СОЦІАЛІЗАЦІЯ СТАТІ ЯК ФАКТОР РОЗВИТКУ Я-КОНЦЕПЦІЇ

summary

У вступі обґрунтована актуальність проблеми дослідження, сформульовано його об’єкт, предмет, основну мету, гіпотези й завдання, методологічні та методичні підходи, висвітлено апробацію та впровадження одержаних результатів.

Перший розділ “Стать як категорія самовизначення і детермінанта соціалізації особистості” присвячено теоретичному аналізові ролі соціуму в особистісному розвитку людини, зокрема її гендерному становленні, уточненню категоріального апарата на основі аналізу філософської та психолого-педагогічної літератури. Обґрунтовується можливість використання категорії суб’єкта діяльності для дослідження проблеми соціалізації статі. Вихідною основою психологічного аналізу гендерного розвитку є його трактування в філософсько-психологічній літературі, де воно розглядається як поняття, що відбиває об’єктивний, соціально-конкретний характер взаємин між людиною і соціумом з точки зору усвідомленого прийняття та відтворення нею нормативних вимог статеворольової поведінки.

В основу роботи покладено розуміння статевої соціалізації як функції суспільства, яка полягає в спрямуванні розподілу гендерних ролей, розширенню їхнього діапазону, гармонізації міжстатевої взаємодії в різних сферах людського буття. Результатом вивчення процесу гендерної соціалізації є опис рольової структури особистості, вияв відповідності чи невідповідності її властивостей, домагань виконуваним нею гендерним ролям, характеристика особливостей розвитку її статевої свідомості та самосвідомості. При такому підході внутрішній світ чоловіка чи жінки, хлопчика чи дівчинки залишається розкритим недостатньо. Тому дослідження явищ гендерної соціалізації доцільно розглядати в контексті структурних компонентів статевої ідентифікації, змісту соціостатевих диспозицій, характеристик її статевовідповідного образу Я, що забезпечує можливість співвіднесення компонентів суб’єктивного світу людини на тому чи іншому етапі її вікового розвитку з освоєнням нею певного діапазону гендерних ролей (К.Альбуханова-Славська, М.Боришевський, І.Кон, А.Реан, В.Столін, І.Чеснокова).

Гендерні приписи та нормативи поведінки, прийняті в тому чи іншому соціумі, інтерналізуються суб’єктом діяльності в процесі онтогенезу. Аналіз процесу інтеріоризації статевовідповідних ролей через призму концепції Я, на наш погляд, дозволяє розкрити ті фактори, які пов’язують індивідуальне і соціально типове. В процесі соціалізації статі нормативи гендерної поведінки набувають спільного значення і виступають для індивіда “узагальненим іншим” (Дж. Мід).

Психологи О.Асмолов, М.Боришевський, В.Мясіщев, С.Рубіншттейн, М.Савчин, Т.Титаренко, І.Чеснокова розглядають прояви суб’єктності в сфері свідомості інтегративним утворенням особистості, глобальною змістовно-функціональною характеристикою саморегуляції поведінки людини. В рамках аналізу онтогенетичних перетворень особистості на шляху набуття гендерної ідентичності, важливого значення набувають суб’єктивні механізми психічної активності - самоприйняття, самовизначення, саморефлексії, самореалізації (Л.Анциферова, В.Столін, В.Татенко). Адже гендерна ідентичність – це суб’єктивне осмислення, переживання статевої ролі, єдність статевого усвідомлення та поведінки (І.Кон, В.Васютинський, О.Кікінежді).

Комплексний і системний аналіз проблеми соціалізації статі передбачає діалектичне поєднання зовнішнього (характеру соціальних і сімейних ролей, лінії статеворольової поведінки) і внутрішнього (потреб, домагань, очікувань), біологічного і аксіологічного, її вивчення на рівні цілісного суб’єкта діяльності. Аналіз генезису гендерного Я сприяє реалізації даної мети (М.Бобнева, І.Дубровіна, В.Каган, Д.Фельдштейн).

В аналізі генезису Я-концепції Р.Бернс, Дж.Мід, В.Столін, І.Кон відстоюють думку, що її змістовні характеристики є результатом прийняття індивідом настанов інших відносно себе та подальшого їх використання для визначення та уявної обробки власних можливостей і варіантів соціальних дій. З розвитком концепції гендерного Я (в міру дорослішання) індивід виробляє стабільну низку статевовідповідних орієнтирів, міркувань, символів відносно себе як представника певної статі. В процесі онтогенезу розширюються його здібності щодо інтеріоризації широкого діапазону гендерних ролей (Ш.Берн, Е.Фромм), їх свідомого вибору та програвання (В.Кудрявцев, М.Обозов).

Проблема виникнення та розвитку образу Я була предметом уваги багатьох вчених (К.Абульханова-Славська, М.Боришевський, Я.Коломінський, О.Кононко, В.Мухіна, О.Прихожан, В.Циба). Ними обґрунтовується положення про те, що Я-концепція як сукупність всіх оцінкових уявлень про себе об’єднує в собі складові афективно-потребової, когнітивної та діяльно-поведінкової сфер.

В експериментальних дослідженнях, особливо соціологічних, проблема статеворольового Я частіше розглядається через призму становлення людини як об’єкта, а не як суб’єкта діяльності. Подібний підхід обмежує оцінку реального співвідношення соціальних, культурно-історичних факторів і особливостей самовизначення в сфері гендерної культури. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває проблема розробки метода аналізу цілісної життєдіяльності людини як статевої істоти, простеження взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників, яка може бути як гармонійною, так і суперечливою.

Психологічне вивчення проблем онтогенезу гендерного Я наштовхує на необхідність розкриття цілого комплексу питань. Серед них – міра репрезентації в свідомості та самосвідомості індивіда соціальних цінностей, розвитку індивідуальних особистісних смислів, які, на думку О.Леонтьєва та М.Бахтіна, не зводяться до простої інтеріоризації культурних значень середовища. На наш погляд, підхід Дж.Міда щодо розкриття соціального характеру Я, через його розмежування на Я – несоціалізований елемент та Мене – засвоєні мною групові норми, інтерналізовані гендерні настановлення “узагальнених інших”, є продуктивним у вивченні соціалізації статі з позиції суб’єкта діяльності.

Фемінність та маскулінність вважають провідними вимірами гендерних орієнтацій, спрямованості людини та соціуму на ідеологію традиційного чи егалітарного розподілу ролей. В суспільствах, орієнтованих на патріархальний розподіл ролей, найпоширенішою з гендерних настановлень є їх комплементарність та диференціація зумовлених ними психологічних властивостей (С.Сачер, І.Кон, Дж.Хайд). Психологічні дослідження засвідчують, що як чоловіки, так і жінки з традиційними гендерними диспозиціями, використовують в описах власного Я статевотипізовані характеристики, які виявляються досить сталими та ригідними у часі (Дж.Гофстид, С.Бем).

У рамках крос-культурних досліджень виявлено, що дихотомія маскулінності-фемінності може набувати ознак гіпергендерних особистісних очікувань (Л.Доусон, М.Гамбургер). Так, наприклад, в образі ідеального чоловіка в андроцентричних культурах домінують цінності набуття ним досвіду виживання в екстремальних умовах або підпадання під небезпеку, що дає змогу продемонструвати “справжньому мужчині” свій контроль над ситуацією. Свідоме застосування насилля, в тому числі сексуального, умисне ігнорування прав інших тощо розглядається важливою складовою маскулінної поведінки (Д.Мошер, М.Сіркін). Емпіричні дані щодо проблем соціалізації дівчат та молодих жінок в умовах гіпергендерних диспозицій засвідчують, що вони більш схильні до позитивного прийняття себе об’єктом сексуальних домагань, а стриманість у власному волевиявленні, здатність до маніпулювання іншими, особливо чоловіками в романтичних стосунках приймається ними як необхідна умова успішності кар’єри (Д.Вірні, С.Мирнін).

Отже, процес соціалізації статі супроводжується змістовно-смисловою інтеграцією Я, коли дії, ролі набувають певної сутності не самі по собі, а в контексті більш широкої соціальної сфери, в смисловій формі об’єктивного змісту (М.Бобнєва, С.Рубінштейн). Ступінь цілісності, конгруентності, стійкості гендерних диспозицій людини безпосередньо пов’язана з тим соціальним середовищем, в якому відбувається розвиток її концепції Я.

У рамках проблеми розвитку Я-концепції дослідниками достатньо обґрунтовано розкривається вплив соціуму на усвідомлення своєї “самості”, де образ Я постійно співвідноситься з “Вони” і включає сукупність самооцінкових соціальних характеристик та орієнтацій на оцінки значущих інших (Л.Анциферова, А.Реан).

Маніфестація маскулінності-фемінності в Я-концепції може бути простежена в ширшому соціальному контексті, в соціостатевих настановленнях конкретної етнокультури. Нещодавно проведене в 50-х країнах світу дослідження під керівництвом Дж.Гофстида, підтвердило, що гендерна ідеологія, незалежно від соціально-економічного розвитку суспільства, має безпосередній вплив на індивідуальне самовизначення людини як юного, так і зрілого віку в системі життєвих цінностей та смислів буття. Провідним критерієм самовизначення (незалежно від статевої належності) в рамках маскулінних орієнтацій суспільства виявилися цінності заробітку, кар’єри, матеріальних благ, професійних досягнень тощо (так званих его-цінностей), в фемінних – спілкування, пізнання, взаємозамінності статевих ролей в сім”ї, комфорту тощо (тобто цінності спільноти та якості життя). Маскулінними, тобто орієнтованими на традиційно чоловічі цінності, виявилися такі країни як Японія, Німеччина, США, Великобританія, Мексика, Італія, Філіпіни та деякі інші. Висока фемінність у процесах гендерної соціалізації притаманна Швеції, Данії, Норвегії, Франції, Коста Ріці, Таіланду та деяким іншим. Якщо для учнівської молоді з маскулінних країн підґрунтям ієрархії ідеального Я є наполегливість, публічне визнання успіхів, стрімка кар’єра, матеріальні блага тощо, то у фемінних – здатність стати комусь у пригоді, бути незалежними, мати комфортне соціальне середовище (Д.Верн, Л.Гордон, С.Мернен, Д.Мошер). Зазначимо, що поляризація цінностей та смислів педагогічної діяльності простежувалась в самооцінках та ідеальних образах Я вчителів з маскулінно та фемінно орієнтованих країн (Ш.Шварц).

Таким чином, проблема гендерної ідеології суспільства переводить проблему статевої соціалізації в проблему соціальної, моральної відповідальності соціуму, який певною мірою програмує і спрямовує змістовні характеристики образу Я.

Соціалізація статі – не одномоментне відкриття статевовідповідного Я, а ціла система кроків з набуття гендерної ідентичності, її збагачення (В.Мухіна, Д.Ельконін, І.Кон, Г.Крайг). Науково-психологічний аналіз онтогенезу самосвідомості передбачає вивчення в ньому, з одного боку, системи психічних процесів, пов’язаних з пізнанням себе як представника певної статі, з іншого – самоствердження себе в конкретних статево-відповідних соціальних ролях (Ю.Швалб). Зміст знань про себе як про статеву істоту об’єктивується в процесі саморегуляції гендерної поведінки (О.Асмолов, І.Чеснокова).

Процес набуття дитиною гендерної ідентичності аналізується як з позиції біологічних властивостей статевої належності, природного відбору статевооптимальних властивостей (Г.Айзенк, В.Геодакян, В.Біанкі, О.Філіпова), так і впливу мікро- та макросередовища у відповідності з морфологічною статтю, які визначають постнатальний онтогенез. Важливу роль у розвитку психологічної статі дитини відіграє її зовнішність, адекватність образу тілесного Я біологічній статі, що диференціює ставлення до неї оточуючих (Д.Гошовська, Я.Гошовський, Р.Грін, Дж.Мани).

З точки зору фройдизму, характеристики маскулінної-фемінної поведінки походять від конституційної сутності дитини (З.Фройд). Хоча емпіричних підтверджень постулатам фройдизму щодо вирішальної ролі розв’язки Едипового комплексу у статевій ідентифікації дитини немає, вони ввійшли в психологічну науку як базисні компоненти гендерних знань (К.Горні, Е.Еріксон, М.Клейн, А.Фройд, К.Юнг).

Спрямування статево-рольових настановлень дітей за біхевіористичною схемою заохочення-покарання відбувається, насамперед, у батьківській сім”ї, середовищі однолітків та в школі (У.Джеймс, Б.Скіннер). Прихильники теорії научіння провідну роль відводять когнітивному фактору – спостереженню та імітації (А.Бандура, К.Бассей, Б.Мікрел, К.Беккі), розширенню інформації про правила поведінки статей та про себе як статеву істоту (К.Джеклін, Е.Маккобі, Дж.Юлліан) та самокатегоризації, самовизначенню у гендерних нормативах (Т.Раблі, Дж.Стейгер).

Серед механізмів, які забезпечують прийняття статевої ролі, виділяють імітацію (наслідування), ототожнення, емпатію, які діють, переважно, на ранніх стадіях онтогенезу, та самоідентифікацію, самокатегоризацію на пізніших його етапах (Л.Колберг, Дж.Юлліан).

Як прихильники теорії научіння, так і когнітивно-розвивального підходу до гендерної соціалізації поділяють точку зору про вирішальну роль соціуму у набутті статевотипізованої поведінки, який у відповідності з статевими нормативами заохочує до їх наслідування через винагороду або через активізацію іманентно притаманних дитині потягів до пізнання, пошуку автономності у виконанні статевих ролей.

Механізм збагачення Я дитини численними статево-рольовими приписами, особливо стереотипізованими, чимало експериментаторів вбачають в дії схем (С.Бем, К.Мартін, У.Мітчел, К.Хелверсон), які функціонують як фільтри, опосередковуючи сприйняття навколишнього соціуму через статевоспіввіднесені матриці. Дослідниками обґрунтовано твердження про взаємозв”язок засвоєних матриць із диференціацією психології статей (С.Бернстейн, М.Крейн, Г.Маркус). Аналіз представлених когнітивно-поведінкових підходів до механізмів статевої соціалізації свідчить, що вони є не стільки альтернативними, скільки взаємодоповнюючими. Еволюційний та етнологічний підходи наголошують на тому, що маскулінність-фемінність як полярні приписи соціостатевої поведінки слугують провідним орієнтиром диференціації гендерних ролей у більшості культур (Д.Раблі, К.Мартін) і є важливою опорою для дитини в процесі первинної соціалізації, у визнанні себе хлопчиком чи дівчинкою.

Дослідження диференціації статевих ролей в процесі соціалізації актуалізували проблему гендерних відмінностей у психіці та поведінці. Наскільки великою є відмінність чоловічої та жіночої психології, як інтерпретувати дослідні дані, присвячені диференціації психічних властивостей статей? Застосування експериментально-генетичного методу (С.Максименко), на наш погляд, слугує ефективною моделлю аналізу дихотомії чоловічого і жіночого в соціалізації статі.

В американській психологічній літературі широкого застосування у сфері гендерних відмінностей набув метод математичної статистики, так званий мета-аналіз, який полягає у порівнянні експериментальних даних, отриманих з різних досліджень (А.Іглі, Дж.Хайд). Мета-аналіз засвідчив свою ефективність в узагальненні показників щодо психологічних відмінностей статей як в межах однієї культури, так і між ними, як в межах однієї вікової групи, так і між ними. Застосування мета-аналізу щодо сукупності експериментальних даних дало змогу американським психологам спростувати чимало міфів щодо відмінностей в психологічних властивостях хлопчиків та дівчаток, чоловіків та жінок, а саме - рівня агресивності, емпатійності, тривожності, лідерських, математичних, просторових, мовленнєвих здібностей тощо. Дослідники відстоюють думку про те, що індивідуальні відмінності людей в межах однієї статі набагато переважають міжстатеві (Ш.Берн, І.Кон, Дж.Хайд).

На наш погляд, у межах мета-аналізу поза увагою залишається соціокультурний напрям інтерпретації статистичних даних. Поєднання експериментально-генетичного методу з мета-аналізом дає змогу визначити не лише міру психологічної диференціації статей в процесі соціалізації, але й пізнати особливості її виникнення та розвитку, простежити досліджуваний феномен та його динаміку при відтворенні конкретних соціокультурних умов.

З погляду взаємопереплетення соціального і біологічного проблема психосексуального розвитку особистості, статевого виховання вирішується по-різному. Соціобіологічні підходи характеризують сексуальну поведінку людини з позиції провідної ролі фізіології статевої системи, статевої конституції, гормональної секреції в детермінації сексуальної активності (Дж.Бейлі, А.Белл, М.Ваінберг, О.Вейнінгер, С.Лівей, С.Тріп). Соціально-орієнтовані концепції наголошують на тому, що фізіологічне збудження функціонує в певній системі засвоєних особистісних смислів, уподобань, значень (Г.Васильченко, Дж.Де-Ламейтер, К.Імелінський, М.Клє, В.Кришталь, З.Шкіряк-Нижник, І.Юнда). На різних вікових етапах онтогенезу особистості, на думку Б.Ворника, І.Горпінченка, Д.Ісаєва, В.Когана, І.Кона змінюється співвідношення дії біологічних, психологічних та соціокультурних детермінант сексуальної поведінки. Тому у виявленні особливостей психосексуального розвитку індивіда важливого значення набуває проблема визначення ступеня мінливості взаємодії вищезазначених факторів на рівні особистості (Г.Келлі).

У розділі підкреслюється, що особливості сексуальної поведінки дітей, стратегій статевого виховання залежать від домінуючих ставлень до сексуальності, що характерні для певного соціуму. Характерними ознаками репресивної сексуальної культури на відміну від ліберальної є придушення будь-яких форм вияву чуттєвості, засудження дошлюбних сексуальних зв’язків, обмеження статевої просвіти дітей та юнацтва, визнання лише прокреативної мотивації сексуальної активності (Хв.Вовк, З.Лев-Старович, М.Мід, В.Янів).

Слід зазначити, що на відміну від численних досліджень загальних та індивідуальних характеристик сексуальної активності людини в дорослому віці (С.Агарков, Б.Бойко, Г.Васильченко, І.Горпінченко, В.Джонсон, У.Мастерс, Х.Каплан, А.Кінсі, В.Кришталь та ін.) сексуальна поведінка у дитячому віці залишається, на сьогоднішній день, менш розробленою проблемою. В науковій літературі значно ширше представлені дані медичних та соціологічних досліджень щодо початку статевого життя, статевих відмінностей у використанні протизаплідних засобів, джерел сексуальної поінформованості тощо (С.Голод, Д.Колесов, А.Хрипкова, Т.Юферєва), ніж психологічні характеристики сексуальної активності під впливом різних соціальних чинників (А.Гадасіна, І.Кон, В.Кравець).

Класичним знанням у вивченні еротичної поведінки дітей залишаються стадії псхосексуального розвитку, виділені З.Фройдом. Згідно з психоаналізом, сексуальна активність – це прагнення до втіхи та задоволення від функціонування як статевих органів, так і тіла в цілому. Лібідо концентрується у різних його частинах, які є фокусом бажань дитини. Від того, яким чином вони задовольнятимуться, залежить нормальний психосексуальний розвиток особистості. Якщо на шляху лібідо виникають перепони, то дитина фіксується на тій чи іншій стадії або повертається до більш ранніх, набуваючи невротичних ознак. Отже, психосексуальний розвиток дитини – це її рух від інфантильних до більш зрілих способів досягнення сексуального задоволення, це процес оволодіння нею енергією власних потягів, набуття як психологічної автономії, так і здатності до емоційно-близьких контактів з іншими людьми (М.Кляйн, А.Фройд, З.Фройд).

На наш погляд, застосування методичних засад генетичної психології дає змогу досліджувати ті чи інші особливості засвоєння сексуальної культури в дитячі роки, а саме – розглядати прояви сексуальності як певний пласт психологічної діяльності, зумовлений соціумом, як смисли соціалізації та як наукове явище (С.Максименко).

У другому розділі “Соціалізація статі та сексуальності” представлено результати дослідження етносоцільних нормативів гендерної поведінки, поширених в українському соціумі. Підкреслено, що проблема соціалізації статі потребує вивчення у різних соціальних контекстах. Гендерна культура кожного етносу, що включає систему диференціації статевих ролей, статевої стратифікації, маскулінно-фемінних орієнтацій, шлюбно-сімейної звичаєвості, є провідним фактором формування статевої свідомості.

Методами зібрання матеріалу виступали опитування вчителів та учнів, контент-аналіз етнографічних джерел із шлюбно-сімейної тематики, змісту шкільних підручників, популярних серед учнівської молоді жіночих та чоловічих часописів, телереклами, аналіз статистичних даних щодо розподілу економічних, сімейних та соціальних ролей, професійної зайнятості чоловіків та жінок в Україні тощо.

Домінуючим методичним підходом до аналізу змісту гендерних настановлень дітей слугували не тільки їхні уявлення про ідеальне Я, статус, діапазон ролей, освітній рівень тощо, але й виявлення вже асимільованих приписів та ціннісно-нормативних орієнтирів щодо власної поведінки. Методом наративу, що складався учнями старших класів щодо найпоширеніших стереотипів серед молоді, виявлялися ціннісно-нормативні уявлення юнаків та дівчат про гендерну рівність, діапазон ролей, можливості самореалізації.

Виходячи з поняття гендеру як комплексу сімейних, соціальних, освітніх, професійних, соціальних характеристик розподілу статей в соціумі, можемо стверджувати, що процес соціалізації статі в Україні є вельми суперечливим. Соціум закладає такий сценарій набуття гендерної ідентичності, який поєднує в собі як соціально типове, так і індивідуальне, які, як правило, виступають дисгармонійними складовими образу Я. Неузгодженість, дисбаланс домагань та очікувань, маргіналізація статевої свідомості за рахунок збіднення етнокультурних нормативів статево-рольової поведінки породжує дезорієнтованість юнаків та дівчат щодо реального та шляхів досягнення ідеального Я.

Аналіз нормативів статеворольової поведінки, які історично обумовлювали характер статевих ролей у шлюбно-сімейних стосунках та суспільному житті в Україні (що знайшли своє відображення у фольклорі, мистецтві, побутовій звичаєвості), переконливо засвідчує, що дихотомічність функцій чоловіків та жінок не супроводжувалася дискримінацією жіночої статі та була далекою від патріархальної моделі міжстатевих взаємин. В свідомості українців статева належність розглядалася половинним буттям, а концепція Я як чоловіків, так і жінок відзначалася індивідуалізацією статевих ролей, андрогінними властивостями. В силу історичних обставин гендерна етнокультура українців тривалий час була приреченою на самовиживання, що не могло не позначитися в подальшому на деформації моральних засад статеворольової поведінки.

Особливості соціалізації статі на теренах України в епоху соціалізму можна охарактеризувати процесом вирівнювання позиції статей в здобутті освіти і освоєнні професійних ролей та водночас звуженням можливостей для самореалізації у статево-відповідних ролях. Такий характер гендерної соціалізації можна назвати “безстатевим сексизмом”, оскільки рівність статей досягалася за рахунок нівелювання статевовідповідних властивостей і орієнтувала на освоєння статево-нейтральних чи нетипових ролей. Сексизм проявлявся, в першу чергу, у порушенні принципу парності, гендерної рівноваги у виконанні сімейних та соціальних ролей. Звідси – сучасні проблеми статевої соціалізації підростаючого покоління: девальвація сімейних ролей, зростання привабливості їхнього традиційного розподілу, маскулінізація дівчат та фемінізація хлопців тощо.

Оцінка сучасного стану українського суспільства з позицій гендерної рівності (дисбаланс економічного, соціального, сімейного статусу чоловіків та жінок, диференціація ціннісно-нормативних уявлень про поведінку в залежності від статі тощо) засвідчує, що його орієнтації є далекими від оптимальних. Не випадково в гендерних напучуваннях ЗМІ постулюється “природна” схильність жіночої статі до домогосподарювання, опіки, створення сімейного затишку, а чоловічої – до суспільної діяльності, спрямовуючої і керівної ролі в сім’ї та за її межами. Тим самим чітко диференціюються сфери самореалізації особистості хлопчика і дівчинки, чоловіка і жінки.

Як засвідчують результати дослідження, в змісті навчання та виховання в середніх навчальних закладах значною мірою постулюються сексичні погляди на різні суспільні завдання чоловіків і жінок, на обмеження їхніх функцій певними сферами життєдіяльності людини. Для жіночої статі вони лежать переважно у площині виховання дітей, плекання родинного затишку, служіння чоловікові, для чоловіків – суспільної праці, політики, професійних здобутків, кар’єри, забезпечення сім’ї тощо.

В дослідженні простежено основні напрямки диференціації процесу соціалізації хлопчиків та дівчаток. Встановлено, що дорослі по-різному будують характер розмови з вихованцями в залежності від статі дитини. Це стосується не тільки батьків, а й вчителів. Функціональне призначення іграшок та ігор для хлопчиків та дівчаток переважно різне за характером, а іноді й зовсім протилежне: хлопчиків орієнтують на предметно-інструментальні навички та уміння, дівчаток – на емоційно-регулюючу діяльність. По-різному спрямовується і регулюється поведінка хлопчиків та дівчаток. Хлопчиків переважно заохочують до самостійного пошуку, змагань, перемог, конкуренції, орієнтують на кар’єру, вагомі соціальні ролі в професійній, громадсько-політичній сфері. Рольові експектації дівчаток у більшості обмежуються створенням сім’ї, майбутніми побутовими обов’язками, зокрема господарчими та виховними. Перспективи професійних ролей дівчаток вбачаються здебільшого в освіті, культурі чи сфері обслуговування, хлопчиків – у виконанні соціальних ролей. Не випадково, що в побудові образів ідеального Я бажання дітей відрізняються: дівчина – керівник, політик, державний діяч, менеджер, військовослужбовець в результатах опитування майже не зустрічається.

Аналіз текстового та ілюстративного навчального матеріалу початкової школи засвідчує, що чоловіки та хлопчики зображені в ньому особами, які створюють подію, здійснюють вчинок. Водночас жінки та дівчатка, як правило, тільки пожинають плоди діяльності “сильної” статі і мають справу переважно з обставинами, які склалися, і відбувалися поза їхнім волевиявленням. Чоловіки, хлопчики на картинках зображені переважно енергійними, активними, жінки та дівчатка – залежними, кимсь опікуваними.

Слід відзначити, що при порівнянні комплектів підручників 60-70-х та 80-90-х років, останні вигідно відрізняються у плані розширення кола ролей жіночої статі, їхнього наближенням до чоловічих, проте ця тенденція є ще вочевидь слабкою. Головними дійовими особами в змісті оповідань, задач та вправ виступають переважно хлопці та чоловіки; жіночі персонажі демонструють стереотипні характеристики – їх рятують, захищають, повчають.

Диференційовані статево-рольові приписи вносяться у свідомість дітей також під час безпосереднього спілкування вчителя з учнями. Як засвідчують результати дослідження, вихователі рідко обговорюють з хлопчиками і дівчатками проблеми гендерної рівності (етичні, психологічні, соціальні), майже не привертають увагу дітей до експлуатації жіночого тіла в торгівельній рекламі, поширення брутальних висловів, які принижують гідність статей тощо. Сам вчитель не завжди є прикладом андрогіної статеворольової поведінки. По-різному ставляться вчителі і до оцінки академічних успіхів учнів та учениць: у хлопців їх здебільшого пов’язують із здібностями, у дівчат – з терпінням та посидючістю. Така диференційована система виховання – підтримки духу змагань, наполегливості у досягненні мети у однієї статі та орієнтації на пристосування, адаптування, невтручання в хід справ у іншої – породжує різне ставлення до свого Я: хлопчики в процесі навчання мають очевидні переваги над дівчатками в можливості відкрити себе, ідентифікуватися з певними героями та моделями гендерної поведінки, отримати психологічний простір для самоствердження.

У вивченні взаємозв’язку гендерного та психосексуального розвитку дитини в становленні її Я-образу нами вирішувались такі завдання: виявлення домінуючих гендерних настановлень в підлітковому та юнацькому віці, їхньої ролі у сприйнятті себе сексуальною істотою, визначення ступеня поінформованості дітей в питаннях сексуального здоров’я та розуміння себе з позиції засвоєних знань, з’ясування найбільш вагомих джерел впливу на вибір нормативів сексуальної поведінки.

Методами дослідження виступали стандартизовані інтерв’ю, спостереження, анкетні опитування, складання наративу, які відрізнялися за змістом у відповідності до віку опитуваних. Питання були побудовані таким чином, щоб відповіді на них могли дати уявлення про мінімум знань дитини щодо її психосексуального розвитку. Обсяг та зміст таких базових уявлень та понять був виокремлений групою експертів, фахово причетних до розробки статевоосвітніх програм для підлітків.

Встановлено, що особливості сексуальної поведінки дитини значною мірою обумовлені характером її гендерних настановлень, набутих знань про своє тіло, сексуально-репродуктивну функцію та взаємини статей. Чим більшою мірою пізнання сексуальної функції, відкриття чуттєвості інтегроване в соціальну поведінку дитини, тим вищою є їхня цінність у структурі образу Я. Чим андрогіннішим виявляється спектр засвоєних нормативів гендерної поведінки, тим ширшим є простір для інтеграції сексуальної функції в концепцію “Я-хлопчик” або “Я-дівчинка”.

Проведено аналіз психологічних новоутворень, характерних для психосексуального розвитку дитини на тому чи іншому етапі вікового розвитку, зафіксована спадкоємність та взаємозв’язок реорганізації образу фізичного Я з гендерними орієнтаціями. Проілюстровано роль дорослих, передовсім батьків, у виробленні позитивного ставлення вихованців до сексуальної сфери людини, поваги до тілесного низу та до функціонування власного організму як статевоозначеного, розроблено рекомендації щодо змісту сексуальної поінформованості дітей. Визначено типові помилки дорослих у ставленні до сексуальної активності дітей, наведено ілюстрації важких психологічних наслідків для розвитку образу Я сексуального невігластва та низької педагогічної культури батьків. Зазначено, що характер догляду дорослим за організмом дитини (призвичаєння її до гігієни статевих органів, їхнє вербальне та інтонаційне означення, пещення тіла, забезпечення приватного простору, автономії поведінки тощо) закладає основи її дбайливого ставлення до репродуктивного здоров’я у майбутньому. Автором дослідження систематизовано дискусійні точки зору на ставлення до аутоеротичної поведінки дітей та підлітків.

Аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду запровадження статево-освітніх програм засвідчує тісний взаємозв’язок між рівнем сексуальної поінформованості дітей та культурою їхньої поведінки. Підкреслено, що відповідність сексуальної поведінки дітей та підлітків певним нормативним вимогам знаходиться у прямій залежності від педагогічно-спрямованого впливу на неї, її олюднення в контексті гуманізації всіх сфер життєдіяльності. Людська сексуальність представлена у свідомості дітей та юнацтва, передовсім, через проекцію їхніх вікових потреб та інтересів. Ступінь та широта задоволення останніх в контексті наукових знань розвиває у вихованців здатність до самовизначення в питаннях сексуальної поведінка. Показано, що примітивізація сексуальної “просвіти” шляхом поширення низькопробних комерційних видань, реклами спричиняє розвиток у дітей біологізованих поглядів на людську сексуальність, стимулює ранню сексуальну активність, живить виникнення численних міфів та спотворених уявлень щодо “магії сексу”, способів запобігання вагітності чи зараження ВІЛ-інфекцією та венеричними хворобами.

На основі результатів дослідження робиться висновок про те, що психологічним бар’єром на шляху інтеріоризації культури сексуальної поведінки, дбайливого ставлення до репродуктивного здоров’я виступає низький рівень саморефлексії тілесного Я, неповага до його функцій. Встановлено, що більшість дітей молодшого, середнього та старшого шкільного віку відчуває значні труднощі у вмінні означувати тілесне Я науковими термінами, не має достатніх знань щодо функціонування людського організму, зокрема статевої сфери. Підкреслюємо, що брак належної сексуальної просвіти на фоні розмаїття стихійних впливів соціуму на зміст сексуальних інтересів, дегуманізація сексуальної функції кінематографом, приниження функцій тіла антисанітарією громадських, в тому числі шкільних прибиралень, призводить до широкого застосування дітьми вульгаризмів, брутальних висловів в означенні сексуальної поведінки, до відчуження сексуальної сфери від складових образу Я, прийняття її нижчою, непристойною його частиною.

Встановлено, що хоча за допомогою належної сексуальної просвіти і вдається оперативно скоригувати рівень поінформованості та знань, необхідних для розуміння дитиною власного психосексуального розвитку, все ж відсутність чіткої системи статевого виховання породжує амбівалентне ставлення до сексуальності, яке у більшості дітей зберігається впродовж шкільних років. Дистанційованість між низьким рівнем сексологічних знань гендерних домагань і зростаючою з віком дитини сексуальною активністю призводить до нівелювання цінності репродуктивного здоров’я, утвердження поглядів на сексуальну функцію як на вид дозвілля, не пов’язаного з глибинною сутністю людини – виявом її прихильності, вищих почуттів, планів на майбутнє.

Аналіз зарубіжного та вітчизняного досвіду статевого виховання дозволив визначити концептуальні засади його запровадження, а саме – висвітлення сексуальної функції у єдності біологічного і соціального, у контексті мистецтва любити людину, створювати гармонію Я і не-Я. Особистісно-центрований підхід в доборі дидактичних матеріалів стимулює розширення соціального контексту пізнання дитиною себе й інших, активізує вироблення власної позиції щодо сексуальної поведінки, переводить сексуальну сферу в систему цінностей майбутнього дорослого життя.

У розділі “Нетрадиційні сексуальні стосунки та статеві ролі” наголошується, що вивчення проблеми розвитку образу Я у людей з порушенням статевої ідентифікації та інверсією сексуальних орієнтацій дає змогу глибше пізнати роль біологічних та соціальних факторів в соціалізації статі. Вивчення наслідків сексуальної віктимізації для гендерного і психосексуального розвитку особистості створює передумови для кращого розуміння норми онтогенезу у порівнянні з його патологією.

Явище дисфорії тіла і психіки яскраво проявляється у специфічному розвитку Я-концепції, особливо у таких її параметрах, як Я реальне, Я для інших, ідеальне Я, майбутнє Я. При цьому чинники соціалізації відіграють роль своєрідного стресового механізму, який випробовує особистісне Я на міцність статево-рольового самовизначення і самоприйняття.

Результати дослідження розладів статевої ідентичності в дитячі та юнацькі роки засвідчують, що фрустрація реалізації соціогенних потреб у статево-рольовій поведінці призводить до загострення конфлікту між Я біологічно-реальним і Я психічно-реальним, що нерідко призводить до виникнення невротичних станів, розвитку патопсихологічних рис характеру. Становлення образу Я у разі порушення статевої свідомості переконливо ілюструє, що індивід виступає не лише об’єктом, а й суб’єктом статевої соціалізації. Якщо для більшості людей головним спрямовуючим фактором статевої соціалізації виступає належність біологічна, то для транссексульних індивідів – стать як усвідомлювана психічна реальність. Статевотипізована маскулінна поведінка індивідів з порушенням статевої ідентичності (типу жінка-чоловік) та фемінна (за типом чоловік-жінка) у підлітковому та юнацькому віці обумовлені, в першу чергу, механізмами самокатегоризації та само-соціалізації, ніж ідентифікації. При цьому, чим позитивнішою виявляється концепція Я, тим успішнішою відбувається соціальна адаптація у біологічно бажаній статі і навпаки.

Нормативи та приписи гендерної поведінки соціуму виступають своєрідним дороговказом освоєння сімейних та професійних ролей, побудови ідеального Я. Наслідуючи традиційний тип маскулінної поведінки, особистість орієнтується на предметно-інструментальний, діяльнісний тип соціального самоствердження в соціумі. При орієнтаціях на традиційно жіночий тип у вияві індивідуального Я, в освоєнні діапазону бажаних гендерних ролей наслідується експресивно-чуттєве. Андрогінні властивості виявились оптимальними в освоєнні нових моделей гендерної поведінки.

Транссексуалізм як порушення розвитку статевої самосвідомості є, передовсім, психологічною проблемою як для вивчення, так і для психодіагностики. Нами визначено критерії позитивної прогностики гендерної адаптації осіб з розладом статевої ідентичності, серед них: стабільність розвитку позитивної концепції Я, конгруентність самооцінних ставлень, сила та індивідуалізація образу Я, здатність до самовизначення в сфері гендерних ролей, позитивні очікування. Серед психодіагностичних параметрів – інтернальність загального і ситуативного локусу-контролю, сила Его, самоприйняття, повнота реалізації Я у різних соціальних сферах буття, кореляція самооцінок реального та бажаного образу Я.

Оскільки наслідки хірургічної зміни статі для транссексуальної особистості мають незворотний характер, попередня оцінка особливостей розвитку Я-концепції в підліткові та юнацькі роки є вирішальними критеріями прогностики її соціальної адаптованості у бажаній статевій ролі. Дослідження засвідчує, що бажана статева належність виступає внутрішньою віссю, своєрідним стрижнем, який інтегрує і організує гендерну та сексуальну поведінку. Підтверджено, що вплив мікросоціального середовища не впливає на розвиток транссексуалізму і виявляється суттєвим тільки у випадку порушення статевої ідентичності нетранссексуального типу.

Встановлено, що у разі розладу статевої ідентичності жорсткі нормативи та приписи щодо адекватності гендерної поведінки дитини її біологічній статі значною мірою позначаються на її емоційних, психічних станах, що призводить до зростання рівня тривожності, депресивних настроїв, застосування механізмів психологічного захисту. Дослідження показало, що емоційна пам’ять індивідів з розладами статевої ідентичності транссексуального типу, особливо “ядерних” форм, зберігає і в дорослому віці переживання дитинства, пов’язані з невідповідністю власних бажань, потреб та інтересів гендерним очікуванням батьківської сім’ї чи дитячого навчального закладу, які всіляко засуджували статево-нетипові види ігор, занять, манер поведінки, вибір друзів тощо. При цьому потреби дітей у гендерному самоствердженні найчастіше проявляються у місатрибуції фізичного Я (відмові від статевовідповідного одягу, імені, зачіски, видів занять тощо).

Встановлено, що для окремих особистостей із статевою дисфорією їхня педагогічна занедбаність у дитячі роки створює оптимальні умови для самоствердження свого психічного Я в бажаній статі, оскільки дозволяє мінімізувати заборони та обмеження на гендернонеадекватну поведінку. Встановлено, що дисгармонійний розвиток Я-концепції особливо посилюється в підліткові роки через фрустрацію соціогенних потреб, насамперед у групуванні з однолітками, в їхній емоційній підтримці, в їхньому наслідуванні. Самовідчуття “свій серед чужих - чужий серед своїх” найбільш влучно характеризує ставлення підлітка до себе у період завершення статевого дозрівання та досягнення статевої зрілості. Звуження форм гендерної самореалізації у статевоневідповідних видах соціальної активності, дозвілля, в інтимно-референтних стосунках з однолітками, негативно позначається не тільки на образі Я, але й на психіці в цілому.

Нами встановлено, що в юнацькі роки та у молодшому дорослому віці заклопотаність розбіжністю психічної та біологічної статі може приймати різні компенсаторні форми. Чим вужчими виявлялися можливості для освоєння бажаних гендерних ролей, тим вищою була активність в утвердженні образу бажаного фізичного Я шляхом демонстрація зовнішніх атрибутів. Він підкреслювався елементами одягу, зачіски, аксесуарами, самореконструкцією первинних та вторинних статевих ознак. Чим більшою виявляється дистанційованість між рівнем оцінок тілесного Я у реальній і бажаній статі, тим більшою мірою в системі смислотворчих мотивів утверджувались сподівання “щастя й долі”, пов’язані з хірургічною зміною статі. І навпаки, узгодженість самооцінних складових образів Я стимулювала освоєння широкого спектру соціальних ролей. Встановлено пряму залежність між конгруентністю самооцінних ставлень образу Я і набутим досвідом гендерної поведінки у бажаній статі, збалансованістю психічного профілю особистості і успішністю освоєння бажаних статевих ролей.

У дослідженні розроблено та апробовано диференційно-діагностичні критерії порушень статевої ідентичності з метою прогностики ефективності функціонування особистості після хірургічної зміни статі. Встановлено, що такі характеристики образу Я як константність самооцінних ставлень у віковій динаміці, андрогінність гендерних характеристик Я-концепції дають змогу успішно адаптуватись до соціуму в новій паспортній статі.

Практичний досвід психотерапевтичної роботи з підлітками та дорослими з розладами статевої ідентичності, вивчення їхнього життєвого шляху дозволили дійти висновку про важливість дезактуалізації ідеї зміни статі у особистостей із дисгармонійним розвитком образу Я за рахунок посилення його привабливості у власній статі.

Як свідчать результати дослідження, інверсія статевого потягу у період формування платонічного та еротичного лібідо визначає специфіку розвитку Я-концепції особистостей з інверсією статевого потягу. В підліткові та юнацькі роки їхній психосексуальний розвиток вступає у протиріччя із сформованими уявленнями про гендерне Я, орієнтоване соціумом переважно на гетеросексуальні моделі поведінки. Відсутність у навколишньому середовищі належної моделі для ідентифікації призводить до емоційного напруження, аутоагресивних самооцінних ставлень, прагнення позбутися “негативної” частини власного Я за рахунок активізації сексуальної поведінки. Реалізація сексуальної функції у статево-небажаній, гетеросексуальній ролі призводить, як показало дослідження, до подальшої фрустрації афіліативних потреб, зростання невдоволення собою, пошуку сфер самореалізації.

Дослідження зафіксувало, що найбільше загострення конфлікту сексуального і соціального відбувається на етапі “виходу із сутінок”. Характер реструктуризації Я-концепції та ступінь інтеграції в її архітектуру нетрадиційних орієнтацій є необхідною умовою гармонізації психосексуального розвитку, відновлення цілісності, позитивності самооцінних ставлень.

Визначено особливості змін в образі Я гомосексуальних особистостей в процесі розвитку та поглиблення інтимно-референтних зв’язків, показано залежність стосунків від спрямованості Я-концепції на такі сфери, як навчання, робота, хобі, родинні зв’язки тощо. Встановлено, що чим більшою мірою статеворольова поведінка орієнтована на андрогінні моделі, тим стабільнішим виявляється статус особистості в соціальній та інтимно-референтних сферах.

Встановлено, що становлення нетрадиційних сексуальних орієнтацій не завжди відбувається паралельно статевому дозріванню підлітків та юнацтва і може остаточно визначитися на віковому етапі молодшого дорослого віку. Досвід гомосексуальної активності учнівської молоді часто набувається під впливом закритого соціального середовища дитячого освітнього чи спортивного закладу і зумовлений, переважно, віковим етапом розвитку генітальної сексуальності.

На етапі самовизначення в нетрадиційних сексуальних орієнтаціях молода людина переживає значні зрушення в образі Я. Прояви власної та очікуваної з боку інших гомофобії виступають головним чинником зміни самооцінних ставлень. Нездатність відновити позитивний образ себе стає основою внутрішнього конфлікту, перепоною на шляху освоєння гендерних ролей. В залежності від ступеня інтернальності поведінки та здатності до самовизначення по-різному відбувається інтеграція особистості в соціальну спільноту, виконання нею гендерних ролей. Зміна статеворольової поведінки, як-то: гіперболізація статевої ролі, її трансформація у маскулінний чи фемінний тип, виявилася залежною не стільки від нетрадиційних сексуальних орієнтацій, скільки від невпевненості в собі, амбівалентності складових Я-образу. Зазначимо, що ставлення до гомосексуалізму, як до антисоціального явища та девіантної поведінки, тобто гомофобія є досить поширеною серед учнівської молоді та має значний вплив на зміст соціонормативних вимог сексуальної поведінки в її середовищі.

Показано, що сексуальне насильство у будь-якій формі – від сексуально- небажаних дотиків, упосліджень до інцестних стосунків та зґвалтування - має особливо негативний вплив на психіку, оскільки зачіпає глибинні основи образу Я-відчуття самості, самоцінності, самототожності, уявлення про безперервність існування свого Я. При цьому тимчасовий, навіть нетривалий період дисбалансу складових Я-образу, зокрема тілесного і сексуального, призводить до підвищення тривожності, депресивних станів, соціальних фобій, зміни смислотворчих мотивів життєдіяльності в цілому.

На основі результатів соціолого-психологічного дослідження, проведеного Київським міським центром сімейного консультування, сексології і андрології, проаналізовано прояви сексуального насилля щодо дітей та юнацтва, їхня поширеність в різних дитячих освітніх закладах. Виявлено залежність частоти проявів сексуальних зловживань щодо дітей від типу навчального закладу, місця проживання дітей (місто, село) та їхнього віку. Показано, що ризик підпадання під сексуальне насилля зростає також в регіонах, де знижена частка віруючого населення та підвищений рівень його маргіналізації.

Доведено необхідність розробки превентивних програм, зорієнтованих як на попередження делінквентних форм сексуальної поведінки, так і на надання реабілітаційно-психотерапевтичної допомоги потерпілим. Дослідження особливостей психосексуального розвитку індивідів, потерпілих від сексуального насилля, засвідчує значні зрушення в цілісності та динаміці складових Я-образу. Підкреслюється нагальна необхідність розробки статево-освітніх програм, націлених на розвиток вмінь дітей різного шкільного віку розпізнавати сексуально-неадекватну поведінку оточуючих, як дорослих так і однолітків, та застосовувати запобіжні засоби її попередження як у сім’ї, так і в школі.

Зазначається, що гуманізація суспільного життя і масової свідомості, демократизація устрою буття людини у сім’ї та суспільстві є єдиною альтернативою сексуальній віктимізації Я у будь-яких її проявах.