадян.

Правова культура як основа професійної культури юриста може набути прогресивного розвитку, вважає дисертант, тільки на засадах діалогу культур.

Висвітленню цього питання присвячено п’ятий підрозділ дисертації – “Вплив культурології права  на професійну культуру юриста”. Увага зосереджується  на тому, що у праві відображаються певні культурні тенденції, які поряд з іншими факторами формують його сутність та зміст. Культурологія права, що досліджує таке явище, як спектр культур у праві, є  системою знань про сутність культури, її  значення для формування та розвитку права, вплив різних видів культурних цінностей (множини  культур) на право, утворення культурно-правової реальності тощо. Загалом же культурологія права вивчає специфічні закономірності формування та розвитку права як феномену культури.

Дисертант зазначає, що для розуміння права та інших правових явищ як феноменів культури важливо  дослідити їх крізь призму таких категорій культурології права, як норма культури, культурні процеси, культурна політика і подія, культурне середовище, культурний контекст та потенціал, культурні парадигми й тенденції тощо. Аналіз права в контексті цих категорій дав змогу дисертантові дійти висновку, що культурологія права має певні функції, серед яких виділяються найвагоміші: відображення культурних парадигм та тенденцій у праві; пояснення процесів перетворення стихійного у правові норми; втілення національних ідей у право, відображення соціокультурної ситуації у правовому регулюванні, формування у громадян ціннісної правової орієнтації.

Характеризуючи зміст цих функцій, автор досліджує вплив культурології права, яка має універсальне значення, на формування професійної культури юриста, на утворення культурно-правової реальності.

У третьому розділі “Методологічна функція правничої деонтології у контексті професійної культури юриста” розкривається поняття правничої деонтології, визначаються її принципи, функції та значення для формування професійної культури юриста.

Дисертант дає власну дефініцію правничої деонтології. Це - філософсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов’язку, який є передумовою для вироблення особистісних норм його професійної поведінки і мотивів їх вибору.  Компоненти правничої деонтології  групуються у певні підсистеми: а) духовно-національне почуття, яке визначається такими видами культур як духовна, національна, політична; б) морально-правове почуття, яке формується такими видами культур як моральна, правова; в) психолого-естетичне почуття, яке зумовлюється  психологічною, педагогічною, естетичною видами культур; г) службово-функціональне почуття, що виникає під впливом таких видів культур як інформаційна, економічна, акторська. Зрозуміло, що видів культур є значно більше. В одних випадках вони виступають як основні, в інших — як дотичні до формування внутрішніх особистісних (деонтологічних) норм професійної поведінки юриста. Це залежить від спеціалізації та напряму юридичної діяльності. Повне їх висвітлення потребує нового спеціального дослідження.

Правнича деонтологія ґрунтується на принципах гуманності, справедливості, милосердя тощо, які збігаються з принципами професійної етики юриста. Однак правнича деонтологія має і власні принципи, до яких автор відносить: нормативність, індивідуальність, неповторність, нестандартність, моментальність, своєчасність, практичність, конкретність. Детально характеризується кожен із цих принципів.

Джерела формування внутрішнього імперативу службового обов’язку юриста  випливають з існуючої теорії професійної етики, професійно-етичних кодексів, що увібрали в себе  природні, моральні та правові норми, які взаємодіючи, становлять основу правничої деонтології, котра чинить вплив на формування професійної культури юриста через своєрідні функції. Вони поділяються на три види:

1) функції, які стосуються особи правника. Вони сприяють усвідомленню юристом внутрішнього імперативу службового обов’язку, конкретизації правосвідомості і вихованню у юристів поваги до права, підвищенню рівня правового почуття у суб’єктів права, виробленню  внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження, сприяють вибору юристом справедливого правового рішення, вихованню у правників моральної і юридичної відповідальності, обґрунтуванню індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомленню їхніх наслідків,  дотриманню безпеки життєдіяльності;

2) функції, пов’язані з процесом формування національного права в Україні: утвердження етно-соціальних особливостей права, забезпечення панування права, створення необхідних передумов для активного розвитку української національної правової теорії;

3) функції, які стосуються регулювання суспільних відносин: сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Філософія правничої деонтології має пояснювати зміст, закономірності, основні напрями  і методи пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Позаяк правнича деонтологія — це наука про службовий обов’язок юриста, її філософія покликана  розкривати зміст цього обов’язку (особливо його внутрішнього імперативу).

Дисертант досліджує істотну різницю між сутністю і явищем обов’язку юриста. Пізнання сутності службового обов’язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Виявлення сутності обов’язку як явища дуже важливе, оскільки безпосередньо впливає на якість професійної  діяльності юриста.

У четвертому розділі “Правнича етика та її реалізація у професійній культурі юриста” висвітлюється філософський зміст правничої етики, підкреслюється її значення для формування професійної культури юриста.

Правничу етику дисертант розглядає у двох аспектах: як систему принципів професійної поведінки юриста і як науку про такі принципи.

З точки зору першого аспекту, правнича етика — це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості юриста на дотримання системи морально-етичних принципів, вияву його свобідної волі, дотримання духовно-моральних принципів та збереження професійної  гармонії  в юридичній діяльності.

Принципи й норми правничої етики ґрунтуються на поєднанні природного та позитивного права, моралі і права,  враховують синергетичні процеси. Морально-етичні норми професійної культури невід’ємні від людської психології, яка формується в результаті правової соціалізації. Характер цих норм залежить від ступеня соціалізації.

У дисертації дається визначення правничої етики як науки: це вчення про систему морально-етичних принципів професійної поведінки юриста, які розробляються правничою етикою з метою їх подальшого втілення у професійну юридичну діяльність і мають “випереджувальний” характер.

Правнича етика формує принципи на основі знань про людину, мораль, право, природні та суспільні закони тощо.

П’ятий розділ “Професійна культура юриста як соціо-національний феномен” містить аналіз таких видів культур як духовна, моральна, естетична, національна, педагогічна, політична, економічна. Все це – елементи професійної культури юриста, які опосередковано впливають на його юридичну діяльність.

Норми права як культурна цінність формують у юриста певний світогляд, суспільну свідомість, визначають характер суспільних відносин тощо. Йдеться про ті духовні й освітні надбання людства, які віддзеркалюються у наукових працях, історії, літературі, творах мистецтва, в культурі загалом.

Духовна культура  розглядається в дисертації як ступінь засвоєння юристом норм природного права, оволодіння сукупністю духовних надбань людства у галузі науки, освіти, мистецтва, а також крізь призму практичної реалізації набутих цінностей у  професійній діяльності.

До структурних елементів духовної культури юриста автор відносить: знання філософії законів Всесвіту; осмислення історії людства, знання народних традицій, релігії, художньої літератури, мистецтва, використання загальнолюдських цінностей у сфері права.

Духовну культуру юриста визначають такі принципи як моральність, інтелектуальність, людяність, глибин­ність думки і мислення, широта кругозору, надання пріоритету духовному над матеріальним.

Глибше зрозуміти зміст духовної культури юриста можна, виходячи з її основних  функцій, якими є розвиток власної духовної сутності, збагачення гуманістичним світоглядом, регулювання внутрішнім життям, запобігання духовним стресам, осмислення духовного змісту юридичних законів, виконання юристом духовної місії.

Основою моральної культури юриста є моральні норми, які автор поділяє на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, практично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (абсолютною мораллю) розуміються ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням усього людства.

Суть відносних (елементарних, практично-дійових) моральних норм автор вбачає у тому, що вони створюються  на основі розуміння кожною конкретною людиною таких понять як добро і зло, справедливість й несправедливість, честь, гідність тощо. У зв’язку з цим щодо відносної моралі дисертант допускає існування щонайменше двох сфер: духовно допустимої й духовно недопустимої або абсолютно допустимої та абсолютно недопустимої. Звідси виникає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — це мораль ціннісна, оскільки є результатом людського витвору у бік добра. Негативна мораль — також витвір людини, але цінністю її назвати не можна, тому що вона не узгоджена з абсолютною мораллю.

Критерієм моральної оцінки професійної діяльності юриста є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Зрозуміло, що між абсолютною й фактичною власною моральністю юриста постій­но відбувається “діалог”, до якого залучені свідомість, почуття, інтелект. Ступінь моральності у кожної людини  різний і залежить не стільки від інтелекту, скільки від таких якостей, як  воля, глибина переконання, розуміння смислу життя, характер бажань та ін.

Моральна культура юриста включає моральну свідомість й етику. Моральна свідомість ґрунтується на законах добра й справедливості, за якими має жити суспільство. Етика юриста, його поведінка повинна відповідати моральній свідомості.

На думку дисертанта, моральна культура юриста є результатом досягнення власної гармонії: між вищою абсолютною моральністю та фактичним застосуванням  моральних норм у правовій діяльності. Власну моральну гармонію юрист  “конструює” сам.

Моральна культура юриста ґрунтується на таких принципах як моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, анонімність, об’єктивність, стрима-ність, толерантність, дія за власним сумлінням та переконанням.

Функціями моральної культури юриста можна вважати вироблення поваги до моральних цінностей й норм, формування почуття моральної відпові-дальності, усвідомлення власних моральних помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, віддання всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.

Специфікою службової діяльності юриста є те, що в її процесі відбувається інтеграція почуттєвого та раціонального, тобто виникає своєрідний “діалог”, на основі якого сприйнята інформація переходить у почуття чи залишається на раціональному рівні, без дії вищих психічних процесів. У зв’язку з цим досліджуються два аспекти естетичної культури: зовнішній і внутрішній. Зрозуміло, більш цінним для професійної діяльності є внутрішній аспект. Тому виправданим у багатьох випадках є поняття естетично-почуттєвої культури юриста. Саме такий вид культури здобувачем обраний як об’єкт дослідження.

Під естетичною культурою юриста дисертант розуміє почуттєвий вплив “діалогу мистецтва” і законів краси на формування професійної правосвідомості фахівця-юриста та його поведінку з метою кваліфікованого розв’язання ним правових проблем.

Естетичні цінності формують творчий дух, забезпечують варіантну (але правомірну) професійну поведінку юриста, не допускають спрощених дій, схематичної чи поверхової “правосвідомості”. Під дією “діалогу з мистецтвом” у підсвідомості юриста “програмується” зворотний потік почуттів і думок, який позитивно впливає на його професійну діяльність.

До основних принципів естетичної культури юриста автор пропонує віднести: юридичну гармонію, естетичну домінанту, феномен творчої волі, юридичну алегоричність, професійну мажорність, службовий дизайн.

Багатогранність естетичної культури юриста виявляється в її функціях. На думку дисертанта, насамперед має відбуватися формування естетичних власних норм юриста, подолання стандартизовано-консервативного мислення, збільшення можливостей впливу  на виховання суб’єктів права, розвиток ритуально-обрядової культури у юридичній практиці.

Професійна культура юриста немислима без його національної культури.

Під національною культурою юриста, суть якої полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності, автор розуміє знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети української нації, засвоєння мовленнєвої культури та впровадження цього у професійну діяльність.

Чинниками національної культури юриста виступають: державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет. У дисертації детально характеризуються вказані чинники, досліджується їх вплив на професійну діяльність юриста.

Національна культура юриста ґрунтується на певних принципах. Одним із визначальних є принцип забезпечення прав та інтересів українського народу, принцип державності.

Кожна нація має внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють “духовну програму” народу. У діяльності юриста мають поєднуватися цінності загальнолюдських й національних надбань.

Національна культура юриста покликана виконувати певні функції у сучасному державотворенні (правовий захист інтересів нації, подолання антинаціональної психології у громадян, здійснення юридичного регулювання суспільних відносин та ін.).

Наголошується, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує гуманістичну спрямованість, торжество принципу справедливості у професійній діяльності, утверджує верховенство права.

Виходячи з того, що юристові доводиться здійснювати і правовиховну роботу, дисертант вважає за доцільне розглянути педагогічну культуру як складовий елемент професійної культури.

У дисертації підкреслюється, що педагогічна культура юриста — це творче освоєння методики проведення правового виховання громадян на засадах  педагогічної теорії, педагогічної технології та професійного такту. Зазначається, що  професійна діяльність юриста так чи інакше пов’язана з правовим вихованням, яке можна розглядати у двох аспектах - загальному і спеціальному. Предметом дисертаційного дослідження є саме спеціальне правове виховання як одна з функцій професійної культури юриста.

Важливий  елемент педагогічної культури юриста — професійний такт. За формою ця категорія не відрізняється від звичайної людської тактовності, ввічливості, уважності тощо. Професійний такт — це спеціальне фахове умін­ня, за допомогою якого юрист у кожному конкретному випадку застосовує  найефективніший засіб виховного впливу на людину.

Професія юриста зобов’язує вникати в усі сфери суспільного життя, зокрема і в політику. Він має право на власні політичні погляди, які, однак, не повинні позначатися на його професійній діяльності. Тому юрист має оволодіти політичною культурою.

Політична культура юриста – це знання та оцінювання ним політичної історії України, сучасної політичної ситуації, використання цих знань у професійній діяльності в межах позитивного права.

Політична культура юриста містить, зокрема, такий компонент як усвідомлення політичних цінностей, тобто уміння осмислювати власне ставлення до правової дійсності з політичних позицій. При цьому домінує здатність політичного оцінювання національної ідеї, яка є теоретичним підґрунтям політичної культури. Важливим її компонентом є також уміння юриста передбачати політичні наслідки власної професійної діяльності.

На думку автора, основними принципами політичної культури юриста є державотворча ідеологія, політичний імунітет.

Визначені функції політичної культури, серед яких виділяються такі: політична оцінка результатів юридичної діяльності, вироблення політичної орієнтації у виконанні службового обов’язку, запобігання деформації політичної свідомості юриста, формування української політичної еліти.

Оволодіння політичною культурою дає змогу  уникати стандартизованих, одновимірних, регламентованих світо­глядних поглядів у правовій діяльності, запобігати авторитарності, фрагментарності, амбівалентності, нецілісності, неорганічності у розв’язанні різноманітних правових проблем.

Службове становище юриста зобов’язує по-новому пропагувати основні вимоги державно-економічних законів, правильно застосувати їх у практичній діяльності, запобігати правопорушенням у цій важливій сфері, не допускати використання становища службовими особами та ін. Мається на увазі певну економічну культуру службової діяльності як важливу складову профе­сійної культури загалом, незалежно від спеціалізації правника.

Економічна культура юриста — це знання основ економічної теорії та володіння навичками використання цих знань у юридичній практиці.

На думку автора, основними принципами економічної культури правника можна вважати цивілізованість, мобілізованість, контрольованість, раціона-льність, діловитість.

Важливими функціями економічної культури юриста є сприяння суворому дотриманню податкової дисципліни (ліквідація проблеми неплатежів, пропаганда фінансово-податкового законодавства, посилення відповідальності суб’єктів права за невиконання дого­вірних зобов’язань тощо), пошуку шляхів з метою перетворення тіньової економіки на легальну, запобігання негативним етнонаціональним наслідкам міграційних процесів, встановлення причинно-наслідкових зв’яз­ків між економічними та правовими ситуаціями, формування нового економічного мислення.

Економічна культура юриста забезпечує глибоке розуміння суті економічних реформ ринкового типу, основних методів саморегулювання господарства й особливостей розвитку нових форм господарювання, що зміцнює економічний потенціал України. Економічна культура, ознаками якої є економічний аналіз протиправних дій, економічні узагальнення, захист економічних прав вітчизняного виробника, сприяє підвищенню ефективності професійної діяльності юриста.

Шостий розділ “Професійна культура юриста у службово-функціональному вимірі” містить аналіз таких понять як професійна правосвідомість юриста, його службовий обов’язок. У ньому розкриваються ті види культур, які мають безпосереднє значення для здійснення юристом його службової діяльності.

Професійна правосвідомість юриста, яку дисертант розглядає  як елемент  професійної культури, залежить  від  юридичної діяльності,  характеризується індивідуальністю та неповторністю.

Індивідуально-правова сфера діяльності та вчинки кожного юриста зумовлюються його правовими поглядами, конкретними  обставинами юридичної проблеми, яку доводиться розв’язувати, нарешті психічним станом юриста. Звідси й твердження: один і той же юрист може мати різний рівень правосвідомості залежно від конкретної життєвої ситуації. Цей рівень визначається обсягом правових знань, що є необхідним для конкретних умов. При цьому інтерес становить дія так званої точкової, квантової правосвідомості при виконанні службового обов’язку юристом. Тому автор приділяє особливу увагу з’ясуванню того, що спонукає юриста до певної дії: свідоме чи надсвідоме.

Свідоме “керує” юристом у спокійній, звичайній, творчій ситуації, а у критичних, екстремальних випадках (нестандартних ситуаціях), у момент прийняття складного і відповідального рішення “свідоме” може перейти у стан “надсвідомого”. Тоді  виявиться так звана деонтологічна правосвідомість, яка є стрижнем загальної професійної правосвідомості юриста. Вона незмінна. Ця незмінність забезпечується знанням службових обов’язків, почуттям службового обов’язку та моральної і юридичної відповідальності юриста, почуттям поваги до права й закону, готовністю діяти правомірно у найскладніших життєвих ситуаціях. Саме вона дає змогу юристові у будь-яких правових ситуаціях приймати рішення справедливі і правомірні.

Деонтологічна правосвідомість пов’язана з рівнем загальної правосвідомості юриста, оскільки перебуває на її “вершині” і слугує ніби “піковою” правосвідомістю.

Дисертант стверджує, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов’язку, оскільки останній є свободою розумної волі, що дає змогу передбачати юридичні наслідки професійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах законності, самодисципліни, об’єктивності, правової справедливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції.

На думку дисертанта, можна виділити такі функції деонтологічної правосвідомості: формування індивідуального праворозуміння та професійно-юридичної думки  юриста; формування почуття правової справедливості; забезпечення прийняття правомірних рішень; реалізація внутрішнього імперативу службового обов’язку у практичній діяльності юриста; застереження від правового нігілізму; виявлення особистісних професійно-моральних якостей правника.

Усвідомлення юристом своїх службових обов’язків є необхідним елементом його деонтологічної правосвідомості і професійної культури взагалі. У зв’язку з цим автор з’ясовує поняття службового обов’язку, окреслює обсяг знань, необхідність яких зумовлена його службовим становищем.

Службовий обов’язок юриста визначається як передбачена нормативно-правовими актами необхідність виконувати певні дії, зумовлені його службовим становищем у державних, громадських або приватних організаціях. Хоча службовий обов’язок і є визначальним, але його не слід ототожнювати з іншими обов’язками юриста.

Обов’язки юриста дисертант групує умовно, за їх практичною значимістю, таким чином: соціально-державні (національний, суспільний, державний, громадський), професійно-юридичні (професійний, юридичний, службовий, функціональний), духовно-моральні (духовний, моральний, особистий). Під час служби у юриста з’являється насамперед службовий юридичний обов’язок. Різновидом службового є функціональний обов’язок. Останній виникає у процесі виконання конкретних завдань та функцій, яких у юридичній діяльності досить багато. Переважно функціональні обов’язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, юрист не повинен виконувати невластиві йому функції. В іншому випадку можливе притягнення його до юридичної відповідальності.

Знання про службові обов’язки  є необхідним елементом професійної культури правників. У дисертації розглядається питання про обсяг знань щодо службових обов’язків судді, адвоката, прокурора, працівника міліції.

Значне місце відведене з’ясуванню значення інформаційної культури у структурі  професійної культури. Якщо виходити із закону України “Про інформацію”, то можна виділити такі її види: статистична, масова, правова, інформація про особу. Правова інформація поділяється на офіційну й неофіційну, відкриту та з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну).

Процес одержання, використання, поширення та зберігання інформації регулюється певними вимогами, які забезпечують її функціонування й інформаційну культуру.

На думку дисертанта, інформаційна культура юриста — це вміння оволодіти  обсягом інформації, необхідним для належного виконання  службового обов’язку, а також вміння одержувати її й ефективно реалізовувати  у юридичній діяльності.

Функціонування інформаційної культури юриста розглядається за основними видами інформаційної діяльності: одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Відповідно до цього функціонування інформаційної культури юриста визначають принципи одержання інформації: достовірність, точність, повнота, необхідність, корисність. Функції інформаційної культури: гуманістична, управлінська, комунікативна, орієнтаційна, режимна.

Дисертант підкреслює також важливість володіння психологічною культурою, у змісті якої виділяються такі психологічні категорії як мотивація, бажання, спонукання, захоплення, натхнення, нахили та ін.

На думку дисертанта, психологічна культура юриста — це органічна єдність психологічної освіченості (знань, навичок, прийомів аутотренінгу, саморегуляції тощо), волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які можуть позитивно впливати на розв’язання правових ситуацій.

Важливим компонентом психологічної культури юриста виступають емоції та правові почуття як результат емоційного сприйняття права, закону та практики його застосування і реалізації, що включає в себе почуття права й обов’язку, почуття законності, моральної та юридичної відповідальності тощо.

Психологічна культура юриста, яка знаходить вияв у юридичній практиці, ґрунтується на відповідних принципах та виконує певні функції. Основними принципами є родова комплексність і професійна необхідність, а провідними функціями — своєчасне вироблення психічної адаптації, формування професійно-правового мислення юриста. Метою психологічної культури юриста, насамперед, є встановлення психологічного контакту з громадянами.

Професіоналізм юриста, як і інших фахівців, котрий так чи інакше здійснює вплив на людей, об’єктивно передбачає й таке вміння, як мистецтво спілкування, тобто володіння  своєрідною акторською культурою.

З’ясувавши в рамках правової діяльності мету, завдання, особливості риси акторської майстерності, дисертант пропонує таку дефініцію: акторська культура юриста — це уміння в процесі розв’язання юридичної справи так зіграти роль, щоб це дало змогу залучити до співпраці осіб, причетних до неї, з метою встановлення фактичних обставин справи та прийняття справедливого юридичного рішення.

Основними принципами акторської культури юриста є вміння використати творчу свободу, застосувати правову імпровізацію, спираючись на життєву правду та ін. Усе це об’єктивно може спричинитися до нових професійних дій, які потребуватимуть значної витривалості, гнучкості, запасу правових знань тощо.

Акторській культурі юриста притаманні такі функції як створення необхідних емоційно-юридичних ситуацій, формування навичок адекватної поведінки у правових ситуаціях, запобігання  одноманітності, забезпечення динамічності службових відносин з громадянами та ін.

У Висновках викладені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні наукові положення, що становлять зміст дисертації. Зокрема, відзначається:

1. Методологічні основи формування професійної культури юриста (ними є філософія права, культурологія права, правнича деонтологія і правнича етика) дають змогу визначити загальні і спеціальні її принципи та функції (детальна характеристика їх міститься у дисертації). Професійна культура юриста, правнича етика, правнича деонтологія розглядаються під кутом зору філософських категорій як поєднання  особливого, загального й одиничного.

2. Професійну культуру юриста як новий різновид субкультури, що складається з різних культур, можна розглядати, з одного боку, як комплексну практико-прикладну юридичну науку (що включає систему знань про різні види культур, а також наукові здобутки правничої деонтології та правничої етики), а з іншого – як професійну властивість правника, що характеризується широким спектром норм, принципів, правил тощо.

3. Компонентами правничої деонтології, правничої етики та професійної культури юриста є множина одних і тих же видів культур. Однак для правничої деонтології це будуть внутрішні аспекти (почуття) видів культур, для правничої етики — зовнішні аспекти (дія) цих видів культур, а для професійної культури юриста – внутрішні і зовнішні аспекти (почуття і дія) аналогічних видів культур.

4. Види культур як компоненти, є виявом засвоєння норм природного права та духовних надбань людства в усіх галузях. Вони ґрунтуються на вищих нормах моралі, законах краси, психології, знаннях культурно-правової спадщини та усвідомленні політико-правової мети української нації, включають “діалог мистецтв”, пов’язані з правовим вихованням громадян та ін. У дисертації визначені і детально проаналізовані принципи й функції, властиві усім зазначеним видам культури.

5. Свобідна воля необхідна юристові не тільки як інструмент активного вияву сили волі у розв’язанні правових завдань, а й як спосіб вияву свободи вибору форм та методів виконання службових завдань. Це основний показник професіоналізму, який забезпечує герменевтичний підхід до аналізу правового явища і філософського аналізу юридичного рішення.

6. Правові почуття ґрунтуються на феноменах права. Високий рівень професійної культури юриста диктує призначення та використання ним феноменології права не нехтуючи правовим почуттям, почуттям законності.

7. Професійна культура юриста формується з онтологічних принципів права, спрямованих на торжество істини, добра і справедливості в суспільстві. В юридичній діяльності переважає професійно-творчий підхід у розв’язанні проблемних завдань, що часто стверджує грунт для “модифікування” онтологічних принципів. Для цього існує вища етика (етика розуму), яка запобігає непрофесійним діям. Вища етика відображає внутрішні цінності юриста, оскільки добро існує в природі, його потрібно пізнати і обов’язково розвивати, втілюючи на практиці через принципи професійної діяльності.

8. Поряд із висвітленням філософсько-правових проблем професійної культури юриста чільне місце у дисертації відведене пропозиціям щодо шляхів поглиблення й удосконалення професійної культури правників, необхідності усвідомлення ними свого високого призначення.

На думку дисертанта, є потреба у розробці національного кодексу українського державного службовця, зокрема юриста. Варто також державним органам більше уваги приділяти не букві закону, а духові права.

У дисертації містяться також інші пропозиції спрямовані на утвердження правової, незалежної, демократичної України.