Сокуренко О.Д. Правосуб\'єктність України: історико-правове дослідження

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вСтупі обґрунтовано актуальність дослідження формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано методологічну основу, сформовано головні положення, що становлять новизну дисертаційного дослідження, визначено наукове та практичне значення його результатів, вказано на апробацію та публікації його результатів.

У розділі 1 “Історіографія та методологія дослідження становлення і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин” встановлено ступінь дослідження питання становлення і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин, проаналізовано наукову літературу, присвячену досліджуваній проблемі та висвітлено методологію, яку застосовував автор у своєму дослідженні. У підрозділі 1.1. “Історіографія дослідження формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин” автор дійшов висновку, що історіографію дослідження можна хронологічно поділити на чотири періоди: 1) ХVІІ – перша половина ХІХ століть; 2) друга половина ХІХ – початок ХХ століть; 3) 20-і – 80-і роки ХХ століття; 4) 90-і роки ХХ століття – початок ХХІ століть. Дослідникам першого періоду притаманною була глибока фундаментальність, новизна та академічна обґрунтованість аналізу міжнародно-правових відносин Української держави, починаючи з сивої давнини. Але неможливість ними використовувати пізніше відкриті джерела та багатства методологічних і технічних досягнень історико-правової думки, вплинула на неповне, а інколи й неточне висвітлення подій і фактів.

Для періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століть характерними була деяка підтасовка фактичного матеріалу та аргументацій, що було пов’язано із реакційною внутрішньополітичною ситуацією в Російській імперії та прагненням заборонити все українське.

Протягом третього, радянського періоду, досить часто відбувалося викривлення фактажу та аргументацій, що вело до певного викривлення об’єктивної істини. Для історіографії цього періоду характерним було нехтування політичних та державотворчих проблем, які мали місце в історії держави і права України. Дослідники зазначеного періоду приділяли надмірну увагу дослідженню становища соціальних класів, верств і груп населення та класовій боротьбі.

Для четвертого періоду розвитку історіографії характерним є поява дійсно наукових досліджень щодо існування України як суб’єкта міжнародних відносин в її історичному розвиткові, хоча тягар пострадянської свідомості значно відчувається у працях багатьох сучасних вітчизняних дослідників.

Автором встановлено, що проблема правоздатності, дієздатності Київської Русі частково була предметом дослідження багатьох вчених. Значний внесок у її дослідження здійснили такі відомі вчені як М.Ю.Брайчевський, М.Ф. Володимирський-Буданов, В.Д.Гончаренко, Б.Д. Греков, М.С.Грушевський, А.А. Зимін, Р.А. Калюжний, М.М. Карамзін, В.Ключевський, Н.А.Максимейко, В.В.Мавродін, В.Т.Пашуто, Р.Г.Піхоя, А.Й.Рогожін, Б.А. Рибаков, П.П.Толочко, О.О. Шевченко, Я.М.Щапов, С.В.Юшков, М.Н. Ясинський та інші. Встановлено, що в давньоукраїнських джерелах (“Густинському”літописі (ХVІ ст.), “Історії Русів”(ХVІІІ ст.) та деяких інших) зазначається, що Україна як суб’єкт міжнародних відносин була добре відома ще у сиву давнину.

Феномен становлення і розвитку Української держави у середині ХVІІ - кінці ХVІІІ століть був фрагментарно досліджений у працях лише М.С.Грушевського, М.І.Костомарова, І.П.Крипякевича, В.Липинського, М.Н.Петровського, С.Томашівського, А.П.Ткача, А.Яковліва та деяких інших дослідників. Проблема ж правоздатності та дієздатності Української держави не була предметом спеціального дослідження. Навіть дослідники сучасної вітчизняної історико-правової науки Українську державу середини ХVІІ - кінця ХVІІІ століть не вважають суб’єктом міжнародних відносин.

Малодослідженою залишається діяльність України як суб’єкта міжнародних відносин у період визвольних змагань(1917-1921 рр.). Разом з тим слід відзначити праці таких відомих українських дослідників, як О.Л. Копиленко, В.Н. Денисов та інших, у яких знайшли своє втілення проблеми формування держави і права України та її міжнародні відносини. У радянську добу з’являлися праці, в яких досліджувалась діяльність УРСР на міжнародній арені, зокрема в ООН та спеціалізованих органах ООН. Серед них можна виділити роботи таких українських дослідників як Курішков Є.Л., Василенко В.А., Лукашук І.І. та інших. Боротьба за міжнародну безпеку та мир до початку 50-х років ХХ ст. досліджується в праці Л.О.Лещенка “Україна на міжнародній арені”.

Членство УРСР в ООН та її діяльність в спеціалізованих організаціях ООН були предметом дослідження таких вітчизняних дослідників, як Д.Вєдєнєєва, Н.Городня, Т.Заруда, П.Притуляк, О.Шкуратенко та інших.

Здобуття Україною незалежності зумовило потужне дослідження всього спектру вітчизняних зовнішніх відносин. Упродовж всього періоду незалежного ствердження України вагомий внесок зробили не лише окремі науковці, а й цілі авторські колективи науковців академічних інститутів та вищих навчальних закладів (О. Апанович, Я. Грицак, Денисов В.А., В.І. Євинтов, Я. Ісаєвич,             С. Кульчицький, М. Михальченко, Ю. Павленко, В. Смолій, В. Солдатенков,         А. Трубайчук, П. Толочко, Ю. Шаповал, В. Шевчук, А. Костиря, Г. Калінічева, О.Л. Копиленко О. Л., А. Кудряченко та інші).

Серед авторитетних сучасних розробок з даної проблематики слід назвати монографічні дослідження: „Політична історія України. ХХ століття” в 6-ти томах, підготовлена Інститутом політичних та етнонаціональних досліджень НАН України на чолі з академіком І. Курасом; „Цивілізаційна історія України” (М.Горєлов, В. Моця, О. Рафальський), „Політична історія України ХХ століття” (А. Кудряченко, Г. Калінічева, А. Костиря) та ін.

Автор дійшов висновку, що історіографія та юридичні джерела в історії держави і права України посідають надзвичайно важливе місце.

У підрозділі 1.2.“Методологія дослідження правосуб’єктності України” автором встановлено, що для сучасного стану науки характерне визнання не тільки матеріалістичного, а й ідеалістичного розуміння історії як системи поглядів, де ідеям, теорії, свідомості людей відведено визначальну силу суспільного розвитку, вони мають вирішальне значення в пізнанні і розвитку державно-правових явищ. Саме тому дослідження еволюції діяльності нашої держави на міжнародній арені автор проводив з багатьох позицій, залучав різні наукові теорії.

На авторську методологію великий вплив зробила так звана пострадянська свідомість, якій властивий юридичний позитивізм.

Світоглядні позиції визначають тип наукового мислення, тобто, сукупність взаємозалежних наукових ідей, форм пізнання дійсності тощо. Автор дисертаційного дослідження намагався формулювати такі наукові поняття, які б відображали закономірності та особливості генезису міжнародної діяльності нашої держави. Таким чином, проводячи дослідження, автор виходив з об'єктивізму, розгляду проблематики не лише з юридичних позицій, а й з соціологічних, історичних тощо.

Методологічною основою даного наукового дослідження є поєднання загально-філософських та спеціально-наукових методів таким чином, щоб висвітлити еволюцію міжнародної діяльності нашої держави з максимальною об'єктивністю та неупередженістю, але, разом з тим, враховуючи поточну ситуацію кожного з досліджуваних періодів.

Серед загальнофілософських методів в процесі дослідження були використані діалектичний метод, методи індукції та дедукції, аналізу та синтезу, прогнозування та екстраполяції, емпіричний, матеріалістичний та ідеалістичний методи.

У дисертаційній роботі застосовано телеологічний метод, який базується на аналізі мети будь-якої діяльності, в тому числі і міжнародно-правової. Застосування зазначеного методу тісно пов’язане з позицією і поглядами автора.

Порівняльне дослідження історії еволюції міжнародної діяльності нашої держави дало можливість встановити її принципи, вектори та історичні вподобання.

Порівняльний метод дослідження дозволив авторові встановити, що в деяких випадках міжнародно-політичні дії, які оцінені сучасністю як помилкові, насправді були єдино можливими та доцільними і повністю обумовленими на момент свого вчинення.

У даній дисертаційній роботі було застосовано соціологічний метод дослідження, який дозволив авторові виявити причинно-наслідкові зв’язки у розвитку права і суспільства. Цей метод дозволяє виявити правовий вплив на поведінку як лідерів держави, так і її населення, а також те, як соціальні, економічні та політичні зміни впливають на розвиток міжнародних відносин.

Історичний, або еволюційний метод, застосовувався автором для дослідження еволюції міжнародної політики України у певні конкретні періоди суспільного розвитку. Історичний метод ґрунтується на ідеї, що будь-яка діяльність, в тому числі і міжнародно-правова, є процесом, безперервним актом формування суспільства, і вектори її діяльності постають як часове відображення, яке має еволюціонувати разом із зміною соціально-економічного та політичного середовища. Міжнародна діяльність за смисловим змістом може змінюватися у зв’язку зі зміною умов та обставин.

Використання формально-юридичного та історико-правового методів було корисним при з’ясуванні сутності та реального змісту міжнародно-правових явищ історичної та сучасної української дійсності.

Порівняльно-правовий метод застосовувався при з’ясуванні відмінностей у міжнародно-правових актах, що досліджувалися в роботі. Це надало змогу більш глибоко пізнати особливі характеристики існування та розвитку української держави в аспекті міжнародної діяльності.

За допомогою спеціально-юридичного методу дисертант визначав юридичні поняття і терміни, що містяться у юридичних документах міжнародної діяльності України різних періодів розвитку та становлення її державності, давав оцінку та їх перспективи застосування. Цей метод дозволив авторові проводити класифікацію та встановлювати ознаки, аналізувати практику створення та застосування норм міжнародно-правових актів.

Використовуючи емпіричний та науковий метод при дослідженні історико-правових питань міжнародної діяльності України, було встановлено певні закономірності її розвитку як суб’єкта міжнародних відносин.

Авторська методологія базується на принципах, які дозволили досягти поставленої у дисертації мети. До таких принципів слід віднести плюралізм поглядів, використання досягнень різних наукових теорій та шкіл, об’єктивізм, залучення методів, які дозволили дослідити еволюцію міжнародної діяльності України як суб’єкта міжнародних відносин у динаміці, часі її зародження, становлення і до остаточного формування в русі самостійної незалежної сучасної держави.

Використання вищезазначених методів та звернення до наукових розробок відомих вчених юристів-міжнародників та істориків дозволило сформулювати авторську позицію щодо теоретичних та практичних аспектів міжнародної діяльності України, побудувати логічну модель її майбутнього розвитку та на прикладах довести необхідність удосконалення існуючої міжнародної політики, керуючись історичним досвідом та сучасною доцільністю. Розглянувши міжнародну політику нашої держави на такому великому проміжку часу, автор зміг встановити загальні тенденції, закономірності і тяжіння в її розвитку.

У розділі 2 дисертації “Історико-правовий аспект формування і розвитку України як суб’єкта міжнародних відносин” проведено дослідження сутності правосуб’єктності Київської Русі та Галицько-Волинської держави, правоздатність та дієздатність України в добу Гетьманщини, утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності, утворення Української РСР та її правосуб’єктність. У підрозділі 2.1. “Правосуб’єктність Київської Русі та Галицько-Волинської держави” проаналізовано формування і розвиток правосуб’єктності Київської Русі і встановлено, що до появи варягів у східних слов’ян існували могутні державні об’єднання – Куявія, Артанія та Славія. У Славії проживали ільменські словени, мерь, чудь, кривичі та полочани, які постійно змішувалися між собою, і докорінним чином відрізнялися від слов’янських племен, що мешкали у Середньому Подніпров’ї, як у генетичному і антропологічному, так і в мовному та культурному відношеннях. Не варяги, а слов’янські племена “Русь”, які були відомі ще в УІ столітті, і мали свою державу, що називалася Куявія, підкорили племена, що проживали на території Славії. Протиріччя, які виникли в середині ІХ століття між Куявією і Славією, спричинили запрошення ільменськими словенами (Славія) представника варягів правити ними “по праву”. Князь Рюрик був родичем князів Аскольда і Діра і це дало право його синові Ігорю претендувати на київський князівський престол. У дисертації обґрунтовано, що встановлення влади Рюриковичів сприяло швидкому визнанню Київської Русі суб’єктом міжнародних відносин та визначило її розвиток в європейському напрямі. З погляду норм сучасного міжнародного права правоздатність, дієздатність та деліктоздатність Київської Руси у УІІІ-ІХ століттях підтверджується в усіх договорах Русі з Візантією. У роботі вияснено, що правоздатність і дієздатність Київської Русі знаходить своє підтвердження і у її відносинах з іншими країнами Європи.

У підрозділі проаналізовано виникнення і розвиток Галицько-Волинського князівства, встановлено, що воно було повноправним суб’єктом міжнародних відносин і користувалося значним авторитетом серед керівників сусідніх країн, які прагнули вступити з ним у військові і політичні союзи. Аналіз міжнародного становища Галицько-Волинського князівства дозволяє стверджувати, що воно було правоздатним і дієздатним суб’єктом міжнародних відносин і користувалося загальною правосуб’єктністю.

У підрозділі 2.2. “Правоздатність і дієздатність України в добу Гетьманщини (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ ст.)” досліджено складний процес формування і реалізації зовнішньої політики України. Вияснено, що тогочасна зовнішня політика України відрізнялася своєю багатовекторністю, постійним пошуком потенційних союзників, що підкреслювало досить активну її діяльність як суб’єкта міжнародних відносин.

Найактивнішими міжнародні стосунки України-Гетьманщини були, як встановив автор, у період гетьманства Б. Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи та П.Орлика. Усі зазначені гетьмани прагнули добитися максимального зміцнення військово-політичного становища України, ведення нею самостійної як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Усі вони, за винятком П.Орлика, не бачили можливості досягнення Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин без згоди на те та активної участі у такому процесі великих сусідніх держав. Автором встановлено, що всі гетьмани прагнули активно підтримувати контакти з урядами сусідніх країн, представляючи Україну на міжнародній арені як суб’єкта міжнародних відносин. На відміну від міжнародної діяльності Київської Русі, в якій робився акцент на тривалі торгівельні відносини, діяльність українських гетьманів була спрямована на укладення військових і політичних союзів, хоча в окремих випадках переслідувались і економічні інтереси.

Усі українсько-московські договори були договорами двох рівноправних суб’єктів міжнародних відносин. Зроблено висновок, що усі вони порушувалися виключно московською стороною. Після поразки в 1709 р. українсько-швецького війська Москва одностороннім актом у вигляді так званих “Решетиловських пунктів” закріпила за собою право втручатися у внутрішні справи України і здійснювати з нею відносини через Малоросійську колегію. У Москві Україну стали вважати як частину Російської імперії, хоча у 1727 році зносини з Україною почали здійснюватись через Колегію закордонних справ. Робиться висновок, що після скасування гетьманства та знищення Запорізької Січі на Україну було поширено російський адміністративно-територіальний устрій і із суб’єкта вона перетворилася в об’єкт міжнародних відносин.

У підрозділі 2.3. “Утворення УНР та формування її загальної правосуб’єктності” з’ясовано, що політична криза в Російській імперії на початку ХХ століття спричинила відновлення України як суб’єкта міжнародних відносин. Від її імені почала виступати Центральна Рада, політика якої спочатку була спрямована на здобуття політичної автономії для України і лише після агресії більшовицької Росії вона заявила, що УНР має намір стати повноправним суб’єктом міжнародних відносин. І фактично, і юридично УНР стала суб’єктом міжнародних відносин після підписання Брест-Литовського мирного договору. Зазначений крок Центральної Ради спочатку мав позитивні наслідки для ствердження України в ролі незалежної держави та суб’єкта міжнародних відносин: більшовики залишили українські території, у Києві встановилася сильна централізована влада гетьмана Скоропадського, Україна почала провадити зважену та чітку зовнішню та внутрішню політику, хоча й орієнтовану на Четвертний союз. Саме ця орієнтація по закінченню Першої світової війни та поразкою Четвертного союзу й призвела до втрати Україною своєї ненадовго здобутої незалежності. Доведено, що концепція нейтралітету, яку розробила і дотримувалася Директорія у своїй зовнішньополітичній діяльності з одного боку була досить розумною, а з іншого – прирікала її на бездіяльність у відносинах із сусідніми країнами, не давала можливості стати УНР повноправним суб’єктом міжнародних відносин. Вияснено, що агресія Радянської Росії проти України змушувала Директорію більше приділяти уваги розбудові армії і менше займатися проблемами зовнішньої політики.

У підрозділі 2.4. “Утворення Української РСР та її правосуб’єктність” з’ясовано, що вступ УРСР до складу СРСР спричинив знищення України як суб’єкта міжнародних відносин. Вияснено, що деякі українські дослідники дотримуються думки, що Українська РСР до 1944 року, перебуваючи у складі СРСР була наділена “делегованою міжнародною правосуб’єктністю”. Проте це не зовсім так, адже вона втратила будь-яку можливість формувати власну як внутрішню, так і зовнішню політику. З’ясовано, що ставши членом ООН та її спеціалізованих організацій, Україна почала виступати у міжнародних відносинах як правоздатний суб’єкт міжнародного права. Проте, беручи на себе певні зобов’язання згідно договорів та конвенцій, Україна не могла їх реалізувати. Тобто, вона була недієздатним суб’єктом міжнародного права, а тому проводила ратифікацію міжнародних угод з певними застереженнями. Простежується також неделіктоздатність Радянської України протягом усіх років її існування.

У розділі 3.“Становлення і розвиток України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин у кінці ХХ – на початку ХХІ ст.” досліджено становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин (1990-1991 рр.), розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах (1991-1994 рр.) та зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин. У підрозділі 3.1. “Становлення України як суверенного суб’єкта міжнародних відносин (1990-1991 рр.)” встановлено, що прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна заявила про своє право виступати на міжнародній арені від свого імені, брати участь у створенні норм міжнародного права, вимагати від інших країн визнання її як суб’єкта міжнародних відносин та вступати в такі відносини. Україна заявила не лише про свою здатність мати права, а й брати на себе юридичні обов’язки, самостійно їх реалізовувати. Проте, перебуваючи у складі СРСР, Україна не могла самостійно формувати і реалізовувати свою зовнішню і внутрішню політику, забезпечувати територіальну цілісність, визначати повноваження системи органів публічної влади, а тому інші держави не поспішали визнавати її як суверенного суб’єкта міжнародних відносин. Актом проголошення незалежності Україна прагнула реалізувати своє право бути суб’єктом міжнародного права та самостійно вступати у міжнародні відносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Так як держави міжнародного співтовариства не поспішали з визнанням незалежності України, то було проведено референдум на її підтвердження. Результати референдуму докорінним чином вплинули на ставлення інших держав до намагання України стати суб’єктом міжнародного права. Окрім того, діяльність України на міжнародній арені засвідчила, що вона не тільки прагне набути правосуб’єктивності, а й брати на себе певні зобов’язання та виконувати їх.

У підрозділі 3.2.“Розвиток правоздатності та дієздатності України як суб’єкта міжнародного права в міжнародних відносинах (1991-1994 рр)” встановлено, що країни Заходу навіть після референдуму, який відбувся в Україні на початку грудня 1991 року, займали стриману позицію і вимагали від неї продовження діалогу з іншими союзними республіками та дотримання певних міжнародних зобов’язань.

Незважаючи на те, що між колишніми союзними республіками було підписано Угоду про створення “Співдружності Незалежних держав”(СНД), країни Заходу не поспішали визнавати Україну як незалежну державу. Вони боялися того, що ракетно-ядерна зброя, що була розташована на території республік, могла потрапити до рук не прогнозованих за своєю поведінкою урядів. Країни Заходу погоджувались визнати незалежну українську державу лише de facto, що давало можливість Україні вступати в міжнародні відносини у якості суверена. Повне і остаточне визнання України de jure, коли між суб’єктами міжнародного права встановлюються відносини в усіх галузях, відбувається обмін дипломатичними представниками, визнається імунітет новоутвореної держави від юрисдикції визнаючої держави, країни Заходу пов’язували із взяттям нашою країною зобов’язань стосовно виконання договорів, укладених Радянським Союзом щодо ракетно-ядерної зброї та відмови від статусу ядерної держави. Послідовна і відверта позиція України щодо вирішення зазначених проблем спричинила масове її визнання в другій половині грудня 1991 року іншими державами не лише de facto, але й de jure.

У підрозділі 3.3.“Зміцнення України як суб’єкта міжнародних відносин” з’ясовано, що Україна в міжнародних відносинах керується принципами міжнародного публічного права. Такими принципами є принцип суверенної рівності держав; принцип незастосування сили або погрози силою; принцип невтручання у внутрішні справи; принцип співробітництва; принцип добровільного виконання міжнародних зобов’язань та деякі інші принципи. Встановлено, що хоча Україна не приєднувалась до договорів про ядерне роззброєння та неросповсюдження ядерної зброї, вона погодилась не тільки на вивезення з її території тактичних ракет з ядерними боєголовками, а й на демонтаж ракет з ядерними боєголовками стратегічного призначення.

У підрозділі встановлено, що розвиток України як суб’єкта міжнародних відносин відбувається як завдяки існуванню відокремленої території, власного населення, органів влади і управління, так і власному суверенітету, що робить її рівноправним учасником міжнародних відносин. Разом з тим, Україна як суб’єкт міжнародних відносин, не може повністю контролювати ту частину своєї території, на якій розташовані об’єкти російського Чорноморського флоту. Саме тому Україна втрачає частину своєї правосуб’єктності – вона є недієздатною та неделіктоздатною на частині своєї території, так як вона не може її контролювати. У цілому для незалежної України існує постійна загроза з боку Росії, політика якої переслідує за мету перетворити її із суб’єкта в об’єкт міжнародних відносин.