СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК МІСТ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ВОЛИНІ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XVI

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано наукове завдання, показано зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження, розкрито його методи, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, вказано на рівень апробації положень дисертації, окреслено її структуру.

У першому розділі «Історіографія та джерела дослідження», що складається з двох підрозділів, висвітлено етапи вивчення та сучасний стан наукової розробки означеної теми та охарактеризовано джерельну базу дисертації.

У першому підрозділі «Стан наукової розробки проблеми» розглянуто історію наукового опрацювання проблематики дисертації. Зважаючи на те, що дослідження розвитку міст та міського життя XVI – XVII ст. має давню традицію вивчення як в українській, так і зарубіжній історичній науці, при аналізі історіографічного доробку застосовано проблемно-хронологічний принцип і окремо охарактеризовано здобутки українського та зарубіжного історіописання. Усі наявні праці умовно поділено на дві основні групи: 1) узагальнюючі та конкретно-містознавчі дослідження; 2) студії з історії південно-східноволинських міст.

Важливим сегментом історіографічного доробку стали узагальнюючі урбаністичні праці, які допомогли дисертантці ознайомитись із загальними тенденціями розвитку міст, дослідницьким та методологічним інструментарієм історика-урбаніста. Вивчення історії українських міст раннього нового часу розпочали українські історики др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. В. Антонович, Д. Багалій, М. Грушевський, О. Грушевський та ін.

Подальші дослідження українських міст раннього нового часу пов’язані з розвитком української радянської історіографії. З огляду на специфіку розвитку історичної науки у той період основна увага приділялась саме соціально-економічним аспектам. Серед цих досліджень варто виділити праці О. Барановича, І. Крип’якевича, П. Михайлини, О. Компан, В. Отамановського, Я. Кіся, Г. Швидько, П. Саса. Загалом радянська історіографія має вагомі напрацювання з соціально-економічного розвитку міських осередків XVI – XVII ст., але чимало із них потребують певних уточнень, адже акцент ставився на антифеодальній боротьбі міщан, на негативній ролі магнатів та шляхти у розвитку міських поселень. Крім того, перевага надавалася вивченню великих міст, які мали важливе адміністративне та економічне значення.

Із відновленням незалежності України постала як наукова, так і суспільна потреба ґрунтовного вивчення історії міст. Серед студій, що присвячені різним аспектам урбаністичної проблематики, варто виділити праці В. Балушка, В. Марочкіна, А. Заяця, Н. Білоус та ін. Останнім часом усе частіше з’являються монографії або спеціальні дослідження, присвячені окремим містам.

Вагоме значення мали узагальнюючі праці з історії ранньомодерних міст польських, білоруських та російських істориків. Передусім, це урбаністичні праці польських дослідників С. Александровича, М. Богуцької, А. Виробіша, М. Горна, Б. Дибаша, С. Кулєєвської-Топольської, Т. Ляліка, Т. Опаса, Г. Самсоновича, Р. Щигєля та ін. У білоруській історіографії стали вже класичними дослідження соціально-економічного розвитку міст А. Грицкевича та З. Кописького. Серед російських урбаністів варто виділити доробок Г. Алферової й А. Ястребицької.

До другої групи праць віднесено дослідження, що стосуються безпосередньо південно-східноволинських міст. Перші студії з історії цих міст з’явилися у др. пол. ХІХ ст. Ці історико-краєзнавчі розвідки з історії Волині виходили як окремими публікаціями (напр., праці М. Теодоровича), так і з’являлись у регіональних періодичних виданнях – «Волынских губернских ведомостях» та «Волынских епархиальных ведомостях». У них опубліковані історико-краєзнавчі статті А. Сендульського, М. Компанського, Л. Крушинського, В. Пероговського та ін. Одночасно спостерігалося посилення інтересу до історії Волині польських істориків М. Балінського, Т. Ліпінського, А. Ролле, А. Яблоновського.

В українській історіографії вперше проблеми соціально-економічного розвитку приватних південно-східноволинських міст порушив О. Баранович на прикладі Костянтинова. Подальше вивчення історії міст Південно-Східної Волині в радянський час обмежилося поодинокими оглядовими ювілейними замітками у фаховій періодиці та енциклопедичними гаслами в довідковому виданні «Історія міст і сіл УРСР».

Зауважимо, що урбаністична тематика Волині на сьогодні розроблена хоч і недостатньо, але чи не найкраще порівняно з іншими регіонами. Передусім, варто виділити монографію львівського історика А. Заяця, присвячену урбанізаційному процесу на Волині. Він є автором низки статей, що стосуються вивчення різноманітних аспектів розвитку міст: їх заснування, управління та функціонування влади, правового становища міщанства, економічного розвитку Острога. Студії з історії окремих волинських міст, що належали кн. Острозьким та Заславським, з’явились за авторством М. Ковальського, В. Берковського. Різноманітні аспекти господарського розвитку володінь кн. Острозьких та Заславських представлені в дослідженнях І. Ворончук, В. Собчука, В. Атаманенка, В. Берковського, І. Тесленка.

Досліджувані міста знаходились у власності кн. Острозьких та Заславських, тому допоміжне значення для висвітлення теми мали праці з історії магнатерії Речі Посполитої А. Ярушевича, Я. Длугоша, В. Чаплінського, Н. Яковенко, В. Ульяновського, Т. Кемпи.

Зростання зацікавленості до урбаністики засвідчила низка науково-практичних конференцій різного рівня: міжнародного, всеукраїнського та регіонального. Ювілейні конференції проводилися до відзначення чергових річниць від заснування південно-східноволинських міст. Матеріали цих конференцій представлені дослідженнями історичного та переважно краєзнавчого характеру.

Окремим сегментом історіографічної спадщини про міста є гасла, що вміщені в енциклопедичних та довідкових виданнях – «Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», «Історія міст і сіл УРСР», «Енциклопедія історії України», «Енциклопедія сучасної України» та ін.

Отже, урбаністичні студії мають давню, послідовну та стабільну традицію вивчення і давно стали окремим напрямком в історіографії. Водночас, дослідження демографічних, соціальних та економічних характеристик міст Південно-Східної Волині відбувалося, передусім, на прикладі Костянтинова. Проблеми соціально-економічного розвитку інших міст регіону розглядались досить фрагментарно, а деякі із них взагалі залишилися поза увагою дослідників.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» проаналізовано джерела, використані в дисертації. Основу роботи склали писемні джерела, частина яких опублікована, а частина зберігається в архівних і бібліотечних установах України та Польщі. Провідне місце в джерельній базі належить такому виду документальних джерел, як описово-статистичні, а допоміжне значення – актовій документації, законодавчим пам’яткам і наративним джерелам. Серед залучених описово-статистичних джерел варто виділити два різновиди: податкова документація та інвентарні описи. До першої групи відносимо поборові та подимні реєстри. У роботі використані поборові реєстри низки маєтків В.-К. Острозького за 1576 р., міст Заславщини пер. чверті XVII ст. (Нового Заслава 1609, 1612 рр. та Старого Заслава 1613 р.), а також опубліковані поборові реєстри Волинського воєводства 1570, 1577, 1583, 1589 рр. Соціально-економічні показники, що характеризують розвиток міст, подано в подимному реєстрі Волинського воєводства 1629 р., який був виявлений, опублікований і вперше опрацьований О. Барановичем.

Інвентарні описи міст виявились найбільш інформативними джерелами для дослідження їх соціально-економічного розвитку. Вони, як внутрішньогосподарські документи, містять детальний опис становища кожного конкретного міста. Інвентарі міст Південно-Східної Волині розпорошені по архівних і бібліотечних установах України та Польщі. Інвентарні описи або їх фрагменти (1615, 1620 рр.), що стосуються володінь кн. Острозьких у Південно-Східній Волині, є опублікованими. У роботі використані інвентар Любарського маєтку 1604 р., інвентар 1615 р. «подільських» володінь Януша Острозького, інвентар 1620 р., що утворився внаслідок поділу маєтків між доньками Олександра Острозького. Значна кількість інвентарних описів міст Заславщини сконцентрована в колекції Сангушків, що зберігається в Польському національному архіві у м. Кракові. У цій колекції зосереджені описи міст та волостей, у т.ч. і тих, що перейшли їм у спадщину від Острозьких. У дисертації використано інвентар Сульжина та волості 1632 р., Старого Заслава (1617, 1622, 1631, 1636, 1643–1645, 1649 рр.), Нового Заслава (1617, 1631, 1637, 1645 рр.), Красного Корця (1617, 1625, 1650 рр.), Білогородки (1580 р.), Славути (1637 р.), Шепетівки (1625, 1643, 1644 рр.). Загалом описи міст подають відомості про чисельність, соціальну структуру та етнічний склад городян, містять інформацію про основні напрямки господарського розвитку міст, повинності міщан, приміське фільваркове господарство, забудову міських осередків. У деяких із них зафіксовані згадки про локаційні привілеї та надання пільг в оподаткуванні, а іноді вміщено копії надавчих листів та дозволів на осадження міст, проведення торгів та ярмарків, право безмитної торгівлі тощо. Описи міст є практично єдиними джерелами, які фіксують стан приватних замків та міських укріплень.

Важливе значення в дослідженні мають актові джерела, які доповнили інформативні можливості описово-статистичних документів. Дисертантка використала опублікований актовий матеріал, який міститься в серійних археографічних виданнях «АЮЗР», «Archiwum Sanguszków», «Кременецький земський суд» та ін., а також неопублікований актовий матеріал судово-адміністративних установ Волині, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ф. 21, 22, 25, 26), і матеріали фондів 221, 236, 2228, КМФ-9, КМФ-15 цього ж архівосховища. Крім того, актові джерела (здебільшого виписи з гродських та земських книг), що стосуються маєтків кн. Острозьких у регіоні, зберігаються у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника (ф. 5, 91, 103).

До законодавчих актів, що використані в дослідженні, зараховуємо опубліковані привілеї, універсали польських королів та сейму. У публікації законодавчих пам’яток Речі Посполитої «Volumina legum» вміщено поборові універсали, які регулювали систему збору державних податків у містах, а також положення, що стосувались юридичного оформлення Острозької ординації.

З-поміж наративних джерел найбільш інформативним є Острозький літописець. Епізодичні згадки про міста містяться в щоденниках та записках іноземців. Фрагментарні відомості про Базалію, Остропіль, Костянтинів, Любар представлені в щоденнику гданського купця Мартина Груневега. Опис замків та укріплених споруд, оцінка сучасниками оборонних можливостей міст міститься в «Книзі походів» Киримли Хаджі Мехмед Сенаі. Свідчення про єврейські громади в Заславі, Полонному, Костянтинові представлені в мемуарах заславського єврея Натана Ганновера.

Таким чином, джерельна база є цілком репрезентативною та характеризується видовою різноманітністю. Її практичне використання дає можливість комплексно дослідити соціально-економічний розвиток міст Південно-Східної Волині в ост. трет. XVI – пер. пол. XVII ст.

Другий розділ «Населення міст Південно-Східної Волині» поділяється на три підрозділи. У першому «Чисельність міського населення» простежено динаміку чисельності городян протягом ост. трет. XVI – пер. пол. XVII ст. та визначено основні чинники, які впливали на кількісний склад міщан.

Встановлено, що загальні уявлення про чисельність населення міст можна скласти починаючи від 70-х рр. XVI ст. Беручи за основу демографічний критерій (кількість міських будинків), у регіоні виділено чотири групи міст: 1) більше 500 (Костянтинів, Любар, Новий Заслав, Остропіль, Полонне); 2) більше 300 (Базалія, Баранівка, Берездів, Звягель, Славута, Старий Заслав, Хлапотин); 3) менше 300 (Білогородка, Красилів, Красний Корець, Лабунь, Шепетівка); 4) менше 200 (Кузьмин, Сульжин). Значні коливання чисельності городян були пов’язані з нападами татар (1577, 1578, 1593, 1617–1618, 1624 рр.). Напр., різке зменшення населення спостерігаємо у Новому Заславі у 1617 р. (1612 р. у місті було 584 будинки, 1617 р. – 362, 1625 р. – 364, 1629 р. – 508). Подібна ситуація характерна і для ін. міст регіону. Визначено, що на демографічну ситуацію в містах впливали й інші чинники: пожежі, епідемії, неврожайність. Водночас, вони не мали такого впливу на демографічну ситуацію в досліджуваних містах, як у західноєвропейських чи польських. Опосередковано про загалом позитивну динаміку чисельності міщан може свідчити поява низки т.зв. нових міст (Новий Берездів, Новий Заслав, Новий Лабунь, Новий Любар, Новий Остропіль, Нове Полонне).

Власники міст усіляко сприяли залюдненню своїх володінь, зокрема надавали податкові пільги, видавали листи про безперешкодне проходження втікачів у їх володіння в Південно-Східній Волині. Як наслідок, луцькі та кременецькі гродські та земські книги рясніють скаргами про втечі в південно-східноволинські володіння Острозьких та Заславських із Луцького повіту, напр., з маєтків Івана Борзобагатого-Красенського, Яна Бавора-Пилятовського, Юзефа Шистовського та ін. У містах мешкали новоприбулі т.зв. новики. Так, 1615 р. у Сульжині таких родин було 51, а в 1632 р. – лише 2. Встановлено питому вагу міського населення в структурі волостей (близько 38%), що дозволяє твердити про значну роль міст у житті регіону.

У другому підрозділі «Соціальна та професійна структура населення» охарактеризовано соціальний склад мешканців міст та визначено сфери їх господарської діяльності.

Встановлено, що привілейоване становище в загальній структурі населення займала шляхта. Шляхтичі були «клієнтами» кн. Острозьких та Заславських, які надавали для них у держання, як правило, «до волі», «до ласки» міську нерухомість, угіддя, природні ресурси чи сільські поселення у волості. Така політика власників особливо виявилася на теренах Південно-Східної Волині, де кількість посесорських володінь була майже вдвічі більшою, ніж замкових. Темпи та тенденції збільшення посесорського землеволодіння яскраво засвідчує Костянтинівська волость (1583 р. у посесії перебувало лише три сільські поселення, а у 1615 р. – 46). Найбільша кількість шляхетських родин проживала у Старому Заславі, Костянтинові, Новому Заславі, Острополі, Полонному, Базалії, Красилові. У містах кн. Острозьких у Південно-Східній Волині, окрім шляхетських родів, які вийшли з середовища місцевого боярства, проживали і нащадки шляхти (Древицькі, Заборовські) та заможних міщан (Кокорики, Скраги), які були тісно пов’язані з маєтком в Острозі. Вони доволі часто займали посади міських урядників – старост, підстарост, війтів. У містах, окрім таких урядників, як старости, підстарости, війти, лентвійти, бурмистри, лавники, писарі, зберігся інститут сотників і десятників.

Відокремлену групу міського населення становило духовенство. У містах проживали православні, католицькі (Базалія, Старий Заслав, Полонне, Остропіль), іудейські (Базалія, Заслав, Костянтинів, Красний Корець, Любар, Полонне, Остропіль, Хлапотин) та мусульманські (Заслав, Костянтинів, Любар, Полонне) священнослужителі. Абсолютну перевагу становили православні церкви, їх кількість була різною – від 1 до 5. При католицьких, православних та іудейських храмах існували школи та шпиталі. У містах функціонували православні (Любар, Полонне) та католицькі (Костянтинів, Старий Заслав) монастирі.

Абсолютна більшість населення була задіяна в торгово-виробничій сфері (торговці, ремісники), землеробстві (волочники, півволочники, четвертинники, третинники, городники, тяглі), частина городян займалася військовою справою (замкові слуги, гайдуки, стрільці). Крім того, у містах зафіксовані такі категорії населення, як парканники, коморники, підсусідки, люзні (гультяї), фільваркова челядь та слуги. У Кузьмині та Сульжині проживали тяглі та загородники, яких традиційно зараховують до сільських мешканців. Описи міст подають міщан, котрі мали певні фізичні вади – «калік», «сліпців». Вони, як правило, проживали досить компактно (у Звягелі, Любарі існували Каліцькі вулиці).

Завдяки застосуванню кореляційного методу виявлено наявність та силу взаємозв’язків між різними категоріями міського соціуму. Зафіксований сильний зв’язок між ремісниками та бурмистрами (0,80) свідчить про те, що у містах, де діяло магдебурзьке право, частка ремісничого виробництва була значною порівняно із непривілейованими осередками. Ще сильнішою була залежність між кількістю ремісників та числом парканників (0,97), тобто ремісниче виробництво було пов’язане з розмірами міста. Про останнє свідчить число будинків, що розташовувалися біля міського паркану. Тісний зв’язок спостерігається між кількістю коморників і підсусідків та числом парканників (0,94) – з огляду на своє майнове забезпечення та характер занять перші мешкали біля міської стіни чи на передмістях. За допомогою кластерного аналізу проведено типологію міст за їх соціально-економічними ознаками (кількість міських будинків, соціальні групи городян, рід занять, розміри землекористування міщан). Найбільш типологічно близькими були Кузьмин, Лабунь та Сульжин. Окрему групу представляли Берездів та Красилів і дещо подібним до них був Хлапотин, хоч із меншою часткою схожості. До ще однієї виразної групи міст зараховуємо Костянтинів та Базалію. Практично несхожими та непов’язаними із жодним іншим містом виявились Остропіль та Полонне.

У третьому підрозділі «Етнічний склад городян» встановлено основні етнічні групи, їх питому вагу в структурі міського соціуму та окреслено характер занять окремих етнічних громад.

Зазначено, що найбільш сталими групами у містах були євреї та татари, які практично не асимілювались і вирізнялися серед інших городян. Ознакою існування певної етнічної відокремленості в містах була наявність у них т.зв. етнічних вулиць. Поширеною етнічною вулицею в містах була Жидівська (Заслав, Костянтинів, Красний Корець та ін.). Іноді євреї могли складати окремий десяток. Водночас, на відміну від західноєвропейських міст, де євреї, як правило, проживали в чітко визначеній частині міста, у Південно-Східній Волині такого обмеження не існувало. Чисельність єврейської громади значною мірою залежала від величини міста, що підтверджують результати проведеного кореляційного аналізу, зокрема взаємозв’язок між кількістю будинків і числом єврейських родин є досить сильним (0,81). Ще однією консолідованою етнічною групою були татари. Їхні громади представлені у Костянтинові, Любарі, Полонному, Старому Заславі. Жодних повинностей, крім військової, вони не відбували і складали окрему князівську хоругву. З’ясовано, що у містах проживали поляки, литовці, цигани, німці, проте абсолютну більшість міщан становило місцеве українське населення.

Третій розділ «Розвиток міського господарства» складається з чотирьох підрозділів. У першому «Ремесла та промисли» проаналізовано спрямованість та організацію ремісничого виробництва та промислів у містах Південно-Східної Волині.

З’ясовано, що найбільш поширеними були ремісничі спеціальності, які забезпечували щоденні життєві потреби міщан та жителів навколишніх сіл (кравці, шевці, кушнірі, пекарі, гончарі, ковалі, різники). Водночас, у невеликій кількості проживали майстри достатньо рідкісних професій – зегармістри (годинникарі), золотарі, склярі, корабельники, скрипники та ін. Встановлено, що в південно-східноволинських містах мешкали майстри близько 50 ремісничих професій. У містах ремісники могли об’єднуватись у цехи. Дозволи на їх існування та привілей кожному конкретному цеху надавали власники міст. У пер. пол. XVII ст. ремісничі цехи функціонували в Острополі (кушнірський, кравецький, різницький, шевський), Базалії (шевський, кушнірський, різницький, ковальський), Полонному (ковальський, ткацький, стельмаський, гончарський, кушнірський, шевський), Старому Заславі (шевський, теслярський, стельмаський). Функціонування та управління цієї корпоративної громади чітко регламентувалось. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, пов’язаних із ремеслом, члени цехів мали також турбуватись про оборону міст. Так, кожен член полонського шевського цеху повинен був мати самопал, 3 фунти пороху і 12 фунтів олова. Наявність цього пункту, як обов’язкового, засвідчують подібні обов’язки ремісників у Базалії та Острополі. Існування цехової організації ремесла в містах підтверджується і наявністю в джерелах згадок про учнів ремісників та підмайстрів.

Визначено, що найбільш прибутковим промислом і для міщан, і для власників було виготовлення алкогольних напоїв (горілки, пива, меду), а також млинарство та рибне господарство, рідше – бджолярство. У Волинському воєводстві 1589 р. найбільша сума сплати чопового припадала на Луцьк та Володимир (по 500 зл.), а за ними слідували Костянтинів (400 зл.), Кременець (300 зл.), Базалія (280 зл.), Остропіль (275 зл.), Любар (150 зл.) та ін. У Базалії, Костянтинові та Новому Заславі чопове становило ¾ від загальної суми сплачених податків. У містах функціонували броварні, солодовні, корчми, які могли належати власникові, замковій адміністрації чи заможним міщанам. Виготовленням напоїв міщани також займались у домашніх умовах, поєднуючи це заняття з іншими – торгівлею, ремеслом чи сільським господарством. У кожному місті функціонував млин. Їх кількість була різною: в Острополі – 7, Полонному – 4, Сульжині – 3, Базалії, Берездові, Костянтинові, Кузьмині, Славуті – по 2, Красилові – 1. Наявність водойм поблизу міст давала можливість займатися рибним господарством. Стави могла використовувати міська громада, котра за ловлення риби сплачувала відповідні платежі, або вони здавалися в оренду для певної особи, чи ж були у розпорядженні замкової адміністрації або власника міста. Бджолярство було представлене лише в найменших містечках регіону (Сульжин, Кузьмин). У містах функціонували воскобійні (Базалія, Костянтинів, Старий Заслав).

Про прибутковість промислів у містах опосередковано може свідчити сума оренди з них. Термін оренди міг бути різним – від 1 до 3 років. Вона сплачувалась рівними частинами кілька разів на рік у дні релігійних свят або в перші числа відповідних місяців, які визначались орендним контрактом. Так, заславська оренда міських промислів та господарських об’єктів у 1623 р. на три роки становила 9 000 зл. Її сплачували 1 серпня, 1 листопада, 1 лютого та 1 травня.

Встановлено, що саме протекціоністська політика власників значною мірою стимулювала збільшення обсягів виробництва та переробки продукції.

У другому підрозділі «Організація торгівлі» проаналізовано вплив регулюючих заходів держави та господарської ініціативи власників на розвиток торгівлі в регіоні, простежено механізм надання та проведення торгів, ярмарків та функціонування стаціонарної торгівлі.

Розвиток торгівлі в містах Південно-Східної Волині був тісно пов’язаним із господарською діяльністю Острозьких та Заславських, оскільки кількість ярмарків, день торгу, специфіка митних відносин у них визначалися не стільки привілеєм короля, як ініціативою власника. Через проведення торгів, ярмарків, стаціонарної щоденної торгівлі міські осередки забезпечували не лише потреби міщан, а й мешканців навколишніх сіл необхідними товарами, ремісничими виробами, господарським інвентарем тощо. Торги в містах відбувались один раз на тиждень. День торгу визначав власник міста, керуючись тим, щоб вони не збігалися в один і той же день у містах, що знаходилися неподалік одне від одного (напр., у Базалії – четвер, Кузьмині – п’ятниця, Берездові – неділя). Найбільша кількість ярмарків у регіоні відбувалась у Новому Заславі – три, у Базалії, Берездові, Острополі, Полонному, Хлапотині – два, в Білогородці, Звягелі, Костянтинові, Кузьмині – один. Головним центром ярмаркової торгівлі в містах була ринкова площа. Найбільші ринкові площі (за кількістю ринкових будинків) знаходились у Базалії, Звягелі, Костянтинові, Новому Заславі. Стаціонарна торгівля відбувалась у крамницях та торговельних лавках. Так, 1603 р. у Костянтинові їх було 43, 1615 р. – 42, у Базалії – 35. Джерела подають різні означення людності, яка була задіяна в торгівлі – купці, перекупники, перекупні, прасоли, ярмарники, сукенники, крамарі. Крім того, торгівлею займались ремісники, які продавали свої вироби.

Важлива роль міст в локальній, регіональній та міжрегіональній торгівлі визначалася наявністю торговельних шляхів, що проходили повз південно-східноволинські міста та сполучали центральну частину регіону з Поділлям та Наддніпрянщиною.

Поширена в історіографії думка про негативний вплив митного навантаження власників на розвиток торговельних відносин не сповна відповідає тогочасним реаліям, оскільки для стимулювання торгівлі власники міст видавали листи, в яких звільняли торговців від сплати мита. Так, у 1604 р. лабунські міщани отримали від Анни Острозької не лише дозвіл на проведення торгів та ярмарків, а й на безмитну торгівлю як для місцевих торговців, так і для приїжджих купців. Очевидно, що уже саму містобудівну діяльність кн. Острозьких та Заславських у регіоні можна розглядати крізь призму убезпечення торговельних шляхів, що в подальшому посприяло перетворенню деяких міст (Базалія, Костянтинів, Новий Заслав, Остропіль, Полонне) у важливі торговельні осередки Волинського воєводства.

У третьому підрозділі «Аграрне виробництво» досліджено рівень аграризації міст, подано відомості про землекористування міщан та функціонування приміського фільваркового господарства.

Встановлено, що досліджувані міста характеризувалися високим рівнем аграризації. Розміри землекористування міщан свідчать, що 2/3 мешканців були задіяні в землеробстві. Міщани поступово розширювали свої земельні наділи, в т.ч. і за рахунок найближчих сіл. Найбільше землі на одну міщанську родину припадало у Базалії (12 моргів). Цей земельний наділ був досить значним, на ньому міщанська сім’я вирощувала не лише продукти щоденного вжитку, але й зернові культури, частину яких могла продавати. Відсоток безземельних міщан в регіоні був незначним.

Важливим стимулом розвитку і ведення землеробства був зовнішній попит на зернові культури та ріст ціни на них. Така ринкова ситуація стимулювала і розвиток фільваркового господарства, розширення якого відбувалося не лише за рахунок сільських поселень, але й приватних міст. У роботі показано, що фільваркове господарство безпосередньо було пов’язане з містом, замковою адміністрацією та частиною міщан. У приміських замкових фільварках працювала частина міських мешканців, насамперед, коморники. Зважаючи на існуючу в історіографії типологію фільварків, приміські фільварки віднесено до категорії середніх або ж великих. Найбільші приміські фільваркові господарства були в Кузьмині та Сульжині. Встановлено, що починаючи з другого десятиліття XVII ст. відбувається скорочення посівних площ та збільшується частка тваринництва у структурі приміського фільваркового господарства. З описів Сульжина 1615 та 1632 рр. чітко видно тенденцію до скорочення посівних площ. Біля міст тягнулися значні земельні наділи заможних городян та шляхти, які документи фіксують як «міські фільварки». Вищезазначене дає підстави стверджувати, що аграрне виробництво відігравало важливу роль в господарській діяльності міщан.

У четвертому підрозділі «Податки та повинності міщан» з’ясовано форми та розміри сплати міщанами державних податків і платежів на користь власника, розкрито механізми отримання податкових пільг та простежено фіскальну політику власників міст.

Регулювання державного оподаткування відбувалося шляхом прийняття сеймом універсалів. До 1629 р. обов’язковим державним грошовим податком був побор, який сплачувався залежно від володіння нерухомістю, землею, господарськими об’єктами та від занять міщан (шос, ланове, чопове, податок з ремесла та торгівлі тощо). У 1629 р. внаслідок податкової реформи побор замінено подимним податком. Його розмір становив 2 зл. від великих кам’яниць та шинкових будинків, і півзлотого – від менших будинків. У 1632 р. збільшився розмір виплати земельного податку (по 12 зл. з лану), а також змінився механізм нарахування збору з виготовлення спиртних напоїв. Новозасновані або спустошені татарськими нападами міста звільнялися від сплати державних податків на чотири роки, проте цей термін міг бути більшим і досягати восьми років.

Основним грошовим податком на користь власника був чинш. Він був диференційованим залежно від володіння нерухомим майном. Крім того, грішми міщани виплачували сторожовий та пороховий податки, збори за користування певним видом ресурсів (за ловлення риби у ставку базалійські міщани давали ставове – 6 гр. лит.). Специфічним видом грошового платежу було бирче, яке сплачували на користь того, хто вибирав податки. Найпоширенішим продуктом натуральних зборів були зернові (овес, рідше – жито, пшоно). Жителі міст повинні були давати сіно, птицю, яйця та ін. продукти тваринництва, іноді бортництва.
В Острополі натуральні податки були замінені на грошові. Так, лише остропільські міщани, які мали «хутір», давали натуральні данини, проте і їх можна було сплачувати грішми. Городяни виконували господарські роботи для забезпечення благоустрою міста та міських оборонних укріплень (відправляли всілякі шарварки біля млинів, ставів та гребель). У містах підводна повинність не була замінена грошовим платежем. Частина відробіткових повинностей була пов’язана з веденням фільваркового господарства (залучались до польових робіт під час збору врожаю). Термін відпрацювань становив у більшості випадків по два дні на тиждень. Певні відробіткові повинності мали відбувати окремі категорії міщан (замкові ремісники, мельники).

Звільненими від сплати податків та виконання господарських робіт були шляхтичі, духовні особи, слуги, які були задіяні у військовій справі, та окремі міщани, що мали відповідний привілей власника міста. Податкова пільга, т.зв. воля, могла надаватись усій міській громаді чи її частині у кількох випадках: 1) відразу після заснування міста; 2) для новоприбулих людей; 3) з певною господарською метою. Термін дії податкової пільги міг бути різним і досягати 24 роки (Баранівка – 24, Берездів, Лабунь, Славута, Старе Полонне – 20, Хлапотин – 15).

Соціально-економічний розвиток міст значною мірою залежав від безпеки та рівня захищеності. Четвертий розділ «Обороноздатність міст Південно-Східної Волині» складається з двох підрозділів. У першому підрозділі «Система захисту міст» охарактеризовано значення міст як оборонних центрів.

Наявність густої мережі міських поселень та укріплень створювала захисні лінії в Південно-Східній Волині. Самі ж міста мали кількарівневу систему оборони. Її важливими елементами були передмістя, «нові» міста, укріплення «нових» і старих міст, пригородки, замки, які разом з іншими виконували й оборонну функцію. Іноді захисне значення мали адміністративні (ратуші) та сакральні споруди (напр., церква Воздвиження та домініканський монастир у Костянтинові, бернардинський монастир у Заславі), біля яких знаходилися вежі із збройними запасами та стрільницями. Важливу роль у посиленні обороноздатності відігравали пригородки, які існували в усіх містах, де були замки, за винятком Костянтинова.

Для забезпечення ефективної системи захисту міщани Південно-Східної Волині поділялися на десятки та сотні. Принцип організації таких міст був представлений сотенно-десятковою системою: Остропіль (Старе місто – 6 сотень, 30 десятків; Нове місто – 1 сотня, 6 десятків), Полонне (Старе місто – 4 сотні, 8 десятків; Нове місто – 3 сотні, 13 десятків), Хлапотин (15 десятків), Любар (Старе місто – 14 десятків; Нове місто – 14), Старий Заслав (8 десятків), Новий Заслав (8 десятків), Шепетівка (6 десятків), Красний Корець (6 десятків) тощо.

Однак центральною частиною міського укріплення залишався замок. Саме замки були одними з найважливіших складових, що забезпечували обороноздатність міст з огляду на кращу фортифікацію, наявність професійної залоги і зосередження у них зброї та припасів. У другому підрозділі «Замки та забезпеченість зброєю» охарактеризовано стан замкових споруд Південно-Східної Волині, кількість та види зброї і боєприпасів в їх арсеналах.

Замки в приватних містах не лише виступали резиденціями власників чи їх урядників, а й служили оборонними осередками. Замкові комплекси розташовувалися на природних і штучних островах, півостровах, мисах, підвищених берегах річок, що характеризувалися кращими захисними властивостями (у Базалії, Костянтинові, Красилові, Острополі, Полонному, Сульжині, Старому та Новому Заславі, Славуті та ін. містах на берегах річок Случ, Ікопоть, Білка, Горинь, Хомора та Понора). Більшість замків були дерев’яними, лише костянтинівський, старозаславський та звягельський замки поєднували в собі дерев’яно-кам’яну архітектуру. Описово-статистичні джерела не фіксують замків у Баранівці, Кузьмині, Хлапотині.

Замкові збройні припаси зберігались у спеціально відведеному приміщенні – цейхгаузі. Крім того, замкова зброя знаходилася також у баштах, а міська – у ратуші, надбрамних вежах, ремісничих цехах. Найпотужнішою замковою зброєю залишалися гармати. Найбільш поширеними були бронзові гармати (Новий Заслав – 15, Костянтинів – 8, Базалія – 5, Полонне – 4). Своєрідним типом вогнепальної зброї була шмигівниця, яка представлена в арсеналі старозаславського (10), красилівського (3), костянтинівського (2), новозаславського (2), остропільського (1) замків. Мортири зафіксовані в арсеналі красилівського (6) та новозаславського (2) замків. До ручної вогнепальної зброї належали рушниці, гаківниці, півгаківниці. Їх найбільша кількість була в Костянтинові (1615 р. – 349, 1636 р. – 330). Поширеними були губчасті рушниці, рідше траплялися мушкети, пістолети, яничарки. Найпримітивнішою ручною вогнепальною зброєю був залізний кий, представлений в арсеналах лише костянтинівського та берездівського замків. Наявною була різноманітна холодна зброя – шаблі, корди, «гусарські палиці», сокири. Обслуговуванням зброї, а також виготовленням селітри та пороху, ремонтом та виготовленням вогнепальної зброї, куль, ядер займалися пушкарі. Виготовляли і ремонтували зброю й інші ремісники – шабельники, мечники, ковалі, слюсарі.

У цілому зміцнення військово-оборонних ресурсів Південно-Східної Волині значною мірою було пов’язане із зусиллями власників міст. Основними напрямками їх діяльності в налагодженні обороноздатності були: 1) заснування нових міст; 2) будівництво замків та міських укріплень; 3) відбудова та реконструкція замкових комплексів; 4) надання пільг для забезпечення зброєю та боєприпасами. З огляду на свою кращу захищеність міста мали значно менші демографічні та економічні втрати від татарських нападів, шляхетських наїздів та ін. військових дій, що позитивно впливало на динаміку їх демографічного та соціально-економічного розвитку.