Соціально-економічне становище, етнічний склад і діяльність купецтва міста Києва в XIX ст. Автореферат

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет вивчення, сформульовано мету та дослідницькі завдання, обумовлено хронологічні й територіальні межі та методологію роботи, її практичне і теоретичне значення, викладено дані про характер апробації результатів дослідження, вмотивовано структуру дисертації.

У першому розділі – «Історіографія, джерельна база та методи дослідження» проаналізовано стан і основні напрями вивчення обраної теми, охарактеризовані першоджерела окресленої проблематики, розкрито методологічні засади й основи наукового пошуку.

Зокрема йдеться про те, що історія купців, які проживали і діяли в Києві протягом XIX ст., знайшла хоч і побіжне, але певною мірою сформоване відображення в різноплановій за характером походження, формою та жанром літературі, а саме: синтетичних (колективних) і спеціальних дослідженнях; довідкових, науково-популярних і навчально-методичних працях; критико–біографічних студіях; мемуарах, спогадах, біографіях тощо.

Одним з перших істориків, хто визначив характерні риси “малоросійського” купця, виявив його відмінність від російського, став “класик” досліджень торгівлі на українських ярмарках І.Аксаков (1823–1886 рр. ). При цьому цікаво відзначити той факт, що свою оригінальну працю на цю тему він видрукував “на утримання” (кошти) санктпетербурзького купецтва^{^[1]}.

Одним же з перших, хто спеціально висвітлив історію міста від раннього середньовіччя до початку XIX ст., став М. Берлинський (1764–1848 рр.). У своїй праці “Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень всего города, так же показания достопамятностей и древностей оного” (СПб., 1820) стосовно початку XIX ст. зокрема він змалював зовнішній вигляд столиці. Щоправда, при цьому майже не звернув увагу на її повсякденне та економічне життя, діяльність місцевого купецтва. У свою чергу, київський губернатор І. Фундуклей навів важливі дані щодо останнього, окремо поділивши його на дві статті: купці чоловіки та жінки^{^[2]}.

Приблизно у той самий час побачили світ дві важливі праці російських істориків П. Іванова та О. Семенова^{^[3]}. Перший ретельно розглянув соціальний статус і “зобов’язання” перед державою купців – співвітчизників, а другий навів конкретний фактичний матеріал про зовнішню торгівлю та розвиток промисловості від середини XVII ст. до 1853 р.).

Про умови торгівлі й побут, який існував на київських контрактах, написав і в 1900 р. опублікував у Санк-Петербурзі спеціальну студію польський дослідник і публіцист Генріх Улашин^{^[4]}. Однак місцеві негоціанти не стали в ній об’єктом висвітлення. Його увагу більше привернули, зрозуміло, представники польської національності. Побіжно про євреїв і їх торгівлю в місті кінця XVIII ст. написав, а потім надрукував статтю на сторінках “Киевской старины” І. Житецький^{^[5]}. Схожий за змістом праць обох названих авторів історичний матеріал, але протягом 1654 –1855 рр. і набагато ґрунтовнішій джерельній основі, подав у своїй монографії В.Іконніков^{^[6]}.

В. Аскоченський, описуючи функціонування Києво-Могилянського колегіуму (академії), навів важливі кількісні показники стосовно співвідношення купецьких будинків з іншими житловими спорудами наприкінці XVIII ст^{^[7]}.

П. Лебединцев, І. Каманін і О. Левицький^{^[8]} ввели у науковий обіг значний фактичний матеріал про кількісне зростання купців на Подолі в окремі роки, обгрунтували як саме вони і за рахунок яких представників формувалися (наприклад, вихідців з різних місцевостей України, Росії, Польщі, Франції та ін. країн), описали їх оподаткування та зловживання, а також функціонування купецьких і міщанських “товариств” у Києві.

В радянській історіографії тема з минулого купецтва м. Києва XIX ст. мало досліджена, висвітлювалась фрагментарно, епізодично, безсистемно, за винятком деяких побіжних студій і синтетичних праць. Так, у 1920-1930-х у напрацюваннях про роль вітчизняного господарства в економіці Російської імперії й характер українсько–російських торгових відносин частково йшлося і стосовно національного складу купецького стану в “Малоросії”. Причому, такі вчені як О. Варнеке, О. Оглоблин (Оглоблін), М. Слабченко^{^[9]}, відстоюючи положення про наявність певної автономії української економіки, разом з тим писали про малочисельність вітчизняного купецтва на всіх етапах його розвитку, а наприкінці XVIII – на початку XX ст. – про практичне злиття (в статусі, торгових інтересах, навіть у використанні мови) з російським. Деякі методологічні проблеми, щоправда, з порівняно обмеженим використанням джерел, спробували вирішити тоді Д. Бованенко, М.Волобуєв й І. Бровер^{^[10]}. Хоча основну увагу вони приділили загальним тенденціям в економіці України означеного періоду, порівнянню чи протиставленню її всеімперській.

Важливі оціночні характеристики та судження щодо означених у нашій роботі аспектів містяться в студії К. Антиповича, присвяченій напрацюванням В. Щербини у галузі історії Києва^{^[11]}.

Стосовно ж здобутків радянської історіографії другої половини 30–40-х років можна в основному підпримати точку зору сучасного дослідника вітчизняного купецтва О. Доніка: “… Діяльність купецтва як окремого стану перестала бути об’єктом історичних досліджень, адже пріоритетними вважалися суто економічні проблеми та процеси, пов’язані з ними. Ця верства розглядалася як складова буржуазії, виходячи з тези, що в XIX ст. відбувався розклад станів і формувалися класи капіталістичного суспільства. Водночас буржуазія вивчалася як антагоністичний пролетаріату клас, який мав урешті-решт зійти з історичної арени”^{^[12]}.

У середині 50-х – першій половині 60-х років XX ст., можна сказати, пробили “бреш” у цій царині дослідження І. Гуржія та І. Слабєєва^{^[13]}. Насамперед, маємо на увазі фундаментальні монографії І. Гуржія про розклад кріпосницької системи в сільському господарстві, розвиток товарного виробництва та торгівлі, Україну в системі всеросійського ринку ХІХ ст., а І.Слабєєва – про чумацький промисел.

Протягом 70– 90-х років у цьому напрямі особливо плідно працювали Б. Кругляк, В. Борисенко, В. Крутіков, Т. Лазанська та деякі інші вчені^{^[14]}. Помітною подією у контексті вивчення теми стала поява у 1986 р. Т.2 “Історії Києва” в 3-х томах, 4-х книгах^{^[15]}, де вміщені спеціальні параграфи про соціальні відносини, економіку та управління в місті XIX ст., а конкретніше – про купецьке підприємництво, банки і всілякі контори.

Про керівництво Києвом і губернією протягом 30-х років XIX ст. (1914р.) йдеться в монографії В. Шандри^{^[16]}, де частково охоплені й господарські проблеми міста.

Початок XX ст. ознаменувався виходом у світ конкретно-історичної й теоретико-методологічної студії О. Гуржія, а також нових статей Т.Лазанської та Т. Ігнатьєвої^{^[17]}. Деякі питання з цієї теми розкриті у працях О.П Рєента^{^[18]}. Україна за імперської доби (XIX – початок XX ст.) у роботі наводяться конкретні цифри і факти із соціально-економічного розвитку України у XIX ст. Окремий напрям досліджень, пов'язаний з діяльністю українських ломбардів, започаткувала М. Г. Казмирчук^{^[19]}. Зокрема дослідниця ретельно висвітлила правові засади їх функціонування в Києві наприкінці XIX – на початку XX ст.; показала місцеву специфіку накопичення ними капіталу, визначила місце у соціально-економічному розвитку міста. Деякі аспекти її праць безпосередньо стосуються участі київських купців у процесі становлення та зростання ролі цих установ у економіці України.

Очевидно, серед інших напрацювань слід назвати дві книги письменника та культуролога А. Макарова “Малая энциклопедия киевской старины” і “Киевская старина в лицах. XIX век”^{^[20]}, які побачили світ у Києві протягом 2002–2005 рр. І хоча з огляду на “науковість” у контексті висвітлення нашої теми вони мають певні вади, все ж деякий фактичний матеріал у них заслуговує на увагу дослідника. Так, скажімо, окремі сюжети про український побут міста, стару громаду, “київське українство” тощо.

Принциповими при висвітленні означених нами питань стали положення, методологічні підходи та концептуальні оцінки, які містяться у фундаментальній праці В. Молчанова про повсякденне життя городян правобережного регіону України протягом 1900–1914 рр.^{^[21]}

Вплив моди, зокрема й західноєвропейської, та реклами на життєвий рівень міського населення України, національні особливості його повсякдення досліджено в спеціальних студіях О. Вільшанської^{^[22]}, де йдеться про культурне життя городян у XIX ст., їх художні й мистецькі вподобання.

Вже названа вище книга О. Доніка присвячена основним аспектам соціально-правового статусу українського купецтва в Російській імперії протягом XIX ст. У контексті загальноросійської історії, а також у плані порівнянь і аналогій використані монографії Л. Кошмана, В. Захарова, Ю.Петрова та А. Шацилли^{^[23]}.

Отже, історія київського купецтва Києва, як на те вказує аналіз основної спеціальної літератури, однозначно ще не знайшла поглибленого вивчення й всебічного висвітлення. Відображення її лише в окремих фрагментах засвідчило відсутність фахового дослідження на означений предмет. Разом з тим, опрацьована історіографія виявила найбільш вузькі місця в цій царині. Саме їх з’ясуванню головним чином і підпорядковані найважливіші завдання дисертаційної роботи. В свою чергу, останнє значною мірою зумовлює наукову новизну й актуальність теми.

Джерельну базу дисертаційної роботи зумовили, принаймні, три особливі риси відбору та опрацювання першоджерел. По-перше, цілеспрямована географічна локальність об’єкта дослідження – купці одного м. Києва – передбачала, зі зрозумілих причин, використання фондів лише двох місцевих архівів: Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІАУК) та Державного архіву Києва (ДАК), де головним чином і зосереджено відповідний історичний документальний матеріал XIX ст. По-друге, порівняна нечисленність наявної спеціальної літератури (близько 80 позицій) спонукала до активного залучення справ архівосховищ – до 260. Отже, слід констатувати, що навіть з формального боку кількість останнього перевищила показник використаних наукових студій більше як у 3,5 раза. По-третє, у зв’язку із висвітленням у дисертації таких принципово важливих аспектів як повсякденне життя та непрофесійна діяльність, досить широко використана мемуарна й епістолярна спадщина (20 основних позицій). З неї, в першу чергу, опрацьовані спогади та щоденники сучасників, нотатки різних за соціальним статусом осіб про подорожі й найбільш вагомі події з історії міста, листування громадян з представниками світської чи духовної влади тощо. З інших видів джерел також можна умовно виділити такі: опубліковані законодавчі акти (понад 50 позицій), які значною мірою відобразили урядову політику в означеному контексті; статистичні й інші інформативно-довідкові матеріали. “Змішаним” видом отримання даних слід вважати періодичні видання, зокрема ті з них, де на шпальтах друкувалися як наукові (публіцистичні) статті, так і документи (повністю чи уривками).

Перша група джерел охоплює документи та матеріали 13 фондів, а в них 100 описів названих архівів. Значна частина їх маловідома або вперше введена автором до наукового обігу. Зрозуміло, що справ проглянуто й взято до уваги набагато більше, але на деякі з них не зроблені посилання, оскільки вони мають “типовий”, або занадто загальний характер.

Особливо вагомий за змістом і найбільш численний комплекс джерел вивчено у ф.442. “Канцелярія київського, подільського й волинського генерал-губернатора” ЦДІАУК. У ньому йдеться не лише про соціальний і майновий статус купців міста, а й джерела поповнення їх за рахунок вихідців з різних місцевостей України, Росії, а також іноземців. Наведені відповідні статистичні дані по окремих роках. Персоніфікована діяльність купців у сфері меценатства, висвітлено процес зростання індивідуальних капіталів. Знайшли значне відображення торгово-економічні зв’язки місцевих кадрів з різними українськими регіонами, загалом містами в межах імперії, а також зарубіжними країнами.

Певною мірою схожа інформація, але набагато в менших обсягах, міститься і в деяких інших фондах ЦДІАУК: ф. 193 “Київське намісницьке правління” ( опис 2 ); ф. 204 “Чернігівське намісницьке правління” (опис 5); ф. 274. “Київське міське жандармське управління” (опис 2); ф. 486 “Київська палата цивільного суду” (опис 5); ф. 575 “Канцелярія київського окружного фабричного інспектора” (опис 1); ф.707 “Управління попечителів київського учбового округу” (опис 87); ф. 884 “Комісія для опису губерній Київського учбового округу”(опис 1); ф. 1336 “Малоросійське губернське правління” (опис 1); ф. 1627 “Управління слобідського українського тимчасового військового губернатора” (опис 1).

Частково архівний матеріал з історії Києва у спеціальних “виїмках” опублікували О. Андрієвський і О. Мердер^{^[24]}.

Одним з найчисленніших і вагомих видів опублікованих джерел слід вважати законодавчі акти. Це, насамперед, маніфести, “іменні” укази вищої особи в імперії, положення й постанови Сенату та Державної думи, рескрипти, статути, “інструкції”, всілякі “правила” тощо.

Законодавство стосовно купців Києва XIX ст. опубліковане у першому (всі томи позначені 1830 р.), другому та третьому виданнях “Повного зібрання законів Російської імперії”, а також у кількох тематичних збірниках. Перше видання ПЗЗРІ (ПСЗРИ) започатковане у 1804 р. і проводилося це з відома, а з 1826 р. – під безпосереднім контролем, імператорів.

Серед інших публікацій законів виділимо такі : “Свод законов Российской империи”. – Т.9: Законы о состояниях (СПб., 1899)^{^[25]}; “Акты царствования – Екатерины II: Учреждения для управления губерний и жалованные грамоты дворянству и городам” Под ред. Г. Н. Шмелева. – М.,1907^{^[26]}; “Российское законодательство X–XX веков: В 9-ти т. – Т.5: Законодательство периода расцвета абсолютизма” (М., 1987)^{^[27]}.

Дотичними до них слід вважати матеріали “Архива Государственного совета” (СПб., 1878. – Т.3. Царствование императора Александра I. 1801-1810 гг.)^{^[28]}; “Журналов Комитета министров 1802-1826 гг.” та ін.^{^[29]}. Тут представлена ділова документація вищих органів імперської влади: “думки”, пропозиції й обґрунтування членів Державної ради й Комітету міністрів, положення Міністерства торгівлі та промисловості тощо. Отже, ділову документацію можна віднести до другої категорії джерел.

Особливо широко в дисертації використана мемуарна література, а також епістолярна спадщина. Так, серед спогадів необхідно виокремити нотатки О. Алексєєва, П. Вігеля, С. Вітте, Г. Григор’єва, П. Лебединцева та С. Ярона^{^[30]}. У них, як правило, йдеться про давній Київ, культурне життя й побут городян, приїзд відомих іноземців тощо. Крім того, у спогадах С. Вітте та С. Ярона фігурують яскраві характеристики місцевих купців, наприклад, братів Бродських і Дегтерьових. Не завжди вони показані як порядні люди, а в окремих випадках – скнарами та корисливими навіть у своєму меценатстві. Щоденники І. Долгорукова, Е. Дьяконової та С. Русової помітно доповнюють картини з побуту киян XIX ст^{^[31]}.

У всілякого роду “записках” і “хроніках” йдеться про стан Києва у XIX ст., пожежі та їх наслідки, епідемії хвороб і їх вплив на демографію. Згадуються деякі постанови щодо купецтва міста й значення для городян, наприклад євреїв. У листуванні знайшли своє відображення складні взаємини діячів культури й духовної влади.

Про діяльність деяких купців міста – вихідців з різних місцевостей імперії, їх допомогу національним меншинам і громадам (євреїв, караїмів, поляків та ін.), а також про благодійні профільні фонди можна почерпнути інформацію на сторінках власне київської преси. Тут же сповіщається про торгово-економічні зв’язки городян з представниками країн Західної Європи та Америки, постачання промислових виробів у Росію. Згадується про відповідні окремі розпорядження Міністерства внутрішніх справ.

Отже, залучений і критично використаний у дисертації комплекс першоджерел, на нашу думку, є досить репрезентативним і дозволяє проаналізувати означену тему всебічно й на належному джерелознавчому рівні.

Комплексне наукове висвітлення історії купецького стану м. Києва протягом XIX ст. не може зводитися тільки до опису фактів і подій далекого минулого, а передбачає й концептуальне тлумачення й теоретичне осмислення їх. Це, в свою чергу, потребує застосування багатьох чітко визначених методів пізнання: діахронний (періодизації), історико-порівняльно ретроспективний, структурно-системний, статистичний, що дозволили не лише проаналізувати фактичний матеріал, а й зробити власні викладки на підставі принципів історизму та об’єктивності. Також при дослідженні об’єкту теми були використані методи історіографічного аналізу, джерелознавчої критики, генетичний і просопографічний. Так, діахронний метод дозволив простежити структурні й якісні зміни в еволюції купецького стану в Україні і в Києві зокрема. Методи історіографічного аналізу й джерелознавчої критики засвідчили, з одного боку, недостатню дослідженість теми та її вузлових аспектів для майбутніх пошуків, а з іншого – наявність необхідного комплексу документального матеріалу і, зокрема, архівного.

Соціально-економічна еволюція та функціонування купецтва перебувають у площині перетину вивчення об’єкту трьох наук: власне історії, економіки та права. Такий міждисциплінарний підхід передбачає використання їхнього науково-методичного інструментарію. Безпосередньо йдеться про застосування відповідних юридичних термінів і навичок, наприклад, при опрацюванні законодавчої бази як умовної системи координат дослідження.

Історія купецтва м. Києва XIX ст., незважаючи на певну кількість наукових праць, у більшості аспектів залишалася донині недостатньо вивченою. Складність теми, яка включає такі вагомі складові як соціум, економіка й юридичне становище, полягає у невирішених методологічних проблемах. Адже існують лише фрагментарні, епізодичні висвітлення означених питань. У зв’язку з цим виникла необхідність по “крихті” відшукувати на них відповіді у вітчизняній і зарубіжній історіографії, а там, де не вистачало фактичного матеріалу, проводити паралелі та аналогії з купецтвом у інших містах України, частково – Росії. Малодослідженою слід вважати й політику імперського уряду стосовно місцевих негоціантів. Яка дуже різнилася, зазнавала помітних змін як до корінних представників, так і до іноземців (поляків, греків, німців, французів та ін.). Майже не висвітленими залишилися регіональна специфіка місцевої й зовнішньої (за межами міста) торгівлі київських купців, їх непрофесійна діяльність і організаційні заходи влади в цій царині.

Таким чином, для розв’язання поставлених у дисертаційній роботі завдань використано і критично проаналізовано комплекс першоджерел. Він є репрезентативним, а отже, дозволяє повною мірою відобразити такі параметри як соціально –економічне становище, чисельність, етнічний склад і діяльність купців м. Києва протягом XIX ст. Серед залучених джерел помітно домінують неопубліковані матеріали та законодавчі акти, що ввійшли до перших трьох видань “Повного зібрання законів Російської імперії”. Весь же документальний корпус передбачає вироблення навичок користування економічними та юридичними термінами, застосування, крім “традиційних” історичних методів дослідження, ще й інших, наприклад, “формально-юридичного”.

У другому розділі «Соціально-економічне становище, джерела формування й етнічний склад» складається із трьох підрозділів і присвячений кількісному зростанню та структуризації купецького стану в першій половині XIX ст., кардинальним змінам у статусі та майновому цензі купців у другій половині XIX ст., а також найважливішим аспектам та проблемам їх повсякденного життя.

Для політики царського уряду, зокрема, першої половини XIX ст., у питаннях статусу купців слід визначити таку характерну рису: пільги їм надавалися здебільшого за “географічним принципом” і головним чином з урахуванням етнічної належності та віросповідання. Від 60-х років XIX ст. вони стали значно ширшими, особливо для представників 1-ї гільдії у галузі торгівлі російськими та іноземними товарами по всій території імперії, при утриманні фабрично-заводських закладів, укладанні державних підрядів тощо. Для 70-х років XIX ст. стали типовими “тимчасові” переходи купців з однієї гільдії до іншої у зв’язку з частими коливаннями обсягів капіталів певних осіб, наприклад, тільки на рік. А головне на той період відбулося поступове стирання станових перегородок між негоціантами, міщанами та селянами, які торгували та мешкали в місті. Адже за наявності належної суми коштів купцем вже могла записатися будь-яка особа. Помітний поштовх цьому процесові дало скасування кріпосного права. У другій половині століття практично кожна купецька родина перетворилася на окрему “фірму”, члени якої були пов’язані не тільки “кревними” вузами, а й спільними економічними інтересами, значення котрих при вирішенні справ виходило на перше місце. При цьому, юридично не визначені конкретні обов’язки кожного з них, тим не менш не могли вплинути на, так би мовити, традиції : глава – керівник, молодші родичі – виконавці його волі. Лише надання персонального свідоцтва про отримання гільдії дозволяло відокремитись дітям і заснувати власну справу.

Отже, як засвідчив фактичний матеріал, протягом 90-х років XIXст., у процесі реформування системи оподаткування привілеї купецтва перетворилися вже на анахронізм.

У третьому розділі «Умови функціонування та головні види діяльності» складається з чотирьох підрозділів, в яких висвітлено основні організаційні заходи влади в галузях торгівлі та підприємництва міста, купецьку конкуренцію, характерні риси й особливості професійної діяльності, багатогранну та корисну громадську роботу, якою прославилися значні київські меценати.

Скасування магдебурзького права в Києві іменним указом 1835р. слід розцінювати як остаточне підпорядкування його загальноімперським законам. Хоча період, який настав після того, безпосередньо для купецтва, принаймні не єврейської національності, слід вважати в цілому сприятливим як в економічному, так і соціальному аспектах. Зокрема помітно активізувалася видача офіційних документів на відкриття шинків, крамниць, складів тощо. Важливим заходом стало заснування контори Комерційного банку (1840 р ), щорічні оборудки якого вже через десять років перевищили 10 млн. крб.

Водночас конкуренція між купцями постійно посилювалася, інколи набуваючи найгрубіших форм і проявів. Особливо виразно це проявлялося в незаконному намаганні витиснути єврейських негоціантів. Щодо цього уряд проводив двоїсту політику, а тому обмежував їх економічні потенціали лише до певної межі (коли це було вигідно саме йому). Через це він і не пішов на повну заборону участі купців-євреїв у “контрактах”, як на тому наполягали київські торговці. Інколи право торгувати викуповувалося на спеціально влаштованих аукціонах і перемагав на них той, хто пропонував сплачувати більшу оренду.

Таким чином, у результаті конкурентної боротьби оплата за деякі місця на базарах зростала від кількох сотень до тисячі карбованців на рік. При цьому помітно збільшувалися й обсяги постійної торгівлі, що знову ж таки у вигляді податків наповнювали київську казну, а також кишені начальства. Протягом другої половини століття вона впевнено витісняла ярмаркову торгівлю.

[1] Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. – Санкт-Петербург, 1858. – 383 +IV с.

[2] Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии / И. Фундуклей / – СПб., 1852. – Ч.1. – 549 + 18с.

[3] Иванов П. Обозрение прав и обязанностей российского купечества и вообще всего среднего сословия : В 2-х ч. / П. Иванов. Реп. изд. 1826 г. – М., Оникс, 2006. – С. 102; Семенов А. Изучение исторических сведений о российской внешней торговле и промышленности с половины XVII столетия по 1853 год / А. Семенов. – СПб.: Типография II-го отделения собственной его имп.вел. Канцелярии, 1859. – Ч.2. – 376 с.

[4] Ulaszyn Henryk. Kontrakty Kijowskie. Szkic historyczno-obyzajowy. 1798-1888. – Peterburg, 1900. – 108 S.

[5]Житецкий И. Евреи в Южной России / И. Житецкий // Киевская старина. – 1901. – Т. 72. – № 1. – Отд. 1. – С. 57-80.

[6] Иконников В. Киев в 1654-1855 гг. Исторический очерк / В. Иконников. – К., 1904. – 355с.

[7] Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею / В. Аскоченский. – К., 1856. – Ч. 2. – 566 с.

[8] Лебединцев П. Киев за 60 лет перед сим [1833 г. ] / П. Лебединцев // Труды КДА. / – 1909. –№ 2. – С. 312-330; Ливицкий О. Тревожные годы ( Очерки из общественной и политической жизни г. Киева и Юго-западного края) / О. Левицкий // Киевская старина. – 1891. – Т. 35. – № 10. – С. 1-21; № 11. – С. 169-194; Каманин И. Последние годы самоуправления Киева по магдебургскому праву / Каманин И. // Киевская старина, 1888г.– Т. 21. –№ 5. – отд. 1. – С. 140-168; Т. 22. – № 8. – Отд. 1. – С. 157-195.

[9] Варнаке О. Залізниче будівництво на Україні 1860-х рр. / О. Варнаке // Записки Одеського при УАН товариства. Секція соціально-історична. – Одеса, 1927. – Ч. 1. – С. 10; Оглобин А. Очерки истории украинской фабрики. Предкапиталистическая фабрика. – К.: Госиздат Украины, 1925. – 234 с.; Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. / М. Слабченко. – Б. м.: Держвидав України, 1925. – Т. 1. – 278 с.

[10] Боваренко Д. До методології вивчення історії українського господарства / Д. Боваренко // Прапор марксизму. – 1927. – № 7. – С. 90-93; Бровер І. М. Україна на переломі до промислового капіталізму. Соціально–економічні нариси і матеріали / І.М. Бровер. – Одеса, 1931. – Т.1. – 175 с.; Волобуєв М. До проблеми української економіки / М.Волобуєв // Більшовик України. – 1928. – № 2. – С. 56-62.

[11] Антипович К. Праці В. І. Щербини з історії Київа / К. Антипович // Нові студії з історії Київа Володимира Івановича Щербини. – К.: Українська Академія наук, 1926. – С. XXV-XXXIV.

[12] Донік О. Купецтво України в імперському просторі ( XIX ст. ). – К.: Інст. Історії України, НАН України, 2008. – С.4.

[13] Гуржій І. О. Соціально-економічні зміни та розвиток постійної торгівлі в містах України кінця XVIII – першої половини XIX ст. / І. О. Гуржій // УІЖ. – 1959. – № 5. – С. 36-52; його ж. Україна в системі всеросійського ринку 60–90-х рр. XIX ст. – К.: Наук. Думка, 1968. – 189 с.; Слабєєв І. С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел та його роль у соціально - економічному розвитку України XVIII– першої половини XIX ст.) / І.С. Слабєєв. – К.: Наукова думка, 1964. – 138 с.

[14] Борисенко В. Й. Еволюція соціальної структури населення Лівобережної України / В.Й.Борисенко. – К. : УДПУ, 1997. – 152 с.; Кругляк Б. А. Ярмаркова торгівля на Україні в період капіталізму / Б. А. Кругляк // УІЖ. – 1974. – №3. – С.36-43; його ж. Внутренняя торговля в России в конце XIX – начале XX века : на материалах Украины. – Самара, 1992. – 191 с.; його ж. Торговельна буржуазія в Україні ( 60-ті роки XIX ст. – 1914 р.) // УІЖ. – 1994. – №6. – С.72-81; Крутіков В. В. Буржуазія України та економічна політика царизму в пореформений період / В. В. Крутіков. – Дніпропетровськ, 1992. – 171 с.; Лазанська Т. І. Торговельні доми України на рубежі двох століть ( 1892 - 1914 рр. ) / Т.І.Лазанська // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. : Вип. II. – К., 2001. – С.24-41.

[15] История Киева : В 3-х т., 4-х кн. – К: Наукова думка, 1986. – Т. 2. Київ періоду пізнього феодалізму і капіталізму. – 440 с.

[16] Шандра В.С. Київське генерал-губернаторство (1832–1914): історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал / В.С. Шандра. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 144 с.

[17] Гуржій О. Деякі проблеми становлення купецького стану в Україні / О. Гуржій. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004 – 80 с.; Игнатьєва Т. В. Купецтво Правобережної України в кінці XVIII – першій половині XIX століття : соціально-етнічний аспект / Т. В. Игнатьєва // Наук. праці Камянець-Подільського ун-ту : Історичні науки. – Камянець-Подільський, 2003. – Т. 11. – С. 172-179; Лазанська Т. І. Торговельні доми України на рубежі двох століть ( 1892–1914 рр. ) / Т. І. Лазанська // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. : К., 2001. – Вип. II – С. 24-41.

[18] Реєнт О. П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу / О. П. Реєнт // УІЖ. – 1999. –№ 3. – С. 3-22; його ж. Україна в імперську добу (XIX–початок XX ст.) / О. П.Реєнт. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 340 с.

[19] Казьмирчук М. Г. До питання про створення ломбардів у місті Києві / М.Г. Казьмирчук // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 2005. – Вип. 77-79. – С. 71-74; Приватні ломбарди: створення та діяльність в Україні XIX – початку XX ст. // Історичні записки: Зб. наукових праць. – Луганськ, 2005. – Вип. 6. – С.72-80; До питання створення міських ломбардів в Україні у 80-х рр. XIX ст. – 20-х рр. XX ст. // Там само. – Луганськ, 2005. – Вип. 7. – С.101-108; Деякі аспекти соціальної діяльності ломбардів України на зламі XIX ст. – на початку XX ст. // Наукові записки. – Вип. 9. – Серія: Історичні науки. – Кіровоград, 2005. – С. 74-83.

[20] Макаров А. Н. Киевская старина в лицах / А. Н. Макаров. – К.: Довідка, 2005. – 878 с.

423; його ж. Малая энциклопедия киевской старины / А. Н. Макаров. – К.: Довіра, 2002. – 558с.

[21] Молчанов В. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900–1914 рр.). / В. Молчанов. – К.: Наукова Думка, 2005. – 318 с.

[22] Вільшанська О. Л. Житло української інтелігенції Києва як відображення національної самосвідомості / О.Л. Вільшанська // Образ епохи: культурне середовище Києва кінця XIX – початку XX ст. – К, 1995. – С.33-34; Вільшанська О. Повсякденне життя міст України кін. XIX – поч. XX ст.: європейські впливи та українські національні особливості / О. Вільшанська. - К: Інститут історії України НАН України, 2009. – 172с., іл.

[23] Захаров В. Н., Петров Ю. А. Шацилло М. К. История налогов в России. IX – начало XXв. – М: Российкая политическая єнциклопедия / В. Н. Захаров, Ю. А. Петров, М.К.Шацилло. – 2006. – 296 с.; Кошман Л.В. Город и городская жизнь в России XIX столетия: Социальные и культурные аспекты / Л.В.Кошман. – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. – 448 с.: ил.

[24] А.А. [Андриевский А]. Табачная контрабанда среди киевских мещан / А.А. // Киевская старина. – 1892. – Т. 35. – № 11. – С. 259-266; Мердер А. Мелочи из архивов юго-западного края [1.Проект выселения евреев из сел и деревень Киевской губернии; 2. К борьбе с холерою в 30-х годах] / А. Мердер // Киевская старина. – 1902. – Т.76. – № 2. – Отд. 2. – С. 92-93.

[25] Свод законов Российской империи. – СПб., 1899. – Т.9: Законы о состояниях. – 412 с. + 791 с. (Особое приложение).

[26] Акты царствования Екатерины II: Учреждения для управления губерний и жалованные грамоты дворянству и городам / Под ред. Г. Н. Шмелева. – М.: Издание московских выших женских курсов, 1907. – 160 с.

[27] Российское законодательство X–XX веков: В 9-ти т. – М: Юрид. лит., 1987. – Т.5: Законодательство периода расцвета абсолютизма. – 528 с.

[28] 1808 года, ноября 9. О недостатке в Киевской губернии медной монеты // Архив Государственного совета. – СПб., 1878. – Т.3: Царствование императора Александра (1801–1810 гг.). – Ч. 1. – С. 450.

[29] Журналы Комитета министров 1802–1826 гг. – СПб., 1888. –Т. 1. – 285с.

[30] Алексеев А. А. Воспоминания / А. А. Алексеев. – М., 1894. Його ж. Воспоминания артиста императорских театров // Исторический вестник. –1892. – Т. XLVIII. – № 6. – С.675-707; Вигель Ф. Ф. Воспоминания. – М., 1864. – Т. 1. – 186 с.; Витте С. Ю. Воспоминания: В 3-х т. – М.: Соцэкгиз, 1960. – Т. 1 (1849-1894): Детство. Царствования Александра II и Александра III. – LXXXI, 555 с.; Григор’єв Г. П. У старому Києві. Спогади / Г. П. Григор’єв. – К.: Радянський письменник, 1961. – 357 с; Лебединцев П. Киев за 60 лет перед сим [1833 г.] / П. Лебединцев // Труды КДА. – 1909. – № 2. – С. 312-330; Ярон С.Г. Киев в 80-х годах: Воспоминания старожила / С. Г. Ярон. – К., 1910. –212с.

[31] Долгоруков И. М. Дневник моего путешествия в Киев / И. М. Долгоруков // Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1870. – Апрель-июнь. – Кн. 2. – Отд. II: Отечественные материалы. – С.1-208; Дневник Елизаветы Дьяконовой. 1886–1902 гг. – М.: Изд. В. М. Саблина, 1912. – 837 с.; Русова С. Мемуари. Щоденник / С. Русова. – К.: Полиграф книга, 2004. – 544 с.