СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ АВТОНОМНОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

summary

 У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дослідження; представлено методи та експериментальну базу дослідження; висвітлено його наукову новизну, теоретичну та практичну значущість; наведено дані про апробацію та впровадження одержаних результатів.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження розвитку автономності особистості в юнацькому віці» – визначається сутність поняття автономності особистості, аналізуються наукові концепції та підходи до вивчення даної проблеми у зарубіжній та вітчизняній психології, розкриваються особливості її розвитку в юнацькому віці, ґендерні відмінності, розглядаються соціально-психологічні умови розвитку особистості цього віку.

Феномен автономності особистості в юнацькому віці представлено у роботі як системне, багаторівневе психічне новоутворення, яке функціонально проявляється у всіх її сферах життєдіяльності. Наголошується, що автономність не варто ототожнювати з такими близькими за змістом поняттями як  суб’єктність (А.В.Марічева, В.О.Татенко), самостійність (В.І.Моросанова, Г.С.Пригін), автентичність (М.В.Рагуліна, Т.М.Титаренко, Ч.Тейлор), суверенність (С.К.Нартова-Бочавер). На основі аналізу проблеми робиться висновок, що визначальною ознакою автономності є здатність суб’єкта до довільної самоорганізації, самостійного визначення та реалізації свідомих виборів, з урахуванням суб’єктивних та об’єктивних чинників. Функціонально автономність проявляється в інтеграції процесів дистанціювання від зовнішніх та внутрішніх чинників і трансценденції власної природи. Автономна особистість має відкриту пізнавальну позицію та більшою мірою довіряє і приймає себе, ніж залежна.

У межах психодинамічного напрямку психології особистості (К.Абрахам, Д.Боулбі, Е.Еріксон, М.Кляйн, М.Малер, Р.Фейрбейн, К.Г.Юнг, Е.Якобсон) автономність розглядається крізь динаміку об’єктних стосунків, зокрема, пов’язується з ранніми дитячими переживаннями процесу сепарації–індивідуації. Робиться висновок, що саме підлітковий та юнацький вік визначається психологами як сензитивний у розвитку автономності. Прагнення до автономії як новоутворення виникає у підлітковому віці, але інтенсивний розвиток розпочинається саме в юнацькому віці, оскільки цей вік виявляється більш позитивним, сенситивним, відкритим для інтенсивного пізнання свободи і відповідальності, виступає підготовчим етапом для ствердження цінності автономності, її позитивного смислу (О.І. Кузьміна).

На основі аналізу теорії самодетермінації (В.Грольнік, Е.Л.Десі, Д.О.Леонтьєв, Р.М.Райан, У.Тейджсон, Р.Харре, В.І.Чірков), враховуючи проблему розв’язання кризи ідентичності в юнацькому віці, робиться висновок про адекватні можливості для повноцінної самодетермінації та саморегуляції життя в період юності, формування у результаті цього різних типів поведінки: автономної, з провідною внутрішньою чи ідентифікованою саморегуляцією, або залежної, з провідною зовнішньою чи інтроектованою регуляцією.

В юнацькому віці автономність розвивається послідовно під дією таких психологічних механізмів: інтерналізації (інкорпорації, інтроекції, ідентифікації), екстерналізації (проекції, соціального порівняння та ідентифікації), рефлексії «Я» та автономізації (інтеграції і творчого перетворення вихідних конструктів, значеннєвої інтеграції життєвого досвіду та ін.).

В межах суб’єктно-вчинкової парадигми особистості (С.Д.Максименко, В.А.Роменець, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко, Н.В.Чепелєва) розвиток автономності розглядається у зв’язку з розвитком особистості як активного діяча в творенні власного життя. Саме в індивідуалізованій і водночас наповненій глибоким соціальним змістом творчій активності молода людина формується як справжній автономний суб’єкт життєдіяльності (В.О.Татенко).

Розвиток автономності особистості в юнацькому віці описується науковцями в контексті сімейної кризи батьківсько-юнацьких взаємин, що пов’язана з продовженням пристосування родини до факту дорослішання дитини. Так, процес індивідуалізації юнаків та юнок досягається відмежуванням від батьків, зокрема від матері, і супроводжується розвитком маскулінності, формуванням виразного почуття самості. Жіноча ідентичність розвивається всупереч відособленню індивідуальної самості юнки і досягається у близьких взаємостосунках з референтними іншими. Спосіб залишення молодою людиною батьківської сім’ї визначається її позицією у ставленні до родини, яка може бути: респонсивною (довільно обраною) або реактивною (вимушеною). Респонсивна можлива за умови успішного відокремлення від батьківської родини юнаків та юнок, зі збереженням можливості звернення за порадою чи підтримкою до батьків. Реактивна позиція передбачає, що, незалежно від власних бажань, вони вимушені або знаходитися поза сім’єю, або повертатися у сім’ю для підтримки рівноваги в родині.

Відповідно до теорії сімейних систем М.Боуена криза відокремлення дітей від батьків може мати дві моделі завершення:

1.                Емоційне відокремлення, що передбачає збереження взаємин юнака та юнки з родиною при одночасному прийнятті батьками їх дорослості. За такої умови молода людина здатна диференціюватися від своїх батьків, а в перспективі у неї зберігається автономність і готовність до зрілих залежних взаємостосунків з новими членами родини.

2.                Емоційна залежність молодої людини від сім’ї при загальному низькому рівні диференціації її членів. У цьому випадку існує два можливих варіанти розвитку взаємин у сім’ї. У першому випадку юнак або ж юнка зберігають дуже тісні взаємостосунки хоча б з одним із батьків. У другому – має місце географічне або психологічне дистанціювання від батьківської родини за принципом емоційного розриву, що створює ілюзію незалежності та автономного існування.