| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційної роботи, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслено його хронологічні та географічні межі, доведено наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" проаналізовано стан наукової розробки проблеми, подано характеристику використаних джерел та обґрунтовано методологію дослідження.
Аналіз історіографії виконаний за допомогою поєднання класифікації наукової літератури за проблемно-тематичними групами з умовним поділом кожної на два етапи: 1) перший період (1965-85 рр.) – радянський, характеризується формуванням ґрунтовної теоретичної та фактичної бази окремих напрямів дослідження; 2) другий період (з кінця 1980-х рр. до цього часу) – сучасний, типовими рисами якого є певні зміни методологічних засад конструювання минулого, зокрема поява нових концепцій, які можна використати для вивчення зазначеної теми.
Усю історіографію теми умовно можна поділити на декілька груп. Першу групу становлять дослідження, у яких розробляються теоретичні питання.
До першої підгрупи належать праці, присвячені визначенню терміна «соціальна політика». Це поняття є предметом достатньо широких наукових дискусій, у ході яких дослідники висловлювали різні точки зору на його обсяг і зміст. Радянські вчені під соціальною політикою часто розуміли особливий вид керівництва й управління соціальними процесами, який є складовою частиною політики як такої. Тому соціальна політика мала всі риси політичної діяльності партії та держави. Більшість сучасних учених вважає, що в практичному сенсі соціальна політика – це сукупність конкретних заходів, спрямованих на життєзабезпечення населення.
До другої підгрупи входять роботи, у яких розробляються принципи, методи та підходи вивчення соціальної політики в досліджуваний період. Тут представлені роботи радянських і сучасних учених. В.М.Нікольський та А.О.Саржан розробляли детальні принципи, методологію та інструменти вивчення соціальної політики саме на матеріалах Донбасу.
Третю підгрупу становлять праці, присвячені вивченню концептуальних питань радянської соціальної політики. Це переважно невеликі за обсягом роботи пропагандистського характеру, які містять дані про формування та особливості реалізації соціальної політики держави, спрямованість її на підвищення добробуту населення та всебічного розвитку особистості; включають характеристику законодавчих актів, у яких викладені основні норми соціального забезпечення різних категорій громадян, заходи з удосконалення соціалістичного способу життя.
Другу групу історіографічних праць становлять наукові розвідки, присвячені характеристиці формування, упровадження, соціальної політики держави, її особливостям та наслідкам.
До першої підгрупи належать здебільшого узагальнюючі праці з історії періоду. Серед них – багатотомні узагальнюючі роботи з історії СРСР, УРСР та Донбасу. Вони репрезентують перший історіографічний період вивчення теми, характеризуються концентрацією багатого фактологічного та статистичного матеріалу, але не позбавлені ідеологічних штампів. У комплексній роботі під редакцією В.К. Барана та В.М. Даниленка розглядається соціально-економічна та політична історія з аналітичної позиції, характеризуються як позитивні, так і негативні тенденції впровадження соціальної політики в Україні.
Низка досліджень стосується вирішення окремих нагальних соціальних питань на місцях і також містить значну кількість фактів. Так, А.А.Просуленко критично оцінює соціальний розвиток міст Донеччини, звертає увагу на тогочасні проблеми: суттєві недоліки в побутовому обслуговуванні, постачанні продовольчих та промислових товарів, тощо. Значний фактологічний та теоретичний матеріал містять роботи з дослідження реалізації соціальної політики радянської держави в Донецькому регіоні в окремі періоди донецьких дослідників А.С.Бобровського, І.О.Дмитрик та В.М.Нікольського.
Дослідники сучасної України І.В.Рибак, Г.Г.Кривчик, С.С.Падалка приділили значну увагу вивченню розвитку соціально-культурної інфраструктури сіл у добу «розвинутого соціалізму», доводячи їх меншовартість у соціальному забезпеченні, залишковий принцип постачання та надання державної допомоги11.
Окрему частину літератури становлять загальні дослідження західних авторів та вчених української діаспори. Західні автори намагалися висвітлити закриті питання, найбільш актуальні або суперечливі. Соціальні питання становили науковий інтерес для таких західних істориків, як І.Лисяк-Рудницький, Дж.Боффа, Н.Верт та Г.Куромія.
Другу підгрупу становлять праці, у яких об’єктом вивчення є соціальна політика щодо окремих верств суспільства – робітників, службовців, селян, партійно-державної номенклатури. Ґрунтовною роботою з соціальної політики є «История рабочих Донбасса», другий том якої присвячений досліджуваному періоду. Вугільна галузь була основою економічного розвитку Донбасу, її проблеми неодмінно позначалися на соціальній сфері. Тому велике значення мають сучасні праці, які характеризують розвиток вугільної промисловості, серед яких виділяється колективна монографія «Вугільний Донбас у другій половині ХХ ст.» під редакцією З.Г.Лихолобової. Становище працівників важкої промисловості Донбасу досліджували молоді вчені К.В.Заблоцька, А.Н.Данилін, К.В.Кузіна, К.В.Ізмайлова16.
Третю підгрупу становлять роботи, у яких предметом дослідження постає політика влади в соціально-побутовій сфері. У більшості праць, що належать до радянського історіографічного періоду, проблеми розглянуто однобічно, увагу зосереджено на позитивних моментах, наведено несумісні показники або загальні цифри, які самі по собі нічого не демонструють або навіть не відповідають дійсності. Серед сучасних можна назвати монографію Л.В.Ковпак «Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст. (1945-2000 рр.)», в якій вивчено широке коло питань, проте фактичний матеріал стосується переважно України загалом.
До четвертої підгрупи належать наукові розвідки з проблеми соціального захисту населення. Загальні роботи радянського періоду, присвячені дослідженню соціального забезпечення, переважно констатують покращення добробуту населення, списують «нечисленні помилки» на місцеву владу й бюрократизм та розглядають законодавчу базу питання. Серед сучасних дослідників слід назвати В. Позднякова, котрий, на основі чисельних архівних матеріалів простежив становлення та розвиток системи соціального забезпечення у 1917-1991 роках.
П’яту підгрупу становлять дослідження, присвячені розвитку соціально-культурної сфери. Так, Л.Г.Гончаренко простежив діяльність партійних організацій Донбасу з підвищення ролі культурно-освітніх закладів у вихованні трудящих у восьмій п’ятирічці. А серед істориків незалежної України можна відзначити роботу В.К.Майбороди, який дослідив історію, досвід та уроки розвитку вищої педагогічної освіти в Україні 1917-85 років.
Отже, огляд історіографічного доробку щодо соціальної політики радянської держави та її реалізації в Донбасі впродовж 1965-1985-х років засвідчує наявність значної кількості досліджень. Але радянські розвідки занадто заідеологізовані та суб’єктивні, обмежені у використанні джерел та ігнорують багато суперечливих питань. Сучасні дослідники вивчали окремі аспекти теми, а західні автори зосередились на характеристиці ситуації загалом у Союзі або Україні, без регіональних подробиць. Це свідчить про недостатній рівень вивчення теми, відсутність комплексних ґрунтовних досліджень.
Джерельну базу дослідження становить широке коло опублікованих та неопублікованих джерел. Головною документальною базою дисертації стали матеріали чотирьох архівів – Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Державного архіву Донецької області та Державного архіву Луганської області. Опубліковані джерела за походженням та змістом поділено на групи.
Першу групу джерел становлять нормативно-правові джерела (декрети, закони, постанови, кодекси), які містяться у збірниках «Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1968-1985)», «Забота партии и правительства о благе народа. Сборник документов. (1974-1985)», «Звід законів Української РСР». До них належать також чинні на період 1965-85 рр. Конституції СРСР (1936, 1977 рр.) та УРСР (1937, 1978 рр.). Вони дають можливість проаналізувати головну стратегію державної соціальної політики, проте термін «соціальна політика» в них не згадувався, натомість використовувалося поняття «підвищення добробуту населення».
Друга група джерел містить програмні та директивні документи комуністичної партії. Вони опубліковані у таких збірниках документів: «Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986)», «Коммунистическая партия в резолюциях и решениях съездов, конференций, пленумов ЦК», «Справочник партийного работника». Їх аналіз дозволяє виділити основні напрями політики держави у соціальній сфері.
До третьої групи джерел належать тематичні збірники документів, наприклад, «Потребление основных продуктов питания населением Донецкой области». Інформація, опублікована в статистичних збірниках, має досить обмежений характер. Для того, щоб заповнити ці прогалини, ми звернулися до неопублікованих раніше тематичних збірників, які знаходяться в Головному управлінні статистики в Донецькій області. Це насамперед – «Детские сады, ясли-сады всех министерств и ведомств», «Число дошкольных учреждений», «Таблицы динамических рядов основных показателей по статистике труда». З урахуванням того, що всі вони не були опубліковані, доступ до них можливий тільки безпосередньо в самому управлінні. За даними «Таблицы динамических рядов основных показателей по статистике труда» і зараз видаються довідки населенню про середню зарплату для різних інстанцій, зокрема пенсійного фонду, і саме за цими даними громадянам нараховуються пенсії. Для визначення ступеня правдивості необхідно їх перевіряти та зіставляти з іншими джерелами інформації, але, незважаючи на зазначені недоліки, цей матеріал є цінним, а подекуди й незамінним історичним джерелом.
До четвертої групи джерел належать статистичні матеріали, які були опубліковані в різних збірниках та довідниках. Проте часто збірники різних років наводили несумісні показники, які важко порівнювати між собою. Деякі з цих даних мають фрагментарний характер. Серед загальних збірників, у яких є дані про різні напрями соціальної політики в Донбасі, можна назвати такі: «Донецкая область за 70 лет», «Народное хозяйство Ворошиловградской области», «Народное хозяйство Донецкой области», «Основные показатели баланса народного хозяйства Донецкой области», а також низка збірників, присвячених розвитку Донеччини в різні п'ятирічки. Вони публікувалися протягом усього досліджуваного періоду, тому маємо змогу простежити динаміку змін основних показників.
П'яту групу використаних у дослідженні джерел становлять періодичні видання. Серед загальних республіканських видань слід назвати журнали «Коммунист Украины», «Социалистический труд», кілька галузевих журналів – «Советское здравоохранение», «Экономика Советской Украины», «Дошкільне виховання» та спеціальні історичні журнали – «Український історичний журнал», «Вопросы истории». Набагато інформативнішими є газети, особливо регіональні, такі як «Социалистический Донбасс», «Ворошиловградская правда», «Прапор перемоги».
Шоста група представлена довідниковими виданнями, серед яких словники та енциклопедичні видання, у яких міститься визначення основних ключових понять та термінів, використаних у нашому дослідженні – «Большая экономическая энциклопедия», «Социальная политика: энциклопедический словарь», «Соціологічна енциклопедія» тощо.
Отже, джерельна база дослідження є повною і достатньою, що дозволяє проаналізувати реалізацію соціальної політики в Донбасі в 1960-1980-і роки та зробити відповідні висновки.
Методологія дослідження спирається на принципи історизму, об’єктивності та науковості. Дисертація побудована на класичних, традиційних формах вивчення політичної та соціальної історії з використанням елементів регіональної історії. Для досягнення поставленої мети були застосовані системний та комплексний підходи, а також методи аналізу, синтезу, аналізу кількісних даних, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, аналітичний.
У вивченні соціально-економічних процесів особливе значення має статистичний метод, застосований у дослідженні для збору, опрацювання, аналізу кількісних даних, вирахування середніх показників та відсотків, групування статистичних показників за певними ознаками та складання таблиць і діаграм. Це дозволило охарактеризувати соціальні процеси в містах та селах регіону в 1965-1985-і рр., проаналізувати бюджети родин, простежити динаміку змін у матеріально-побутових умовах життя тощо.
У другому розділі «Грошові прибутки населення» розглянуто державну політику щодо регулювання грошових прибутків робітників та службовців, селян, регіонального партійно-державного апарату.
У першому підрозділі «Рішення партійних та владних органів» показано, що основну роль у прибутках радянських людей відігравала заробітна платня. Вона була визначальним важелем матеріального стимулювання населення до роботи. Основним складником зарплатні була тарифна ставка. Влада систематично переглядала систему ставок та посадових окладів, вважаючи, що це допоможе досягти головної мети – забезпечення оптимальної долі тарифної частини в оплаті праці. Протягом зазначеного періоду періодично переглядалися тарифні ставки, оклади та вносилися зміни в пропорції заробітної плати в галузях, професіях та категоріях робітників. Водночас застосовувалося нове нормування праці з урахуванням виробничого досвіду та використанням техніки. Але, хоча директивні рішення щодо диференціації оплати праці приймалися владою постійно, їх реалізація була не послідовною, багато з них залишалися лише на папері. Розподіл за працею в колгоспному виробничому секторі тривалий час здійснювався у формах, які істотно відрізнялися від заробітної платні. Так, досить довго існував такий різновид трудодня, при якому було відсутнє авансування колгоспників за виконану роботу. З 1966 р. була введена гарантована оплата праці колгоспникам (грошима та натурою), виходячи з тарифних ставок відповідних категорій працівників радгоспів. У структурі заробітної платні почала постійно зменшуватися частина натуральних виплат. Але перехід на нову систему оплати відбувався без серйозної підготовки і мав численні недоліки.
Отже, влада постійно приділяла увагу оплаті праці всіх прошарків населення. Але активно проводилася політика зрівнювання прибутків різних категорій працівників. Це спричинило, з одного боку, краще матеріальне забезпечення найменш оплачуваних верств трудівників, а з іншого, – негативне явище «зрівнялівки», коли за різну за змістом та навантаженням працю люди отримували майже однакову плату. Усе це разом нівелювало такий істотний важіль стимулювання праці, як заробітна платня та знижувало її результативність.
У другому підрозділі «Заробітна платня робітників, службовців, селян та партійно-державної номенклатури» з’ясовано, що протягом усього періоду спостерігалося значне зростання зарплатні робітників та службовців усіх галузей народного господарства. Абсолютне збільшення середньомісячної платні за 1966-1980-і роки склало 72,4 крб. Через недоліки в оплаті праці поширеними стали численні приписки. Питома вага премій та різноманітних доплат у структурі заробітної платні з року в рік збільшувалася. Якщо на початку 1960-х років доля прямої заробітної плати в структурі заробітку, наприклад, шахтарів Донбасу становила 72%, то у 1989 р. – тільки половину. Заробітна платня стрімко зростала в стратегічно важливих галузях – вугільній промисловості, металургії, енергетиці. Представники інших сфер народного господарства, особливо легкої, харчової промисловості, культури та мистецтва фінансувалися гірше, здебільшого за залишковим принципом. Заробітки працівників цих галузей залишалися на рівні 65% від зарплатні робітників основних виробництв.
В оплаті праці колгоспників існували достатньо вагомі розбіжності залежно від групи, до якої належало сільськогосподарське підприємство. Загалом у сільському господарстві Донецької області працівники отримували протягом 1965-1985-х років майже на 30% меншу зарплатню, ніж трудящі в інших галузях народного господарства (хоча зростання за двадцять років було значне – 127%). У результаті цього робота в колгоспі була невигідною, оскільки на своїй присадибній ділянці селянин міг заробити вдвічі більше. Сільське господарство вступило в смугу глибокої кризи, головна причина якої полягала в неефективності, нежиттєздатності системи господарювання, що нав’язувалася селу владою.
Найбільш забезпеченою верствою населення в радянському Донбасі була партійно-державна номенклатура. У звичайних громадян фактична заробітна платня була значно нижчою за номінальну, а в осіб на державній або партійній посаді – такою самою. Визначалося це тим, що партійний діяч мав змогу купувати товари у спеціальних магазинах та спецбуфетах, а пересічний громадянин – лише те, що він примудрявся дістати в убогій торгівельній мережі. Серед інших привілеїв партійної номенклатури було забезпечення автотранспортом, спеціальні лікарні, премії, які інколи становили дванадцять і більше окладів на рік. Усередині кожної групи існував розподіл за ступенями матеріального забезпечення залежно від посади, яку обіймав партієць. До середини 1970-х років за рівнем заробітної платні партійна номенклатура була найбільш оплачуваною групою в суспільстві, а потім їх випередили працівники промисловості. Наростаюча криза вимагала стимулювання, хоча б показного, праці робітників найбільш важких підприємств. Але додаткові привілеї ніхто не відміняв, тому реальні прибутки партійно-державної номенклатури залишалися вищими за задекларовані.
У третьому розділі «Зміни в сімейних бюджетах» розглянуто доходи, видатки та купівельну спроможність населення. У першому підрозділі «Розробка загальної стратегії» визначено, що до сукупного доходу родини входили грошові доходи, отримані у вигляді заробітної платні, пенсій, стипендій, різних допомог, надходжень з фінансової системи (позики, відсотки за внесками, виграші в лотереї), вартість чистої продукції, отриманої з присадибної ділянки й від садово-городніх ділянок та інші надходження (доходи від індивідуальної трудової діяльності, надання послуг тощо). На всіх з’їздах компартії України приймалися рішення про підвищення доходів населення у черговій п’ятирічці в середньому на 13-16%. Протягом тривалого часу державні роздрібні ціни на основні продовольчі та непродовольчі товари залишалися стабільними та незмінними, а держава протягом майже всього часу свого існування проводила політику не підвищення цін до реального рівня, а, навпаки, систематичного їх зниження. На початку
1980-х років була зроблена спроба економічної реформи, але вона призвела до хаосу і позитивних зрушень не дала. За підрахунками економістів, у 1985 р. карбованець дорівнював 54 копійкам порівняно з карбованцем 60-х років, що свідчить про приховане зростання цін на всі групи товарів.
Протягом усього періоду реалізовувалася головна мета режиму – соціальна рівність за державної підтримки, обмеження надприбутків окремих верств населення, максимальна рівність людей у споживанні та забезпеченості. Це, звісно, не стосувалося партійно-державної номенклатури. Постійно зростаючі зарплати та соціальні виплати також не дуже допомагали, бо вони не були реальними, населення часто нічого не могло на них купити, до того ж, з середини 1970-х років зростаюча інфляція «з'їдала» майже всю цю прибавку. Як і раніше, товарів у державному секторі торгівлі не вистачало, а ціни «тримала» держава. Загалом купити необхідні товари з часом ставало все більш неможливо навіть за велику ціну, унаслідок чого значні кошти громадян осідали в ощадкасах.
У другому підрозділі «Структура доходів, розподіл видатків та купівельна спроможність населення» визначена складність у вирахуванні доходів населення того часу, яка полягала в тому, що не було єдиних методичних підходів до визначення їх реального рівня, не існувало гласного прожиткового мінімуму, не були озвучені раціональні норми споживання, середньої зарплати, цін тощо. Абсолютне зростання всіх видів доходів населення регіону за розглянутий період склало 107%. Найменше зросли офіційні заробітки, причому й у робітників та службовців (на 85,6%,), й у колгоспників (на 47,5%). Важливим джерелом доходів населення Донбасу, як і всієї держави, були суспільні фонди споживання.
Характерною ознакою часу було зменшення видатків населення регіону, абсолютні показники якого за всіма видами склали майже половину. Динаміка змін у харчуванні була позитивна, оскільки зросло споживання найбільш дорогих, калорійних та корисних для здоров'я продуктів – м'яса, молока, яєць, а зменшилося дешевих – хліба та картоплі, проте норми, розроблені Інститутом харчування Академії медичних наук СРСР, не дотримувалися ніколи. Влада приділяла значну увагу розвитку громадського харчування, збільшилася кількість їдалень, ресторанів, місць у них. Але кінцева мета досягнута не була – кількість місць залишалася недостатньою, а чисельність найбільш доступних закладів (буфети, кафе) навіть зменшилася. Незадовільним було забезпечення гарячим харчуванням гірників, не вистачало місць у їдальнях підприємств інших галузей промисловості.
У четвертому розділі «Соціальний захист» проаналізовано пенсійне забезпечення населення, допомогу інвалідам, заходи з охорони материнства й дитинства. Кожен із цих напрямів мав певні особливості та завдання, які реалізовувалися через посередництво органів соціального забезпечення. Влада стверджувала, що вона є найбільш соціально орієнтованою у світі, але насправді в галузі було достатньо проблем.
У першому підрозділі «Державне планування» репрезентовані рішення партії, уряду та місцевої влади, які засвідчували піклування про найбільш незахищені верстви населення. Їм підвищувалися або, у разі відсутності, встановлювалися пенсії, допомоги, збільшувалися надбавки за безперервний стаж роботи, надавалися різноманітні пільги та привілеї. Позитивним було прийняття у 1964 р. закону про право на пенсію за віком членам колгоспів та колишнім членам колгоспів, які мали необхідні вік та стаж роботи. Позитивним явищем було зниження пенсійного віку і для чоловіків, і для жінок, а також для працівників шкідливих виробництв. Протягом усього періоду приймалися рішення про розширення використання праці пенсіонерів на підприємствах з виробництва товарів народного споживання та у сфері обслуговування населення. Значно покращилася нормативна база захисту материнства й дитинства. Родина розглядалася як важливий інститут радянського суспільства, тому перебувала під контролем держави й партії, а материнство кваліфікувалося як головна соціальна функція жінок та підтримувалася державою морально й матеріально. Так, було заборонено застосовувати понаднормову працю жінок з малолітніми дітьми; посилати їх у відрядження; встановлена оплата відпустки за вагітністю та пологами в розмірі 100 % заробітної плати; з трьох до семи днів збільшено кількість оплачуваних днів з догляду за хворою дитиною; безкоштовне користування підручниками у школах; поліпшені умови утримання вихованців у будинках малюка; дитячих будинках, інтернатах; збільшені виплати самотнім матерям.
Другий підрозділ "Пенсійне забезпечення, реабілітація інвалідів, охорона материнства і дитинства" деталізує існування різних видів пенсій: у зв’язку зі старістю, інвалідністю, втратою годувальника тощо. Було суттєво збільшено суми виплат пенсій як міським, так і сільським пенсіонерам, що позитивно позначилося на їхньому добробуті та зменшило різницю між середньою пенсією та середньою зарплатнею. У Донбасі проживала чимала кількість інвалідів різних груп, для забезпечення протезними виробами яких був побудований Донецький протезний завод, але протезів не вистачало й вони часто були незадовільної якості. Попри постійне піклування про матеріально-побутове забезпечення інвалідів, надання їм пільг, мототранспорту та місць у спеціальних інтернатах, працевлаштування тощо, усе це робилося в менших, ніж було необхідно, масштабах.
Зросла кількість дитячих садків, шкіл. Окрему увагу влада приділяла малозабезпеченим, багатодітним родинам та самотнім матерям, яким надавала грошову допомогу та пільги. Існувала розгалужена система молочних кухонь та пунктів дитячого харчування. Збільшилася кількість дитячих дошкільних закладів, хоча їх було недостатньо. Отже, попри те, що держава постійно підвищувала рівень пенсій, грошових допоміг, надавала привілеї, їх ріст не встигав за все більшою зарплатнею основної маси населення та інфляцією. До того ж, ці привілеї та пільги були дуже обмеженими, тому інвалідам часто не вистачало автомобілів та мотоколясок, пенсіонерам – місць в інтернатах, дітям – харчування, а багатодітним родинам – позачергових квартир.
У п’ятому розділі «Соціально-побутова сфера» досліджено роботу таких галузей, як побутове, житлове та комунальне господарства. У першому підрозділі «Прийняття основних положень в галузі» викладено основні етапи розвитку цієї сфери. Так, у 1965 р. було створено Міністерство побутового обслуговування населення, чим фактично завершився процес організації нової галузі. Протягом наступних десятиліть прийнято ряд постанов із покращення побутового та комунального обслуговування населення як у містах, так і в селах. Розширилася мережа підприємств побутового обслуговування, підвищився рівень їхньої технічної оснащеності, значно збільшився обсяг послуг, які надавалися населенню, урізноманітнилися самі ці послуги. Дуже актуальною була проблема забезпечення населення житлом. Втілені в життя нові будівельні технології та види власності на житло, влада приймала рішення про переселення тих громадян, які проживали в гуртожитках, аварійному та малопристосованому житлі.
У другому підрозділі «Побутове обслуговування населення, житлове будівництво та комунальне господарство» показано, що 1965-1985-і роках відкривалися пункти прийому замовлень біля прохідних або на найбільших підприємствах: Донецькому металургійному заводі, заводі кольорових сплавів, шахті "Панфілівська". Проте на середину 1980-х років стало ясно, що служба побуту і за станом матеріально-технічної бази, рівнем організації та управління, і за обсягом та якістю послуг не відповідає зростаючим потребам людей, суспільства в цілому. Попит населення на послуги задовольнявся меншою мірою, ніж це було необхідно.
Упродовж досліджуваного періоду збільшилася кількість послуг, які надавали підприємства комунального господарства, значно покращилося впорядкування міст регіону, зросло водопостачання, каналізаційне господарство та забезпечення населення газом, покращився рух міського транспорту, хоча варто зазначити, що забезпеченість громадським транспортом залишалася незадовільною і в містах, і в селах. Комунальна сфера Донбасу розвивалася нерівномірно. Спостерігався більш потужний її розвиток у містах, ніж у селах. Всі позитивні зрушення були недостатніми, вони не задовольняли вимог міського та сільського населення області, кількість якого зростала значно швидше, ніж послуги комунального господарства.
Житлове питання вирішувалося шляхом будівництва дешевого, але не дуже комфортного житла. Загалом житлова проблема в регіоні була вирішена, хоча обсяги будівництва відставали від темпів зростання кількості населення. Частина родин мешкала в непридатних умовах, частина працівників проживала у відомчому житлі, що утримувало їх на роботі навіть у разі невдоволення нею. Гіршим було становище із сільським будівництвом, яке велося знано нижчими темпами, ніж у містах. Далася взнаки й хибна практика щодо дрібних сіл, які були зараховані до «неперспективних», у яких не велося ніяке будівництво та ремонт, закривали магазини, клуби, школи, побутові майстерні.
Отже, реалізація пріоритетних напрямів соціальної політики мала багато недоліків. І хоча владі вдалося вирішити найбільш гострі проблеми, стратегія на пріоритетний розвиток важких галузей економіки відсувала на другий план соціальну політику держави, і соціально-побутова сфера Донбасу розвивалася внаслідок цього нерівномірно.
|
