СПІВАНКА-ХРОНІКА: СПЕЦИФІКА ФОЛЬКЛОРНОЇ ТРАДИЦІЇ

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено стан вивчення проб­ле­ми, мету й завдання, об’єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дослід­жен­ня та практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апро­ба­цію результатів дисертації.

Перший розділ роботи „Проблеми дослідження співанки-хроніки в кон­текс­ті української фольклористики” складається з двох підрозділів. У першому – „Історія збирання, публікації і дослідження співанок-хронік” – простежено перебіг процесу збирання і видання зразків цього жанру, охарактеризовано процес їх вив­чен­ня. Таке завдання передбачає вироблення принципів ідентифікації і класифікації опублікованого матеріалу.

Від початку ХІХ ст. – етапу становлення науки про усну народнопоетичну творчість – в Україні простежується помітна увага до хронікальних пісень як особливого явища української пісенної традиції, записано значну кількість текстів співанок-хронік, зафіксовано відомості про їхнє побутування. Перша така група визначила і спрямувала культурологічний інтерес у вивченні української усної поезії, через те увага до співанки-хроніки обмежувалась вкрапленням хронікальних пісень у публікації поряд з іншими поетичними жанрами фольклору. Уперше хро­ні­кальні пісні було опубліковано у збірниках Вацлава з Олеська „Pieśni polskie i ruskie ludu galicyiskiego” (1833), Жеготи Паулі „Pieśni ludu ruskiego w Galicyi” (1839). Упродовж наступних десятиліть продовжують з’являтися зразки співанок-хронік у нових виданнях – Я. Головацького „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878), збірках О. Кольберга „Pokucie. Obraz etnograficzny” (1883). Пер­шо­чер­говим завданням збирачів фольклору була фіксація найрізноманітніших творів усної народної творчості. Записуючи українські співанки-хроніки, дослідники ХІХ ст. не відділяють їх від дум (О. Кольберг, Я. Головацький). У виданні „Народныя пес­ни Галицкой и Угорской Руси” (1878) Я. Головацький умістив співанки-хроніки в розділах „Думи про події звичайних осіб”, „Думи билинні козацькі”, „Думи гай­да­мацькі”. Упорядник, уживаючи в „Русалці Дністровій” (1837) термін „співанка”, не використовуює його для означення епічних хронікальних пісень. У збірці О. Коль­берга було зафіксовано 11 хронікальних пісень з мелодіями. Пісні-хроніки про ре­во­люційний рух 1848–1849 рр. уміщено в збірці Г.А. де Воллана „Угро-русские на­родные песни” (1885). Зразки епічних хронік наявні у збірці М. Врабеля „Угро-рус­с­ки народны спьванки” (1900) та ін.

Значна частина цього пласту народної поезії потрапила до записів відомих ук­раїнських збирачів і дослідників фольклору – В. Гнатюка, Ф. Колесси, Ю. Федь­ко­вича, М. Павлика.

Вагоме місце серед зібрань, у яких наявні співанки-хроніки, посідає фольк­лор­но-етнографічне видання „Гуцульщина” (1902), підготовлене В. Шухевичем. У тр­етьому томі видання він здійснив спробу жанрової класифікації пісень, роз­міс­тив­ши тексти за розділами – коломийки, співанки, жовнірські співанки, поетичні оповідання. У розділі „Поетичні оповідання” вміщено 48 співанок-хронік.

Нагромадження записів і публікацій співанок-хронік пожвавлювало їх дос­лід­ження. Велика група публікацій, у яких наявні тексти співанок, – це статті, праці фольклорно-етнографічного характеру, автори яких ставили собі за мету від­тво­ри­ти загальну історію культури українського народу.

Паралельно з процесом збирання співанок-хронік тривало їх наукове ос­мис­лен­ня. Одним із перших звернув увагу на оригінальну структуру та своєрідний сю­жет цих пісень Вацлав з Олеська („Pieśnie polskie i ruskie ludu galicyiskiego”, 1833). Але особливих критеріїв виокремлення цих пісень з-поміж інших жанрів він не за­зна­чив.

Згодом І. Срезневський у статті „Взгляд на памятники украинской народной словесности (письмо к профессору И.М. Снегирёву)” (1834) зробив спробу з’ясува­ти критерії виокремлення „нових пісень” серед інших жанрових груп. Більш роз­горнута аргументація хронологічного і жанрово-тематичного принципів диференці­ації хронікальних пісень пропонується М. Драгомановим („Нові українські пісні про громадські справи”, 1881).

Своєрідним підсумком цього етапу збирання і наукового осмислення „пісен­них новотворів” вже на етапі їх зародження стали студії І. Франка. У статтях „Жі­но­ча неволя в руських піснях народних” (1882), „Кошут і Кошутська війна” (1894), „Галицький селянський страйк у народ­ній пісні” (1905), „До історії коломийкового розміру” (1914) дослідницька увага зосереджена на реалістичності, „свіжості” ху­дож­ніх образів і картин, коломийковому розмірі епічних пісень історичного та по­бутового характеру як найхарактерніших ознаках цих творів.

Вагомим є внесок у збирання і вивчення „пісенних новотворів” В. Гнатюка, який у фольклористичних студіях над піснями про еміграцію, опришківський рух у Карпатах звернув увагу на чуткість пісень до нових явищ життя, на їх локальний колорит і характер, на роль авторства. У праці „Руські оселі в Бачці” (1898) В. Гна­тюк умістив тести новостворених пісень, які можуть становити джерело для по­даль­шого дослідження їх жанрових домінант.

Найбільш повно питання жанрової специфіки пісень-хронік розглядається у працях Ф. Колесси. Серед „нових пісень” учений виокремлює пісні суспільно-по­лі­тич­ного спрямування та твори „новелістичного характеру” з трагічними та коміч­ни­ми колізіями („Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку”, 1929). У виданні „Народні пісні з Галицької Лемківщини” (1929) Ф. Колесса друкує кілька пісень-хронік, які розповідають про еміграцію селян Західної України до Америки, Канади, Бразилії. Учений узагальнив досвід першого етапу вивчення „новелістичних співанок” і насамперед увиразнив прикметні ознаки новотворів − вказівка на авторство, хронікальність, достовірність фактичної основи, стрункість стилю, індивідуалізація персонажів, локальний характер, домінування коломий­ко­во­го розміру − як сукупності стійких поетичних елементів жанру.

Нові оригінальні записи співанок-хронік, які відображають і традицію, і певні новотвори, з’являються у другій половині ХХ ст. Лише 1972 року згідно з планом видання стотомника українського фольклору, запропонованого М. Рильським, ви­хо­дить окреме наукове видання цих пісень „Співанки-хроніки. Новини”, впорядко­ва­не О. Деєм та С. Грицою. До нього увійшло понад 250 пісенних сюжетів, при­чо­му майже дві третини збирачі фольклору та упорядники записали у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Публікуючи варіанти, упорядники використали хронологічно-тематичний принцип, завдяки чому є мож­ли­вість простежити історію розвитку жанру, його трансформації за різних епох, видозміни художнього та стилістичного елемента. За історико-тематичним прин­ци­пом виокремлено основні групи пісень цього жанру: співанки-хроніки з історичною підосновою; соціально-побутові та побутові новини.

Одиничні зразки співанок-хронік уміщено в збірках фольклору, зібраних у Карпатському краї: „Закарпатські народні пісні” (1962), „З гір Карпатських” (1981), „Ходили опришки” (1983), „Чарівна торба” (1988). Опубліковано тексти співанок-хронік і в періодиці. Так, М. Паньків у статті „Трагічні історії, оспівані в співанках-хроніках” опублікував дві хронікальні пісні „У Вербівцях дуже рано” та „Пісню про Захарова і Байду” („Берегиня”, 2001).

У другому підрозділі – „Жанрові особливості співанок-хронік. Визначення жан­ру” – розкрито суть і специфіку теоретичного дискурсу української фолькло­рис­тики від початку ХІХ ст. до сучасності, з’ясовано основні методологічні засади, теоретичні висновки щодо вивчення специфіки співанки-хроніки, її змістового на­пов­нення, вибудовується ієрархія характерних ознак хронікальних творів і виз­на­ча­ються універсальні параметри, за якими можна класифікувати матеріал і адекватно його описати. У зв’язку з цим одним із важливих питань, що їх вирізняє автор дослідження, є як проблема термінологічної невизначеності у фольклористиці жан­ру співанки-хроніки, так і масиву зразків, які до них зараховуються. У рефе­ро­ваній роботі конкретизовано різноманітні підходи до накреслення поетики жан­ру, його природи і закономірностей творчої динаміки, наведено приклади полеміки щодо розмежування жанрових особливостей співанки і співанки-хроніки.

Українська фольклористика ХІХ – початку ХХ ст., дослідивши змістові, ху­дож­ні, мовні особливості, досить чітко окреслила коло жанрових домінант співан­ки-хроніки. Для розрізнення пісенних жанрів фольклору визначальними вважають такі ознаки, як достовірність фактичної основи, деталізація описуваних подій, інди­ві­дуалізація персонажів. У співанці-хроніці простежується розуміння вели­ко­го зна­чення авторства. Цю особливу рису помітив уже Вацлав з Олеська, навівши прик­лад пісні „Czy czuly wy, dobri lude, taku nowynoczku”, яка містить вказівку на авторство у фіналі твору. В. Гнатюк теж торкається проблеми авторства „новостворених пісень”, тобто пісень-хронік, але з недовірою ставиться до зафіксова­них у кінці творів імен авторів. З іншого боку, Ф. Колесса наголошував на правдивості вка­зі­вок на авторів, котрих треба шукати безпосередньо в сільському середовищі.

Проблема авторства в хронікальній пісні переконує у необхідності звернення не тільки до фактів фіксації автора твору, а й до аспектів його побутування. Так, у фольклористичних працях ХІХ ст. знаходимо ряд цікавих спостережень щодо спе­цифіки цього жанру. Фольклорист О. Кольберг до деяких пісень-хронік із ви­дан­ня „Покуття” (1883) додав пояснення: де, ким і коли створена пісня. Нап­рик­лад, із додатку до пісні № 14 („Ta jak sobi zaspiwaju, – to shiwanka tenka…”) дізнаємося, що цю пісню склала Ганна Чартецька у 1873 р. одразу ж після трагічної смер­ті Юрченка¹.

Поділяючи думку про живий процес творення народної пісні, сучасні укра­їнсь­кі фольклористи – О. Дей, С. Грица, Н. Шумада – визначають співанку-хроніку авторським твором. Так, Н. Шумада у статті „Сучасні слов’янські пісні-хроніки” (1983) наводить текст пісні „Про Леся Лабудака”, яку склала сестра загиблого. Ана­ло­гічні явища, стверджує дослідниця, можна віднайти і в чеському фольклорі.

Уперше термін „співанка-хроніка” використав О. Дей у публікації 1966 року „Принципи жанрової класифікації пісень”. У статті „Співанки-хроніки як жанр на­род­ної поезії” (1969) він виокремив ці пісні як жанр і подав таке визначення: „Спі­ван­ки-хроніки”, яких нерідко й самі співаки звуть „великими гуцулками”, а в окре­мих районах – „новинами” – це довгі віршовані твори, виголошувані у формі реци­та­ції, які з усіма подробицями оповідають про конкретні місцеві події переважно трагедійного характеру, з точною вказівкою імен учасників, місця і в багатьох випадках часу події. Такі твори об’єднані спільністю поетичної системи, побутової функції, форми виконання і ритмо-мелодичного складу”².

Поділяючи думку про локальний характер епічних пісень-хронік, сучасний дослідник фольклору Г. Сінченко детермінує співанку-хроніку не окремим жанром епічної поезії, а різновидом жанру співанки, близької до коломийки („Жанрова специфіка української народної пісні Карпат і Прикарпаття”, 1968).

Наукова концепція С. Мишанича, на противагу висновкам О. Дея, С. Грици, полягає в тому, що дослідник відносить більшість співанок-хронік до жанру ба­ла­ди, оскільки вони не обмежуються зображенням лише гостродраматичних і тра­гічних подій, серед них є співанки-хроніки гумористичного та сатиричного змісту. У виданні „З гір Карпатських” (1981) С. Мишанич умістив співанки-хроніки поруч із сучасними баладами, що побутують у Карпатському регіоні.

¹ Kolberg O. „Pokucie. Obraz etnograficzny”. – Kraków, 1883. – T.2. – S. 13.

² Дей О.І. Співанки-хроніки як жанр народної поезії // Розквіт економіки і культури Радянської Буковини: Матеріали конференції, присвяченої 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної рево­лю­ції. – Л., 1969. – С. 102.

Сучасний стан української фольклористики приводить до необхідності дос­лід­ження хронік для опису та прогнозування картини побутування пісенних творів українського етносу. С. Грица, досліджуючи співанку-хроніку, акцентувала увагу на тому, що створення зразків співанок-хронік вдається спостерігати і в наш час у Карпатах. На думку дослідниці, вже сам мелос так званих говіркових хронік веде до витоків епічного виконавства і дає своєрідний матеріал для безпосереднього дос­лідження онтогенезису.

Сучасний погляд на проблему потребує певних коректив у визначенні цього фольклорного жанру. У дисертації запропоновано таке визначення: „Співанки-хро­ніки – це твори специфічного жанру українського фольклору, які з усіма подро­би­цями зображують сенсаційні конкретні події живої дійсності. Їх іманентними ри­са­ми є: стрункість композиції, фактографічність, хронікальність, натуралістичність зображення, наявність локальних рис, домінування коломийкового розміру. Основ­ни­ми функціями цих творів є інформативна, комунікативна, естетична, психоло­гіч­на та практично-виховна”.

У другому розділі – „Поетика співанки-хроніки” – проаналізовано шляхи формування жанру співанки-хроніки як поетичної системи. Ця система виразно виявляє типологічні риси жанру, дає змогу визначити тип змістової структури, яку витворюють певний час і конкретні обставини і яка набуває позачасових меж і влас­тивостей. Тут підкреслюється, що жанровою домінантою в хронікальних піс­нях є прагнення авторів-виконавців до точного адекватного відо­бра­ження, тісний зв’я­зок із зображуваними явищами, що визначає не лише зміст, а й позначається на сти­лі цих творів, сукупності прийомів для вираження ху­дожніх цілей. Творці спі­ва­нок-хронік, що пов’язані з відтворенням конкретних фактів, не можуть звертатися до фігуральності, художньої узагальненості.

У підрозділі 2.1 „Походження співанок-хронік та їх основні функції” акцен­то­вано на тому, що співанки-хроніки, які почали створюватися в Україні вже у ХVI–XVII ст., вирізняються серед інших ліро-епічних жанрів фольклору хроноло­гіч­ною послідовністю викладу подій історичного і побутового характеру, деталізу­ючи їх. Для цих пісень щонайперше характерні точні вказівки в тексті місця події, на­явність справжніх імен, особлива композиційна структура з характерними за­чи­на­ми та фіналом. Особливо важливим чинником образної та стилістичної типізації в пісні-хроніці був їхній міцний зв’язок із традиціями творення давньоруського та українського героїчного епосу, їхня функціональна і структурна спорідненість з усією системою поетичного та музичного мислення Карпатського регіону, генетич­ний зв’язок із деякими локальними пісенними жанрами (народні вірші). Трансмісія фольклорної традиції виявилася також через циклізацію коломийок однотипної те­матики до виникнення співанок-хронік як епічного жанру.

Співанки-хроніки, які містять і елементи голосінь, можна вважати так зва­ни­ми відкритими системами, оскільки ці тексти мають здатність залучати до своєї структури й нові сегменти, відповідно адаптувавши їх до законів поетики цього жанру. З погляду змісту, форми, індивідуального і колективного начала, функ­ці­ональ­ної ролі, то співанки-хроніки мають багато спільного з думами. Процес транс­фор­мації жанру хронік дає можливість помітити, що за межами Карпатського краю ці пісні починають втрачати деякі риси чистого епічного стилю. Окремі зразки хро­нік, коротші за формою, без спеціального інформативного наповнення, наближа­ють­ся до балад. Аналіз об’ємного фольклорного репертуару переконує в тому, що функціональна специфіка і побутування визначають поетику жанру.

У підрозділі 2.2 „Комунікативний аспект співанки-хроніки” арґументовано тезу, що всі художні засоби у співанці-хроніці підпорядковані певній меті – прав­ди­во і переконливо подати факт, винятковий за своєю суттю. Дії героїв твору завжди комунікативні, оскільки в центрі – суб’єкт, який стає ініціатором цих дій. Комуні­ка­тивні дії в співанці-хроніці стосуються кількох суб’єктів: оповідача та слухачів. Ця комунікативна тенденція простежується у манері оповіді хронікальних пісень, тоні голосу, інтенсивності рухів, експресивних елементах (вигуки, міміка) – нара­тив­на тенденція в ході фольклорної трансмісії, виникаючи і розвиваючись у зв’язку з необхідністю художнього осмислення дійсності, зумовлює перехід фактографіч­них, хронікальних, натуралістичних значень традиційного тексту в сферу впливу оповідача на аудиторію.

Особиста трагедія, описана в співанці-хроніці, подається у відповідному клю­чі. Зображуючи трагедію як факт, автор прагне піднести її до статусу соціаль­ної, змі­нити існуючу реальність. Разом з тим соціальна подія у пісні-хроніці стає ко­мунікативною, оскільки йдеться про норми поведінки, правила співжиття, а та­кож людські та суспільні цінності. Акт повідомлення у співанці-хроніці (і від­по­від­не йому референційне значення) спрямований на розуміння і сприйняття усіма його учасниками. Факт, який стоїть у центрі співанки-хроніки, перевтілюється із внут­ріш­нього сприйняття до зовнішньої взаємодії, виявляючись у мотивації вчинків го­ловних героїв.

З погляду естетичної налаштованості та ефекту емоційного впливу в мотивах та фабульних моделях хронікальної пісні можемо розглянути матеріал із дійсності в інтенсивному процесі виникнення тексту. Творець-виконавець в основу кладе ра­зю­чий факт-трагедію, яка сталася з близькою, рідною, шанованою усіма людиною. Розгортання сюжету в послідовному наростанні напруження своєрідно умотиву­ва­ло цю тенденцію, роблячи її рельєфнішою в пісні. Тому у пісні-хроніці епічний та ліричний елементи постають в органічній єдності, тут здебільшого переважає роз­по­відь, викладена від імені очевидця або учасника події, що досягається завдяки все­бічному розмаїттю присудкових синтаксичних конструкцій.

У підрозділі 2.3 „Психологічний паралелізм у пісні” наголошується, що у хро­нікальних піснях своєрідне поєднання особистих емоційних переживань, осо­бис­того творчого досвіду та традиційних засобів поетичного стилю синтезує окре­ме і загальне, інтимне та загальнолюдське у своєрідний психологічний комплекс.

Одна з констант поетичної системи хронікальної пісні – психологічний па­ра­лелізм. Як засіб епічного гальмування, він має ознаки як стильового прийому, так і композиційного. Як показано в роботі, паралелізм із використанням традиційного фольклорного образу зозулі в жанрі співанки-хроніки використовується саме як ком­позиційний прийом. У співанці він повторюється через кілька рядків, щоб за­без­печити логічний перехід від однієї частини твору до іншої. Це можна прос­те­жи­ти на прикладі пісень-хронік „Ой куєт ми зазулиця отам на смерічцї”, „Ой ковала зозулечка, ковати забула” та ін. Використання образу-символу зозулі у співанці-хро­ніці зіставляється з побутуванням цього образу в інших жанрах фольклору – думах, голосіннях, соціально-побутових піснях.

У деяких співанках-хроніках образ зозулі наділений рисами безпосередньої учасниці події („Прилетіла зозулька тай йила кувати”). Проаналізовано й інші сим­воли співанки-хроніки, зокрема: сонце, гори, дорога, криниця, гуси, бук, береза.

Зі структурою мислення, нормами комунікації та художньої об’єктивації су­го­лосний діалог у співанці-хроніці (підрозділ 2.4 „Діалог у співанці-хроніці”). Вис­ловлювання інформативного типу у співанці-хроніці є своєрідним переходом від власного особистісного сприйняття або переконання до позиції зовнішньої взаємо­дії. У тексті пісні виникає певний механізм, який формує цілісну мотиваційну струк­туру фольклорного твору. Внаслідок такого мовленнєвого повідомлення слу­хач, до якого воно спрямоване, зрештою змінює своє ставлення до героїв, фабуль­них колізій, життєвих цінностей, – і в цьому вбачається головне завдання комуніка­тив­ного акту в співанці-хроніці. При цьому в акті творення у пісні фіксуються не тільки певні мотивації вчинків персонажів, перебіг подій, а й безпосередне часо-просторове їх сприйняття слухачем. Переконуємося: спосіб організації вислов­лю­вання у пісні-хроніці як специфічному жанрі визначається метою, яка закладена в цьому жанрі. Ідентифікація комунікативної події в співанці-хроніці на рівні мови часто виражена і синтаксично, і стилістично. Зокрема, це видно із форми побудови зачину, який часто розпочинається питальним зворотом („Ой ковала зазуленька на зеленомъ току”). Епічність зображення в співанках-хроніках здійснюється завдяки діалогізації. Діалог у співанці-хроніці, на відміну від інших старших епічних жан­рів – думи, балади, – не містить у собі елемента театралізації і підпорядкований од­ній меті – відтворенню достовірного обміну думками героїв. Текстуальний аналіз співанки „Про Томанюків і Бойчука” дає змогу виявити, що діалог тут безпосе­ред­ньо характеризує учасників мовленнєвого акту і автор завдяки його використанню намагається викласти мотивацію подальших дій описуваних персонажів.

У підрозділі 2.5 „Власні імена у структурі твору” розкрито інший складник прямої об’єктивації і прямої суб’єктивації: антропоніми. Індивідуалізація у спі­ван­ці-хроніці постає на початку твору у розгорненому біографізмі героя. Опис зовніш­нос­ті, фіксація конкретного імені, докладний опис виняткової події зв’язує склад­ни­ки твору в єдине ціле. Тому фабула і сюжет цілком близько стоять один до одного. У співанці-хроніці кожне конкретне ім’я для слухача має особливе значення – це односельчанин, давній приятель, друг, кохана людина, син, чоловік, хрещеник, сусід та т. ін. Тому використання антропонімів відіграє важливу роль у творенні психологізму, оскільки специфічною особливістю людської психіки є здатність відновлювати в пам’яті давно минулі події. Наприклад, у пісні-хроніці із видання В. Шухевича „Гуцульщина” (1902) „Року, братя, бо й семого вибори скликали” вказано конкретні імена та прізвища дійових осіб, зазначено рік подій, названо міста і села.

Порівняння текстів ліричних, родинно-побутових пісень із текстами співа­нок-хронік виявило, що їхні власні назви відрізняються прагматичною структурою. Використання антропонімів у співанці-хроніці нерозривно пов’язане з аспектом ідентичності як пізнавальної необхідності, що відбивається у функціональних та жан­рових особливостях твору. Прагматика жанру співанки-хроніки спрямована на ствердження споконвічної аксіоми: людина має зберігати власну ідентичність, незважаючи на вторгнення у її життєвий простір різноманітних, не властивих їй впливів, непередбачуваних кризових ситуацій, конфліктів. На відміну від інших жанрів, пісня-хроніка репрезентує модус суб’єкта, намагається виокремити кожну конкретну особистість, піднісши її над одноманітністю, недосконалістю.

У підрозділі 2.6 „Образи співанки-хроніки” акцентовано, що через сфокусо­ва­не зображення головних героїв у хронікальній пісні актуалізується структура творець-персонаж. Герої пісень-хронік – це звичайні люди, зображені у винятково важ­ливі періоди їхнього життя. Зіставлення текстів співанок з ліричними та родин­но-побутовими піснями показало, що особливу увагу в хронікальній пісні звернено на постать головного героя, тут наявна розгорнута характеристика персонажа. Так, у пісні „Були у нас колись воли та й тато продали”, у центрі якої – трагічна доля емігранта Івана Дуди, який вирушив до Америки, наявний детальний опис по­до­ро­жі, вражень, поневірянь у чужому краї. Зіставлення текстів балад із текстами пісень виявило, що у хроніках відсутні фантастичні елементи, гіперболізація.

Насамперед у трагічних образах героїв хронікальної пісні перемагає ідея життєствердження, безперервності роду, невичерпності життя. З одного боку, в них закладена ідея ворожості смерті всьому живому. Співанка-хроніка розкриває особ­ли­вий естетичний аспект – утвердження людського безсмертя в конкретній людині, співвідно­шення життя та смерті, смерті та безсмертя. З іншого – уникаючи містич­но­го, пісня з усією силою показує своєрідний перехід особистості, життя якої за­вер­шується трагічно, в пам’ять інших людей, в їхній досвід, життєве коло, чуттєвий світ. У образах співанок-хронік виявляється сфера естетики взаємовідносин лю­ди­ни і людського.

Своєрідне поєднання образів та подій у пісні здійснюється за принципом об’єк­тивно-логічної послідовності. Зміст твору пов’язаний із винятковими, суто трагічними подіями, сам по собі створює чуттєве коло, звернене до всіх учасників комунікативного акту, і сприймається з психологічної дистанції. У цьому виявля­єть­ся безпосередньо і ставлення авторів-виконавців до суті описуваної події, до героїв. Через сфокусоване зображення головних героїв можна простежити, який тип світогляду має автор, яку картину світу прагне відтворити, на яку систему цін­нос­тей він орієнтований, незважаючи на неупереджений, фактографічний характер оповіді.

У третьому розділі – „Парадигма трагічного у співанці-хроніці” – смис­ло­вим центром є теза про вплив цільового налаштування на смислову і структурну організацію текстів співанок-хронік; здатність домінантного мотиву трагічного ви­падку, викликаного несподіваним руйнуванням життєвої гармонії особистості у родині або колективі, бути найдоступнішим засобом до жанрової іденти­фі­ка­ції хронікальної пісні. Автори-виконавці епічних пісень особливу увагу звер­та­ють на морально-етичні аспекти описуваної події, спрямовуючи слухача на чітке роз­ме­жу­ван­ня в художньому світі співанки-хроніки об’єктивно-реального (трагіч­но­го) та суб’єктивно-ідеального (гармонійного) світу.

У підрозділі 3.1 „Філософське осмислення життя і смерті в співанках-хро­ніках” акцентовано, що зображення здійснення злочину (основне у творі) ви­яв­ляє ти­пологічні риси жанру, дає змогу визначити його як „тип змістової структури” (В. Анікін). Виділені теми, мотиви, образи, лексичні, контекстуально-синонімічні та смислові засоби вираження трагічного легко групуються. Вони пов’язані зі змістом та з відтворенням психічного стану героя і слухача, його емоційної пам’яті та складного процесу психологічного розвитку особистості. Здебільшого вся увага творців і виконавців співанок-хронік зосереджена на безневинно загиблих жертвах. Картини трагедії змальовуються лише в найнапруженіший момент – напередодні, у час смерті, під час похорону („Ци чули-сти, добрі люди, таку новиночку?”). Як пра­ви­ло, передісторію цього випадку не подано у тексті, оскільки вона й так досте­мен­но відома слухачам, для яких написана хронікальна пісня. Звичайно, основна роз­по­відь у співанці-хроніці зосереджена на кульмінації, яка глибоко вразила автора-виконавця та слухачів: жорстоко вбито жовнірами молоду дівчину Калиночку. Ав­то­ром показано безутішні страждання батьків, усіх рідних та близьких людей за­гиб­лої. Але парадигма трагічного присутня і у зображенні вбивць, оскільки в творі зрештою виявляється головне – хибність обраного в стані емоційної напруги шля­ху. Емоції, передуючи усвідомленому сприйняттю дійсності, стають наріжним ка­ме­нем трагічної ситуації.

Трагічне у співанці-хроніці виражається в складній поетичній структурі: роз­ду­ми і переживання головного героя поступово переходять до інших героїв твору. Реальний факт – основний в сюжеті пісні – дає імпульс до переплетення різних ду­мок, почуттів, роздумів, передається різними прийомами: завдяки вико­рис­тан­ню мо­нологів, діалогів, антитези, психологічного паралелізму, зображенню ге­роїв тво­ру в амбівалентному смисловому ключі.

Мистецтво трагічного у співанці-хроніці засноване на дисгармонійному спів­від­ношенні між одиничним та загальним. Життя трагедійного героя визначається взаємодією цілого ряду чинників, перед якими він стає безсилим. Наприклад, у співанці-хроніці „Ой кує ми зозулечка вілинула в вишню” очевидці подій вва­жа­ють, що першопричиною трагедії стала „дивна натура” Семена, який зважився на вбив­ство Андрія Угринця заради багатого вбрання. У складному переплетенні ре­аль­них переживань і реальних дій також простежується багатоплановість вира­жен­ня трагічного. Трагічне тут проходить випробування на різних рівнях його усвідом­лен­ня – філософського, емоційного. Смерть у співанці-хроніці – це достовірна опо­відь, яка передбачає особливі переживання активних носіїв: невідома людині час­ти­на світотворення стрімко входить у життєвий простір героїв та слухачів і перевті­люється структурно, приводячи його у відповідність з новоствореною картиною світу.

У підрозділі 3.2 „Феномен переживання у співанці-хроніці” на основі дос­лід­жень сучасних психологів (В. Френкеля, С. Чургомова, Є. Шепетька та ін.) з’ясову­ється особливість феномена переживання у цьому жанрі українського фольклору. Наголошено, що феномен переживання присутній у двох реальностях твору. Перша реальність – це, власне, його події, основні образи, їх дії, сюжет, який відтворює реальне життя. Друга реальність твору – особисті проблеми автора, його пережи­ван­ня, власне ставлення до героя, світосприйняття, прагнення зрозуміти сутність і дати оцінку життя і смерті, які несвідомо також відображуються в наративному оформленні. Зіставлення двох реальностей твору (вбивство в Мишині Шевчука Івана і сприйняття цієї трагедії його рідною тіткою Оленою) здійснюється під час аналізу пісні зі збірки О. Кольберга „Ро Pietnoczkaсh w ponegiwnok”. Проаналізо­ва­но особливості кризової ситуації, яка охоплює сюжет пісні-хроніки. Фінал твору містить вказівку на авторство: зазначено, що її склала Федунева Олена, рідна тітка загиблого парубка. Його доля дуже близька авторці, оскільки вона разом з ним переживала усі події дитинства, юності. У нарації відтворюється внутрішній світ героя в такому значенні, в якому творець пісні його усвідомлює.

Факт убивства у творі має реально-матеріальне втілення: він перестає бути лише ідеєю. У результаті факт, незвичайний за своєю суттю, виявляється ширшим, ніж значення, яке йому приписане, і, відповідно, залишаючись однаковим для ав­тора, він підлягає інтерпретації у сприйнятті аудиторією. Сприймаючи текст хро­ні­кальної пісні, слухач розуміє трагічність по-своєму. На прикладі пісні „Ой ходила Гафієчка, а все вишивала” показано, що основною є „мова реальної поведінки”, „мова вірша”, тобто первинні суттєві значення, які часто можуть виявитися лише у найважливіші, найкритичніші моменти життя. Співанка-хроніка, у якій йдеться про вбивство Семеном Тресюком своєї дружини Гафійки, дає змогу зрозуміти, що всі суспільні моделі є мірилами цінностей лише тоді, коли все це набирає особистого, приватного характеру, а стосунки є інтимними. Тому співанка-хроніка використо­вує відмінний від інших фольклорних жанрів прийом – конкретизацію власних імен, місцевих назв, хронології подій.

У підрозділі 3.3 – „Моральні цінності – основа концепції співанки-хроніки” – розглянуто співанки-хроніки як тип усвідомлення дійсності, як модель художнього відображення реальності, як особливий жанр фольклору, створений після певного випадку, і в якому образи цих пісень втрачають характер значних типових уза­галь­нень („Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році”). У результаті сприй­нят­тя спі­ван­ки-хроніки слухачем відбувається не звичайна переоцінка цінностей, а й склад­ніший процес – переоцінка життя, сутність же цінностей виявляється поза­ча­со­вою, навіть позаісторичною. Аналіз пісні „А пістинські легіники біди наробили” пока­зує, що особистість не просто проживає відведений їй проміжок часу, а ще й уні­каль­ним чином вбирає в себе всю життєву реальність у відповідному ра­курсі. У співанці-хроніці значною мірою сутність життя виражена сутністю життє­вих обра­зів. Емоційно-естетичний вплив трагічного у співанці-хроніці посилює по­єд­нання епіч­ності і драматизму. Увібравши в себе елементи традиції, пісні цього жанру у но­вому ракурсі показують особливі ідейні лейтмотиви епічних картин („Про Юрину Марічку”). Основним сегментом осмислення є входження в зміст та струк­ту­ру суб’єкта, наділеного свідомістю, активно діючого як визначального ком­по­нен­та досліджуваної соціальної реальності та світу людини.

У четвертому розділі – „Трансформації реального факту у співанці-хроні­ці” – розглянуто форми трансформації реального факту: автор-виконавець, реаль­ний факт і сюжет твору, майстерність інтерпретатора. Особливу увагу звернено на традиційність творення і побутування співанки-хроніки, її позачасовий характер, роз­криті типи спілкування автора-виконавця і слухача.

У підрозділі 4.1 „Автор-виконавець співанки-хроніки” наголошено на специ­фі­ці творення співанки-хроніки, у якій важлива індивідуальна інтерпретація пере­да­чі інформації має вигляд ретіального комунікативного процесу, оскільки спря­мо­вана до всіх слухачів твору, що виконується. Пісня твориться як відгук на неорди­нар­ну, незвичайну подію або в момент дії, або одразу після неї. Автор співанки-хроніки не може творити за шаблоном, оскільки в центрі його уваги – конкретна по­дія – значна або часткова, але завжди не схожа на інші, вражаюча і незвичайна для громади. Це спостереження доводять і студії над хронікальною піснею („Ой в Рашковім, славнім селі, стала сі неслава”, „Послухайте, добрі люде, що хочу каза­ти”). Однак швидка реакція творців співанок-хронік на нове сприяла викорис­тан­ню стійких архаїчних, нерідко формульних одиниць варіативного фольклорного тексту в його побутуванні. Індивідуальна свідомість автора хронікальної пісні охоплює традиційний набір універсалій фольклорного тексту (мотиви, образи-сим­воли), які дещо переосмислюються, трансформуються і адаптуються для пере­да­чі цього нового в особистому і громадському житті.

Тут домінантні ознаки жанру знаходяться не в сфері поетики або структури текстів, а в контекстуально-ситуативних умовах їх побутування. Відтак важливого значення набуває визначення в поетичній структурі співанки-хроніки культурно-смислових функцій індивідуального авторства як формотворчого явища. Ця риса притаманна єдиному жанрові українського фольклору – співанкам-хронікам – і є їх визначальною домінантою. Аналіз зразків співанок-хронік показав, що найкраще передає процес творення пісні сам автор-виконавець.

У підрозділі 4.2 „Реальний факт і сюжет хронікальної пісні” про­аналі­зо­ва­но, що епічний стиль дає можливості для відступів або збагачення пісні. Вклю­чен­ня до наративу зауважень, коментарів або пропуск тих частин тексту, які здаються оповідачеві неважливими, – усе це підпорядковано єдиному завданню: перекона­ти слухача в достовірності описуваного факту. Аналіз архівних документів про Мирона Штолу, текстів народних переказів та текстів пісень-хронік дають підставу зробити висновок, що інтерпретація відіграє важливу роль у процесі виконання та побутування співанки-хроніки. Факти у судових документах про Штолу відріз­ня­ють­ся від їх інтерпретації у співанці-хроніці. Пісня, вміщена В. Шухевичем у роз­ділі „Поетичні оповідання” видання „Гуцульщина” (1902), описує головну роль Гер­лічки у страті Штолюка та його побратимів („Пісня про смерть Штоли”). Співанка, маючи на меті документально відтворити події, має хронікерський ха­рак­тер та живиться реальними фактами. В образі ватажка опришків Мирона Штолюка присутня амбівалентність. Відтак, на відміну від переказів про Штолюка, у спі­ван­ках-хроніках не знаходимо гіперболізації. Автор хронікальної пісні у творених ним образах намагається органічно і закономірно поєднувати традиційне, випробуване в процесі тривалої поетичної практики протягом століть, з фактографічністю, яка закладена законами жанру.

У підрозділі 4.3 „Роль автора-виконавця у процесі творення” наголошено, що своєрідна особливість співанки-хроніки полягає в тому, що вона є авторським твором людини, яка, переважно не вміючи ні читати, ні писати, але майстерно ви­ко­ристовуючи пісенно-образну фольклорну традицію Гуцульщини, емоційно про­мовляла безпосередньо до слухачів їхньою рідною мовою. На прикладі співа­нок-хронік про еміграцію можна простежити, що авторові співанки-хроніки не було потреби наділяти героя за допомогою фольклорної фантастики й домислу будь-яки­ми незвичайними ознаками сили, хоробрості, шукати виняткових обста­вин, адже вони були повсюди і повсякчас.

Творцями співанок були переважно самі емігранти або люди, які передавали почуте від своїх рідних. Автори співанок-хронік, йдучи за народнопісенною тра­ди­цією, використовували різноманітні моделі уснопоетичної техніки, і тому над­зви­чай­но важливою була майстерність творення тексту („Так кувала зозулиця ой на моемъ току”). Завдяки використанню набору універсалій фольклорного тексту пот­ріб­но було розповісти про щось абсолютно нове – про відмінний від усіх інших ви­падок, пропускаючи його через особистісне сприйняття.

Аналіз пісні про полк „Парма” із видання Я. Головацького „Народныя песни Галицкой и Угорской Руси” (1878) розкриває цінності особистісного начала, дає змо­гу охарактеризувати і образ автора новоствореної пісні, прізвище якого, на жаль, не збереглося.

Шляхом зіставлення тексту співанки про Марійку й Михайла і газетних ма­тері­алів про реальну життєву історію підтверджено думку про те, що повний збіг жит­тє­вої і художньої правди – одна із типових рис співанок-хронік. Однак зміст пісні не зводиться лише до фотографічного копіювання. Прагнучи правдиво від­тво­рити події, автор творчо опрацьовує побачене, вдаючись подекуди до художнього вимислу.

Змалювання авторами-виконавцями драматичних подій та конфліктів у пси­хо­логічно-побутовому ключі робить важливим дослідження співанки-хроніки із піз­навальною метою для вивчення історичних подій та інтерпретацію їх народом, а також і для вивчення етноментальності.

У Висновках викладено основні результати дисертаційної роботи.

Увібравши елементи традиції, синтезувавши нові підходи у показі особис­тос­ті та перипетій її складного буття, співанка-хроніка виокремлюється з-поміж інших пісенних жанрів. Безпосередня інформативність, реалістичність, іноді навіть нату­ра­лістичність зображення як основні ознаки цих творів мають свої специфічні про­яви. У стилі співанок-хронік, а також у їхньому змістовому наповненні прос­те­жується модус мислення представників конкретного середовища.

Проаналізовані теоретичні відомості дослідників кінця ХІХ – початку ХХ ст. та сучасних фольклористів дають змогу виокремити іманентні жанрові ознаки співанок-хронік. Серед них – злободенність змісту; натуралістичність; реалізм зо­бра­ження; певна індивідуалізація характеристики героя; вказівка на авторство; хронікальність; домінування коломийкового розміру; відсутність елементів фан­тас­тики; локальний характер; стрункість композиції; фактографічність.

Усі художні засоби співанки-хроніки підпорядковані певній меті: правдиво і переконливо подати факт, винятковий за своєю суттю. Конфлікт тут зображено не завжди однозначно. Часто через особисте, зокрема морально-психологічне зітк­нен­ня, через картини родинно-побутових взаємин, повсякденних негараздів опосеред­ко­вано зображується і соціальне.

Антропонімічні назви відіграють важливу роль у здійсненні інформативної функції пісень цього жанру, яка полягає у достовірному відтворенні фактичної основи, розкритті сутності конкретного випадку в житті конкретної людини. Вико­рис­тання антропонімів пов’язане з аспектом ідентичності як пізнавальної необхід­нос­ті, що втілюється у функціональних особливостях твору. Власне ім’я стає пев­ною ланкою лексико-семантичної організації тексту, тісно взаємодіючи з усією ху­дожньою композицією твору.

Поетична система пісні-хроніки показує, що своєрідне поєднання образів та подій здійснюється за принципом об’єктивно-логічної послідовності.

Трагічне у співанці-хроніці проходить своєрідний шлях на всіх рівнях його усвідомлення – філософському, емоційному. Характер трагічного у творах цього жанру безпосередньо пов’язаний із конкретно-історичними обставинами і перед­ба­чає сутність характеру героя.

Тріада „життя – смерть – життя” розкривається в співанці-хроніці як „теза – анти­теза – синтез”. Через пізнання духовного сенсу смерті здійснюється стверд­жен­ня сенсу життя.

Співанки-хроніки є авторськими творами людей, які, майстерно ви­ко­рис­то­ву­ючи фольклорну традицію, прагнули дещо трансформувати народно-поетичні еле­менти і пристосувати їх до передачі усього нового в житті людини і суспільства. Без­посередня вказівка на авторство – одна із специфічних жанрових ознак пісні.

Автори-виконавці співанок-хронік здебільшого були учасниками або свід­ка­ми описуваних подій. Через призму психологічного і пізнавального сприйняття тво­ру проступає і образ самого автора.

Особливо важливою є роль авторів-виконавців у відтворенні факто­гра­фічнос­ті, оскільки достовірність фактичної основи – це аксіома жанру.

Основні положення та результати дослідження відображено у публіка­ціях, уміщених у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

а) основних:

1. Павлова А.К. Художня специфіка співанок-хронік: жанровий ра­курс // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – Випуск 22. – Частина 1. – Київ: Акцент, 2005. – С. 402–418.

2. Павлова А.К. Співанка-хроніка: поетика твору // Українська мова та літе­ра­тура. – 2006. – № 44 (492). – С. 14–17.

3. Павлова А.К. Співанка-хроніка: від традиції до новації // Літературознавчі сту­дії. – Київ, 2006. – Випуск 17. – С. 98–102.

4. Павлова А.К. Трагічне у співанці-хроніці // Актуальні проблеми слов’ян­сь­кої філології. Міжвузівський збірник наукових статей. Лінгвістика і літературо­знавство. – Випуск 12. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – С. 273–280.

б) додаткових:

1. Павлова А.К. Етнічна ідентичність як засіб інтерпретації усної культури на­роду // Філософські проблеми гуманітарних наук. – 2006. – № 10–11. – С.249–253.