| summary: | У вступі розкривається стан наукової проблеми, що досліджується, обґрунтовується обрання теми дисертації, з’ясовуються її актуальність, наукова новизна, теоретична цінність та практичне значення, формулюються цілі та завдання дослідження, визначаються його матеріал і методи.
У першому розділі – “Проблема образних номінацій, проблема конотації та теорія семантичних парадигм у сучасному мовознавстві” – обґрунтовано теоретичну базу (поняттєвий апарат) дослідження. Актуальні для аналізу матеріалу роботи точки зору на конотацію можна узагальнити, враховуючи хронологічну послідовність розвитку наукової думки в цьому напрямку та відзначаючи певні конститутивні характеристики обговорюваного мовного явища.
У ході дослідження підтверджено, що конотація є елементом семантичного значення мовної одиниці, а не лише ознакою відповідної реалії, (як, наприклад, вважав В.А.Звегінцев).
Значеннєві реляції типу “абстракція (відчуття, емоція та ін.)” – “предмет матеріального світу” є типовими “речовими” (рос.: “вещными”) конотаціями (В.А.Успенський, М.В.Малащенко). Цей різновид конотації представлений великою кількістю прикладів у матеріалі дослідження. Так, найчастіше використовувана для ілюстрування речових конотацій лексема “час” є ім’ям абстрактної реалії, яка не може символізувати щось навмисне, бо взагалі нерукотворна, але значеннєві відповідності типу ‘час’ – ‘матерія’; ‘час’ – ‘жива істота’ досить частотні. Пор.: лат. Omnes vulnerant ultima necat (Кожна (година) ранить, остання – вбиває); “Я вижу перелом столетий” (Л.Никулин); “Нежно, / Светло, безмятежно / Времени голос звучит” (Т.Щепкина-Куперник).
Щодо питання про об’єктивність / суб’єктивність конотації, то певна міра суб’єктивності присутня, на нашу думку, на стадії породження конотативного змісту, але при його сприйнятті і, тим більш, при (можливому) подальшому відтворенні конотативні елементи значення слова стають надбанням дедалі більшої кількості мовців і, отже, переміщуються в сферу об’єктивного значення мовної одиниці, передаються і сприймаються разом із словом. Ідею об’єктивності конотації та її приналежності до сфери значення мовної одиниці аргументують багато дослідників (Ю.О.Жлуктенко, Н.М.Разінкіна, Є.Ф.Тарасов, В.І.Шаховський та ін.).
В.І.Шаховському належить також детальна типологія конотацій, яку ми використовуємо з певними корективами. Зокрема, за нашими спостереженнями, якісні конотації – емотивна (Ем.), експресивна (Ек.), оцінна (О.) і стилістична (С.) – є рідкими і неістотними поодинці. Зазвичай вони функціонують сукупно, або у певних сполуках. Напр.: “Великолепный град рабов” (А.Григорьєв): Ем. – амбівалентне сполучення захвату із зневагою; Ек. – наявна як кількісний показник емотивності; О. – негативна (осудження); С. – піднесена. Крім того, асоціації, визначені В.І.Шаховським як одна зі сфер локалізації конотацій, на наш погляд, є суб’єктивною сферою значеннєвих реляцій, в основі генезису і мотивації яких далеко не завжди лежать факти мови. Але існує інша категорія суто мовних (і навіть міжмовних) значеннєвих реляцій – семантичні пучки (ряди), що, будучи однією з детермінант формування конотації мовних одиниць, можуть оформлятися в асоціативні зв’язки: ‘кінь’ – ‘вітер’, ‘змія’ – ‘ріка’, ‘сонце’ – ‘око’ та ін. Тому даний тип локалізації конотації мовної одиниці ми визначаємо через семантичні реляції (пучки, парадигми).
Для аналізу матеріалу дослідження виявилися актуальними уявлення про адгерентну (соціокультурну) (М.А.Тульнова, В.І.Говердовський) та референтну (Є.С.Отін) конотації. Напр.: “Город Змеи и Медного Всадника” (В.Брюсов); “Париж Гюи де Мопассана, Париж смеющейся любви” (Н.Агнивцев).
Певна кількість адгерентних речових конотацій у матеріалі дослідження може бути визначена також як конотації соціальні. Так, Здание у Цепного моста – евфемістична назва знаменитого Третього відділення – має яскраву соціальну конотацію негативного характеру. Але вважати всі конотації соціальними характеристиками певних об’єктів, як це робить, зокрема, М.Г.Комлєв, видається нам недоречним.
Певну частину референтних конотацій можна вважати образними (Г.Рьосслер), бо вони виникають при переведенні твірних експлікативів з однієї референціальної області в іншу. Пор., напр., – значеннєву реляцію “біла ніч” – ‘бурштин’, елементи якої опосередковані семантикою ‘дива (чарівництва)’: “… томят нас две зари, / И шепчутся лучами, дея чары, / И в небесах меняют янтари” (В.Иванов).
При розгляді проблеми співвідношення різновидів конотацій та їхнього складу ми дійшли висновку, що референтність, “речність” (рос.: “вещность”), образність, соціальність, культурність, ситуативна психологічність та інші подібні характеристики, що “з’явилися” у значеннєвому континуумі конотації за роки її вивчення, є різновидами конотації а факультативно репрезентована в кожному конкретному випадку сукупність емоційного (емотивного), експресивного, оцінного та стильового компонентів утворює склад конотації.
Для визначення ключового у складі конотації емоційного компонента як одиниці значення нами використовується обґрунтоване В.І.Шаховським поняття емосеми – “найдрібнішого змісту емотивності як семантичного компонента слова”. В цьому понятті суттєвим для нас є визнання змісту якості конотативного забарвлення мовної одиниці як прерогативи саме емоційного компоненту конотації, поряд з яким зазвичай функціонує експресивний компонент, що визначає “кількість” емоції (радість – щастя; страшно – жахливо та ін.).
Значущою для аналізу поетичної репрезентації концептосфери міста є ідея соціокультурної конотації з диференціюванням у ній інгерентної (узуальної) і адгерентної (контекстуальної) конотації слова (М.А.Тульнова). Так, повноцінне розуміння конотативного змісту образної дескрипції Петербурга післяреволюційних років “Умирающий город вдоль тихо гниющей воды” (Л.Куклин) неможливе без знання історичного “контексту” відповідних подій.
В процесі аналізу матеріалу дослідження нами запропоноване визначення “чиста конотація” для позначення таких випадків речової конотації, коли ім’я емоції присутнє і є ключовим у семантиці образної дескрипції, але семантика емоції на витікає безпосередньо з предметно-значеннєвого змісту номінації у цілому (не є його “обов’язковим ядерним компонентом” – як у висловах типу “радість перемоги”, “біль втрати”). Приклад із матеріалу дослідження (опис Мідного вершника ‹скульптури›): “крутой восторг зеленоватой бронзы” (В.Набоков); приклади з усного мовлення: “радосте ти моя”, “нещастя ти моє” – про близьку, емоційно значущу людину.
У результаті аналізу й систематизації теоретичних даних, ми прийняли в якості робочих для даного дослідження наступні визначення:
Конотативний компонент значення мовної одиниці – це детермінована мовною компетенцією суб’єкта висловлення, семантично залежна системна сукупність чотирьох факультативно репрезентованих компонентів: якісного – емоційного, кількісного – експресивного, суб’єктивно-маркуючого – оцінного й об’єктивно-мовного – стилістичного.
Конотація – це а) та ж сукупність компонентів; б) експліцитний або імпліцитний семантичний корелят мовної одиниці, який актуалізує у її лексичному значенні один чи кілька компонентів зазначеної сукупності.
Суто теоретичне (термінологічне) значення для дослідження мають проблема визначення термінів “концепт”, “концептосфера”, “поняття” у сучасній когнітивістиці. Ця низка питань є на сьогодні досить спірною як для російських (Ю.С.Степанов, Л.Ю.Буянова, В.І.Карасик, Л.А.Шестак), так і для українських (В.М.Русанівський, Т.Єщенко, О.Левченко) дослідників. Тому обмежимося наступною послідовністю положень. Уявлення про концепт як явище мови розвивається у двох напрямках: лінгвокогнітивному та лінгвокультурному. Ці напрямки є взаємодоповнюючими, оскільки концепт як ментальне утворення у свідомості індивіда є вихід на концептосферу соціуму, тобто зрештою, на культуру, а концепт як одиниця культури є фіксація колективного досвіду, що стає надбанням індивіда (В.І.Карасик). Концептосфера є сукупністю концептів, поєднуваних межами мови, культури, індивідуальної свідомості (Д.С.Ліхачов), макропредиката (Г.Г.Слишкін, Ю.С.Григор’єва, А.А.Тарасенко). В останньому з наведених аспектів трактуємо обговорюване поняття і ми, розглядаючи концептосферу міста.
У процесі розгляду питання образності мовних одиниць суттєвим для нас був також його термінологічний аспект. Образ тлумачиться сучасною лінгвістикою як модель об’єкта (Н.Д.Арутюнова); опис-характеристика координат ситуації засобами вербалізації двох концептів, що сполучаються цілком чи частково (Л.А.Шестак). Художній образ є результатом палімпсестного накладення двох і більш елементарних мовних образів (Б.М.Гаспаров). Процес формування в художньому тексті образної номінації за допомогою сполучення декількох мовних образів, як правило, обумовлений вихідною семантичною єдністю (близькістю) відповідних лексем (‘вода’ – ‘рух’: лат. Hic halret aqua (Тут вода зупиняється (тут є перешкода)); ‘влада’ – ‘машина’: англ. There are wheels within wheels (Всередині колес є інші колеса); ‘гнів’ – ‘сп’яніння’, ‘негода’: “Чело его темною тучей покрыл опъяняющий гнев” (Н.Симборский)).
Як інструмент дослідження специфіки конотування образних номінацій (дескрипцій) нами використовується теорія семантичних парадигм мовних одиниць. Ідея семантичної парадигматичності одиниць природної мови, не маючи дотепер повного “офіційного” визнання, проте, протягом тривалого часу, періодично втілюється в працях представників різних лінгвістичних шкіл (М.Я.Марр, І.І.Мещанінов, М.І.Толстой, М.М.Маковський, М.О.Луценко та ін.). Аспекти висвітлення названої проблеми у різних дослідників різні, часом – протилежні, але предмет аналізу, по суті, єдиний. Детермінантою утворення перших пучків номінативних мовних одиниць є партиципативність міфологічного (дологічного) мислення, яке було притаманне людині в епоху формування звукової мови. Парадигматичність семантики мовних одиниць, зближуваних в образній номінації, детермінована “поверненням” первинно-номінативної метафори з індивідуального тезауруса (сфери випадкових уживань) у суспільний (континуум значень) (М.О.Луценко). У процесі створення художніх текстів – фольклорних, а потім і літературних – їхні автори, найчастіше – інтуїтивно, реконструюють і використовують значеннєві відповідності номінацій, що виникли в епоху глотогенезу і міфологічного мислення (О.М.Веселовський). Так створюються акцентуйовано образні тексти, багаті емоційно-експресивними й референтними конотаціями. Поетичні тексти, вочевидь, більш репрезентативні як матеріал досліджень, подібних до нашого, з огляду на значну гнучкість їхньої символічної структури (Б.М.Енгельгардт). Наведемо приклад. В епоху міфологічного мислення виникла семантична реляція ‘небо (світло / темрява)’ – ‘птах’, обумовлена просторовою суміжністю відповідних реалій. З плином часу вона неодноразово інтерпретувалася у фольклорі та усному мовленні (птицы небесные, крылья ночи та ін.). І врешті та ж значеннєва відповідність отримала авторську обробку в поетичному тексті: “Проходит ночь… И день встает, / В окно влетает бледной птицей” (А.Белый).
У другому розділі – “Конотативні значення образних номінацій креативної, есхатологічної та лімінальної семіотичної спрямованості” – подано аналіз специфіки формування і контекстуального функціонування конотативних значень образних номінацій, що відносяться до трьох названих сфер.
Для сукупності образних дескрипцій креативного акту визначальним є конотативний потенціал реляції концептів ‘думка’, ‘слово’, ‘дія’ (д. рус. умыслъ – польськ. umysł ‘розум, інтелект’ і польськ. zmysł ‘почуття, орган почуття’; ‘думка’ – ‘дія’, “матерія”). Зазначена реляція здатна отримувати семантично цілісне мовне втілення у кожному зі своїх складників: “…она (столица. – М.Е.) / Под дланью творческой десницы / Державной мыслью рождена” (В.Бенедиктов); “Санкт-Петербург – гранитный город, / Взнесенный словом над Невой” (Н.Агнивцев). Поняття “ментального”, “вербального” та “дієвого” у значеннєвому континуумі подібних текстів майже нероздільні. Варіантом семантичного синтезу ‘думки’, ‘слова’ і ‘дії’ є концепт ‘воля’, репрезентований як амбівалентне втілення сакрального й людського начал: лат. Stat pro ratione voluntas (Замість розумних підстав – воля); “…волею неземнородной /…/ Воздвигнут северный Версаль” (С.Соловьев). Таким чином, підсилюється референтна конотація космогонічності описуваного креативного акту. Породженню тієї ж конотації служить поетичне уявлення про ‘творче божевілля’ як надсилу, що обумовила “народження” міста в малопридатних для цього умовах: “Он (город. – М.Е.) создан был безумным Демиургом” (М.Волошин). Семантична основа: ‘божевільний’ – ‘одержимий богом’. Найбільш частотними й визначальними для текстів про створення міста є образні і культурно-історичні конотації.
Значеннєвою опорою для поетичних дескрипцій “міської есхатології” виступають наступні семантичні ряди: а) ‘вода – (темне, кромішнє небо)’ – “помешкання злих духів, демонів”: “Убийственный туман сгустился над столицей /…/ Зачем ты здесь, мой дух,.. / Ты – в мире демонов, зловонных и холодных” (И.Коневский); б) ‘слово’ – ‘реальність’ (і.-є. *rĕk: рос. речь, д. інд. racayati – ‘виготовляти, складати, споруджувати’), почасти – ‘жінка’ – ‘душа’, ‘вода’: “О, город… /…/ Проклятьем женщины томимый, / Ты умер” (П.Соловьева); в) ‘безсмертя (темного) божества – втілення стихії’ – ‘вічна помста’ як ‘обмін ненавистю’ (д.-сл. мhсть ‘помста’, ‘страта’; д.-сл. мить ‘поперемінно’; латиш. mīetus ‘міна, обмін’; д.-ірл. miscaìs, miscuis ‘ненависть’): “Он (город. – М.Е.) сонным грезам предавался, / но под гранитною пятой / до срока тайного скрывался / мир целый – мстительно-живой” (В.Набоков) та ін. Основою власне есхатологічних дескрипцій виступає контекстуальний семантичний симбіоз ‘стихії’ і ‘соціального начала’, трактованих авторами поетичних текстів як єдине ціле: “И пошатнулся всадник медный, / и помрачился свод небес, / И раздавался крик победный: / “Да здравствует болотный бес!”” (В.Набоков).
Для семантичної сфери лімінальності характерне функціонування стійкого комплексу конотативних характеристик, що вільно переміщуються з одного денотативного шару в інший, поєднуючи їх контекстуальною, часом – унікальною суміжністю: лат. Ultima Thulle (Крайня Фулла – “кінець географії”) – ‘фізична лімінальність’; Eritis sicus dii, saientes bonum et malum (Будьте як боги, що знають добро і зло) – ‘моральна (ментальна) лімінальність’; Post tenebras spero lucem (Сподіваюсь на світло після мороку) – ‘емоційна лімінальність’. Конотації описів просторової (фізичної) лімінальності міста побудовані, головним чином, на емоційно-експресивному потенціалі імплікації ‘життя каменю в оточенні води’ і ‘(перманентної можливості) повернення первинного хаосу’. Процес духовно-емоційної асиміляції лімінальності представлений у текстах про місто таким, що протікає на власне емоційному, моральному та ментальному рівнях. Варіантом духовно-емоційної реакції на невідворотність лімінального існування виступає ‘божевілля’, конотація якого задається семантикою ‘одержимості (темним / світлим) богом’, ‘переходу до категорії не- (над-) людей’: “…ни зверь ни человек, / Ни то ни се, ни житель света / Ни призрак мертвый” (А.Пушкин). Семантична основа: ‘втратити розум’ – ‘втратити душу’ (пор.: д.-рус. сhрдúце – ‘дух, душа’, ‘думка’). В ситуації лімінальності спостерігається трансформація якісних і кількісних параметрів образних номінацій: “Я не знаю, где вы, а где мы, / Только знаю, что крепко мы слиты” (И.Анненский) – емоційний та оцінний компоненти опису нейтральні; займенники “ви” і “ми” (як відомо з історії цього тексту) позначають ‘(мирних) мешканців міста’ і його ‘руйнівників’ фактично – ‘вітальне’ і ‘реально есхатологічне’ в антропоморфному семантичному еквіваленті. У даній групі текстів, крім конотацій вищезгаданих типів, значну роль відіграють речові конотації.
У третьому розділі – “Специфіка конотативних значень образних номінацій вітальної модальності” – подані результати вивчення та систематизації основних тенденцій конотування образних номінацій найбільш значних семантичних елементів концептосфери міста в аспекті його вітальності (буття, існування).
Концепт ‘ім’я (міста)’ представлений тими чи іншими семантичними корелятами у всіх основних сферах сприйняття світу реального (матеріальної, аудіальної, когнітивної) і ірреального (“позитивне” і “негативне” надприродне). ‘Ім’я’ є тотемічним і “зарядженим” культурно-історичними конотаціями: лат. Nomen est omen (Ім’я є знамення). Семантичними реляціями, суттєвими для образного іменування міста, є: ‘камінь’ – ‘сакральне’, ‘камінь’ – ‘знаряддя, зброя’; ‘вічність (безсмертя)’ ‘кам’яне місто’ (‘кам’яний’ – ‘побудований на століття’): (“Но имя – камень, и счастливый / Творец мечтает о дарах” (Б.Лившиц); ‘краса’ – ‘блиск’, ‘сяйво’: “Санкт-Петербург – узорный иней, / Ex libris беса, может быть, / Но дивный…” (В.Набоков) (пор.: і.-є. *dei-uos – ‘бог’; dēva- ‘демон’, ‘диявол’; с.-хорв. дûван – ‘блиск’, ‘сяйво’; лат diēvas – ‘бог’). Негативно конотований спектр іменувань міста є детермінованим значеннєвими відповідностями: ‘місто’ – ‘болото’; ‘прозорість (примарність)’ – ‘смерть’: “…над нами, / Над гнильем Петрограда / В ясном небе повисла / Туча черного смрада…” (В.Князев); “Над призрачным и вещим Петербургом / Склоняет ночь край мертвенных хламид” (М.Волошин). Конститутивним при породженні й сприйнятті конотацій імені міста є фактор культурно-історичних фонових знань про денотат.
Для художньої образності (і, відповідно, конотації) номінацій “білої ночі” особливо важливий описаний Б.М.Гаспаровим ефект “палімпсестного накладення” мовних образів, оскільки основні сугестивно визначальні характеристики денотату сприймаються візуально. Мовна образність і конотованість “білої ночі” формується за допомогою варіювання семантичної реляції ‘біла ніч’ – ‘вода’ – ‘пітьма’: “И тьма – как будто тень от света, / И свет – как будто отблеск тьмы. / Да был ли день? И ночь ли это?” (С.Парнок). Концепт ‘пітьма’ виступає в семіотиці подібних поетичних текстів як матеріальна репрезентація хаотичної, докосмічної стихії. Типологічно показові описи світлої (але, зрозуміло, не “білої”) ночі в українській поезії: “Полилась по срібній ночі / Срібна пісня солов’я” (О.Олесь); “Містечко в сяйві ночі біле” (Б.-І.Антонич). Конотогенність мовного образу світлої ночі значна і практично незмінна за своїм емоційно-експресивним наповненням незалежно від “географічної конкретики” реалії, що номінується. І “біла” північна ніч, і місячна південна сприймаються й поетизуються авторами художніх текстів у єдиному емоційному континуумі.
Визначальним для оказіональної ідіоми “Медный всадник” (МВ) є семантичне навантаження Genіus Locі – ‘дух (ангел / демон) – охоронець міста’, ‘хазяїн міста’: “Он будет город свой беречь, / И, заалев перед денницей, / В руке простертой вспыхнет меч / Над затихающей столицей” (А.Блок). Мовною основою поетичних інтерпретацій негативної (демонічної) іпостасі МВ є семантична реляція ‘метал’ – ‘зброя’, ‘знаряддя страти’. Семантика МВ як невербального висловлення виглядає так: ‘камінь (вершник, влада)’ + ‘вода (кінь)’ + ‘вода (змія)’ + ‘камінь’ = ‘вода’, “оточена” ‘каменем’ і, отже, надійно стримувана ним. Цією конотативно-імпліцитною закономірністю обумовлена мовна природа трактування МВ як “внутрішньої форми”, “квінтесенції”, “суті”, “духу” і т.п. усього міста. В цілому вибір словосполучення для поетичної дескрипції знакового артефакту (скульптури) не є випадковим. Змісти ‘вершник’ – ‘влада, вища сила’ + ‘мідь’ – ‘грім’, ‘темний’ (а не ‘бронза’ – ‘жовта мідь’, при реляції ‘жовтий’ – ‘блідий’) створюють виразний мовний образ ‘влади темного неба, темного бога’ – “язичницького” і (чи) “злісного”, що, в принципі, з точки зору канонічної ідеології, те саме. Серед конотацій МВ найбільш частотними й суттєвими є речові конотації.
Для конотаційного забарвлення образних номінацій інших знакових реалій міста істотні семантичні паралелі ‘місто’ – ‘(кам’яна) книга’, ‘місто’ – ‘текст’. З огляду на обґрунтовані В.М.Топоровим співвідношення ‘природа’, ‘аморфність’ – ‘місто’, ‘оформленість’, що є ключовими в семантиці цього “тексту”, видається закономірною частотність формування конотацій знакових артефактів міста за рахунок актуалізації того чи іншого варіанта реляції ‘реалія’ – ‘форма’: “И полукруг, и крест латинский, / И своенравца римский сон / Ты перерос по-исполински / Удвоенной дугой колонн. /…/ Не тленным камнем – светопада / Опоясался ты кольцом, / И куполу дана отрада / Стоять колумбовым яйцом” (Б.Лившиц). У подібних описах чітко простежується ідея міста – “живого креслення” (‘образ’, ‘форма’, ‘мірка’). Випадки актуалізації цього значеннєвого співвідношення зустрічаються і в українській поезії: “Червоні куби мурів, кола жовтих площ, квадрати скверів. / Людино, думки циркулем вимірюй зорі і міста! / На брилі брила, коло в колі, вікна понад вікна й двері. / Стає на мідних сходах сонце, мов статуя золота” (Б.-І.Антонич). Визначальним для сприйняття конотацій даної групи є образність цих конотацій і фонові соціокультурні знання читача.
У вітально-міфологічних текстах про місто основним конотоносним середовищем виступає фонове знання автора й читача про певні обставини, події і т. ін. з галузі історії, літератури, культури. Детермінуючою для конотацій цієї групи є семантична реляція ‘примара (тінь)’ – ‘тотем’, ‘предок’: “Тень моя на стенах твоих, / Отраженье в твоих каналах” (А.Ахматова); “…в ночь, когда притихший Невский / Глядит на бронзовый фронтон, / Белеет тень Комиссаржевской / Меж исторических колонн… / Ты, Петербург, с отцовской лаской / Гордишься ею!.. Знаю я: / Была твоей последней сказкой / Комиссаржевская твоя… / … / Как мог придумать сказку эту / Твой размечтавшийся гранит?!” (Н.Агнивцев). У текстах даної предикатної спрямованості частотні також речові конотації, породжені семантикою “культурного хаосу”: “А во дворце – банкет веселый, / С вином шипучим, золотым. / Снуют зеленые камзолы, / И стелется табачный дым” (С.Соловьев). Пор.: лат. Barbam video, sed philosophum non video (Бороду я бачу, а філософа – не бачу) та етимологічне співвідношення: рос. вещь, укр. річ – рос. діал. (пермськ.) речики – ‘уламки, черепки’. Конотативне забарвлення “поетичних міфів” про натурфакти концептосфери міста базується на семантиці анімізації відповідних реалій.
ВИСНОВКИ
Розв’язання завдань дослідження дозволяє зробити наступні висновки.
1. Конотації образних номінацій у поетичних текстах і ідіомах може задаватися семантичними реляціями мовних одиниць і, з огляду на специфіку генезису цих реляцій, не має ієрархії щодо можливості актуалізації більш чи менш архаїчних корелятів.
2. Емоційний і/чи оцінний компоненти конотації мовної одиниці в художньому тексті можуть мати підкріплення в денотаті семантичних корелятів.
3. Референтна конотація номінативних лексем у художньому тексті може мати значеннєві реляції в етимології відповідних мовних одиниць.
4. Конотативне забарвлення образних номінацій у поетичному тексті може характеризуватися варіативністю емоційного й оцінного компонентів, що задається автором навмисно або неусвідомлювано.
5. Конотація поетичної дескрипції може бути “чистою” – являти собою вербалізацію яскраво вираженої емоції без згадування її можливого матеріального репрезентанта.
6. Мовним механізмом формування художньої образності найчастіше виступають семантичні (етимологічні) реляції ключових лексем поетичного висловлення. У даному відношенні поняття образності і референтної конотації відповідають, по суті, одному явищу мови, однак у формуванні образної номінації суттєво задіяні також емоційний, експресивний, оцінний і стилістичний компоненти конотації.
7. Істотну роль у формуванні образності поетичних дескрипцій відіграє загальносеміотичний зміст концептів відповідних мовних одиниць.
|
